1.Вина у кримінальному праві України, її форми та види.

2.Злочини проти безпеки виробництва.

3.Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.

1.Вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Вина - обов'язкова ознака суб'єктивної сторони складу будь-якого злочину, яка визначає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної відповідальності.

Кримінальне право дотримується психологічної теорії вини та стоїть на позиціях суб’єктивного ставлення в вину, а вина доводиться та встановлюється в обвинувальному вироці.

Форми вини - це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що виражають психічне ставлення особи до діяння і його наслідків.

Дві форми вини:

- умисел;

- необережність.

Умисел може бути прямим і непрямим.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Вина характеризується поєднанням інтелектуальної та вольової ознак.

Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне небезпечних наслідків. Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків.

Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або неминучий результат свого суспільне небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків. Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільне небезпечних наслідків, то при непрямому — свідомим припущенням їх настання.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненності полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності). Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності).

Інтелектуальний момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий момент злочинної недбалості вказує на реальну можливість винного передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для запобігання таким наслідкам.

Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема форма вини: а) визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного; б) визначає кваліфікацію злочину; в) завжди враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування; г) враховується в інших випадках реалізації кримінальної відповідальності і покарання (зокрема для визначення умов кримінальної відповідальності за попередню і спільну злочинну діяльність, при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання).

Ступінь вини: це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпечність особи винного.

Ступінь вини суб'єкта визначається:

1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння;

2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності;

3) мотивом і метою злочину;

4) обставинами, що характеризують особу винного;

5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності.

Види умислу:

- за конкретністю злочинних намірів: визначений; невизначений; альтернативний.

- за часом виникнення: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, його вид афектований умисел.

- за вольовим моментом: прямий, непрямий.

2. Під злочинами проти безпеки виробництва потрібно розуміти суспільно небезпечні винні діяння, що порушують встановлені законодавчими та іншими нормативно-правовими актами вимоги безпеки виробництва, що призвели до настання передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків, вчинені суб’єктом злочину.

Виходячи із подібності безпосередніх об’єктів, характеру виробництва та суспільно небезпечних наслідків, потрібно класифікувати на:

1) злочини у сфері безпеки праці (статті 271 і 272);

2) інші злочини у сфері безпеки виробництва (статті 273–275).

Родовим об’єктом злочинів проти безпеки виробництва є відносини, що забезпечують безпеку виробництва. Безпосередні об’єктиокремих злочинів проти безпеки виробництва входять в систему відносин родового об’єкта, хоч і мають свої особливості. Вони залежать, передусім, від видів безпеки виробництва, рівнів безпеки, характеру можливої шкоди та сфер її поширення. До них відноситься безпека окремих видів виробництв. Додатковими обов’язковими об’єктами всіх злочинів, що посягають на безпеку виробництва, виступають життя і здоров’я людини, а додатковими факультативними об’єктами злочинів, передбачених ст. 272–275, – власність і довкілля (екологічна безпека).

Потерпілими від цих злочинів можуть бути або тільки працівники виробництва (ст. 271 і 272), або і працівники виробництва, і сторонні особи (ст. 273 і 274), або тільки сторонні особи (ст. 275 КК).

Об’єктивна сторона злочинів проти безпеки виробництва характеризується матеріальним складом, і тому вимагають встановлення діяння, наслідків і причинного зв’язку.

Суспільно небезпечне діяння як ознака об’єктивної сторони проявляється в порушенні шляхом протиправної дії або бездіяльності вимог безпеки, що містяться в правилах безпеки праці та виробництва. При цьому порушення звичайно виглядає не як одиничний акт дії (бездіяльності), а представляє сукупність таких актів, систему, де порушується не одна, а різні вимоги безпеки. Під порушенням слід розуміти недотримання або неналежне дотримання вимог безпеки, передбачених правилами, або здійснення в ході виробничої діяльності дій, прямо заборонених правилами.

Обов’язковою ознакою цих злочинів є наслідки. Вони можуть бути двох видів.

Перший вид наслідків закон пов’язує зі створенням загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (частини перші статей 272–275).

Другий вид наслідків складають ті, настання яких пов’язане з спричиненням реальної шкоди. Це: “шкода здоров’ю потерпілого” (частини перші статей 271–275); “загибель людей” (частини другі статей 271–275) та “інші тяжкі наслідки” (частини другі статей 271–275).

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів, що розглядаються, є причинний зв’язок між допущеними порушеннями правил безпеки і реальною шкодою, що наступила, або можливістю її настання. Причинний зв’язок у цих злочинах має ряд особливостей. Так, у більшості випадків має місце опосередкований, а не прямий розвиток причинного зв’язку. Крім того, настання наслідку може бути зумовлено порушенням кількох вимог безпеки. Такі порушення можуть бути допущені одним або кількома суб’єктами. Тому, у справах такої категорії для встановлення причинного зв’язку призначаються експертизи.

Суб’єкт злочинів проти безпеки виробництва – спеціальний. Це особи, які зобов’язані дотримуватися правил безпеки виробництва. За правовим статусом вони можуть поділятися на три групи: а) службові особи і громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності, що прямо вказується в ст. 271, в інших випадках це випливає із закону (статті 272—275); б) робітники і службовці (статті 272—275); в) сторонні для виробництва особи (статті 273 і 274).

Суб’єктивна сторона злочинів визначається їх об’єктивною стороною. Щодо порушення правил безпеки можуть мати місце умисел або необережність, щодо наслідків – тільки необережність (тобто змішана форма вини або необережність у чистому вигляді). Відношення суб’єкта до наслідків є визначальним, тому загалом злочини проти безпеки виробництва є необережними.

3.Кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених КПК.

Відмова потерпілого, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. При цьому кодекс передбачає досить широке коло складів злочинів, щодо яких застосовується приватне обвинувачення, використовуючи як критерій для їх виокремлення той факт, що такі злочини в основному завдають шкоди переважно приватним інтересам особи і не заподіюють безпосередньої шкоди державі.

Приватне обвинувачення — одна з форм обвинувачення в кримінальному процесі, що передбачає притягнення особи, винної у скоєнні злочину, до відповідальності кримінальної не інакше як за скаргою потерпілого, на якого покладається обов'язок підтримувати обвинувачення у суді. Має місце в кримінальних справах про окремі злочини невеликої тяжкості, що не становлять значної суспільної небезпеки такі як про умисне легке тілесне ушкодження, про умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, але не спричинили тілесних ушкоджень, а також про самоправство, яким було заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян.

У справах приватного обвинувачення потерпілий здійснює обвинувачення в суді особисто або через свого закон, представника. В цих справах дізнання і досудове слідство не проводяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим (підсудним). Примирення може статися лише до видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вироку. Якщо особа, щодо якої порушено справу в порядку приватного обвинувачення, в свою чергу подасть заяву про зустрічне обвинувачення, суд може прийняти рішення про порушення справи по зустрічному обвинуваченню та об'єднанню обох справ в одну. В таких справах кожен з потерпілих є одночасно й підсудним і користується у судовому розгляді в повному обсязі процес, правами і як приват, обвинувач, і як підсудний.

Якщо справа про будь-який з названих злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілого. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у загальному порядку. Така справа в разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає. Прокурор має право в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, про злочини приватного обвинувачення і підтримувати обвинувачення у суді, коли цього вимагає охорона державних або громадських, інтересів чи прав громадян. Вступ прокурора в справу не позбавляє потерпілого прав приватного обвинувача, але справа в цих випадках (у разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним) закриттю не підлягає. Дана форма провадження у кримінальному судочинстві є виявом збереження первинної засадничої процесуальної форми з огляду на те, що тривалий час від давніх давен судовий процес базувався саме на засадах приватного обвинувачення

*********************************************

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15

Класифікація злочинів та її значення.

Некорисливі злочини проти власності, їхні види та загальна характеристика.

Процес доказування, елементи процесу доказування.

1.Класифікація злочинів та її значення.

Це поділ на групи в залежності від того чи іншого критерію.

В кодексі 60 року не було класифікаї, а в 2001 – в основі – суспільна небезпечність.

І. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.  Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше2 років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. 3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше 5 років. 4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше 25 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше 10 років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад 25 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі. 6. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.  ІІ за формою вини – умисні, необережні,

ІІІ – ща об’єктом посягання – проти основ нац. Безпеки, проти життя і здорровя особи, проти і=волі, честі і гідності, статевої свободи ін. елоторканості, власності і т.п.,

ІУ – за мотивом – корисливі, з хуліганських мотивів, з мотивів помсти і т.п.,

У – за моментом закінчення –

А) матеріальні – момент закінчення = настанню сусп.. шкідливих наслідків, 115, 185,

Б) формальні – момент закінченя співвіднесено з об’єктивною стороною складу злочину,

В) усічені – момент закінчення віднесено на ранню стадію розвитку злочинної діяльності.

Згідно ККУ – в сонві класифікації є матеріальний критерій – ступінь суспільної небезпечності - + формальний критерій – певний вид і розмір покарання – він типовий та найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи злочинів.

ЗНАЧЕННЯ Класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості має важливе значення для правильного застосування КК. її роль полягає, зокрема, у визначенні: чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які не проживають постійно в Україні (ст. 8); підстав кримінальної відповідальності за готування до злочину (ч. 2 ст. 14); поняття злочинної організації (ч. 4 ст. 28); обставин, що виключають злочинність діяння (ч. 2 ст. 43); підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45—49); підстав і умов звільнення від покарання та його відбування (ч. 4 ст. 74, статті 79-83, 97, 105-107); застосування окремих видів покарань (ст. 54, ч. 2 ст. 59, статті 64, 102); призначення покарання (статті 69-71); встановлення строків погашення судимості (статті 89 і 108); визначення підстав кримінальної відповідальності за деякі злочини (зокрема, передбачені статтями 255, 372, 383, 384, 396 КК) тощо.

Крім того, вказана класифікація злочинів має значення для вирішення низки інших правових питань, а саме про: визначення виду кримінально-виконавчої установи, у якій особа має відбувати покарання; здійснення оперативно-розшукової діяльності; провадження у кримінальних справах; застосування амністії; визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів; порядок розміщення осіб, взятих під варту; наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі; дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці; прийняття до громадянства України, поновлення у громадянстві України і надання статусу біженця; виключення з військового обліку; особисту недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину тощо.

Зазначена класифікація злочинів може бути врахована у кримінальному судочинстві при визначенні переліку злочинів, розслідування у справах про які проводиться за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, при визначенні підслідності, підсудності кримінальних справ тощо. У кримінальній політиці держави вона може мати значення для розробки програм боротьби із злочинністю, кримінальної статистики, організації профілактики злочинів тощо.

В основу інших класифікацій злочинів можуть бути покладені: 1) родовий об'єкт посягання, який є основою для визначення характеру суспільної небезпеки злочинів; 2) характер суспільно небезпечних наслідків; 3) форма вини; 4) суб'єкт злочину; 5) наявність предмета злочину; 6) наявність потерпілого; 7) територіальна поширеність і країна, на території якої вони вчинені; 8) їх міжнародне визнання саме як злочинів; 9) їх кримінологічна характеристика; 10) їх політико-економічна характеристика тощо. Низка цих класифікацій має значення для практики застосування кримінального та виправно-трудового законодавства, інші - переважно для теоретичних розробок проблем з кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінології, кримінальної статистики тощо.

За родовим об'єктом посягання можна виділити двадцять видів злочинів - відповідно до назв розділів Особливої частини КК.

Суб'єкт злочину може бути критерієм поділу злочинів на: а) злочини із загальним суб'єктом; б) злочини із спеціальним суб'єктом.

За критерієм наявності предмета злочину можна виділити: а) злочини, обов'язковою ознакою складу яких є предмет; б) безпредметні злочини. За наявністю потерпілого виділяються злочини, обов'язковою ознакою складу яких: а) є потерпілий; б) потерпілий не є. При цьому першу із цих категорій злочинів за характеристикою потерпілого можна поділити на злочини: із загальним потерпілим і злочини із спеціальним потерпілим, а за роллю потерпілого в обвинуваченні - на злочини: приватного обвинувачення (передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 і, у певній частині, ст. 356 КК); приватно-публічного обвинувачення (передбачені ч. 1 ст. 152 КК); публічного обвинувачення (усі інші).

Територіальна поширеність злочинів є критерієм їх поділу на: а) злочини екстериторіального характеру; б) інші злочини, а країна, на території якої вони вчинені на: а) злочини, вчинені на території України; б) злочини, вчинені за межами України. Перша з цих класифікацій має значення для правильного застосування положень частин 1 і 5 ст. З, ч. 1 ст. 7, статей 8 і 10, а друга — положень статей 6-10 КК.

За критерієм міжнародного визнання їх як злочинів виділяються: а) міжнародні злочини; б) інші злочини.

При цьому міжнародні злочини, у свою чергу, поділяються на: а) злочини за міжнародним правом (це передбачені, зокрема, статтями 433-442 КК України злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності); б) конвенційні злочини, тобто ті, склади яких встановлені на підставі положень міжнародних конвенцій (зокрема, це злочини, передбачені статтями 147, 149, 209, 215, 258, 266, 278, 284, 285, 307, 323, 333, 443-447 КК України).

Кримінологічна характеристика злочинів створює підстави для їх поділу за критерієм мотивації на насильницькі, корисливі тощо. Але виділення в окрему групу корисливих злочинів (злочинів, що вчинюються за корисливим мотивом) має також і певне кримінально-правове значення. Так, згідно з ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; в Особливій частині КК міститься понад тридцять складів злочинів, для яких корисливий мотив є обов'язковою ознакою і підлягає встановленню при кваліфікації злочину.

Кримінально-правове значення при застосуванні інституту видачі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10 КК), має політико-економічна характеристика злочинів, за якою серед них виділяються, зокрема, політичні, фінансові та військові злочини.

У КК виділяються і такі види злочинів, як: а) особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України і проти інтересів України (згідно зі ст. 8 КК вчинення цих злочинів за межами України іноземцями або особами без громадянства, що не проживають постійно в Україні, тягне відповідальність за КК України); б) злочини проти миру та безпеки людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), у разі засудження за які, відповідно до ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 КК, не застосовується давність; в) продовжувані злочини (ч. 2 ст. 32 КК) та деякі інші.

2. Некорисливі злочини проти власності, їхні види та загальна характеристика.

Некорисливі злочини (статті 194–197 КК)

Умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК).

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім, відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. 

Додатковими факультативними безпосередніми об’єктами цього злочину можуть виступати громадська безпека, громадський порядок, довкілля, життя і здоров’я особи.

Предметом злочину виступає чуже майно (як рухоме, так і нерухоме), крім окремих його видів, знищення чи пошкодження яких передбачено КК в якості спеціального виду знищення чи пошкодження майна.

З об’єктивної сторони цей злочин (ч. 1 ст. 194 КК) характеризується такими обов’язковими ознаками:

1) суспільно небезпечними діями, які полягають у протиправному руйнівному впливі на чуже майно – його знищенні чи пошкодженні;2) наслідком у вигляді заподіяння шкоди у великому розмірі (згідно п. 3 примітки до ст. 185 КК у такому розмірі визнається злочин, що вчинений  однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів  перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину);3) причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідком.

Злочин є закінченим з моменту, коли чуже майно знищено чи пошкоджено і при цьому заподіяно шкоди у великому розмірі (матеріальний склад). Отже, якщо внаслідок відповідних протиправних дій майно не було знищено чи пошкоджено з причин, що не залежали від волі винного, вчинене повинно розглядатися як замах на знищення або пошкодження майна.

Суб’єкт цього злочину – фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку (ч. 1 ст. 194 КК) або 14-річного (ч. 2 ст. 194 КК).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим чи непрямим), при цьому винний має усвідомлювати факт того, що внаслідок його протиправних дій власникові майна заподіюється велика шкода.

Кваліфікуючими ознаками умисного знищення або пошкодження майна  (ч. 2 ст. 194 КК) є вчинення діяння, передбаченого ч. 1 ст. 194 КК, шляхом:1) підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним  способом;2) заподіяння майнової шкоди в особливо  великих розмірах;3) спричинення загибелі людей чи інші тяжкі наслідки.

Умисне пошкодження об’єктів електроенергетики (ст. 194¹ КК).

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, а його додатковими факультативними безпосередніми об’єктами можуть виступати громадська безпека, громадський порядок, довкілля, безпека виробництва, життя і здоров’я особи. 

Предметом цього злочину є об’єкти електроенергетики (зокрема, це електрична станція (крім ядерної частини атомної електричної станції),електрична підстанція електрична мережа, підключені до об'єднаної енергетичної системи України, а також котельня, підключена до магістральної теплової мережі, магістральна теплова мережа).

Об’єктивна сторона цього злочину (ч. 1 ст. 194¹ КК) характеризується такими обов’язковими ознаками:1) суспільно небезпечними діями, які полягають у пошкодженні або руйнуванні;2) наслідками у вигляді порушення або загрози порушення нормальної роботи таких об’єктів або спричинення небезпеки для життя людей;3) причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідком.

Злочин є закінченим з моменту, коли об’єкт електроенергетики пошкоджено чи зруйновано, що призвело до порушення чи загрози порушення нормальної роботи таких об’єктів або спричинило небезпеку для життя людей (матеріальний склад).

Суб’єкт цього злочину – загальний, тобто фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку.  

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується умислом (прямим чи непрямим).

Кваліфікуючими ознаками умисного пошкодження або руйнування об’єктів електроенергетики (ч. 2 ст. 194¹ КК) є вчинення його:1) повторно (див. ст. 32 КК);2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);3) загальнонебезпечним  способом (див. положення про питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 194 КК).

Особливо кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 3 ст. 194¹ КК) є спричинення ним:1) загибелі людей;2) інших тяжких наслідків.

Погроза знищення майна (ст. 195 КК).

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, адодатковим необхідним безпосереднім об’єктом – психічна недоторканість особи. 

Предметом цього злочину виступає чуже майно.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає у погрозі знищення чужого майна  шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом.

Злочин є закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілою особою.

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає встановлення прямого умислу в діях винного (при цьому винний має усвідомлювати, що погрожуючи знищенням майна, він здатний викликати у потерпілого побоювання за цілісність свого майна, і бажати цього).

Необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК). 

На відміну від злочину, передбаченого ст. 194 КК, спосіб знищення чи пошкодження майна на кваліфікацію вчиненого не впливає. Відповідальність за цей злочин зумовлена лише його суспільно небезпечними наслідками. Цей злочин має місце тоді, коли внаслідок необережного знищення або пошкодження чужого майна спричинено тяжкі тілесні ушкодження або сталася загибель людей.

Суб’єкт цього злочину – загальний.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується необережністю (злочинною самовпевне­ністю або злочинною недбалістю).

Порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197 КК). 

Цей злочин є спеціальним видом причетності до злочину (наприклад, до крадіжки) та створює передумови для небезпечного впливу на чуже майно стихійного лиха чи інших деструктивних факторів. 

Предметом цього злочину є чуже майно, яке передане (доручено) власником іншій особі для зберігання чи охорони. Потерпілим від цього злочину є власник майна, який передає його  іншій особі на збереження чи під охорону.

З об’єктивної сторони злочин характеризується сукупністю таких обов’язкових ознак:1) суспільно небезпечним діянням, яке полягає у невиконанні або неналежному виконанні особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків;2) наслідками у вигляді тяжких наслідків для власника майна;3) причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідком.

Злочин є закінченим з моменту настання тяжких наслідків для власника майна (матеріальний склад).

Суб’єкт цього злочину – спеціальний. Ним може бути фізична осудна особа з 16-річного віку, яка не є службовою особою та якій доручено зберігання чи охорону чужого майна (зокрема, на підставі трудового договору чи  спеціального доручення). Наприклад, це охоронник, сторож, гардеробник, водій-експедитор, кур’єр, лісник, пастух тощо. Для службової особи кримінальна відповідальність за такі дії настає за службову недбалість за ст. 367 КК.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується складною формою вини: стосовно порушення обов’язків щодо охорони майна – умислом чи необережністю, а стосовно ставлення до тяжких наслідків – тільки необережністю (злочинною самовпевне­ністю або злочинною недбалістю).

3. Процес доказування, елементи процесу доказування.

Дока́зування —діяльність компетентних учасників процесуальних відносин, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Елементи доказування:

Збирання доказів — процес, що складається з таких стадій:

а) виявлення доказів — їх відшукування;

б) фіксація (закріплення) доказів: зберігання фактичних даних у встановленому законом порядку;

в) вилучення доказів: дії, що забезпечують можливість використання доказів, приєднання їх до справи, а також їх дослідження;

г) зберігання доказів, що полягає у вжитті заходів щодо збереження самих доказів. Збирання доказів є першим етапом роботи з доказами.

Дослідження доказів(перевірка) — це безпосереднє сприйняття і вивчення в судовому засіданні інформації про фактичні дані, надані суб'єктами доказування, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності. Дослідження доказів повинне бути всебічним, повним, об'єктивним та безпосереднім.

Оцінка доказів — визначення вірогідності та сили доказів[6]. Оцінку доказів проводить широке коло учасників процесу, проте лише оцінка доказів з боку суду носить владний характер, оскільки судові рішення, у яких відбивається ця оцінка, є обов'язковими.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили».

«Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

*********************************************

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 16