4. Історія розвитку макроекономічної науки

Першою школою економічної науки була школа меркантилізму (15-17 ст. н.е.), яка обґрунтувала ідеї державного протеціонізму¹⁷. Основні ідеї макроекономічного регулювання:

- теорія активного грошового балансу (Гаспар Скаруффі, Вільям Стаффорд) – держава стає багатшою, коли в неї збільшується приплив золота і срібла, які на той час виконували роль світових грошей. Макроекономічні ідеї: держава надавала монопольні права на ведення зовнішньоекономічної діяльності, здійснювала контроль за обсягами імпорту, забороняла іноземним торгівцям вивозити гроші, - тільки товари, здійснювала регулювання грошовою системою (політика «псування грошей» - карбування золотих і срібних монет із домішками недорогоцінних металів, для поповнення казни та обігових коштів);

- теорія активного торгового балансу (Томас Мен, Антуан Мокретьєн, Джон Локк) – держава стає багатшою, коли експорт товарів перебільшує їх імпорт. Макроекономічні ідеї: створення державних експортних підприємств, державні школи та майстерні по підвищенню кваліфікації виробників, податкові пільги для експортерів, високе мито для імпортерів, обмеження вивозу сировини та напівфабрикатів, - тільки товарів із високим ступенем переробки, державне сприяння посередницькій діяльності (дешевше купив в одній країні, дорожче продав в іншій, більше грошей привіз в свою країну), державна підтримка імпортозамінної промисловості, заміна металевих грошей на паперові з метою стимулювання виробництва через ажіотажне зростання попиту внаслідок штучної паперової емісії.

Меркантилісти першими спробували визначити джерела національного доходу (хоча вони не вживали термін національний дохід), вважаючи що багатство суспільства накопичується у сфері торгівлі (насамперед зовнішньої).

Наступна школа економічної науки уособлювалась із вченням таких фізіократів, як Вінсент де Гурне, Франсуа Кене, Жак Тюрго.

Макроекономічні ідеї фізіократичної школи (1758-1778 рр):

- обґрунтували принцип „laissez faire, laissez passer” – дозволяйте людям робити все, а справи самі підуть, - який лежить в основі концепції економічного лібералізму¹⁸. Макроекономічні ідеї: вільна торгівля, вільне ціноутворення, невтручання держави в економічне життя країни, держава має гарантувати захист приватної власності як основи ринкового господарювання, замінити всі податки одним – поземельним (в той час найголовнішим об’єктом власності та фактором виробництва була земля), національну економіку представили у вигляді взаємодії трьох секторів (землевласники, промисловці, землероби);

- створили першу в світі макроекономічну модель процесу суспільного відтворення – «Економічна таблиця»¹⁹ (Франсуа Кене). Дано (статистичні дані): вартість річного сільськогосподарського продукту, створеного всіма землеробами Франції становила 5 млрд. ліврів, з них: продукти – 4 млрд. ліврів; сировина - 1 млрд. ліврів. Крім того вартість річного валового продукту промисловості Франції – 2 млрд. ліврів. Таким чином річний суспільний продукт склав 7 млрд. ліврів. Кене виділяє в суспільстві ще один клас – землевласники, які надають землеробам землі в оренду, отримуючи ренту в 2 млрд. ліврів за рік.

Кене, за допомогою статистичних даних, оформив наочний вигляд розподілу сукупного суспільного продукту нації між класами в п’ять етапів:

1. Землевласники купують у землеробів продукти за 1 млрд. ліврів;

2. Землевласники купують у промисловців товари за 1 млрд. ліврів;

3. Промисловці купують у землеробів продукти за 1 млрд. ліврів;

4. Землероби купують у промисловців товари за 1 млрд. ліврів;

5. Промисловці купують у землеробів сировину, а землероби у промисловців засоби виробництва по 1 млрд. ліврів (взаємозалік).

Висновок: збагатився тільки один клас – землевласники, за рахунок ренти; землероби з 5 млрд. ліврів продукції реалізували продукцію на 3 млрд. ліврів, з яких 2 млрд. ліврів віддали землевласникам, а 1 млрд. ліврів потратили на промислові товари. Решта нереалізованої продукції на 2 млрд. ліврів залишається на власне споживання та відтворення наступного виробничого циклу; промисловці – безплідний клас – повністю реалізували свою продукцію та придбали за неї засоби для існування та відтворення виробничого процесу. Сукупний суспільний продукт реалізовано і може розпочинатися нове виробництво.

Фізіократи джерелом багатства суспільства вважали сільське господарство.

Макроекономічні ідеї класичної школи (18 -19 ст.):

- теорія «невидимої руки» (Адам Сміт) – стверджується, що коли в економіку не втручається держава, - то сукупна взаємодія економічних суб’єктів, що керуються власною економічною вигодою, спрямовується ринковими силами (конкуренція, вільне ціноутворення на основі попиту і пропозиції, приватна власність, підприємництво, прибуток, інновації) найкращим чином, в результаті чого в економіці забезпечується стабільність і рівновага. Проте Сміт не виключав корисної дії держави щодо забезпечення умов для дії ринкових сил, зокрема державі належить: соціальне забезпечення непрацездатних груп населення, підтримання правопорядку, оборона, організація суспільних робіт і створення суспільних інститутів, в тому числі розвиток і утримання шляхів сполучення, портів, спорудження укріплень і створення гарнізонів для охорони торгівлі, утримання поштової служби і деяких комунальних служб. Досить чітко Сміт відзивався і на користь державного регулювання норми відсотку, мінімальної зарплати, процесів монополізації ринку як загроз на шляху всебічного розвитку особистої ініціативи;

- теорії міжнародної торгівлі – теорія абсолютних переваг²⁰ (А. Сміт), теорія порівняльних переваг²¹ (Д. Рікардо); теорія автоматичного зрівноваження платіжних балансів²² (Д. Рікардо);

- положення «про реалізацію суспільного продукту» - теорія збуту²³ (Жан Батист Сей), теорія «третіх осіб»²⁴ (Томас Мальтус);

- введено поняття-агрегати: національний дохід²⁵ (П’єр де Буагільбер), валовий дохід²⁶ та чистий дохід²⁷ (А. Сміт).

«Класики» значно розширили розуміння джерел створення національного доходу. Вони вважали, що він створюється у сфері матеріального виробництва (в сільському господарстві і промисловості).

Макроекономічні ідеї марксизму (40-80 рр. 19 ст.):

- положення про «базис і надбудову» (Карл Маркс). Базис – виробничі відносини (економічна сфера), в які людина вступає протягом життя незалежно від її бажання, яким відповідає “певна ступінь розвитку матеріальних продуктивних сил”; він становить економічну структуру суспільства. Отже виробничі відносини (базис) – це відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва (приватна, державна, колективна), яка визначає характер відносин між людьми у суспільстві: панування та підкорення чи співробітництво і взаємодопомога. Економічний базис (виробничі відносини) і продуктивні сили визначають спосіб виробництва життєвих благ, що і зумовлює розвиток надбудови. Надбудова – духовна, політична і соціальна сфери життя, що будуються на базисі. Тобто базис формує суспільне буття і впливає на свідомість. Тут Маркс досліджує ґенезу суспільства, виходячи з діалектики розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, яка, на його думку, відображає процес формаційного переходу. Таким чином, він дійшов висновку: щоб вмотивовано змінити соціальні умови суспільства, побудувати комунізм, як справедливе і безкласове суспільство, що дозволить задовольнити індивідуальні потреби кожного, необхідно спочатку змінити базис.

- поняття «суспільно-економічна формація» (Карл Маркс). Найчастіше термін «суспільно-економічна формація» К. Маркс застосовує до буржуазного (капіталістичного) суспільства, але жодного разу – щодо первісного суспільства. Щодо первісного суспільства він використовує термін «суспільна формація» – як сукупність суспільних відносин. Тоді як до рабовласницького, феодального та комуністичного суспільства він застосовує поряд з терміном «суспільна формація» і термін «суспільно-економічна формація», яка частіше трактувалась ним як сукупність виробничих відносин. Цей термін розглядається ним, як робоче поняття, яке дає змогу вирішувати конкретні пізнавальні та практично-політичні проблеми, зокрема співставлення всіх п’яти історичних типів формацій (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична) та доведення хибності наявної капіталістичної формації. Отже суспільно-економічну формацію, за Марксом, утворюють: продуктивні сили, базис, надбудова. Головні недоліки капіталізму, за Марксом, - безробіття, експлуатація та війни. Ідеальною суспільно-економічною формацію вважав комуністичну, для досягнення якої передбачав попередню фазу – соціалізм.

- поняття про «суспільно-необхідний робочий час» (Карл Маркс) – це час, який витрачається на виробництво певного продукту при суспільно-середніх умовах виробництва, при середньому рівні техніки і технології, середній кваліфікації робітників та середній інтенсивності праці.

Маркс доповнив підхід класиків щодо розуміння джерел створення національного доходу, включивши до нього, крім сфери матеріального виробництва і сферу матеріальних послуг. Але сфера послуг у той час була розвинута дуже слабко, тому в працях К. Маркса положення про те, що національне багатство створюється і сфері послуг, не набуло вигляду теорії. За марксистською (звужувальною) концепцією національний дохід обчислювався без врахування нематеріальної сфери виробництва.

Загалом, марксистський підхід щодо розвитку економічної системи передбачає ліквідацію приватної власності як засобу експлуатації робітників та регулювання процесами суспільно-господарського відтворення на основі планомірного використання обмежених ресурсів та справедливого розподілу доходів.

Кейнсіанська революція в макроекономіці (30-70 рр. ХХ ст.). Не дивлячись на те, що макроекономічні ідеї з’являлись на всьому етапі творення економічної науки, макроекономіка як наука почала формуватися лише з 30-х рр. ХХ століття. Її основоположником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.

Основні ідеї Джона Кейнса:

- довів, що ринкова економіка не може забезпечити автоматичного відновлення рівноваги (основна причина, що порушує ринкову рівновагу, - нестача ефективного попиту, причини якого криються у психологічних особливостях людини, а саме її схильності до заощадження (мотив ризику, трансакційний мотив, спекулятивний мотив);

- максимально можливу зайнятість і економічне зростання (як основу його досліджень) може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Оскільки ринкова система має тенденцію до хронічного надлишку капіталів у підприємців та пов’язаного з цим масового безробіття, то держава має примусити надлишкові капітали (доходи) повертатися в економіку і тим самим збільшувати виробництво і зайнятість. Процент і гроші – це головні чинники, які запропонував Кейнс для стимулювання споживчого попиту у вигляді запропонованої кредитно-грошової і бюджетно-фінансової політики державного регулювання. Кейнс не відкидав ідею саморегуляції ринку, але вважав її малоймовірною, оскільки ціна і зарплата – не такі гнучкі фактори як ринкова конкуренція (внаслідок появи монополій і профспілок, які гальмують їх вільне саморегулювання), а тому необхідне державне втручання у механізм ринку.

Кейнс у своєму дослідженні розглядав тільки стаціонарний стан економіки (вихід з кризи), проте мало уваги приділяв саме циклічності економічного розвитку (запобіганню криз); це завдання взяли за основу американські неокейнсіанці Євсей Домар і Елвін Хансен та англійські неокейнсіанці Рой Харрод і Джон Хікс. На думку неокейнсіанців основним фактором стримування економічної динаміки є недостатній сукупний попит.

Для вирішення проблеми недопущення криз неокейнсіанці розробили так звану модель Харода-Домара, яка доводила, що економіка може досягти рівноважного стану без циклів, але за умови безперебійної роботи державної економічної політики, спрямованої на стимулювання темпів економічного зростання.

Загалом, вчені вважали цикл – явищем притаманним економіці, що розвивається і «невидима рука» не в змозі подолати цикли, а отже необхідні державні заходи антициклічного регулювання, а саме «вбудовані» стабілізатори (керована програма бюджетного компенсування та кредитно-грошового регулювання) та вкладання грошей в освіту, як основне джерело автономних інвестицій.

Неокласицизм (неокласична економічна теорія) – сучасний напрямок економічної науки, в основі якого лежить проблема ефективного використання обмежених ресурсів. Неокласична теорія так само, як і класична обстоює принципи економічного лібералізму (невтручання держави в економіку), вільної конкуренції, раціоналістичної поведінки. В центрі уваги неокласицизму є поведінка економічної людини та її потреби, що проявляються у прагненні максимізувати вигоди та мінімізувати втрати. Неокласики велику увагу приділяють дослідженню прикладних (практичних) проблем, використовуючи кількісний аналіз, насичуючи свої концептуальні положення арсеналом математичних методів та побудовою економічних моделей. Основними категоріями математичного аналізу є граничні економічні величини, як взаємоповʼязані явища економічної системи в масштабах підприємства, галузі, народного господарства в цілому.

У витоках неокласичної теорії стояли засновники, так званої маржинальної революції (Карл Менгер, Фрідріх фон Візер, Ейген фон Бем-Баверк, Вільям Стенлі Джевонс, Френсіс Еджуорт, Леон Вальрас та ін.).

У 80-90-ті роки ХХ ст. представники неокейнсіанського і неокласичного напрямів економічної теорії почали приділяти особливу увагу проблемам мікроекономічного обґрунтування макроекономічних закономірностей функціонування національної економіки. Такий синтез (поєднання неокейнсіанських і неокласичних аспектів дослідження макроекономічних процесів) отримав назву неокейнсіанський синтез або «нова макроекономіка».

Неокласичний синтез (кейнсіансько-неокласичний синтез) – сучасний напрямок економічної науки, що сформувався в 50-х роках ХХ ст. завдяки опублікованій в 1948 р. праці «Економіка: вступний аналіз» американського економіста, лауреата Нобелевської премії Пола Самуельсона (1915-2009 рр.), в якій він поєднав здобутки неокласичної мікроекономіки та кейнсіанської макроекономіки. Утворенню та розвитку неокласичного синтезу сприяли також американські економісти Джон Хікс та Елвін Хансен.

Від неокласицизму у концепцію неокласичного синтезу було залучено принцип оптимізації²⁸ та уяву про ринкову економіку як рівноважну систему, від кейнсіанства – «психологічний закон», який зумовлює перманентні кризи недоспоживання, ідею «негнучкої зарплати»²⁹, що вимагає застосування державних механізмів макрорегулювання.

Вагомим вкладом в економічну науку є концепція П. Самуельсона про роль держави в економіці. Зокрема, на відміну від неокласицизму, який обстоює ідеї невтручання держави в економіку та абсолютизму ринкової саморегуляції, вчений, розуміючи неможливість ринкових механізмів подолати кризові явища, в тому числі Велику депресію 1929-1933 рр. (прим. П. Самуельсона – Кейнс це довів у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей», 1936 р.), є прихильником змішаної економки та визнає необхідність державного впливу, зауважуючи, що межі державного регулювання економічними процесами в кожній країні мають бути індивідуальними, відповідно до історичної спадщини суспільно-господарського розвитку.

Однією із сучасних макроекономічних теорій є монетаризм (або чиказька школа неолібералізму). Ідейним засновником монетаризму є американський вчений, лауреат Нобелевської премії з економіки Мілтон Фрідмен. Як головний важіль у регулюванні економіки розглядається грошово-кредитна, а не бюджетно-податкова політика, оскільки усі макроекономічні кризи, на думку монетаристів, повʼязані із диспропорціями між кількістю грошей в обігу та вартістю ВВП. Збалансувати макроекономічні пропорції покликана державна монетарна політика, спрямована на збільшення або зменшення пропозиції грошей.

Зміст теорії - забезпечення загальноекономічної стабільності завдяки оздоровленню грошового обігу, відмови від регулювання ринку, забезпеченню економічної свободи.

Висунуті монетаристами положення зазнали критики з боку прихильників нової класичної макроекономічної теорії, яка сформувалася у 80-х роках ХХ ст.

«Нові класики» (Роберт Лукас, Джордж Мут, Томас Сарджент, Фінн Кідланд, Едвард Прескотт) висунули гіпотезу раціональних очікувань.

Раціональні очікування – це здатність індивідів адекватно та вірно реагувати на прояви економічної конʼюнктури та імовірні заходи державного регулювання, завдяки кваліфікованому оперуванню інформацією про минуле та сьогодення.

Вчені відзначили, що будь-яка коротко- та середньострокова політика держави, спрямована на вирівнювання макроекономічної ситуації приречена на крах, оскільки раціональні економічні субʼєкти діятимуть у непередбачуваний спосіб виключно у власних, а не державних інтересах.

Прикладом такого дисбалансу інтересів є «ефект кобри». Так, в 60-х роках ХХ ст. в Індії розвелося багато кобр, які заважали успішному розвитку сільського господарства. Для подолання такої ситуації уряд прийняв рішення про стимулювання жителів до знищення кобр за певну грошову винагороду. В решті-решт кобр розвелося ще більше, бо самі жителі почали їх розмножувати з надією особистого збагачення.

Теоретичний висновок вчених такий, що якщо в уряду переважають короткострокові та середньострокові цілі, навіть якщо вони здаються виключно успішними, результат завжди буде гірший, ніж це могло би бути за реалізації довгострокових цілей.

Практичний висновок полягає у тому, що державна економічна політика має бути спрямована на досягнення низьких і передбачуваних темпів інфляції (в супереч кейнсіанській доктрині) і бути незалежною від політичної коннʼюнктури. Рівноважний економічний стан можливий тоді, коли «правила гри» є довгостроковими і гарантуються державою, а населення відчуває довіру до урядової політики.

Американські вчені Джордж Гільдер та Артур Лаффер, представники ще однієї сучасної теорії - теорії економіки пропозиції, критикують кейнсіанців за односторонність, віддання переваги сукупному попиту та недооцінювання сукупної пропозиції.

Прихильники теорії економіки пропозиції вважають, що бюджетно-податкова політика через податковий механізм впливає і на сукупну пропозицію, що яскраво демонструє крива А. Лаффера (рис. 1.1).

Вчені пропонують обмежити втручання держави в економічні процеси і стимулювати приватні ініціативи та підприємництво за рахунок ефективної бюджетно-податкової політики: зменшити податки, скоротити державні витрати, зменшити кількість грошей в обігу за допомогою фінансових інструментів (напр. державного кредиту).

Рис. 1.1. Крива А. Лаффера

Неоінституціоналізм (нова інституційна теорія) – сучасний напрямок економічної науки, поштовхом для виокремлення якого в самостійну систему знань стала праця американського економіста Рональда Коуза «Природа фірми» (1937 р.), яка набула популярності в в 60-70-х роках ХХ ст.

Засновниками неоінституціоналізму являються Роберт Коуз, Олівер Вільямсон, Дуглас Норт, Гарольд Демсец, Джон Стігліц, Джеймс Бʼюкенен та ін. Головна теза неоінституціоналізму полягає у необхідності створення відповідних (формальних і неформальних) інститутів та умов (інституційного середовища) їх ефективного функціонування.

На відміну від теоретичних досягнень інших напрямків та шкіл економічної науки, неоінституціоналістами піднято сукупність нових чинників, що впливають на ефективність процесу прийняття рішень економічними агентами (здійснення індивідуального вибору) – інститути, трансакційні витрати, екстерналії, обмежена раціональність, опортуністична (нечесна) поведінка, права власності, «ефект безбілетника», довіра, контрактні відносини, суспільний вибір (політичний контекст) тощо.