3. Державне регулювання зайнятості населення
Ринок праці, як найважливіша сфера суспільно-господарського механізму потребує кваліфікованого регулювання, з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення ефективної системи регулювання зайнятості населення є одним з основних завдань суспільно-економічного розвитку.
Державна політика у сфері зайнятості населення передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Основні заходи державного регулювання зайнятості:
- створення закладів професійної та середньої освіти для підготовки та перепідготовки кадрів;
- розвиток державного підприємництва, державної закупівлі товарів і послуг, організація громадських робіт;
- стимулювання створення нових робочих місць, шляхом надання податкових пільг і субсидій недержавним підприємствам;
- вплив на процес купівлі-продажу робочої сили та її використання, шляхом застосування важелів податкової, грошово-кредитної, міграційної, амортизаційної політики, впровадження законів та законодавчих актів про тривалість робочого дня, величину мінімальної заробітної плати, працездатний вік;
- організація служб зайнятості та працевлаштування;
- соціальне забезпечення безробітних.
Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальної гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю регулюються Конституцією України, законом України «Про зайнятість населення», Кодексом законів про працю України, Господарським та Цивільним кодексами України, законом України «Про загальнообовʼязкове державне соціальне страхування», іншими актами законодавства.
Конституція України гарантує кожному право на працю, яке забезпечене загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Види соціальних виплат та допомоги по безробіттю, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати небідний рівень життя, тобто не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Прожитковий мінімум встановлюється відповідно до вартості споживчого кошика, який в свою чергу є критерієм бідності, тобто та людина, яка не може придбати асортиментний набір споживчого кошика вважається поза межею бідності.
Межа бідності - це інструмент для виміру бідності. У більшості випадків вона розраховується за даними доходів і споживання. Люди рахуються бідними, коли їхній рівень життя (зазвичай, дохід або споживання) нижче цієї межі. Межа бідності може бути встановлена у відносних і абсолютних показниках.
1. Відносна бідність визначає положення окремої людини або сімʼї в порівнянні із середнім прибутком по країні, так межа бідності розташовується на середині шкали або складає 40% від розподілу.
2. Абсолютна бідність визначає положення окремої людини або сімʼї щодо межі бідності, реальна вартість якої встановлюється після закінчення деякого часу. Межу абсолютної бідності розраховують по вартості мінімального купівельного кошика, складеного з продуктів, необхідних для одержання кількості калорій.
Держава також бере не себе функцію регулювання соціально-трудових відносин, встановлюючи рівень мінімальної заробітної плати, таким чином вона стає гарантом того, що за будь-яких умов найму робочої сили кожен працівник отримує заробітну плату не нижче її мінімального рівня (регулюванню піддається погодинна ставка). Мінімальна заробітна плата не обов’язково співпадає з прожитковим мінімумом. Вона може бути вищою, якщо фінансові можливості держави та господарських суб’єктів поліпшуються, а може бути і нижчою.
В Законі України «Про зайнятість населення», держава гарантує працездатній людині у працездатному віці в Україні добровільність праці та вільний вибір діяльності, захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, незаконного звільнення, безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштування відповідно до покликання, професійної підготовки тощо, безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку, виплати вихідної допомоги тим, хто втратив постійну роботу, виплати допомоги з безробіття тощо.
Кейнсіанська революція внесла деякі корективи щодо реалізації державної політики у сфері зайнятості. Зокрема, посткейнсіанцем Олбаном Філліпсом у кінці 50-х років ХХ ст. було віднайдено чітку обернено-пропорційну залежність між інфляцією і безробіттям.
Згадана крива спочатку була побудована на оберненій залежності між темпами зростання безробіття і номінальних зарплат (чим вищий рівень безробіття, тим меншим є приріст грошової маси (зокрема, за рахунок зменшення обсягу отриманих зарплат), тим меншим є ріст цін (інфляції) і, навпаки.
Наступні дослідники замість темпу росту зарплати почали використовувати тісно пов’язаний з ним показник - темп інфляції. Відповідна залежність і отримала назву «кривої Філліпса» і є дієвою лише для короткострокового періоду (рис. 3.4). В довгостроковому періоді, згідно Мілтона Фрідмена, крива Філліпса має вигляд вертикальної прямої, інакше кажучи, демонструє відсутність залежності між рівнем інфляції та безробіття.
Рис. 3.4. Крива Філліпса для короткострокового періоду
Крива Філіпса стверджує, що рівень інфляції (π) залежить від трьох факторів:
- очікуваної інфляції (πе);
- циклічного безробіття, тобто відхилення фактичного рівня безробіття (u) від природного рівня безробіття (u*);
- шокових змін пропозиції (ε) – ріст цін на енергоносії, катаклізми, політичні, військові події, що призводить до скорочення ВВП.
Три зазначені фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:
π = πе-β(и-и*)+ε,
де β – параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття (цей коефіцієнт завжди більший від нуля).
Таким чином, Філліпс та його послідовники стверджували, що у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на швидке зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції, і навпаки.
Проте в 70 рр. виникло явище стагфляції – одночасного зростання інфляції і безробіття, що вже не можна було подолати рецептами Філліпса. Американський економіст, Нобелівський лауреат 1981р., Джеймс Тобін, відображаючи обернену залежність між інфляцією та безробіттям зазначив, що інфляція можлива і при зростанні безробіття: зростання попиту на працю збільшує номінальну зарплату – на певному рівні номінальна зарплата зростає швидше ніж продуктивність праці - зниження (стабілізація) темпів зарплати вимагає ще більшого підвищення рівня безробіття.
Держава як субʼєкт соціального захисту регулює ринок праці, в тому числі шляхом вирівнювання доходів громадян.
Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), в освіті і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім’ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу і дискримінацію.
Для виміру фактичного розподілу доходів використовують «криву Лоренца» і «коефіцієнт Джині», що визначають яка частка сукупних доходів припадає на кожну групу населення (рис. 3.5).
Рис. 3.5. Крива Лоренца
Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність (бісектриса АВ), за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10 % доходу, 50% сімей – 50% доходу і т.д. Чим більше відходить крива Лоренца (АDB) від кривої «абсолютної рівності» (АВ) вправо, тим більшою є нерівність у розподілі доходів у суспільстві.
Коефіцієнт Джині можна отримати, якщо розділити площу фігури АВD (заштрихованої) на площу трикутника ABC. Чим більший коефіцієнт Джині, тим більшою буде нерівність (max=1). У випадку абсолютної рівності коефіцієнт Джині=0.
Зазначені проблеми потребують застосування державних важелів вирівнювання, шляхом бюджетно-фінансової та грошово-кредитної політик.