1) Предметом психології є психіка (від грец. psychikos - душевний) людини і тварини" тобто психічні явища, притаманні людині і тварині. Факти психології - це не предметні речі, а різні за змістом, інтенсивністю, тривалістю, пов'язаними між собою процеси, що перебувають у розвитку та належать певній людині.
Психологія вивчає внутрішній психічний світ людини, психічні процеси, стани, властивості, закони виникнення, розвитку й перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, життєве значення психіки.
Психологічна наука розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.
1. Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об'єкта науки на різних рівнях. Наприклад, на рівні загальних закономірностей і чинників розвитку розв'язують такі завдання: а) дослідження вікової динаміки окремих психофізіологічних функцій, процесів, властивостей; 6) виявлення окремих взаємозв'язків психіки впродовж усього життєвого циклу людини з урахуванням її діяльності.
2. Діагностичні завдання мають на меті: 1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості, ступеня зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах; 2) оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом; 3) визначити потенційні можливості психічного розвитку; 4) здобути наукові дані для вдосконалення та прогнозування розвитку окремого індивіда.
Для виконання діагностичних завдань психолог визначає конкретне завдання, підбирає відповідні методи збору даних, аналізує ці дані, інтерпретує, встановлює діагноз, здійснює психологічний прогноз.
3. Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів; спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу; розроблення рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини. Ці завдання виконують науковці-психологи, які працюють у спеціальних установах, та практичні психологи (які працюють у школі, промисловості, спорті тощо).
Психологія має багатогранні зв’язки із природничими і соціальними науками.
Теоретико-методологічною основою психології є філософія. Без філософії психологія не могла б створювати власну методологію, робити необхідні теоретичні узагальнення. У той самий час філософія використовує результати психологічних досліджень при побудові наукової картини світу. Психологія тісно пов’язана з логікою. Логіка, як і психологія, вивчає людське мислення, тільки перша – його процесуальний, а друга – результативний аспекти.
Із суспільними науками (історією, економікою, соціологією, лінгвістикою, літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками тощо) психологію поєднує те, що вони потребують даних про природу соціально-психологічних явищ, особливостей індивідуальної і групової поведінки людей, закономірностей формування навичок, ціннісних орієнтацій, міжособистісних стосунків тощо. В свою чергу, психологія досліджує функції, які виконує психіка у суспільних стосунках людини.
Природознавство (біологія, фізіологія, фізика, хімія та ін.) поглиблює уявлення про психіку, доводить вивчення її механізмів до фізіологічного, нейрофізіологічного, біохімічного рівнів.
Медичним наукам, зокрема, психіатрії, психологія може допомогти в діагностиці захворювань, розумінні “внутрішньої картини” хвороби. На основі медицини, педагогіки, психології виникли шкільна гігієна, медична психологія, нейропсихологія та ін. Знання психології сприяє спілкуванню лікаря з пацієнтом, пропаганді медичних знань.
Розвиток технічних наук має враховувати параметри реакцій людини на зовнішні подразники, характеристики сприймання, збереження і переробки нею різних форм інформації. Психологія має велике значення для розв’язання проблем інженерної психології, ергономіки, в підготовці працівників у системах керування та при розробці самих систем керування, для створення комп’ютерів, систем комунікації, засобів відображення інформації та ін.
Але найтісніший зв’язок психологія має з педагогікою.
Основні поняття і ключові слова: філософія, суспільні науки, природничі науки, медичні науки, технічні науки, педагогічні науки.
2) Принципи науки – це загальні закони, які стали засобом дослідження. Немає єдності у визначенні списку основних принципів, у їх трактуванні та розкритті змісту. Вони тісно взаємозв’язані і утворюють систему. Так С.Л.Рубінштейн, К.В.Шорохова, М.Г.Ярошевський вважають основним принципом детермінізм. Він протилежний індетермінізму, за яким психічні явища не залежать ані від зовнішніх впливів, ані від змін в організмі, а відкриваються людині у переживаннях під впливом вищого розуму, який неможливо пояснити. Таким чином, свідомість відривається від реального життя і практичної діяльності. Слід відрізняти принцип детермінізму від механістичного детермінізму, за яким психіка – це сукупність реакцій на зовнішні впливи. Поведінка людини прямо, безпосередньо і однозначно визначається зовнішніми причинами. А свідомість не має ніякого впливу. Принцип детермінізму виділений в 50-ті роки С.Л.Рубінштейном: реагування людини на зовнішні впливи залежить не тільки від характеристик цього впливу, а й від особливостей психіки (інтереси, досвід, освіченість, знання і т.д.). Таким чином “зовнішні причини діють через внутрішні умови”. Людина змінює світ і в процесі цього змінюється сама, створюючи предмети матеріальної та духовної культури, людина збагачує свій внутрішній світ. Із даного принципу походить принцип взаємозв’язку і взаємообумовленості психіки і діяльності. Діяльність визначається задумом, ціллю, програмою її досягнення, тобто свідомістю. З другого боку, на створення задумів, програм впливає практика. Таким чином, діяльність з одного боку обумовлена свідомістю, а з другого – обумовлює її. Цей принцип мав важливе значення для визначення методів дослідження. Оскільки цим принципом стверджується взаємозв’язок психіки із діяльністю, то і зрозуміло, що через діяльність, доступну для об’єктивного спостереження, можна вивчати і психічні явища. Цей принцип пояснює можливість і доцільність використання об’єктивних методів, в тому числі експерименту, у психології. Існують такі принципи, які мають похідне значення: відображення, розвитку, історизму, системності та інші. Названі принципи визначають методи психологічного дослідження. Так, індетермінізм стверджує замкнений характер психіки, її повну незалежність від зовнішніх умов. Тому взнати про переживання людини за її поведінкою неможливо. Єдиний метод при цьому самоспостереження або інтроспекція. Але людина не усвідомлює всіх психічних проявів. Несвідоме опиняється за рамками вивчення, неможливо досліджувати цим методом і психіку дитини, і тварини. Разом з тим, цей метод може використовуватись, як прийом у дослідженнях, побудованих на об’єктивних методах. Основа об’єктивного методу – принцип детермінізму та принцип єдності і взаємообумовленості свідомості та діяльності. Основні вимоги до психологічного дослідження – це об’єктивність, і генетичний підхід.
3) Обґрунтування рефлекторної природи всіх видів психічної діяльності є заслугою російської фізіології, і насамперед двох її великих представників - І .М.Сеченова та І.П.Павлова.У своїй праці „Рефлекси головного мозку" (1863) І.М.Сєченов поширив рефлекторний принцип на всю діяльність головного мозку і тим самим - на всю психічну діяльність людини. Він показав, що „всі акти свідомого і несвідомого життя за способом свого походження суть рефлекси". Це була перша спроба рефлекторного розуміння психіки. Детально аналізуючи рефлекси головного мозку людини, І.М. Сєченов виокремлює в них три головні ланки: початкову ланку — зовнішній подразник і перетворення його органами чуття в процес нервового збудження, що передається в мозок; середню ланку — процеси збудження і гальмування в мозку і виникнення на цьому підґрунті психічних станів (відчуттів, думок, почуттів тощо); кінцеву ланку^— зовнішній рух. І.М. Сєченов відзначав, що середня ланка рефлексу з його психічним елементом не може бути відокремлена від двох інших ланок (зовнішнього подразника і дії-відповіді), які є його природним початком і кінцем. Тому всі психічні явища — це невіддільна частина всього рефлекторного процесу. Положення І.М. Сєченова про нерозривний зв'язок усіх ланок рефлексу має важливе значення для наукового розуміння психічної діяльності. Психічна діяльність не може розглядатися ізольовано ні від зовнішніх впливів, ні від дій людини. Вона не може бути тільки суб'єктивним переживанням: якби це було так, то психічні явища не мали б жодного реального життєвого значення.
Послідовно аналізуючи психічні явища, І.М.Сєченов показав, що всі вони включені в цілісний рефлекторний акт, у цілісну відповідь організму на вплив навколишнього середовища, що регулюється головним мозком людини. Рефлекторний принцип психічної діяльності дав змогу І.М.Сєченову зробити важливий у науковому плані висновок про детермінованість, причинну зумовленість усіх дій і вчинків людини зовнішніми впливами. При цьому він попереджав проти спрощеного розуміння дій зовнішніми умовами, відзначаючи, що тут мають значення не тільки зовнішні впливи, але й уся система попередніх впливів на людину, весь її попередній досвід.
Психічні процеси при цьому виконують функцію сигналу або регулятора, яка робить дію відповідною до умов, що змінюються. Психічне є регулятором діяльності не саме по собі, а як властивість, функція відповідних ділянок мозку, куди спрямовується, де зберігається і обробляється інформація про зовнішній світ. Психічне явище — це відповідь мозку на зовнішні (навколишнє середовище) і внутрішні (стан організму як фізіологічної системи) впливи. Іншими словами, психічні явища - це постійні регулятори діяльності, що виникають як відповідь на подразнення, що діють у даний час (відчуття і сприймання) і були колись у минулому досвіді (пам'ять), узагальнюють ці впливи чи передбачають результати, до яких вони приведуть (мислення і уява). Таким чином, І.М. Сєченов висунув ідею рефлекторності психіки і психічного регулювання діяльності.В основі вищої нервової діяльності лежать умовні та безумовні рефлекси. Умовні рефлекси - це реакції, набуті організмом у процесі індивідуального розвитку. Вони забезпечують пристосування його постійно мінливих умов навколишнього середовища. Умовні рефлекси не мають готових рефлекторних дуг. Вони не постійні і залежно від певних умов можуть вироблятися на будь-які сприйняті подразнення (світло, звук, хімічні речовини тощо), закріпитися або зникнути, коли немає підкріплення, і знову з`явитися в результаті впливу нових подразників. У виникненні умовних рефлексів провідна роль належить корі великого мозку. Матеріальним підґрунтям безумовних і умовних рефлексів є нервовий процес. Умовні рефлекси виробляються на базі безумовних за певних умов: поєднання в часі дії умовного та безумовного подразника, їхньої повторюваності, інтенсивності, а також рівня збудження нервової системи. Наприклад, формування умовного слиновидільного рефлексу у тварин на світловий подразник може бути досягнуто лише тоді, коли умовний сигнал (загорання лампочки) підкріплюється безумовним подразником (поданням їжі). Без харчового підкріплення орієнтувальний рефлекс назасвічування лампочки (поворот голови, тулуба, рух очей на світло) буде зменшуватися, а потім зникне. Якщо ж умовний сигнал (загорання лампочки) збігається з безумовним подразником (поданням їжі), то після кількох повторень таких поєднань загорання лампочки спричинить виділення слини без харчового підкріплення. У тварини буде вироблений слиновидільний умовний рефлекс на світло. При цьому в корі великого мозку (у кірковому кінці аналізатора та кірковому представництві центру безумовного рефлексу) встановиться тимчасовий функціональний зв'язок за принципом сильнішого вогнища збудження (домінанти).
4) Основні методи в психології: спостереження та експеримент. Наукове спостереження відрізняється від побутового: воно не просто описує, констатує явища, але й намагається їх пояснити. Ознаки: наявність плану, гіпотези, програми, схеми, протоколів. Різновиди спостереження: аналіз результатів діяльності, створення ситуацій. Експеримент – з’являється в кінці минулого століття. Це був дуже важливий момент, який прискорив відокремлення психології від філософії в самостійну науку. Відмінність від спостереження: дослідник активно змінює умови діяльності досліджуваного з метою виявлення психологічного факту, який вивчається. Два основних види: лабораторний, природній. Лабораторний – в умовах лабораторії за допомогою приладів досліджуваний знає, що є об’єктом вивчення. Природній – у звичайних для досліджуваного умовах. Зміни, які експериментатор вносить в ситуацію, для нього не помітні. Досліджуваний може не знати, що з ним проводять експеримент. В педагогіці проводяться у формі уроку, гри. Одним з його підвидів є навчаючий або формуючий, в результаті якого психолог не тільки вивчає психіку дитини (досліджуваного), але й сприяє формуванню в неї певних психічних властивостей. Спостереження та експеримент належать до інформаційних методів, оскільки, в їх результаті отримуються нові знання. Діагностичні методи або тести використовуються для виявлення того, наскільки психічні якості людини відповідають раніше виявленим нормам та стандартів їх називають тестами. Тести – це коротенькі завдання, варіанти виконання яких заздалегідь передбачаються і відповідають різним рівням розвитку властивості, що діагностується.
5) Вчені матеріалістичного напряму розглядають психіку як властивість високоорганізованої матерії, яка є продуктом тривалого (мільйони років) розвитку. Виникнення і розвиток психіки пов'язані з виникненням і розвитком органічної природи.
Історія розвитку психіки людини мала передісторію, яка пов'язана з біологічною еволюцією живих організмів. В цьому велику роль відіграло вчення Ч. Дарвіна (еволюційна теорія), який розкрив основні шляхи розвитку природи, її закономірності.
Для розуміння того, як виникла психіки людини, її свідомість, необхідно розглянути, як вона утворилася в процесі еволюції живих форм, як протягом багатьох мільйонів років розвиток психіки відбувався від найпростіших, елементарних форм до вищих, до появи найвищої форми психіки людини - її свідомості.
Досліджуючи природу матерії, вчені-матеріалісти вивчають різні форми руху матерії. Всім її видам, починаючи з неживої, неорганічної і закінчуючи найвищою складною матерією - людським мозком, властива якість відображення, тобто здатність реагувати на впливи. Форми відображення залежать від форм існування матерії.
Рушійною силою будь-якого розвитку є боротьба внутрішніх протиріч, боротьба між старим і новим, між тим, що відживає і тим, що народжується. Саме в цьому джерело розвитку психіки
Вищою формою відображення є психічне відображення, а вищою формою психічного відображення - свідомість
У неживій природі відображення може проявитися у вигляді механічної, фізичної чи хімічної взаємодії тіл або речовин (сонячний промінь і поверхня води, хвиля і камінь тощо).
Найбільш організовані тварини знаходяться на найвищому рівні розвитку психіки. По суті дану стадію розвитку називають стадією інтелекту, яка характеризується складними формами відображення дійсності.
Інтелектуальна поведінка тварин характеризується такими основними ознаками:
1) за складних умов тварини після багаторазових "спроб і помилок" знаходять рішення;
2) якщо поставити тварину в аналогічні умови - відразу знаходить рішення;
3) якщо умови видозмінити - знаходить рішення, і це означає, що їй властиве перенесення.
Разом з тим у нестандартних ситуаціях проявляється обмеження інтелектуальної поведінки тварин.
На різних стадіях розвитку психіки у тварин спостерігаються певні механізми відображувальної діяльності. Так, тварини проявляють такі рівні поведінки:
Всі форми відображення (інстинкти, навички, інтелектуальні дії) різко не розмежовуються. Існує єдина безперервна лінія розвитку у тваринному світі (інстинкти обростають навичками, навички переходять в інстинкти).
6) В основі сучасної наукової психології лежать наукові філософські уявлення на психіку як властивість мозку, суть якої полягає у відображенні об'єктивної дійсності. Результатом психічного відображення є образи, які виступають як носії інформації, як регулятори і організатори поведінки і діяльності. Психіка таким чином виконує інформуючу, регулюючу і контролюючу функції.
Психіка як відображення існуючої дійсності характеризується тим, що вона не є мертвим, дзеркальним, одноактним відображенням, а є процесом. Психіка є таким відображенням об'єктивної дійсності, при якому будь - який зовнішній вплив завжди проходить через раніше складені особливості психіки, через той психічний стан, який є в даний момент в даної живої істоти. А тому психічне відображення носить суб'єктивний характер.
Психічне відображення характеризується такими особливостями:
воно дає можливість правильно відображати оточуючу дійсність, причому правильність відображення підтверджується практикою;
сам психічний образ формується в процесі активної діяльності;
психічне відображення поглиблюється і вдосконалюється;
завдяки психічному відображенню забезпечується цілеспрямованість поведінки і діяльності;
воно носить випереджуючий характер, завдяки якому, на снові нагромадженого досвіду знань закономірностей того, чи іншого процесу виникає можливість передбачення майбутнього;
воно заломлюється через індивідуальність людини.
І так, психічне відображення завжди зв'язане з матеріальним субстратом мозком, з об'єктивно існуючим світом, воно носить активний, перетворюючий характер.
7) Порівняння психіки тварин з людською дозволяє виділити такі основні відмінності між ними.
1. Тварина може діяти лише в межах ситуації, що сприймається безпосередньо, а всі здійснювані нею акти обмежені біологічними потребами, тобто мотивація завжди біологічна.
Тварини не роблять нічого такого, що не обслуговує їхніх біологічних потреб. Конкретне, практичне мислення тварин робить їх залежними від безпосередньої ситуації. Лише в процесі орієнтувального маніпулювання тварина здатна розв’язати проблемні завдання. Людина ж завдяки абстрактному, логічному мисленню може передбачати події, чинити відповідно до пізнаної необхідності — свідомо.
Мислення тісно пов’язане з мовленням. Тварини лише подають сигнали своїм родичам з приводу власних емоційних станів, тоді як людина за допомогою мови інформує інших у часі та просторі, передаючи суспільний досвід. Завдяки мові кожна людина користується досвідом, який вироблено людством протягом тисячоліть і якого вона ніколи не сприймала безпосередньо.
2. Тварини здатні використовувати предмети як знаряддя, але жодна тварина не може створити знаряддя праці. Тварини не живуть у світі постійних речей, не виконують колективних знаряддєвих дій. Навіть спостерігаючи за діями іншої тварини, вони ніколи не будуть допомагати одна одній, діяти спільно.
Лише людина створює знаряддя за продуманим планом, використовує їх за призначенням і зберігає на майбутнє. Вона живе у світі постійних речей, користується знаряддями спільно з іншими людьми, переймає досвід користування знаряддями праці та передає його іншим.
3. Відмінність у психіці тварин і людини полягає в почуттях. Тварини також здатні переживати позитивні чи негативні емоції, але лише людина може співчувати в горі чи радості іншій людині, насолоджуватися картинами природи, переживати інтелектуальні почуття.
4. Умови розвитку психіки тварин і людини є четвертою відмінністю. Розвиток психіки у тваринному світі підкорено біологічним законам, а розвиток психіки людини детермінується суспільно-історичними умовами.
І людині, і тварині властиві інстинктивні реакції на подразники, здатність набувати досвід у життєвих ситуаціях. Проте присвоювати суспільний досвід, який розвиває психіку, здатна лише людина.
Свідома діяльність людини не виключає наявності в ній несвідомого. Несвідоме сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, про які людина не дає собі звіту. Залишаючись психічним, несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, при якій втрачається повнота, орієнтація в часі і просторі, порушується мовне регулювання поведінки. В несвідомому, на відміну від свідомості, неможливий цілеспрямований контроль людиною тих дій, які вона здійснює, а також неможлива і оцінка їх результатів.
В сферу несвідомого входять психічні явища, які виникають у сні, зворотній реакції, які викликаються не відчуттями, а реально діючими подразниками (субсенсорні, субцептивні). Рухи, які в минулому були свідомими, але завдяки багаторазовому повторенню автоматизувались, стали навичками. До несвідомого відносяться і деякі патологічні явища, які виникають у психіці хворої людини (галюцинації, марення, ін.).
Несвідоме - це настільки специфічне людське психічне проявлення, яке як і свідомість детерміноване суспільними умовами існування людини. Воно виступає як часткове, не достатньо адекватне відображення світу у людському мозку.
8) Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття. Суспільна свідомість — це сукупність, система почуттів, звичаїв, звичок, традицій, думок, ідеалів, ідей, теорій, які відображають суспільне буття і функціонують у суспільстві, скеровуючи, спрямовуючи життя суспільства у відповідному напрямі.
Сутністю суспільної свідомості є те, що, з одного боку, вона є відображенням суспільного буття, тобто має суб'єктивний характер виникнення, а з іншого — ця свідомість набуває статусу об'єктивної реальності, матеріалізується, тобто реально існує як надбання суспільства, яке має і позитивні, і негативні сторони свого існування, адже ідеального суспільства ніколи не було, немає і бути не може. Суспільна свідомість, як і будь-яке суспільне явище, має досить складну структуру, розгляд якої дає змогу зрозуміти не тільки її наповненість, багатство елементів, які її складають, а й осягнути її функціонування, зрозуміти важливість її впливу на гармонізацію відношення "людина — світ".
9)
|
|
10) Початок людської історії означає якісно новий щабель розвитку, докорінно відмінну від усього попереднього шляху біологічного розвитку живих істот. Нові форми суспільного буття породжують і нові форми психіки, корінним чином відмінні від психіки тварин, - свідомість людини. Розвиток свідомості в людини нерозривно пов'язане з початком суспільно-трудової діяльності. У розвитку трудової діяльності, яка змінила реальне ставлення людини до навколишнього середовища, полягає основний і вирішальний факт, з якого виникають всі відмінності людини від тварини; з нього ж виникають і всі специфічні особливості людської психіки. [4, 321] Людина - це общеродових поняття, це сукупність фізіологічних та психологічних особливостей, що відрізняють людська істота від інших живих істот. Індивід - це конкретний представник людського роду. Індивідуальність - це сукупність фізичних, психічних, зовнішніх особливостей, що відрізняють одного індивіда від іншого. У процесі росту у дитини формуєтьсяхарактер, який залежить від зовнішнього і внутрішнього світу. Залежно від цих факторів дитина росте спокійним або неврівноваженим (психічні особливості), здоровим або хворим (фізичні особливості), красивим або з дефектами (зовнішні особливості). Особистість - це соціальна сутність людини, сукупність соціальних характеристик, які з'являються в ході соціального досвіду. Особистість формується і розвивається в процесі своєї життєдіяльності, тобто набувається певний соціальний досвід. Виділяють фізичну, соціальну та духовну особистості. Індивідуум є також соціологічна категорія, і в цій якості він підпорядкований суспільству, є частина суспільства. Стати особистістю, є завдання людини. Найбільш яскравим проявом індивідуального є унікальне. Протилежністю індивідуального неповторного є типове. Граничний випадок типізації технічних пристроїв - стандартизація. Особистість не може реалізувати повноту свого життя при замкнутості в собі. Людина не тільки істота, але він і соціальна істота. Алесуспільство, нація, держава не є особистостями, людина як особистість має більшу цінність, ніж вони. Тому-то право людської особистості і її борг відстоювати свою своєрідність, незалежність, духовну свободу, здійснювати своє покликання в суспільстві. [2, 12] У міру розвитку трудової діяльності людина, впливаючи на природу, змінюючи, пристосовуючи її до себе і пануйте над нею, став, перетворюючись у суб'єкта історії, виділяти себе з природи і усвідомлювати своє ставлення до природи і до інших людей. Через посередництво свого ставлення до інших людей людина стала все більш свідомо ставитися і до самого себе, до власної діяльності; сама діяльність його ставала все більш свідомою: спрямована у праці на певні цілі, навиробництво певного продукту, на певний результат, вона все більш планомірно регулювалася відповідно до поставленої мети. Праця як діяльність, спрямована на певні результати - на виробництво певного продукту, - вимагав передбачення. Необхідна для праці, воно у праці і формувалося. Характерна для трудової діяльності людини цілеспрямованість дії, що будується на передбаченні і відбувається в відповідності з метою, становить основний прояв свідомості людини, яка докорінно відрізняє його діяльність від несвідомого, «інстинктивного» у своїй основі поведінки тварин. Виникнення людської свідомості і людського інтелекту може бути правильно пояснено тільки в залежності від його матеріальної основи, у зв'язку з процесомстановлення людини як історичного істоти. Дані сучасної науки виключають можливість походження людини від однієї з сучасних порід людиноподібних мавп, але виразно вказують на спільність їх походження.
11) Психіка є властивістю мозку відображати довкілля і регулювати поведінку та діяльність людини.
Органом психіки є мозок. Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від лат. reflexus - відображення) - це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок. Відповідаючи на зовнішні впливи, організм пристосовується до зовнішнього світу.
Взаємодія і взаємозв'язок мозку з навколишнім світом здійснюються через нервову систему та органи відчуття.
Мозок не є причиною чи суб'єктом психічного. Причини психічного і його суб'єкта містяться в ньому самому.
Психічна діяльність неможлива без мозку. І хоч мозок функціонує як єдине ціле, проте певні його ділянки забезпечують ті чи інші психічні функції. Так, керування елементарними руховими реакціями у людини здійснюється спинним мозком, координація складніших рухів - функцією мозкового стовбура і мозочка. Складну психічну діяльність людини забезпечує кора великого мозку, частини якої також мають неоднакове значення.Нервова система включає соматичну і вегетативну. Кожна з них має центральний і периферичний відділи.
Центральна нервова система складається з нервової тканини головного і спинного мозку, основними елементами якої є нервові клітини - нейрони (рис. 1.9).Гліоцити забезпечують збереження постійного внутрішнього середовища нервової системи та її трофіку.
Периферійна нервова система включає в себе аферентні (чутливі) нерви, які передають імпульси від рецепторів до центральної нервової системи, та еферентні (рухові) нерви, які передають імпульси від центральної нервової системи до скелетних м'язів.
12) Усі психічні явища нерозривно пов'язані, але традиційно вони поділяються на три групи: 1) психічні процеси; 2) психічні стани; 3) психічні властивості особистості. Дамо коротку загальну характеристику цим трьом групам психічних явищ. I. Психічні процеси - окремі цілісні акти відбивної-регуляционно діяльності. Кожен психічний процес має свій об'єкт відображення, свою регуляционную специфіку і свої закономірності. Психічні процеси представляють собою вихідну групу психічних явищ: на їх основі формуються психічні образи. Психічні процеси - активна взаємодія суб'єкта з об'єктом відображення, система специфічних дій, спрямованих на його пізнання і взаємодія з ним. Психічні процеси підрозділяються на: 1) пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, уява і пам'ять), 2) вольові, 3) емоційні. Психічна діяльність людини - це сукупність пізнавальних, вольових і емоційних процесів. II. Психічний стан - тимчасова своєрідність психічної діяльності, що визначається її змістом і ставленням людини до цього змісту. Психічний стан - поточна модифікація психіки людини. Воно являє собою відносно стійку інтеграцію всіх психічних проявів людини при певній його взаємодії з дійсністю. Психічний стан виявляється в спільному функціональному рівні психічної активності в залежності від спрямованості діяльності людини в даний момент і його особистісних особливостей. Усі психічні стани підрозділяються на: 1) мотиваційні - засновані на потребах установки, бажання, інтереси, потяги, пристрасті; 2) стану організованості свідомості (проявляються в різних рівнях уважності, працездатності); 3) емоційні (емоційний тон відчуттів, емоційний відгук на дійсність, настрій, конфліктні емоційні стани - стрес, афект, фрустрація); 4) вольові (стану ініціативності, цілеспрямованості, рішучості, наполегливості та ін; їх класифікація пов'язана зі структурою складної вольової дії). Відрізняються також прикордонні психічні стани особистості - психопатії, акцентуації характеру, неврози та стану затримання психічного розвитку. III. Психічні властивості особистості - типові для даної людини особливості його психіки, особливості реалізації його психічних процесів. До психічних властивостей особистості відносяться: 1) темперамент; 2) спрямованість особистості (потреби, інтереси, світогляд, ідеали); 3) характер; 4) здібності
13) Картинка и есть ответ
14) Діяльність породила людину, виокремивши її з природного середовища. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.
Діяльність людини - це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо.
ДІЯЛЬНІСТЬ - це внутрішня і зовнішня активність людини, яка спрямована на особистісні зміни, трансформація предметів та явищ залежно від потреб людини, а також створення нових.
Рис. 3.3.1. Функції діяльності
Принцип єдності свідомості і діяльності означає, що свідомість і діяльність не протилежні один до одного, але і не тотожні, а складають єдність. Свідомість утворює внутрішній план діяльності особи, воно проявляється і формується в процесі здійснення людиною різних видів діяльності. Принцип цей дозволяє психологам, вивчаючи поведінку, діяльність, з'ясовувати ті внутрішні психологічні закономірності, які забезпечують успішність досягнення цілей дій, тобто відкривати об'єктивні властивості осіб.
Принцип розвитку психіки, свідомість в діяльності означає, що психіка і свідомість можуть правильно зрозуміти і бути пояснений, якщо вони розглядаються як продукт розвитку і результат діяльності (ігровою, учбовою, трудовою, громадською та ін.). Причому тут мається на увазі не лише предметно-практична сторона діяльності, що відбиває стосунки типу "суб'єкт - об'єкт", але і та сторона, яка проявляється в комунікативних актах (актах спілкування), що відбиває стосунки типу "суб'єкт - суб'єкт".
15)
Рис. 3.3.2. Структура діяльності
Мотив - це спонукання до діяльності, що пов'язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб'єктаМотиви не завжди ідентично співвідносяться з метою - при різних мотивах може бути однакова мета, і навпаки.
Мета-це уявний кінцевий результат діяльності (те, чого людина прагне досягнути)Мета може мати матеріальне та психічне уособлення, які досить часто пов'язані. Оскільки досягнення цілі часто має перспективний характер, то вона втілюється в окремі завдання, вирішення яких наближає до самої мети.
Дія - це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання
Операція - це спосіб виконання дії, що залежить від умов, в яких вона відбувається і, як правило, є малоусвідомленим або неусвідомленимОперації характеризують технічний бік дії, що виконується. Одну і ту саму дію можна виконати за допомогою різних операцій або різними способами.
Потреба - це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов її існування і породжує активність по відношенню до цих умов
Людські потреби формуються в процесі соціалізації й поділяються на види залежно від: предмета (матеріальні, духовні) та походження(природні (нижчі) і культурні (вищі).
16) Діяльність - це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби. Головна відмінна риса діяльності - мета - як регулятором активності. Тому треба розрізняти мету як об'єктивне (об'єктивний результат) і як суб'єктивне психічне (передбачуване) явище. Цілі, які у своїй діяльності ставить людина, можуть бути віддаленими і близькими.
Узагальнені і виділені основні види діяльності, властиві усім людям. Це - спілкування, гра, вчення і праця. Їх слід розглядати як основні види діяльності людей.
Спілкування - перший вид діяльності, що виникає в процесі індивідуального розвитку людини, за ним йдуть гра, вчення і праця. Усі ці види діяльності носять розвиваючий характер, тобто при включенні і активній участі в них дитини відбувається його інтелектуальний і особовий розвиток.
Наступною діяльністю в онтогенезі людини є гра. Ігрова діяльність - особлива сфера людської діяльності, в якій людина не переслідує інших цілей, окрім отримання задоволення; це діяльність, що не дає матеріального результату. При цьому гра є осмислена діяльність, тобто сукупність осмислених дій, об'єднаних єдністю мотиву.Іноді ігри служать засобом символічної розрядки напряженностей, виниклих під впливом актуальних потреб людини, які він не в змозі ослабити іншим шляхом.
Вчення - діяльність по засвоєнню знань, формуванню умінь і навичок. Головна особливість вчення, таким чином, полягає в тому, що воно є основним засобом психічного розвитку людини, бо забезпечує активне функціонування когнітивних і емоційно-вольових процесів. Вчення виконує функцію підготовки до власне виробничої діяльності. По И.В. Гєте "роки майстерність" передує "роками навчання". У вченні загальна установка вже не ігрова, а трудова, бо в нім потрібно виконувати завдання, підкорятися дисципліні. Основною метою вчення є підготовка до майбутнього самостійного життя і діяльності, основний засіб - освоєння узагальнених результатів відкриттів і досягнень людства. Вчення завжди організоване.
Праця - це завжди виконання завдання, пов'язаного з досягненням наміченого результату. Тому він вимагає планування і контролю виконання, завжди припускає виконання певних зобов'язань і дотримання дисципліни. Усі ланки трудової діяльності підпорядковані її кінцевому результату - готовому продукту, тому мета діяльності не в ній самій, а в її продукті. Трудова діяльність, як правило, здійснюється не через привабливість її самої, а заради її віддаленого результату, службовця задоволенню потреб людини. Міра психічної напруги людини в праці визначатиметься його змістом, корисністю і відношенням до нього людини. У всякій праці беруть участь розумові процеси, але їх представленность в різних видах праці неоднакова.
17) Автоматизовані, свідомо, напівсвідомо і несвідомо контрольовані компоненти діяльності називаються відповідно уміннями, навичками і звичками. Уміння - це елементи діяльності, що дозволяють що-небудь робити з високою якістю, наприклад точно і правильно виконувати якусь дію, операцію, серію дій або операцій. Уміння звичайно містять автоматично виконувані частини, називані навичками, але в цілому являють собою свідомо контрольовані частини діяльності, принаймні в основних проміжних пунктах і кінцевій меті. Навички - це цілком автоматизовані, інстинкто-подібні компоненти вмінь, реалізовані на рівні несвідомого контролю. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії. При автоматизації дій і операцій, перетворенні в навички у структурі діяльності відбувається ряд перетворень. По-перше, автоматизовані дії й операції зливаються в єдиний цілісно виконуваний акт, іменований умінням (наприклад, складна система рухів людини, яка пише або робить спортивну вправу, яка проводить хірургічну операцію або яка виготовляє тонку деталь, яка читає лекцію тощо). При цьому зайві, непотрібні рухи зникають, а кількість помилкових різко зменшується. Важливе значення для розуміння процесу формування навичок має їх перенесення, тобто поширення і використання навичок, сформованих у результаті виконання одних дій і видів діяльності, на інші. Для того, щоб таке перенесення відбулося нормально, необхідно, щоб навичка стала узагальненою, універсальною, узгодженою з іншими навичками, діями і видами діяльності, доведеною до автоматизму. Уміння утворюються в результаті координації навичок, їх поєднання в системи за допомогою дій, що перебувають під свідомим контролем. Через регуляцію таких дій здійснюється оптимальне керування уміннями. Воно полягає в тому, щоб забезпечити безпомилковість і гнучкість виконання дії, тобто одержання насамкінець надійного результату дії. Велике значення у формуванні всіх типів умінь і навичок мають вправи. Завдяки їм відбувається автоматизація навичок, удосконалення вмінь, діяльності в цілому. Вправи необхідні як на етапі вироблення умінь і навичок, так і в процесі їх збереження. Без постійних, систематичних вправ уміння і навички зазвичай зникають, втрачають свої якості. Ще один елемент діяльності - звичка. Від уміння і навичок вона відрізняється тим, що являє собою так званий непродуктивний елемент діяльності. Якщо уміння і навички пов'язані з вирішенням якогось завдання, припускають одержання якогось продукту і досить гнучкі (у структурі складних умінь), то звички є негнучкою (часто і нерозумною) частиною діяльності, виконуваною механічно, і не мають свідомої мети або явно вираженого продуктивного завершення. На відміну від простої навички, звичка може деякою мірою свідомо контролюватися. Але від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (погані звички). Звички як елементи діяльності являють собою найменш гнучкі її частини.
18) Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість.
Особистість — суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини.
Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції.
Особистість — це якість індивіда. Природно можуть виникнути запитання: чи може існувати індивід, який не став особистістю, і чи може бути особистість без її конкретного носія, тобто без індивіда?
Деякі вчені на них відповідають ствердно. Для підтвердження своїх міркувань вони посилаються на випадок, що стався з індійськими дівчатками Амалою і Камалою, яких виховувала вовча зграя. У них були лише індивідуальні біологічні особливості. Ніяких особистісних рис дівчатка не мали. Це було спричинено відсутністю людського оточення. Отже, природні передумови створюють можливості для розвитку суспільних якостей особистості, а становлення їх відбувається тільки в умовах людського суспільства.
З певним застереженням можна допустити і можливість появи особистості, поза структурою якої немає реального індивіда. Проте це буде квазіособистість. Наприклад, Штірліц — герой кінофільму «Сімнадцять миттєвостей весни» чи видатний аферист Козьма Прутков.
Кожна особистість має властивий тільки їй набір рис і особливостей, який визначає її індивідуальність.
Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей.
Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини. Не існує двох людей з однаковим поєднанням психічних якостей. Індивідуальність властива кожній людині, але виявляється вона по-різному: в одних людей яскраво і сильно, в інших — малопомітно. Вона може заявити про себе в інтелектуальній, емоційній, вольовій чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Так, оригінальність інтелекту виявляється в здатності бачити те, чого не помічають інші люди, у вмінні чітко формулювати проблеми і знаходити їх вирішення. Своєрідність емоцій констатують за надмірної інтенсивності одних почуттів і недостатньої — інших, їх стійкості чи мінливості. Особливості волі можуть розкриватися в ступені розвитку вольових якостей.
19) Активність людини і форми її виявлення розвинулись історично й мають соціально спрямований характер.
Щодо джерела активності особистості у психології існували різні погляди.
Уперше питання про активність особистості було порушене австрійським психіатром З. Фрейдом — фундатором теорії та практики психоаналізу. Основні положення цієї теорії обгрунтовують думку, що джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, які вона має від народження і які передаються спадково. Це світ інстинктів, біологічних і фізіологічних потягів, неусвідомлюваних імпульсів, природа яких “невідома”. Засадовим стосовно його вчення є визнання пріоритету біологічного в людині. Позитивним у вченні З. Фрейда можна вважати його звертання до царини підсвідомого у психіці людини, яке істотно позначається на її життєдіяльності. Неофрейдисти, керуючись основними постулатами З. Фрейда про підсвідоме, ішли в напрямку обмеження сексуальних потягів у з’ясуванні психіки людини та пошуках нових рушійних сил людської поведінки. Неофрейдизм виходить з визнання вирішальної ролі середовища та механізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сексуальних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідомлення особистістю своєї неповноцінності (А. Адлер), неможливості досягти гармонії із соціальною структурою суспільства та зумовленого цим почуття самотності (Е. Фромм) тощо.
Розроблюючи проблему активності особистості, вітчизняна психологія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби — в їжі, одязі, знаннях, праці.
20) Потреба — це нужда, в якій виявляється залежність людини від певних умов, необхідних їй для життя та діяльності. У потребах завжди відображуються стійкі життєво важливі залежності організму та середовища. Людські потреби розвиваються в діяльності разом з розвитком суспільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам процес задоволення потреби сприяє її розвитку та відтворенню нових потреб, які неминуче породжуються різними сферами суспільного буття людей та їхньою діяльністю. Що вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, то багатшими й різноманітнішими є його потреби. Внутрішніми спонуками до дій стають мотиви, що є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях до їх задоволення. Мотив — це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов.
У найзагальнішому варіанті систематизації всю сукупність потреб сучасної людини поділяють на шість основних груп: • фізіологічні; • етнічні; • економічні; • психологічні; • трудові; • соціальні.
Для їх задоволення необхідно поєднати як матеріальні (знаряддя праці, будівлі тощо), так і інформаційні (взаємовідносини, законодавство тощо) аспекти.
21) Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес — це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об’єктів. Інтереси виникають на грунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов’язаний з особистою зацікавленістю об’єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, наукою тощо.
Жорсткими регуляторами поведінки є переконання. Переконання — це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підгрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість.
Переконання є там, де є страждання та муки сумління, коли порушуються принципи в діях і вчинках. Сила переконань як мотивів поведінки влучно охарактеризована у відомому висловлюванні, де вони порівнюються з путами, яких людина не може розірвати, не розірвавши свого серця. Переконання особистості можуть виявлятися в різних царинах її життя та діяльності й залежно від цього поділятися на моральні, інтелектуальні, естетичні та ін.
Переконання стають потужною рушійною силою за умови, що дії, які викликаються цими переконаннями, стають звичними. К. Ушинський добру звичку називав моральним капіталом, що її вкладає людина у свою нервову систему. Капітал звички від вживання зростає й надає людині можливість дедалі плідніше застосовувати свою дорогоцінну силу — силу свідомої волі, не витрачаючи своєї свідомості та волі на боротьбу з труднощами, які були вже подолані.
22) Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.
У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей.
Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.
Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.
Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички).
Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у
набутті досвіду є соціальний чинник.
Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційновольовій діяльності людини.
Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статевій вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.
23) Самооці́нка, елемент самосвідомості, що характеризується емоційно насиченими оцінками самого себе як особи, власних здібностей, етичних якостей і вчинків; важливий регулятор поведінки. Самооцінка визначає взаємини людини з тими, що оточують, її критичність, вимогливість до себе, відношення до успіхів і невдач. Тим самим самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і розвиток його особи. Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань, цілей, які людина перед собою ставить. Адекватна самооцінка дозволяє людині правильно співвідносити свої сили із завданнями різної складності і з вимогами тих, що оточують. Неадекватна (завищена або занижена) самооцінка деформує внутрішній світ особи, спотворює її мотиваційна і емоційно-вольова сфери і тим самим перешкоджає гармонійному розвитку.
Рі́вень домага́нь — соціальна позиція, яка займається індивідом і закріплюється через його індивідуальний вибір, власні зусилля і конкуренцію з іншими індивідами.
Самооцінка і домагання розвиваються завдяки поступовій інтеріоризації зовнішніх оцінок, що виражають суспільні вимоги у вимоги людини до самої себе. Самооцінка формується ще з дитинства в процесі спілкування за такими етапами: увага з боку дорослих; співробітництво з ними; відчуття поваги з їхнього боку; взаєморозуміння. Т.ч. від взаємостосунків дитини с батьками залежить її ставлення до себе.
Я-конце́пція — динамічна система уявлень людини про саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку; суб'єктивне сприйняття, що впливає на власну особистість зовнішніх факторів. Вона формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з оточуючим її світом.
«Я-концепція» — цілісний, хоча й не позбавлений внутрішніх протиріч, образ власного Я, що виступає як установка щодо самого себе і який включає компоненти:
когнітивний — образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості тощо (самосвідомості);
емоційний — самоповага, самоприниження тощо;
оцінково-вольовий прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу тощо.
За своїм змістом «Я-концепція» може бути позитивною, негативною, амбівалентною.
24) Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.
Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг.
Зосередження уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.
Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єтів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.
Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність.
Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів.
Неуважність —це нездатність зосередитися на чому-нсбудь певному упродовж тривалого часу. Термін «неуважність» означає поверхневу, змінну увагу . Неуважність може виявлятися: а) у нездатності до зосередження; б) у надмірній концентрації на одному об'єкті діяльності. Неуважність буває двох видів: уявна і справжня. Уявна неуважність — це неуважність людини до навколишніх предметів і явищ, викликана зосередженістю па якомусь одному предметі (явищі) чи переживанні. Неуважність в дитячому віці проявляється у невмінні дитини надовго зосередитися на чомусь одному, у частому відверненні. Дорослим треба пам'ятати, що відсутність здібності до тривалої і стійкої зосередженості у дітей - явище природне, обумовлене особливостями їх нервової діяльності. Але існує ряд причин, які посилюють можливість дитини бути розсіяним.
25) Мимовільна увага — не пов'язана з цілеспрямованою діяльністю і вольовим зусиллям. Про мимовільну увагу говорять у тих випадках, коли увага людини залучається самим подразником. Мимовільна увага — увага неуважної людини. Фактори, що викликають мимовільну увагу:
інтенсивність (сила) подразника
новизна подразника
контраст подразників
відповідність внутрішньому станові організму (потребам)
безпосередній інтерес: те, що цікаве, емоційно насичене, захоплююче, викликає тривале інтенсивне зосередження
загальна спрямованість особистості
Довільна увага має цілеспрямований характер і вимагає вольового зусилля. Цей вид уваги існує тільки в людини. Основний факт, що вказує на наявність у людини особливого типу уваги, невластивого тварині, полягає в тому, що людина довільно може зосереджувати свою увагу то на одному, то на іншому об'єкті, навіть у тих випадках, коли в навколишній обстановці нічого не змінюється. Дитина раннього віку розглядає звичну обстановку, і її погляд блукає по навколишніх предметах, не зупиняючись на жодному з них і не виділяючи того чи іншого предмета з інших. Мати говорить дитині: «Це — горнятко!» і вказує на нього пальцем. Слово і вказівний жест матері відразу ж виділяють цей предмет із інших, і дитина фіксує поглядом горнятко й тягнеться до нього рукою. Увага дитини продовжує мати мимовільний, зовнішньо детермінований характер, з тією тільки відмінністю, що до природних факторів зовнішнього середовища приєднуються фактори суспільної організації її поведінки, керування увагою дитини за допомогою вказівного жесту й слова. У такому випадку організація уваги розподілена між двома людьми: мати націлює увагу, дитина підкоряється її вказівному жесту й слову. Однак це — лише перший етап формування довільної уваги: зовнішній за джерелом і соціальний за природою. У процесі свого подальшого розвитку дитина опановує мову і стає спроможна самостійно вказувати на предмети й називати їх. Розвиток мови дитини вносить корінну перебудову в керування її увагою. Зараз вона вже здатна самостійно переміщати свою увагу, указуючи на той чи інший предмет жестом або називаючи його відповідним словом. Організація уваги, яка раніше була розподілена між двома людьми — матір'ю та дитиною, стає тепер новою формою внутрішньої організації уваги, соціальною за своїм походженням, але внутрішньо опосередкованою за своєю структурою. Фактори довільної уваги, на відміну від мимовільної, пов'язані не стільки із зовнішніми подразниками, скільки із самим суб'єктом і структурою його діяльності, насамперед з цілями і завданнями цієї діяльності. Механізмом довільної уваги можна вважати принцип домінанти.