11. Поняття про діяльність, її відмінності від активності, реактивності та поведінки тварин. Основні етапи та структура діяльності. Засвоєння діяльності та основні види діяльності людини.

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує життєво важливі зв’язки організму з середовищем. Джерелом активності живих істот є потреби, що спонукають їх до відповідних реакцій, дій.

Діяльність – специфічно людська форма ставлення до навколишнього світу, змістом якої є доцільні зміни і перетворення речей і явищ залежно від людських потреб.

Але активність тварин і діяльність людини суттєво відрізняються за своїми психологічними аспектами.

Активність тварин – поведінка. Вона обмежується інстинктивними та умовно-рефлекторними діями, спрямованими на пристосування до умов життя і задоволення різноманітних потреб в їжі, розмножуванні, захисті.

Людська діяльність за своєю сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, в процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх людських потреб, що виникли і розвинулися історично. Діяльність людини свідома і цілеспрямована.

Особистість як предмет діяльності, задовольняючи власні потреби, взаємодіє з середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє фізичну і розумову активність, досягаючи поставленої мети.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, в передбаченні результатів, регуляції дій, у прагненні до вдосконалення.

Характеристики діяльності – регульованість свідомою метою, суспільна природа, спрямованість на перетворення життєвого середовища.

Мета – це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти в своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Мотив – це внутрішній рушій, що спонукає людину до діяльності.

Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними та культурними потребами, в яких людина відчуває необхідність. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об’єкти з метою пізнати і опанувати їх.

Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні (їжа, одяг, житло) і культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні) потреби.

Структура діяльності – мотиви, цілі, дії, засоби діяльності. Мотиви – близькі, далекі; особистісні, суспільні.

Цілі – близькі, далекі; особистісні, суспільні. Дії – зовнішні, предметні, внутрішні, розумові. Засоби діяльності – вміння, навички.

12. Поняття про особистість. Людина, індивід, особистість та індивідуальність. Основні характеристики особистості: сталість, цілісність, активність. Структура особистості. Cамосвідомість особистості. Основні теорії психології особистості. Етапи становлення особистості. Рушійні сили розвитку особистості.

Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (філософське визначення) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять тощо), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності. Особистість – соціальний індивід.

(Перше народження особистості є становлення структури її мотивів. Особистість - особлива якість людини, яка набувається людиною в соціо-культурному середовищі в процесі спільної діяльності і спілкування. Тому часом особистість в психології розглядають як суб'єкт - той, хто діє. Стати особистістю без дії, без діяльності неможливо.)

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

“Особистість починається з любові” – найсучасніше формулювання.

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

Самосвідомість – найвисокоорганізованіший психічний процес, що забезпечує єдність, цілісність і сталість особистості. Виділення себе з середовище – первинний рівень самосвідомості, вторинний – усвідомлення себе, знання про себе (свої індивідуальні особливості, свої пізнавальні можливості).

Самосвідомість особистості – усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок. В основі самосвідомості є здатність людини виокремлювати себе з власної життєдіяльності, що виникає у спілкуванні при формуванні фізичних і психічних станів, дій і процесів, виступати для самого себе як "Я".

зарубіжній психології виділяють такі теорії особистості: 1) традиційні (3. Фройд, К.-Г. Юнг, В. Дільтей, К. Лeвін, В. Штерн та ін.); 2) нові (А. Адлер, К. Хорні, Г. Олпорт, К.-Р. Роджерс, А.-Х. Маслоу, Г.-Ю. Айзенк, Дж. Кеттел та ін.); 3) новітні (Е. Фромм, Е.-Х. Еріксон, Г. Саллівен, К. Леонгард, Е. Берн тощо). Усі вони представлені в біхевіористичних і необіхевіористичних, психоаналітичних, гуманістичних, інтеракціоністських концепціях та ін.

Гештальтпсихологія (початок XX ст.) – Т. Вертгеймер, В. Келер, К. Левін – ціле являє собою щось більше від суми його складових – вивчення через сприймання.

Психоаналіз (кінець XIX ст.-теперішній час) – 3. Фрейд – поведінка контролюється несвідомими потягами – клінічне спостереження.

Біхевіорізм (початок XX ст.-теперішній час) – Д. Уотсон – психологія має зосереджуватись лише на тому, що можна спостерігати, тобто на поведінці – науковий експеримент, випробування.

Гуманістична психологія (середина XX ст. - теперішній час) – Г. Олпорт, К. Роджерс, А.

Маслоу – психологія має зосередитись на унікальності життєвого досвіду людини, на її самоактуалізації – обговорення почуттів.

Когнітивна психологія (теперішній час) – У. Нейссер, А. Пейвио, Г. Сімон – мета психології: дослідження процесів отримання, збереження та переробки інформації мозком – дослідження особливостей пам'яті, мислення та функціонування інформаційних процесів.

13. Поняття про темперамент. Історія розвитку, вчення про темперамент. Фізіологічні основи темпераменту. Тип ВНД та темпераменти. Психологічна характеристика типів темпераменту. Темперамент та індивідуальний стиль діяльності.

Темперамент – сукупність індивідуально-психологічних характеристик, що виявляються у силі, швидкості та врівноваженості нервових процесів.

Вчення про темперамент виникло у давнину. Давньогрецький лікар Гіппократ (5 ст. до н.е.), а потім римський лікар Гален (II ст. до н.е.), спостерігаючи індивідуальні особливості поведінки людини, зробили спробу описати і пояснити ці особливості. Гіппократ вважав, що в тілі людини є чотири рідини: кров, слиз, жовч і чорна жовч. Домінування однієї з них і визначає темперамент людини.

Назви темпераментів походять від назв рідин: холеричний темперамент – походить від латинського слова chole (жовч), сангвінічний – від sanquis (кров), флегматичний – від phlegma (слиз), меланхолічний – від melas chole (чорна жовч). Назви темпераментів збереглися до наших днів.

В подальшому велику роль в розвитку теорії темпераменту відіграв І. Павлов. Він дослідив властивості вищої нервової діяльності і показав, що вроджене співвідношення властивостей нервової системи “сила”, “врівноваженість”, “рухливість” і характеризує те, що називають темпераментом.

“Чистий” сангвінік має сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи, швидко пристосовується до нових умов, швидко сходиться з людьми, товариський. Почуття легко виникають і змінюються, емоційні переживання, як правило, неглибокі. Міміка багата, рухлива, виразна. Дещо непосидючий, вимагає нових вражень, недостатньо регулює свої імпульси, не вміє суворо дотримуватись виробленого розпорядку життя, системи у роботі. У зв’язку з цим не може успішно виконувати справи, що вимагають рівної затрати сил, тривалої і методичної напруги, посидючості, сталості уваги, терпіння. За відсутності серйозних цілей, глибоких думок, творчої діяльності виробляються поверховість і мінливість.

Холерик має сильну, але неврівноважену нервову систему, вирізняється підвищеною збудливістю. Йому властиві різкість і поривчастість рухів, сила, імпульсивність, яскрава виразність емоційних переживань. Внаслідок неврівноваженості, захопившись справою, схильний діяти з усіх сил, виснажуватись більше, ніж слід, але часто будь-яка дрібниця може звести все нанівець. Маючи позитивні суспільні інтереси, така людина виявляє темперамент у ініціативності, енергійності, принциповості. Але за їх відсутності холеричний темперамент часто виявляється у дратівливості, афективності, нестриманості, запальності, нездатності до самоконтролю за напружених обставин.

Флегматик має сильну, врівноважену, але інертну нервову систему. характеризується порівняно низьким рівнем активності в поведінці, нові форми якої виробляються поступово, але є стійкими. Поступливий та спокійний у діях, міміці і мові, вирізняється рівністю, постійністю, глибиною почуттів і настроїв. Він наполегливий та впертий “працівник життя”, він рідко “зривається”, не схильний до афектів, розрахувавши власні сили, доводить справу до кінця, рівний у відносинах, в міру товариський, не любить говорити зайвого, економить сили. Залежно від умов в одних випадках флегматик може характеризуватись “позитивними” рисами – витримкою, глибиною думок, сталістю, ґрунтовністю, в інших – млявістю, байдужістю до оточуючого, лінощами, бідністю і слабкістю емоцій, схильністю до виконання одних лише звичних дій.

Меланхолік вирізняється загальною слабкістю нервової системи. У меланхоліка реакція часто не відповідає силі подразника, наявна глибина і сталість почуттів при слабкому їх вираженні. Йому важко довго на чомусь зосереджуватись.

Особливістю цього типу є швидкий розвиток позамежного гальмування під дією навіть помірних за силою подразників. Сильні впливи часто викликають у меланхоліка тривалу гальмівну реакцію (опускаються руки). Йому властиві стриманість та приглушеність моторики і мови, сором’язливість і боязкість, нерішучість. В нормальних умовах меланхолік – людина глибока, змістовна, може бути хорошим працівником, успішно вирішувати життєві завдання. За несприятливих умов може перетворитись на замкнену, боязку, тривожну, раниму людину, схильну до важких внутрішніх переживань таких життєвих обставин, які на те не заслуговують. Такі люди намагаються ізолювати себе від життя з його хвилюванням, уникають товариства, бояться будь-якої відповідальності.

Отже, головними властивостями нервових процесів – збудження і гальмування – є:

сила;

врівноваженість;

рухливість.

Сила – показник працездатності нервових клітин і нервової системи в цілому, здатність нервової системи тривалий час витримувати сильні подразники.

Холеричний, сангвінічний, флегматичний темпераменти відносять до сильного типу нервової системи (сильного темпераменту), меланхолічний – до слабкого типу нервової системи (слабкого темпераменту).

Урівноваженість – показник співвідношення (балансу) процесів збудження і гальмування.

У сангвінічного і флегматичного темпераментів процеси збудження і гальмування рівні за силою (збалансовані).

Холеричний темперамент – процес збудження домінує над процесом гальмування. Меланхолічний темперамент – процес гальмування домінує над процесом

збудження.

Рухливість – показник швидкості зміни процесів збудження і гальмування. Холеричний, сангвінічний темпераменти – рухливі.

Флегматичний темперамент – інертний. Меланхолічний темперамент – рухливий або інертний.

Комбінація співвідношення властивостей нервової системи характеризує тип нервової системи, який і визначає тип темпераменту.

14. Поняття про характер. Характер та індивідуальність. Природні та соціальні передумови формування характеру. Структура (розумові та емоційно вольові якості) характеру. Риси характеру. Акцентуація рис характеру та напрямки корекції її.

Характер – індивідуальне співвідношення найбільш стійких, суттєвих властивостей особистості, які проявляються в поведінці людини (риси характеру):

а) в певних її стосунках:

-з собою (критичність, вимогливість, самооцінка тощо); -з іншими людьми (індивідуалізм, колективізм, альтруїзм, егоїзм, доброта,

жорстокість, ввічливість, грубість тощо);

б) в ставленні її до:

-праці (працелюбство, лінь, акуратність, неакуратність, відповідальність, безвідповідальність, організованість тощо);

-об’єктів навколишнього світу (працелюбство, лінь, акуратність, відповідальність, організованість тощо);

в) в характері відображаються:

вольові (дисциплінованість, рішучість, готовність долати перешкоди тощо), емоційні (стриманість, грубість тощо) та інші якості особистості.

Характер – це сплав уроджених якостей нервової системи з набутими в житті індивідуальними властивостями.

Характер формується в процесі соціалізації людини в умовах включення її в різні соціальні спільності. Від ступеня сприятливості сформованих у них міжособистісних відносин багато в чому залежить формування тих або інших рис характеру індивіда – стійких форм поведінки в зв’язку з конкретними, типовими для даного виду поведінки ситуаціями. В нетипових ситуаціях людина може виявити і невластиві їй зразки поведінки: ввічлива – брутальність, скромна – розв’язність і т.п.

Відомо багато теорій, що намагаються пов’язати прояв характеру з особливостями зовнішнього вигляду людини, її статури, почерку тощо, але найбільш повне уявлення про людину можна одержати з її вчинків (свідомих, навмисних дій, в яких вона затверджує своє ставлення до інших людей, до самого себе, до світу в цілому).

Саме у вчинках як актах поведінки виявляється характер, у них же він і формується. Добрим і чесним можна стати, тільки роблячи добрі і чесні вчинки. Віддавна відома приказка: “Посієш учинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю”.

Таким чином, становлення характеру, що відбувається в результаті навчання і виховання людини, обумовлене об’єктивними обставинами її життєвого шляху, але самі ці обставини можуть змінюватися під впливом учинків людини. В результаті вона здатна піднятися над своїм характером, змінити його, стати творцем самої себе в процесі самовиховання.

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. В деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються настільки яскраво та своєрідно, що це робить їх оригінальними. Але коли риси характеру розвинені і проявляються надміру, виникають так звані акцентуації характеру.

Акцентуації характеру – крайні варіанти норми окремих рис характеру.

Хоча окремі риси характеру особистості своєю загостреністю можуть виходити за межі звичайного, їх не можна відносити до патологічних. Проте надмірно складні умови, які викликають акцентуацію рис характеру, частота їх повторення можуть спричинити невротичні, істеричні реакції, спричинити неадекватні дії, вчинки людини.

Акцентуації рис характеру виявляються лише за певних умов.

Вони виробляються під впливом певних умов соціального середовища, але базовими чинниками акцентуації є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють ґрунт для виникнення акцентуацій за відповідних соціальних умов.

Існують різні типології акцентуацій характеру:

інтровертивний тип – якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні;

екстравертивний тип – якому притаманна жага спілкування та діяльності, балакучість, поверхневість;

невротизований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозрілий;

неврастенічний тип – домінування хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;

тривожний тип – у всьому вбачає небезпеку, проявляє надмірну чутливість, боязливість, сором’язливість, розгубленість, вразливість;

демонстративний тип – йому притаманний егоцентризм, амбіційність, хизування, зухвалість, лицемірство, прагнення до лідерства, влади і похвали;

застряваючий тип – тривало перебуває в стані збудження чи впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень;

педантичний тип – виявляється у крайньому, нічим не виправданому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні “букви”, хоча це і шкодить справі.

Завдяки правильно організованій виховній роботі, корекційним впливам можливе блокування виявів акцентуації характеру. Знаючи “слабкі місця” в характері дитини, потрібно не допустити, щоб стресогенні ситуації болісно вражали згадані місця її характеру.

Акцентуації розглядали Лічко, Ганушкін, Леонгард.

Акцентуації характеру за Леонгардом: гіпертимний, дистимний, циклоїдний,

збудливий, застрягаючий, педантичний, тривожний, емотивний, демонстративний, екзальтований.

Акцентуації характеру за Лічко: гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астено-невротичний, сензитивний, псіхастенічний, шизоїдний, епілептоїдний, істероїдний, нестійкий, конформний.

В структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються. Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій, в яких перебуває людина, і від особливостей її характеру, передусім від темпераменту.

Компоненти структури характеру: спрямованість; переконання; розумові риси; емоції; воля; темперамент; повнота; цілісність; визначеність; сила.

Спрямованість є провідною в структурі характеру особистості. Вона виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності людей і самої себе. Переконання — знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки, поведінку. Переконання виявляються в принциповості, непідкупності та правдивості, вимогливості до себе. Людина з твердими переконаннями здатна докласти максимум зусиль для досягнення мети, віддати, коли потрібно, своє життя заради суспільних справ. Безпринципним людям, кар’єристам ці риси характеру не властиві.

15. Поняття про здібності. Задатки, нахили, здібності. Природні передумови здібностей. Структура здібностей. Загальні та спеціальні здібності. Здібності і психологія людей. Талант, обдарованість, геніальність, майстерність. Формування здібностей. Основні напрямки роботи практичного психолога над проблемами здібностей учнів.

Нахили – це перша і найбільш рання ознака обдарованості, що проявляється в прагненні, тяжінні дитини (або дорослого) до певної діяльності. Нахил – стійка орієнтованість людини на певну діяльність, якою вона прагне займатися.

Важливим у виявленні та розвитку здібностей є знання та врахування сензитивних (сприятливих) періодів формування тих чи інших функцій, для успішного розвитку здібностей дитини потрібна й її власна активність.

Задатки — це те, на основі чого в людини формуються ті чи інші здібності. Задатки

— це також передумови до формування і розвитку здібностей: те, що дане людині ще до того, як в неї формуватимуться і розвиватимуться певні здібності. Задатки – це вроджені передумови розвитку здібностей особистості (анатомо-фізіологічні особливості мозку, нервової системи, аналізаторів, які обумовлюють природні індивідуальні відмінності між людьми). Слід відмітити, що задатки не містять в собі здібності і не гарантують їхнього розвитку. Задатки – це тільки одна з умов формування здібностей.

Про задатки ми говоримо, коли бачимо, що людина в силу своїх природніх особливостей за певного досвіду могла б бути успішною в тій чи іншій справі.

Здібності – властивості і якості (індивідуальні особливості) людини, що роблять її здатною до успішного виконання певних видів суспільно-корисної діяльності (Рубінштейн).

Коли людина розвинула свої задатки, в неї спостерігаються здібності. Наступний рівень – обдарованість – більш розвинуті в порівнянні з іншими людьми здібності, які

дозволяють людині особливо успішно виконувати будь-який вид діяльності. Наступний етап розвитку здібностей – майстерність – досконалість в конкретній діяльності.

Талант – вищий рівень здібностей людини до певної діяльності. Це поєднання здібностей, які дають людині змогу успішно, самостійно й оригінально виконати певну складну трудову діяльність. Талант – це високий рівень розвитку спеціальних здібностей; сукупність таких здібностей, що дають змогу одержати продукт діяльності, який вирізняється новизною, високим рівнем досконалості і суспільною значимістю.

Геніальність – найвищий рівень творчих проявів особистості, втілюється у творчості, що має історичне значення для життя суспільства. Геній, образно кажучи, створює нову епоху у своїй царині знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодівання культурною спадщиною минулого і водночас рішуче долання старих норм і традицій. Геніальна особистість своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.

Тож важливою характеристикою особистості є її здібності (індивідуально-психологічні особливості людини, що виявляються в діяльності і є умовою її успішного виконання).

Здібності тісно пов’язані зі знаннями, уміннями і навичками людини, забезпечуючи їх швидке надбання, закріплення й ефективне застосування на практиці.

Природною основою формування здібностей є задатки — вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку, органів почуттів і руху.

Задатки є необхідною, але не достатньою умовою розвитку здібностей. Якщо, наприклад, людина розумово неповноцінна, то, не зважаючи на найсприятливіші умови, вона, на жаль, навряд чи досягне висот думки. З іншого боку, наявність задатків ще не означає, що вони розів’ються в здібності.

В даний час установлено, що генотип визначає тільки потенційні можливості людини, а середовище і виховання – наскільки ці можливості будуть реалізовані. Варто також врахувати, що і самі задатки багатозначні, й у залежності від діяльності, у яку буде включена людина, можуть розвитися дещо різні здібності. Так, при доброму слуху і почутті ритму одна людина стане композитором, інша – диригентом, третя – виконавцем, а четверта – музичним критиком.

Виділяють такі види здібностей:

природні, що формуються на базі вроджених задатків при наявності елементарного життєвого досвіду через механізми навчання типу умовно-рефлекторних зв’язків;

специфічні, що формуються й забезпечують розвиток у соціальному середовищі, серед них виділяють загальні і спеціальні здібності.

Загальні здібності визначають успіхи людини у будь-яких видах діяльності. Про наявність загальних здібностей судять, насамперед, за рівнем розвитку розумових якостей

– гнучкості, критичності, самостійності, широти мислення і т.п.

Сукупність усіх розумових здібностей, що забезпечують людині можливість вирішувати різноманітні задачі, звичайно називають інтелектом.

Специфічні розходження в обдарованості виявляються насамперед у спрямованості інтересів до тієї або іншої сфери людської діяльності, виявляючись у спеціальних здібностях, що допомагають досягти високих результатів у певній області діяльності (математичній, технічній, художній, спортивній і т.д.). Ці здібності можуть доповнювати і збагачувати одна одну, але кожна з них має власну структуру, у якій розрізняють провідні і допоміжні властивості.

Крім загальних і спеціальних здібностей виділяють:

теоретичні (визначають схильність людини до абстрактно-логічного мислення) і практичні (зумовлюють успіх у конкретно-практичних діях);

репродуктивні, що забезпечують здатність засвоювати знання, уміння, навички, і механічно відтворювати їх, та творчі, що позв’язані з процесом створення нових оригінальних ідей, здобутків матеріальної і духовної культури;

- спілкування, взаємодія з людьми, що забезпечують можливість входження в контакт із різними людьми, викликати їх позитивне ставлення до себе.

Можна розрізняти здібності і за рівнем їх розвитку. Високий рівень розвитку здібностей називають обдарованістю, вищий рівень обдарованості – талантом,

надвисокий – геніальністю.

Умови розвитку здібностей:

Врахування сенситивних періодів розвитку певних функцій;

Наявність сприятливого соціального середовища;

В кожний момент часу діяльності людина повинна находитися в зоні оптимальних труднощів (проста діяльність понижує інтерес, дуже складна – знижує темп і мотивацію).

16. Предмет і завдання вікової психології. Історія розвитку та сучасний стан розробки проблеми вікової психології. Проблема методу у віковій психології. Метод спостереження та діагностичне тестування у віковій психології. Вимоги до психологічного експерименту у віковій психології та опитування в психолого-педагогічному дослідженні дітей.

Вікова психологія є галуззю психологічної науки про індивідуальний розвиток людської психіки в онтогенезі. Вона вивчає психічний розвиток людини на різних вікових стадіях, тобто предметом вікової психології є дослідження закономірностей психічного розвитку людини на різних етапах її онтогенезу. Предметом вікової психології як галузі психологічної науки є вікова динаміка психіки людини, закономірності та факти розвитку психічних процесів і психічних властивостей особистості на різних етапах її індивідуального життя.

Галузями вікової психології є: дитяча психологія, психологія молодшого школяра, психологія підлітка, психологія ранньої юності, психологія дорослої людини, геронтопсихологія (психологія старості).

Завдання вікової психології поділяються на:

Методологічні завдання. Методологія - це система принципів і способів організації та побудови теоретичної й практичної діяльності. Відповідно, під загальними методологічними завданнями розуміють формулювання загального філософського підходу, способу пізнання, який застосовується дослідником. Спеціальні методологічні завдання - формулювання методологічних принципів і визначення конкретних методичних прийомів дослідження.

Теоретико-пізнавальні завдання. Основна ціль теоретичних досліджень - збільшення знань про загальні закономірності та механізми розвитку психіки дитини; розробка понятійного апарату. До основних теоретичних проблем вікової психології на сучасному етапі відносять: визначення еталонів зрілості особистості; виявлення актуальних і потенціальних можливостей людини в різні періоди її життя; побудова концептуальної моделі материнства; співвідношення інтелектуальних і особистісних змін

загальному психічному розвитку дитини; наукове прогнозування в розвитку психічних ресурсів дитини.

Практичні завдання. Вирішення теоретичних задач розширяє можливості практичного застосування надбань вікової та педагогічної психології. Практична психологія спрямована на вирішення конкретних проблем певної людини. Актуальними практичними завданнями вікової психології є: організація оптимальних форм дитячої діяльності та спілкування; проблема психологічної допомоги в періоди різних вікових криз; проблема гуманізації навчально-виховного процесу; проблема важких дітей.

Історія розвитку вікової психології пройшла наступні етапи:

1) Зародження в античності ідей онтогенетичного розвитку психіки людини:

спроби Піфагора, Гіппократа, Аристотеля спрямовані на визначення основних етапів розвитку психіки людини;

виявлення стоїками стадій онтогенетичного розвитку мислення;

Тлумачення психологами та педагогами сутності і механізмів психічного розвитку людини:

- обґрунтування Я.А. Каменським принципу природо відповідності навчання; - формулювання проблеми співвідношення природного і соціального факторів

психічного розвитку;

Виокремлення вікової психології як наукової галузі:

започаткування Ч. Дарвіном наукового підходу до вивчення психічного розвитку людини, вивчення І.М. Сєченовим механізмів розвитку психічних функцій у дітей;

використання експериментальних методів дослідження вікової динаміки психіки, розробка концепцій психічного розвитку людини;

4) Сучасний стан розвитку вікової психології:

уточнення та розширення предмету вивчення;

поглиблення та систематизація знань щодо розвитку психіки впродовж онтогенезу людини;

збільшення науково-дослідних установ з проблематики вікової психології.

Вікова психологія, як галузь психологічної науки, використовує комплекс загальноприйнятих методів дослідження сучасної психології. Так, із загальної психології у вікову перейшли всі методи, що використовуються для вивчення когнітивних процесів і особистості. Із соціальної - методи, за допомогою яких вивчається міжособистісні відносини в різних дитячих групах, а також взаємовідносини між дітьми і дорослими. Всі ці методи адаптовані до віку дитини.

Класифікація методів вікової та педагогічної психології: - За ціллю і задачами дослідження:

описові (не експериментальні): спостереження; бесіда; анкета; вивчення продуктів діяльності;

діагностичні (вимірювальні): тести;

пояснювальні (експериментальні): природній експеримент; моделюючий експеримент; лабораторний експеримент;

перетворюючі (формуючі): навчаючий експеримент;виховуючий експеримент.

- За організацією дослідження:

повздовжній зріз (лонгітюдний метод) - дослідження одних і тих самих дітей упродовж тривалого періоду часу;

поперечний зріз - дослідження проводиться на окремих і різних за віком групах дітей. Ціль - дослідження особливостей даного моменту формування психіки;

комплексне дослідження - використання і поперечних, і повздовжніх зрізів різними дослідниками.

Спостереження - це фіксація даних за заздалегідь продуманим планом без активного втручання спостерігача в перебіг подій. Об'єктом спостереження може бути поведінка, діяльність особистості в різнопланових ситуаціях, зміст яких попередньо визначається.

Діагностичне тестування - інструмент оцінювання, який виявляє рівень успішності та сильні й слабкі сторони окремих учнів групи.

Експеримент – вивчення пси-хічного явища, умови виявлення і розвитку якого створюються штучно, спеціально. Експерименту, як правило, передує вироблення гіпотези, за допомогою якої визначається задум експерименту і його мета.

Анкета - метод збору статистичного матеріалу шляхом прямого опитування піддослідних. При складанні анкети виникають особливі проблеми. За змістом анкета повинна охоплювати тільки певну область. Кожне питання обов'язково супроводжується додатковим питанням, що стосується мотивів висловлювання. Додаткові питання краще всього формулювати словами: «чому саме так?».

Поняття про психічний розвиток. Фактори, передумови і умови психічного розвитку. Рушійні сили психічного розвитку. Теорії психічного розвитку:

Теорія рекапітуляції психічного розвитку; Теорія триступеневого розвитку; Теорія конвергенції;

Психоаналітична теорія дитячого розвитку; Епігенетична теорія розвитку Еріка Еріксона; Культурно-історична теорія Л.С.Виготського; Погляди на психічний розвиток Г.С.Костюка; Теорія соціального учіння.

Проблема психічного розвитку дитини є центральною у віковій і педагогічній психології, неоднозначно розв'язувалась протягом всього періоду становлення цих галузей психології та має вирішальний вплив на стратегію побудови навчально-виховного процесу.

Розвиток, перш за все, характеризується якісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур.

Розвиток – це складний інволюційно-еволюційний посту-пальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині. (Л.С.Виготський, Б.Г.Ананьєв).

Виділяють такі типи розвитку (за Л.С.Виготським):

Преформований - це такий тип, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку. Прикладом такого типу є ембріональний розвиток.

Непреформований - тип розвитку не визначений наперед. На нашій планеті він більш поширений: це й розвиток Галактики, Землі, біологічна еволюція, розвиток суспільства, а також процес психічного розвитку дитини.

Особливістю психічного розвитку є те, що його кінцеві форми не визначені, а лише задані тими зразками, які існують в суспільстві. Процес онтогенетичного розвитку – це абсо-лютно своєрідний процес, який відбувається у формі засвоєння.

Онтогенез – це індивідуальний розвиток організму від стадії запліднення до кінця індивідуального життя. Розвиток не зупиняється до кінця самого життя, змінюючись лише за напрямком, інтенсивністю, характером та якістю. Загальними характеристиками розвитку (за Л.І. Анциферовою) є: незворотність, прогрес/регрес, нерівномірність, збереження попереднього в новому, єдність змінення і збереження.

Розвиток психічних функцій здійснюється нерівномірно (то швидше, то сповільнюється) і асинхронно (якщо розвиток од-них прискорюється, то в той же час розвиток інших стає повільнішим).

Розвиток людини – це надзвичайно складний процес, в якому змінюються одночасно, системно та нерівномірно різні сфери людського буття: почуття, інтелект, поведінка, свідомість.

Теорії психічного розвитку:

- Теорія рекапітуляції психічного розвитку - базувалась на біогенетичному законі Е. Геккеля: онтогенез – це коротке і швидке повторення філогенезу. Цей закон було сформульовано щодо ембріогенезу, але американський психолог Ст. Холл переніс його на процес онтогенетичного розвитку дитини і стверджував, що дитина в своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду. Протягом короткого часу ця теорія набула значного поширення, але потім викликала критику у багатьох психологів як обмежена та наївна;

- Теорія триступеневого розвитку. Основна ідея: зазначені феномени пов'язані не тільки з дозріванням мозку та ускладненням стосунків з оточенням, а й перебігом афективних процесів (бурхливих переживань), унаслідок чого виникає задоволення. Під час еволюції відбувається перехід задоволення "з кінця на початок" процесу діяльності дитини. Інстинкти означають виникнення насолоди як результату задоволення інстинктивної потреби (після виконання дії). Під час тренування задоволення переноситься на процес реалізації дії ("функціональне. задоволення"). На ступені

інтелекту, коли існує прогнозоване задоволення, відбувається перехід його "з кінця на початок", що є основною рушійною силою розвитку поведінки дитини (М.В. Савчин);

Теорія конвергенції – до розвитку даної теорії призвела дискусія психологів про те, що ж визначає процес дитячого розвитку – спадковість чи довкілля. Теоретичні основи теорії конвергенції: досягнення біогенетичної та соціогенетичної концепцій; урахування для процесу становлення особистості змін у політичному, соціально-економічному розвитку. Основні ідеї: взаємодія середовища як комплексу умов для реалізації запрограмованих особливостей психіки і спадковості, якій належить вирішальна роль (В. Штерн); на психічний розвиток і формування психіки людини впливають соціальні умови та між особистісні відносини (К. Хорні, 1885-1952); поведінка людини визначається не потребами, а середовищем {Б. Скіннер); основними є проблеми активності суб'єкта в процесі розвитку та часу, коли впливає середовище;

Психоаналітична теорія дитячого розвитку. Відповідно до цієї теорії всі стадії психічного розвитку людини зводяться до перетворення і переміщення по різних ерогенних зонах лібідозної чи сексуальної енергії. Психоаналітичні стадії психічного розвитку — це стадії психічного генезу протягом життя дитини, в яких відображено розвиток трьох основних компонентів особистості: "Воно", "Я", "Над-Я" та їх взаємовплив. Основна цінність теорії 3. Фройда полягає у виявленні значення для розвитку дитини інших людей;

Епігенетична теорія розвитку Еріка Еріксона. Е. Еріксон, виходячи з структури особистості згідно 3. Фройду, розробив психоісторичну теорію розвитку особистості з врахуванням конкретного культурного середовища. На його думку, кожній стадії відповідає очікування даного суспільства, яке індивід може виправдовувати чи не виправдовувати і відповідно цьому прийматись, чи не прийматись ним. Він увів поняття "гру пової ідентичності" та "егоідентичності". "Групова ідентичність" формується як результат включення дитини в певну соціальну групу, а "егоідентичність" як відчуття цілісного власного "Я", його стійкості. Він виділяє вісім стадій життєвого шляху особистості: немовляти (оральна стадія), ранній вік (анальна стадія), вік гри (фаллічна стадія), шкільний вік (латентна стадія), підлітковий вік (латентна стадія), молодість, зрілість і старість. До кожної стадії життєвого циклу суспільство пред'являє певне завдання, розв'язання якого залежить як від рівня розвитку індивіда, так і від духовної зрілості суспільства і зводиться до встановлення динамічного співвідношення між двома крайніми полюсами;

Культурно-історична теорія Л.С.Виготського. Вік, за Л.С. Виготським, – це якісно особливий етап психо-логічного розвитку, який характеризується сукупністю змін, які й визначають своєрідність структури особистості на даному етапі розвитку. Л.С. Виготський розглядав вік як епоху, ступінь, відносно замкнутий період розвитку, значення якого визначається його місцем в загальному циклі розвитку, а загальні закони розвитку відзначаються своєрідністю прояву.

При переході від однієї вікової ступені до іншої виникають новоутворення, яких не було в попередні періоди, і перебудову-ється весь хід розвитку. Рушійною силою психічного розвитку за Л.С. Виготським, є навчання.;

Погляди на психічний розвиток Г.С.Костюка. Видатний український психолог Г.С. Костюк вважав, що діалектичний характер розвитку знаходить своє вираження в становленні як окремих сторін особистості, так і її психічного життя в цілому. Г.С. Костюк вказує на наявність у людини загальної супереч-ності між тенденцією до інертності, стійкості, збереження стереотипів та тенденцією до зміни, руху. Навчання і виховання сприяють не лише успішному подоланню;

Теорія соціального учіння. Концепція соціального научіння (Н. Міллер, Дж. Доллард) показує, як дитина пристосовується в сучасному світі, як вона засвоює норми суспільства, тобто як відбувається її соціалізація. Соціалізація — це процес входження дитини в суспільство, становлення її повноцінним його членом. Прихильники цієї теорії

стверджують, що всі індивідуальні відмінності в розвитку дитини є результатом научіння. Американський психолог Р. Сіре виділяє три фази розвитку дитини: фаза рудиментарної поведінки, – базується на вроджених потребах та научінні в перші місяці життя; фаза первинних мотиваційних систем – научіння в сім'ї (основна фаза соціалізації); фаза вторинних мотиваційних систем – научіння поза сім'єю у зв'язку зі вступом до школи.

18. Психічний розвиток і навчання (Л.С.Виготський). Основні закономірності психологічного розвитку та основні критерії вікової періодизації психічного розвитку. Вікова періодизація психічного розвитку дітей. Вікові та індивідуальні особливості психічного розвитку дітей.

Принципово нове розв’язання знайшла проблема співвідношення навчання і розвитку в роботах Л.С. Виготського. Л.С. Виготський висунув таку формулу: лише те навчання є хорошим, яке забігає наперед розвитку. Включивши предметну діяльність дитини і її спілкування з дорослими в число складових частин і рушійних сил розвитку, надаючи їм значення факторів, що формують психічне життя дитини, Л.С. Виготський перекреслив ідею спонтанного дозрівання душевних здібностей і думку про те, що зовнішнє середовище лише гальмує прояв внутрішніх психічних властивостей або лише сприяє їх виявленню.

Основну тезу теорії Л.С. Виготського можна сформулювати так: навчання не є розвиток, але правильно організоване навчання дитини веде за собою розвиток, а не пристосовується до наявного рівня розвитку. Навчання повинне орієнтуватися на нові можливості дитини, повинне забігати наперед розвитку.

Л.С. Виготський сформулював закони психічного розвитку дитини:

— дитячий розвиток відбувається нерівномірно в часі: рік життя немовляти за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка;

— розвиток психіки являє собою ланцюжок якісних змін, процес, в якому ускладнення і кількісні зміни психічних функцій переходять в якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних якісних новоутворень. Сприймання, пам'ять, мислення дитини відрізняється від дорослого не тим, що вони менш розвинені, вони просто якісно інші, ніж

дорослого. Закономірності, яким вони підлягають, в процесі розвитку видозмінюються, кількісні зміни переходять в якісні;

— нерівномірність дитячого розвитку: кожна сторона в психіці дитини має свій оптимальний період розвитку;

— закон розвитку вищих психічних функцій, які, як уже зазначалось, виникають спочатку як зовнішні, інтерпсихічні, а потім переходять у внутрішні, інтрапсихічні. Вищі психічні функції характеризуються опосередкованістю, усвідомлюваністю, довільністю, системністю, формуються за життя в результаті оволодіння знаряддями, засобами та розвиваються в зв'язку з навчанням.

Рушійною силою психічного розвитку за Л.С. Виготським, е навчання. На більш детальному розгляді його позиції з цього питання ми зупинимось при викладі поглядів на проблему співвідношення навчання і розвитку.

Л.С.Виготський представив періодизацію психічного розвитку: - криза новонародженості; - період немовляти (2 міс-1 рік); - криза 1 року; - раннє дитинство (1-3 роки); - криза 3 років;

- дошкільний вік (3-7 років); - криза 7 років;

- шкільний вік (7-13 років); - криза 13 років; - пубертатний період (13-17 років); - криза 17 років.

Віковими особливостями називаються характерні для певного періоду життя анатомо-фізіологічні і психічні якості. Сутність вікових особливостей наочно

розкривається на прикладі фізичного розвитку людини. Ріст, зростання ваги, поява молочних зубів, а потім зміна їх, статеве дозрівання та інші біологічні процеси здійснюються в певні вікові періоди з незначними відхиленнями. Оскільки біологічний і духовний розвиток людини взаємопов'язані між Собою, то з віком відповідні зміни відбуваються і в психічній сфері. Поступово здійснюється соціальне дозрівання, проявляється динаміка духовного розвитку особистості. Це й слугує природною основою для виділення послідовних етапів розвитку людини і складання вікової періодизації.

Психічний розвиток новонародженої дитини та дітей-немовлят.

Період новонародженості попри свою відносну нетривалість є особливо важливим у розвитку дитини, якій із першим подихом необхідно передусім пристосуватися до нових умов. А вже на третій тиждень життя вона починає реагувати на соціальні агенти (чинники).

Період новонародженості є проміжним між внутріутробним і позаутробним способом життя, коли дитина адаптується до зовнішнього фізичного світу. З відносно постійного середовища організму матері вона потрапляє у світ, де є звуки, запахи, кольори, рух та різні несподіванки. У цей час відбувається зміна функціонування всіх процесів організму: дихання, кровообігу, харчування. З'являючись на світ, дитина наділена лише елементарними механізмами для підтримання життя, у неї відсутні будь-які самостійні форми поведінки. їх вона набуває у процесі подальшого життя.

Перехід організму новонародженого до нового типу функціонування забезпечують дорослі. Вони захищають дитину від яскравого світла, холоду, шуму, забезпечують харчуванням. У момент свого народження дитина цілком безпорадна. Якби поряд із нею не було дорослої людини, то через кілька годин вона б загинула.

Дитина народжується із готовою до функціонування системою безумовних рефлексів (вроджених реакцій організму на певні впливи): смоктальний, захисний, орієнтувальний. Однак їх недостатньо для того, щоб забезпечити її активну взаємодію з оточенням. Основою розвитку новонародженого є безпосередній контакт (взаємодія) з матір'ю, у процесі якого починають вироблятися перші умовні рефлекси (набуті), зокрема положення тіла при годуванні.

Комплекс пожвавлення — позитивна емоційно-дійова реакція новонародженого на появу дорослого, особливо на голос матері, її обличчя, дотики.

Поява комплексу пожвавлення у цей період є свідченням нормального психічного розвитку. Емоційна взаємодія дитини із дорослим — це фундаментальний чинник розвитку її особистості та психічного здоров'я у дорослому віці.

Психологи називають комплекс пожвавлення першою формою людської поведінки. Саме в період новонародженості дитина починає виокремлювати людське обличчя як соціальний об'єкт, на який спрямовує свою поведінку, виявляючи рухи, які реалізують цю спрямованість. Дитина звертається до дорослого всім своїм єством. Батьки стають центром світу, засобом розуміння його та інших людей. Дозрівання та розвиток дитини в період новонародженості залежать від того, наскільки дорослий уміє відповісти на її поведінку, заохочення до взаємодії.

Комплекс пожвавлення є початком психічного життя, свідченням того, що склалась сприятлива соціальна ситуація розвитку, яку Л. Виготський назвав ситуацією Ми (пра-Ми), єдністю матері та дитини. Суть її полягає в тому, що вся активність дитини вплетена в життя і діяльність дорослого, який доглядає за нею. Новонароджений максимально потребує дорослого, але способами впливу на нього ще не володіє. В цьому і полягає головна суперечність цього періоду, що розв'язується шляхом забезпечення особливого виду діяльності — безпосереднього емоційного спілкування дорослого й дитини, початок якого закладений у комплексі пожвавлення.

Новонароджений швидко вчиться розрізняти знайомі та незнайомі обличчя, стежити за рухами дорослого. Експерименти підтверджують вибіркову спрямованість

дитини на різні зображення: якщо їй пропонують на вибір кілька зображень, то людське обличчя вона розглядає найдовше.

Адаптація організму дитини до зовнішнього середовища, виникнення зорового та слухового зосередження, поява комплексу пожвавлення є основою психічного розвитку немовляти. Вік немовляти охоплює період від 2 місяців до 1 року. Соціальна ситуація спільного життя дитини з дорослим зумовлює виникнення нового типу діяльності — їхнього безпосереднього емоційного спілкування (встановлення і розвитку соціальних контактів).

Психічний розвиток немовляти полягає у: Пізнавальний розвиток немовляти

Розвиток у немовляти сприйняття озпізнавання немовлям інформації Розвиток у немовлят пам'яті. Взаємодія немовляти з предметами й оточуючими людьми.

Наприкінці першого року життя дитина спинається на ніжки, починає ходити. Головним в акті ходьби є не тільки розширення простору існування немовляти, а й те, що воно відокремлює себе від дорослого. Відбувається розпад єдиної ситуації Ми, внаслідок якого вже не мама веде дитину, а вона веде маму, куди хоче. Ходьба є першим основним новоутворенням періоду немовляти, яке свідчить про подолання дитиною меж попередньої ситуації розвитку.

Наступним важливим новоутворенням цього віку є розвиток мовлення, яке, як і інші новоутворення, має перехідний характер. Воно автономне, ситуативне, емоційно забарвлене, зрозуміле тільки близьким, специфічне за своєю структурою (складається з частинок слів) і ще не зв'язне. Щоб зрозуміти таке мовлення, необхідно враховувати конкретну ситуацію, в якій перебуває дитина і якої воно безпосередньо стосується. Мовлення є новою властивістю, показником того, що попередня соціальна ситуація розвитку дитини розпалася. Замість єдності батьків і немовляти, з'явилися двоє: дорослий і дитина.

Протягом першого року в житті дитини відбувається різка зміна ситуації, яка виявляється в переході від біологічного типу розвитку (несформованості поведінки, безпорадності, потреб у їжі й теплі) до соціального (активності, потреб у взаємодії з іншою людиною, пізнанні навколишнього світу), що, як правило, дається їй дуже непросто, породжує кризові переживання.

Криза першого року життя — криза, яка обумовлена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим і проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту тощо.

Загалом, головними надбаннями віку немовляти є пізнавальний розвиток, взаємодія з неживими предметами і людьми, які його оточують, ходьба, поява мовлення. Подолання кризи першого року життя зумовлює подальший розвиток дитини. На цьому етапі відбуваються перехід від біологічного до соціального типу розвитку, оволодіння “діалогом” із дорослим, значні зрушення у пізнавальному розвитку (розпізнавання інформації на основі оперативних одиниць сприймання і сенсорних еталонів, розвиток упізнавання та оперативної пам'яті), формування мовлення, структур взаємодії з предметами та оточуючими людьми, розширення соціальної ситуації розвитку завдяки оволодінню ходьбою, проявляються перші афективні реакції.

Психічний розвиток дітей раннього віку. Криза трьох років.

Ранній дитячий вік охоплює період від 1 до 3 років і є одним із ключових у житті дитини. Він характеризується новою соціальною ситуацією розвитку, оскільки на цьому етапі її життя провідною стає предметно-маніпулятивна діяльність, яка заміняє емоційне спілкування з дорослим (провідну діяльність немовляти), виникають важливі новоутворення.

Особливе значення раннього дитячого віку полягає в тому, що він безпосередньо пов'язаний із ходьбою. Здатність до переміщення, будучи фізичним надбанням, має відчутні психічні наслідки. Завдяки їй дитина починає вільніше та самостійніше

спілкуватися із зовнішнім світом. Ходьба розвиває вміння орієнтуватися в просторі, розширює можливості ознайомлення з оточенням, а також забезпечує перехід до самостійної предметної діяльності. Малюк повністю захоплений предметами, внаслідок чого змінюються його стосунки з дорослими.

Для раннього дитинства основними видами діяльності є предметна діяльність, мовлення і гра. Розвиток предметної діяльності пов'язаний з оволодінням виробленими людством способами користування предметами. Дитина вчиться від дорослих використовувати предмети, осягає значення речей. Відмінність предметної діяльності від характерного для періоду немовляти простого маніпулювання предметами полягає в підпорядкуванні способів дії дитини з предметами функціональному їх призначенню у житті культурної людини.

Засобом здійснення предметної діяльності, знаряддям оволодіння суспільними способами використання предметів є спілкування. Попри те що емоційне спілкування перестає бути провідною діяльністю в ранньому дитячому віці, воно продовжує дуже інтенсивно розвиватися і стає мовним. Адже пов'язане з предметними діями спілкування не може бути тільки емоційним, воно повинне опосередковуватися словом, яке стосується

предмета.

Ранній

дитячий

вік

є

сенситивним

(сприятливим)

періодом

для

розвитку мовлення, оскільки саме в цей час оволодіння мовою є найефективнішим.

Для розвитку малюка особливе значення має гра — діяльність, спрямована

на

орієнтування в предметній і соціальній дійсності.

Отже, предметна діяльність, мовлення і гра свідчать про психічний розвиток малюка. У цих видах діяльності проявляються певні психічні новоутворення раннього дитинства.

До новоутворень зараховують психічні та особистісні якості, які вперше виникають на конкретному етапі розвитку людини. Наприкінці першого року життя малюки вже можуть легко упізнавати предмети, на початку другого року в них розвивається здатність до використання предметів у грі не за прямим призначенням. Якщо немовлята, сприймаючи будь-яку нову подію, створюють перцептивні схеми, які реально відображають її ознаки, то на другому році життя діти не просто пристосовують свої дії до фізичних якостей об'єкта, а співвідносять з ним власні ідеї.

Уже в ранньому дитинстві вони виявляють здатність до символічних дій — створення нових відношень між предметом і його використанням.

Про формування самосвідомості (образу себе і ставлення до себе) дитини на другому році життя свідчить її здатність впізнавати себе у дзеркалі, активно використовувати займенник “Я”. У період від одного до трьох років відбувається перетворення малюка з істоти, яка вже стала суб'єктом (зробила перший крок на шляху становлення особистості), на істоту, що усвідомлює себе як особистість. Саме в цьому віці виникає психологічне новоутворення — Я — глибинна суть людини, самість, справжність, автентичність, що дає їй змогу відрізняти себе від інших людей, відчувати, переживати, усвідомлювати реальність свого існування (діяння).

Про розвиток самосвідомості дитини на третьому році життя свідчать:

називання свого імені в різних варіантах;

твердження про себе в першій особі (“Я”);

здатність виражати засобами мови окремі стани і потреби (“Я хочу”, “Я буду”);

позитивно забарвлене твердження про себе (“Я гарний”);

позитивне ставлення до похвали дорослого, намагання самостійно повторити позитивну дію;

прагнення до активних самостійних дій.

Із зародженням самосвідомості у дитини розвивається здатність розуміти емоційний стан іншої людини. Після 1,5 року вона виявляє усвідомлене прагнення втішити

засмучену людину, обняти її, поцілувати, дати їй іграшку або солодощі. Це свідчить про її здатність згадати свої попередні емоційні почуття, діяти відповідно до власного досвіду.

Криза трьох років. Наприкінці третього року життя (часом і дещо раніше) діти вже обстоюють своє право на незалежну поведінку ініціативними заявами “Я сам”. Поява цього феномену спричинює цілковитий розпад попередньої соціальної ситуації, що проявляється в кризі трьох років.

Криза трьох років — криза соціальних відносин, яка зумовлена становленням самосвідомості дитини і проявляється в негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі.

Найважливішими ознаками цієї кризи є:

негативізм. Проявляється він як негативна реакція дитини, передусім як відмова підкорятися вимогам до неї. Негативізм не слід плутати з неслухняністю, яка буває і в більш ранньому віці;

впертість. Вона є реакцією дитини на власне рішення і проявляється у наполяганнях на своїх вимогах, рішеннях. Дитина хоче, щоб з нею рахувалися, що свідчить про становлення її як особистості. Впертість не слід ототожнювати з наполегливістю — завзятістю, стійкістю, непохитністю в досягненні мети;

непокірність. За своїми зовнішніми ознаками вона є близькою до негативізму та впертості, однак має більш генералізований і більш безособовий характер. Найчастіше вона постає як протест проти порядків, заборон, звичаїв, що панують удома;

свавілля. Проявляється як прагнення звільнитися від опіки дорослого, намагання діяти самостійно. Частково воно нагадує кризу першого року, але тоді немовля прагнуло фізичної самостійності. Тепер його метою є досягнення самостійності у здійсненні намірів, задумів;

знецінення дорослих. Дитина починає сприймати їхні слова, вчинки не безумовно,

крізь призму своїх інтересів;

протест. Формами його є бунт проти батьків, налаштованість на суперечку з ними;

деспотизм. Дитина різноманітними способами та засобами демонструє деспотичну владу щодо всього оточуючого.

(другий варіант відповіді) Психічний розвиток дітей раннього віку. Криза трьох років.

Особливості розвитку в ранньому дитинстві (1-3 роки життя). Один з ключових.

Характеристики:

- створення нової соціальної ситуації розвитку (провідною стає предметно-

маніпулятивна діяльність; виникнення інших новоутворень). Структура: “дитина

— предмет — дорослий”.

здатність до ходіння, довільного переміщення у просторі, розвиток орієнтувальних навичок. У подальшому це забезпечить перехід до предметної діяльності.

зміна стосунків з дорослим. Переважному на більш ранніх етапах емоційному спілкуванню приходить на зміну ситуативно-дійове спілкування, практичне співробітництво, спільні дії з предметами;

основними видами діяльності у ранньому дитинстві є предметна діяльність, мовлення і гра;

Розвиток предметної діяльності пов'язаний з оволодінням виробленими людством способами користування предметами. Дитина вчиться від дорослих використовувати предмети, осягає значення речей (набуття культурного досвіду через призначення предметів.Спілкування. Маніпулювання. Дорослі поряд теж виступають "об'єктами маніпулювання", відбувається "прояснення території дитиною".). Відмінність предметної діяльності від характерного для періоду немовляти простого маніпулювання предметами полягає в підпорядкуванні

способів дії дитини з предметами функціональному їх призначенню у житті культурної людини. Емоційне спілкування продовжує дуже інтенсивно розвиватися і стає мовним.

ранній дитячий вік – сензитивний період для розвитку мовлення.

гра. На другому році життя стає більш спонтанною і змістовною. Відтворення дій дорослих стає першою передумовою до символізації. (гра-дослідження; гра-конструювання; рольова гра – як специфічне новоутворення). Ігрова діяльність малюка є основою формування майбутніх умінь і навичок, розумових дій.

+ Зміна характеру взаємодії дітей один з одним. На 18—20 місяці вони починають взаємодіяти з партнерами по грі, прагнуть бавитися одне з одним.

Новоутворення - психічні та особистісні якості, які вперше виникають на конкретному етапі розвитку людини.

(*декі новоутворення) Наприкінці 1 року життя:

впізнають предмети;

створюють перцептивні схеми, які реально відображають її ознаки;

На початку другого року:

розвивається здатність до використання предметів у грі не за прямим призначенням;

не лише пристосовують свої дії до фізичних якостей об'єкта, а співвідносять

ним власні ідеї.

підпорядкування поведінки інших людей своїм потребам, пов'язаним з особистісним розвитком.

здатні впізнаваати себе у дзеркалі, активно використовують займенник “Я”.

– формується ставлення до себе як о окремого суб'єкта – формування суб'єктності, початок формування самосвідомості;

Проявляється здатність до символічних дій, символічної гри - створення нових відношень між предметом і його використанням. (Приклад на етапах формування: 1-іграшка удається "реальною" (1 рік); 2-один об'єкт виступає у ролі іншого (1,5 роки); застосовувані для гри предмети все більш віддалені за виглядом від того, у що грає дитина (2 роки);

Наслідування (вибіркове відтворення дій, ідеалів, рис характеру, творчої манери інших осіб). Моторні дії наслідувати простіше, ніж соціальні. Протягом перших двох років життя наслідування залежить від ступеня впевненості дитини у здатності виконати побачене.

Дитина виявляє форми поведінки, що свідчать про перші прояви самопізнання (процесу, який ґрунтується на самоспостереженні та ставленні інших людей) своїх дій, станів.

У період третього року життя:

починають порівнювати себе з іншими людьми – початок формування самооцінки; + прагнення відповідати вимогам дорослих; почуття гордості, сорому, елементарні опредмечені форми рівня домагань.

Розвиток самосвідомості:

— називання свого імені в різних варіантах;

— твердження про себе в першій особі (“Я”);

— здатність виражати засобами мови окремі стани і потреби (“Я хочу”, “Я буду”);

— позитивно забарвлене твердження про себе (“Я гарний”);

— позитивне ставлення до похвали дорослого, намагання самостійно повторити позитивну дію;

— прагнення до активних самостійних дій.

Із зародженням самосвідомості у дитини розвивається здатність розуміти емоційний стан іншої людини.

Криза трьох років - криза соціальних відносин, яка зумовлена становленням самосвідомості дитини і проявляється в негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі.

Вперше описано Ейзою Келер у праці “Про особистість трирічної дитини”;

Ознаки:

"Я сам".

"Світ предметів" перетворюється на "світ людей".

негативізм, впертість, непокірніть, свавілля, протест, деспотизм.

прагнення звільнитись від опіки дорослого із одночасною необхідністю "тримати його у полі зору" та потребою у підтримці та прийнятті, коли після експериментів з оточенням дитині потрібно тимчасово регресувати до більш раніх стадій та переконатись у безпеці. Це природній, тимчасовий та етапний процес.

дитина сама стає локусом своїх потреб і отримує можливість завдяки мові та певним діям впливати на дорослих у своїх інтересах;

Розв'язується завдяки переходу дитини до ігрової діяльності. Ця криза є скороминущим явищем, але пов'язані з нею новоутворення (прагнення самостійності, відокремлення себе від дорослих, бажання наслідувати їхні дії) є важливим кроком у психічному розвитку дитини.

Психічний розвиток дітей дошкільного віку.

Дошкільне дитинство охоплює молодший дошкільний вік (4-й рік), середній дошкільний вік (5-й рік), старший дошкільний вік (6-й рік, у деяких дітей ще й кілька місяців 7-го року життя). На цьому етапі складається нова соціальна ситуація розвитку, провідною діяльністю стає гра, під час якої дошкільники опановують інші види діяльності, виникають важливі новоутворення у психічній та особистісній сферах, відбувається інтенсивний інтелектуальний розвиток дитини, формується готовність до навчання у школі.

Істотною особливістю дошкільного віку є виникнення різноманітних стосунків дитини з однолітками, утворення дитячого згрупування. Власній внутрішній позиції дошкільняти стосовно інших людей властиві розвиток усвідомлення власного Я і значущості своїх учинків, величезний інтерес до світу дорослих, їхньої діяльності, стосунків.

Гра є провідною діяльністю дошкільняти не тому, що займає найбільше вільного від сну часу в його житті, а тому, що зумовлює найважливіші зміни у психічних процесах і психічних особливостях його особистості. В ній виникають і диференціюються нові види діяльності, зокрема учіння (цілеспрямований процес засвоєння знань, оволодіння уміннями й навичками), яке готує перехід дитини до наступної стадії розвитку — етапу молодшого шкільного віку.

Протягом дошкільного віку у психіці дитини виникають особливо важливі для її подальшого життя новоутворення. Зокрема, починає розвиватися творча діяльність, яка виражається у здатності перетворювати навколишню дійсність, створювати нове. Творчі здібності у дітей виявляються в конструкційних іграх, технічній і художній творчості.

Формуються у дошкільників і розумові дії та операції, які стосуються розв'язування пізнавальних та особистих завдань. Тоді у дитини з'являється внутрішнє, особисте життя, спершу в пізнавальній сфері, а потім і в емоційно-мотиваційній.

дошкільному віці уява, мислення та мовлення тісно пов'язані. їх синтез породжує здатність творити образи та довільно маніпулювати ними за допомогою мовних само-інструкцій. Це означає, що у дитини виникає та починає успішно функціонувати внутрішнє мовлення як засіб мислення, з'являється опосередкована певними уявленнями довільна поведінка. Одночасно завершується процес опанування мови як засобу спілкування, що створює основу для активізації виховання і розвитку дитини як особистості. У процесі виховання відбувається засвоєння необхідних моральних норм, форм і правил культурної поведінки. Усвідомлені малюком норми і правила починають керувати його поведінкою, перетворювати його дії на довільні та морально регульовані вчинки. Це засвідчує появу довільної моральної саморегуляції.

дошкільному віці виникають первинні моральні настанови, передусім розрізнення того, що є добрим і поганим. Вони формуються разом з естетичними, тому для малюків красиве не може бути поганим. Дитина цього віку вже не може жити у безладі. Все, що бачить, вона намагається впорядкувати, збагнути закономірні відношення навколишнього світу, що є свідченням виникнення первинного, хоча ще схематичного дитячого світогляду.

Діти засвоюють мову дуже швидко. їхній словниковий запас зростає не тільки за рахунок іменників, а й дієслів, займенників, прикметників, числівників. До 6-ти років він

середньому охоплює 14 тис. слів. Паралельно вони оволодівають умінням сполучати слова у речення за законами граматики, у 4—5-річному віці без спеціального навчання засвоюють елементарні правила граматики і синтаксису рідної мови.

Сенсорний розвиток дошкільняти передбачає засвоєння уявлень (образів) про різноманітні властивості й відношення предметів і явищ, опанування нових дій сприйняття, які дають змогу повніше й розчленованіше сприймати навколишній світ. Як відомо, уже в ранньому віці дитина має певний запас уявлень про різноманітні властивості предметів, деякі з них починають відігравати роль зразків, з якими вона порівнює властивості нових предметів у процесі їх сприйняття.

дошкільному дитинстві відбувається перехід від застосування предметних зразків,

які

є

результатом

особистого

сенсорного

досвіду,

до

використання

загальноприйнятих сенсорних еталонів — вироблених

людством

уявлень

про основні

варіанти кожного виду властивостей і відношень (кольорів, форм, розмірів предметів, їх розташування у просторі, висоти звуків тощо).

22. Порівняльна характеристика анатомо-фізіологічного розвитку дітей шести- та семирічного віку. Психічний розвиток дітей шестирічного віку. Організація навчання дітей шестирічного віку. Криза дітей семирічного віку. Психологічна готовність дітей до навчання у школі. Види психологічної готовності до навчання у школі.

Упродовж 6–7-го років життя у дітей відбувається яскраво виражена перебудова загального розвитку організму, тому цей процес ми називаємо особливим і переломним. Збільшується фізична сила й витривалість організму.

За фізичних навантажень посилення роботи серця, як і раніше, досягається за рахунок підвищення частоти серцевих ударів. Ось чому, складаючи режим дня першокласника, треба чітко нормувати розумове, динамічне, статичне, фізичне навантаження як за складністю, так і, особливо, за часом (навантаження на витривалість).

Руки у шестирічок достатньо підготовлені для вимог навчальної діяльності. Однак письмові вправи не повинні тривати більше ніж 10 хвилин.

Скелетна мускулатура 6-річної дитини має слабко розвинені сухожилля, м'язи живота не витримують великих напружень, тому дітям цього віку не рекомендовано піднімати важке. А як часто першокласники несуть до школи важкі портфелі, навантажені різними підручниками. Лікарі рекомендують носити ранці за плечима й організувати навчальний процес так, щоб діти могли частину книжок залишати в школі.

Потреба в кисні у дітей цього віку значно більша, ніж у дорослих, бо кисень необхідний для забезпечення розвитку зростаючого організму. Отже, за можливістю, дитині треба більше бувати на вулиці, рухливі ігри слід проводити на свіжому повітрі.

За час навчання у школі знижується і гострота зору дітей. Це результат неправильного освітлення робочого місця. Для відновлення рівня зорових функцій, який знижується в процесі навчальної діяльності, після закінчення кожного заняття слід давати відпочинок очам. Корисна «зорова гімнастика»: подивитися вправо, вліво, вгору, вниз, вдалину; заплющити очі на кілька хвилин. Для зняття втоми очей і запобігання рефлексу низько схиленої голови можна проводити комплекс вправ за методикою В. Базарного. Слід використовувати для навчання, читання книги з великим шрифтом, уникати перевтомлення. Особливо шкідливе тривале сидіння біля телевізора та комп'ютера.

З початком навчання в школі різко збільшується потік інформації, яку треба зрозуміти, усвідомити. У цьому основну роль відіграє розвиток нервової системи дитини, і насамперед — розвиток головного мозку.

дошкільників і молодших школярів довільна увага тільки формується, вона нестійка. Сфера вольових зусиль обмежена. Особливості уваги залежать від інди-відуально-типологічних рис, від типу нервової системи. Слід зазначити, що вимоги навчання й виховання збільшують значення прискореного розвитку процесів гальмування

дітей, що є основою витримки, уміння дотримуватися моральних норм соціальної поведінки, цілеспрямованого мислення і дій. Тривалість активної уваги і розумової працездатності незначна. Дитина здатна до аналізу, синтезу, узагальнення. Нервові процеси кори головного мозку вже тісно пов'язані з підкорковими центрами емоцій, які, надаючи того чи іншого емоційного забарвлення процесу засвоєння знань і норм поведінки, стають важливими факторами формування особистості.

дітей 6—7 років формується зорове й слухове сприймання. Це доводить їхня здатність відрізняти відтінки кольорів, виділяти звуки рідної мови, що вказує на необхідність використання в навчальному процесі зорової й слухової наочності. У цей період удосконалюється також фонематичний і музичний слух, чуття ритму.

Під час переходу до шкільного віку у дітей помітні суттєві зміни в характері та поведінці. Дитина починає маніжитись, капризувати. У поведінці з'являється щось штучне й безглузде. Це — криза 6—7 років, або криза безпосередності.