4. Психологія сприймання.

Сприймання виходить з відчуття.

Першоосновою сприймання є саме відчуття, тому що немає окремих органів, які забезпечують сприймання – є органи, які забезпечують відчуття. А вже ту інформацію, яку отримує мозок за допомогою органів чуття, він обробляє, і включається процес сприймання.

(Відчуття відображає окремі властивості та якості предметів.) Сприймання відображає якості, предмети, явища навколишньої дійсності, їх властивості цілісно і усвідомлено.

Наприклад, я «відчуваю кафедру»: окремо її форму, окремо її температуру, окремо її колір, окремо її текстуру (наскільки вона гладка чи не гладка) – відчуття. Але коли я дивлюся на кафедру і кажу, що це «кафедра, вона жовта, вона квадратна, продовгувата» - сприймання (тому що я цей предмет вже сприймаю цілісно: одночасно його колір, його величину, його текстуру, його призначення.

Сприймання – психічний процес відображення в головному мозку предметів і явищ в цілому, в сукупності їх властивостей і якостей при безпосередній дії на органи чуття.

Фізіологічною основою сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньо-аналізаторного та міжаналізаторного комплексу нервових зв'язків та складна аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку.

Сприймання забезпечує відображення предметів і явищ навколишньої дійсності цілісно. І ця цілісність забезпечується не діяльністю одного аналізатора, а взаємодією цих аналізаторів. Наприклад, я кафедру і бачу, і відчуваю, можу підняти і відчути її вагу тощо.

Сприймання включає первинний елементарний аналіз подразників, нервових імпульсів від подразника і вторинний (складний). Первинний – здійснюється на рівні органів чуття. А складний (вторинний) – за рахунок діяльності кори головного мозку.

Сприймання, як і відчуття, носить рефлекторний характер. І.П. Павлов довів, що підґрунтя сприймання складають умовні рефлекси, тимчасові нервові зв'язки, які утворюються в корі головного мозку при впливі предметів та явищ навколишнього світу з різноманітними властивостями на рецептори.

Властивості сприймання:

-предметність – сприймаючи предмет, людина розуміє його зміст, природу, призначення, основні функції і відповідно його використовує -цілісність і структурність – здатність в ході сприймання одночасно виділяти окремі

ознаки, складові, властивості предметів та явищ і в той же час об’єднувати їх в єдине ціле; структурність – розчленування, а цілісність – об’єднання (наприклад, коли ми сприймаємо людину, ми одночасно помічаємо, що є очі, вуха, ніс і одночасно поєднуємо все в єдиний образ)

-константність – відносна постійність величини, форми, кольору предметів та явищ, що сприймаються, при зміні ракурсу сприймання, віддаленості предметів, які сприймаються, освітленості – незалежно від того, з якого ракурсу ми сприймаємо предмет, ми сприймаємо предмет правильно; константність сприймання виробляється в процесі життя (наприклад, я дивлюся в вікно, машини, які там їдуть, мені здаються величиною з телефон, але я знаю, якої величини ці машини; якщо людина не має досвіду спілкування з тим чи іншим предметом, то константність ще не вироблена; якщо маленьку дитинку взяти на ручки і винести на балкон – їй здається, що люди, які там ходять, це живі ляльки, і вона тягнеться ручкою, щоб цю ляльку дістати, тому важливо пильнувати).

-Категоріальність. Сприймання носить узагальнений характер, кожен предмет сприймання позначається певним поняттям і відноситься до певного класу. Сприймаючи

новий предмет, людина прагне не лише зрозуміти, що перед нею знаходиться, але й відносить до певної групи відомих їй предметів. У цьому відображається вплив мови й особистого досвіду людини.

-Осмисленість передбачає усвідомлення об'єкта сприймання. Хоча сприймання виникає при безпосередній дії подразника на органи чуття, перцептивні образи завжди мають певне смислове значення. Завдяки осмисленості стає можливим цілеспрямоване використання предметів.

-Аперцепція - залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості, від її індивідуального досвіду.

Сприймання, як і відчуття, носить рефлекторний характер. І.П. Павлов довів, що підґрунтя сприймання складають умовні рефлекси, тимчасові нервові зв'язки, які утворюються в корі головного мозку при впливі предметів та явищ навколишнього світу з різноманітними властивостями на рецептори.

Відповідно до того, який аналізатор (або яка модальність) відіграє у сприйманні провідну роль, розрізняють зорове, слухове, дотикове, кінестезичне, нюхове та смакове сприймання.

Залежно від конкретного змісту об'єктів виокремлюють сприймання явищ природи, техніки, усної мови, наукової і художньої книги, сценічних вистав, музики, скульптур, кінофільмів тощо.

Критерієм іншої класифікації сприймання є форми існування матерії: простір, час і рух. Відповідно до цього виокремлюють сприймання простору, часу і руху.

Загальна психологічна характеристика пам’яті.

«Пам'ять – це подолання відсутності». П. Жане Пам'ять – психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному

відтворенні минулого досвіду, дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Пам'ять – це психічний процес відображення досвіду людини шляхом засвоєння, збереження та подальшого відтворення обставин її життя та діяльності.

Типи пам’яті: рухова, емоційна, наочно-образна, словесно-логічна. Види пам’яті: довготривала, короткотривала, механічна, логічна.

Якості пам’яті: об’єм (кількість інформації, що зберігається), швидкість (швидкість і використання інформації), точність (спосіб людини якісно і точно відображати зміст інформації, яку вона запам’ятала).

Продуктивність пам’яті:

Об’єм, швидкість, точність, готовність, тривалість, ефективність.

Функції пам’яті: запам’ятовування, відтворення (мимовільне, довільне), збереження, впізнавання, забування, уявлення.

Процеси пам'яті (мнемічні процеси – від імені давньогрецької богині пам'яті Мнемозіни): запам'ятовування, збереження, відтворення і забування.

Ці процеси є пов'язаними між собою, їх зв'язок характеризується взаємопроникненням і неможливістю існування в окремому вигляді.

Види пам'яті За методом запам'ятовування:

=мимовільна — інформація запам'ятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією.

=довільна — цілеспрямоване заучування за допомогою спеціальних прийомів. Ефективність запам'ятовування залежить від прийомів та цілей запам'ятовування;

За характером переважної психічної активності:

=рухова — пам'ять на рухи та їх системи; =емоційна — пам'ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності;

=образна — пам'ять на уявлення: зорова, слухова, нюхова, смакова, дотикова; =словесно-логічна — специфічна людська, запам'ятовується думка у формі

понять.

За тривалістю збереження інформації:

=сенсорна пам'ять триває 0,2-0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні.

=короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу — від кількох секунд до хвилини;

=довготривала пам'ять — збереження інформації протягом тривалого часу; =оперативна пам'ять — проявляється під час виконання певної діяльності і

необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

=особистісна пам'ять, яка проявляється в новому виді відтворення - спогадах про події з життя [наприклад, дитини, її успіхи в діяльності, взаємостосунки з дорослими й однолітками].

=експліцитна пам'ять — на зв'язок між об'єктами, подіями тощо.

Похідні види пам'яті:

Генетична пам'ять — спадкова пам'ять у ході якої зафіксована програма ембріонального та індивідуального розвитку індивіда.

Біологічна пам'ять — властива всім живим істотам починаючи з одноклітинних, відображає індивідуальний розвиток після народження, адаптація до зовнішнього середовища. (Черепаха – море; Людина - дихання, ковтання, зір.)

Психологічна пам'ять — загально психічний процес відображення досвіду людини шляхом засвоєння, та подальшого відтворення ( забування ) будь-якої інформації.

Закони і ефекти пам’яті: ремінісценція (згадування з часом, явище поліпшення пам’яті з часом, найбільше інформації забувається-втрачається на початку запам’ятовування; закон Еббінгауза), ефект незавершеної дії (ефект Зейгарник), закон регресії (спочатку забувається те, що засвоєно нещодавно, потім забуття поширюється на те, що засвоювалося колись; закон Рібо), ефект краю (краще всього відтворюються початок і кінець довгого ряду (інформації), серединку необхідно повторити), закон осмислення (чим глибше осмислення інформації, яка запам’ятовувалася, тим краще вона зберігається в пам’яті).

Способи організації інформації в пам'яті:

просторова організація (дозволяє встановити зв'язок у фізичному просторі);

асоціативна організація (тобто угруповання елементів за якими-небудь загальними ознаками);

ієрархічна організація (кожен елемент інформації відноситься до певного рівня в залежності від того, якій категорії він відповідає).

6. Психологія мислення.

Мислення – процес пізнавальної діяльності індивіда, характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності. Вища, абстрактна форма пізнання реальності. Завдяки процесам мислення забезпечується проникнення індивіда в сутність явищ дійсності, з’ясування їх неявних властивостей.

Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв’язанні.

Функція мислення – розкриття внутрішньої, безпосередньо не даної у відчуттях та сприйманнях, сутності об’єктів та явищ дійсності.

Функції мислення:

1.) Розуміння. 2.) Розв'язання проблем і задач. 3.) Цілеутворення. 4.) Рефлексія

Фізіологічну основу мислення становить рефлекторна діяльність мозку, ті тимчасові нервові зв'язки, які утворюються в корі великих півкуль. Ці зв'язки виникають під впливом сигналів другої системи (мови), що відображають реальну дійсність, але при обов'язковій опорі на сигнали першої системи (відчуття, сприйняття, подання). У процесі мислення обидві сигнальні системи тісно пов'язані одна з одною. Друга сигнальна система спирається на першу і обумовлює безперервний зв'язок узагальненого відображення дійсності, яким є мислення з чуттєвим пізнанням об'єктивного світу шляхом відчуттів, сприймань, уявлень.

В своєму становленні мислення проходить дві стадії: допонятійну і понятійну. Допонятійне мислення притаманне дитині до 5 років. Воно характеризується

нечутливістю до суперечностей, синкретизмом (тенденція пов'язувати все з усім), трансдукцією (переходом від частки до частки, минаючи загальне), відсутністю уявлення про збереження кількості (С. Рубінштейн).

Понятійне мислення розвивається поступово від простого складання дитиною предметів через встановлення подібності та відмінності між ними до власне понятійного, яке формується до 16-17 років.

Розумовий процес людини здійснюється в двох основних формах:

формування і засвоєння понять, суджень і умовиводів

рішення проблем (розумових задач).

Види мислення:

- за формою існування:

Практично-дійове – в ньому розв’язання завдання безпосередньо включається в саму діяльність. Історично та онтогенетично – найбільш ранній з видів мислення;

Наочно-образне – містить мисленнєві завдання, які за своїм змістом є образним матеріалом. Застосовуючи його, людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти в предметах та явищах.

Словесно-логічне (абстрактне) мислення – відбувається в словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманню та уявленню. Одним з перших виділене та досліджене у психології.

- за характером розумової діяльності:

Теоретичне - вирішення проблем на основі наявних знань у вигляді понять, суджень і логічних висновків. Усе це відбувається за допомогою внутрішнього мовлення, подумки.

Практичне – відбувається на основі діяльностіта спрямовується діяльністю;

- за ступенем оригінальності:

Репродуктивне – відтворює результати мисленевої діяльности інших; Продуктивне (творче) – результатом є відкриття принципово нового або

удосконалення попереднього вирішення певного завдання;

Властивості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість. Самостійність мислення – характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Ґрунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей.

Критичність мислення – виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту, виявляти цінне та помилкове в них і т.д.

Компоненти мислення:

Змістовий компонент (поняття; думка, виражена у слові) – збереження суттєвих ознак предметів, явищ;

Операційний компонент (системний зв'язок мисленевих операцій та розумових дій.)

Операції мислення:

Аналіз – виділення окремих ознак, сторін цілого;

Синтез – поєднання окремих елементів, виділених в результаті аналізу;

Абстрагування – забезпечує вибіркове виділення окремих ознак при другорядності інших ознак поза фокусом мисленевої діяльності.

Узагальнення – засіб встановлення зв'язку предметів та явищ за їх суттєвими ознаками та властивостями;

Класифікація – процес, спрямований на розділення та подальше поєднання об'єктів за певним критерієм;

Систематизація – процес, спрямований на реструктурування груп, класів;

Форми мислення:

Поняття – форма мислення, що відображає істотні властивості, зв'язки, виражені словом чи групою слів;

(Поняття — елемент думки, слово — елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: “вечоріє”, “так” — це слова, але не поняття. Поняття з більшим обсягом називаються родовими (“меблі”, “рослини”) стосовно понять з меншим обсягом ознак (“стіл”, “дерево”), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями (“рух”, “кількість”, “якість”, “простір”, “час”).

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбивають істотні ознаки одиничних об’єктів, називаються одиничними (“країна”, “місто”, “письменник”, “вчений”), а цілих класів предметів — загальними (“елемент”, “зброя”).

Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними (наприклад, “меблі”, “рослини”, “тварини”). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів (“вага”, “мужність”, “хоробрість”, “добро”, “зло” тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.)

Судження – форма мислення, яка відображає зв'язки між предметами та явищами, ствердження чи заперечення чогось. Судження відображає істотні зв’язки між предметами та явищами. Наприклад, вода гасить вогонь.

(Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою. Судження бувають одиничними (“Київ — столиця України”), частковими (“Деякі метали легші, ніж вода”), загальними (“Усі люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними (“У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”). Залежно від того, стверджується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Істинність знань або суджень можна з’ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони ґрунтуються, порівнюючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.)

Умовивід – висновок, зроблений з кількох суджень. Наприклад, всі метали – провідники електрики, мідь – метал, мідь – провідник електрики.

Умовивід за аналогією ґрунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками.

Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Наприклад: “Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються”.

Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється”.