7. Поняття про уяву. Функції уяви. Природа уяви. Види уяви. Сновидіння. Мрії. Уява і творчість. Індивідуальні відмінності уяви.

Уяву відносять до психічних процесів. Наша уява безпосередньо викликається потребами життя. Ми не можемо досягти кінцевого результату нашої діяльності, не уявивши його .

Уява – психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.

Функції уяви:

Моделювання кінцевого результату своєї діяльності.

Створення програми поведінки в проблемній ситуації.

Створення образів предметів з опорою на схему чи опис.

Фізіологічним підґрунтям уяви є створення нових сполучень тих нервових зв’язків, які виникали раніше в процесі відображення людиною об’єктивної дійсності.

Форми/способи/прийоми створення образів:

- Аглютинація (від лат. aglutinare — склеювання). -Аналогія.

-Наголошування (акцентування). -Перебільшення, або применшення). -Створення типових образів.

Перебіг творчого процесу пов’язаний з виникненням багатьох асоціацій.

Характерні риси уяви:

-Уява властива лише людині і є необхідною умовою діяльності.

-Уява тісно пов’язана з мисленням, пам’яттю, відчуттями, сприйманнями та емоціями.

Матеріали для уяви дають відчуття і сприймання, пам'ять і на його основі створюються нові образи предметів. Емоції «живлять» людську уяву.

-Уява є завжди відходом від дійсності, але в будь-якому випадку уява опирається на реальну дійсність.

-Уява – це складова творчості.

-Уява нерозривно пов’язана з усіма ланками людської психіки. Особливо це проявляється у стані небезпеки. Уяву можна стимулювати.

Види уяви:

І. За участю волі:

Мимовільна уява виникає без вольових зусиль, сама по собі. Наприклад, хмарки як коники.

Довільна уява виникає, коли ми ставимо за мету щось уявити.

ІІ. За характером діяльності людини:

Відтворююча уява – це відтворення способу діяльності за завданням вчителя, схемою чи описом. Наприклад, намалювати квітку за заданим зразком.

Творча уява – створення чогось нового, оригінального, незвичного.

ІІІ. За активністю індивіда:

Активна уява завжди спрямована на виконання творчого або логічного завдання; спрямована назовні, тобто людина більше зайнята оточенням ніж собою.

Пасивна уява протікає без постановки мети, інколи як ілюзія життя, де людина діє уявно. Пасивна уява - це щось на зразок сурогату реальності, її заміни в уяві. Ця уява пов'язана з аутичним мисленням, вона створює образи та програми, які не здійснюються або взагалі є нездійсненними. Пасивна уява може виникати довільно (тут ідеться про образи, створені спеціально, однак ніяк не з метою втілення їх у життя) або мимовільно (в умовах бездіяльності свідомості, під час сну, в стані афекту, галюцинацій тощо).

Зумисне викликання образів уяви, які пов’язані з волею називають маренням. Одним із видів пасивної уяви є сни – це пасивний стан людини, прояв неусвідомлюваного. Сєченов: «Сновидіння – це небувала комбінація минулих вражень».

ІV. За змістом уяви:

Художня уява – в ній переважають чуттєві образи (зорові, слухові, дотикові та ін), надзвичайні, детальні та яскраві.

Технічна уява - це процес створення нових технічних конструкцій, креслень, схем

тощо.

Наукова уява пов’язана з плануванням і проведенням експериментальних досліджень, вмінням побудувати гіпотезу, знайти нові факти.

Особливими видами уяви є мрія (це образ бажаного майбутнього) та антиципуюча уява (передбачення, угадування наперед, дежавю).

Сновидіння являють собою регулярно виникаючі під час сну суб'єктивно пережиті уявлення, що супроводжуються зоровими образами. Емоційне забарвлення і зміст сновидінь, ступінь участі людини у власних сновидіннях, що пов'язують з інтенсивністю фізіологічних зрушень у швидкому сні.

Мрія - це уява бажаного майбутнього. У мріях створюються образи бажаного. Значення мрії в житті людини надзвичайно велике. У мріях виявляється зв´язок уяви людини з її потребами, почуттями, прагненнями. Мрії стають поштовхом в творчій діяльності, поштовхом до творчої діяльності, в чому переконує нас життя багатьох видатних людей.

Творча уява є психологічною основою багатьох видів творчої діяльності, що теж характеризується новизною як процесу, так і отриманого продукту. Однак ступінь принципової новизни уявного може бути різний. Від цього залежить поділ уяви на види й типи.

Індивідуальні відмінності уяви.

Існують індивідуальні, типологічні особливості уяви, пов'язані зі специфікою пам'яті, сприйняттям і мисленням людини.

В одних людей може переважати конкретне, образне сприйняття світу, яке внутрішньо виступає в багатстві та розмаїтті їх фантазій. Про таких індивідів кажуть, що вони володіють художнім типом мислення. За припущенням, художній тип мислення фізіологічно пов'язаний з домінуванням правої півкулі головного мозку. В інших людей відзначається велика схильність до оперування абстрактними символами, поняттями. Це люди з домінуючою лівою півкулею мозку.

Індивідуальні відмінності уяви можуть бути визначені і за ступенем їх реалістичності, правдивості. Так, для одних людей характерно фантазувати в області

нереальних уявлень (чудовиськ, привидів тощо), а інші не виходять за рамки буденного досвіду.

Уява так само визначається областю професійної діяльності людини і домінуючими потребами. Приклад уяви професійної діяльності, характерний для людей творчої спрямованості - художників, письменників тощо. А приклад уяви потреб, це у випадку голоду чи спраги, ми починаємо представляти в своїй уяві якусь їжу або рідину.

8. Поняття про увагу. Природа уваги. Основні властивості. Види уваги. Неуважність та її причини. Індивідуальні відмінності в увазі. Зміст і напрямки роботи практичного психолога над проблемами уваги учнів.

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Основні функції уваги – зосередження свідомості на предметі діяльності; відбір і селекція інформації.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють.

Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.

Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішньої спонуки спрямовувати й підтримувати свою увагу.

Види уваги:

1) За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу. Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом

найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму. Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і

явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

2) За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю.

Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.

Причини виникнення уваги: якості подразника (сила, інтенсивність; контрастність; незвичність; динамічність (мимовільна увага)); наявні потреби (мимовільна); значимість для особистості (мимовільна); емоційна привабливість (мимовільна); свідома ціль-мета (довільна); вольове зусилля (довільна); зміст і процес діяльності (післядовільна увага).

Властивості уваги: вибірковість, зосередженість/концентрація, стійкість, переключення, обсяг, розподіл.

Зосередження уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.

Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.

Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність.

Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів.

Неуважність виявляється в невмінні зосередитися на об'єкті, у ковзанні по поверхні предметів та в нездатності відобразити їхні істотні властивості, приховані від ока. Неуважність, як і уважність, позначається на мисленні, викликаючи у ньому, на противагу уважності, непослідовність, не аргументованість тощо. Отже, всі негативні риси уваги (нестійкість, поверхова зосередженість, легкість відволікання) охоплюються поняттям неуважності. Ці негативні риси проявляються в розсіяній увазі. Тоді мимовільна увага стійко домінує над довільною, людина не здатна до внутрішньої зосередженості. Але є й інший вид розсіяності, що виявляється в людей з досить вираженою вибірковістю уваги. Людина з таким типом уваги може бути інтенсивно зосередженою на якомусь об'єкті й неуважною до всього іншого. Фізіологічною основою такої уваги є домінанта, що сильно притягає всі збудження з інших ділянок мозку.

Особливості уваги пов'язують зі специфікою стратегій сприймання і перероблення інформації. Наприклад, параметр "широта сканування" (широта або вузькість перцептивного поля) свідчить про ступінь фокусування уваги, що оцінюється за частотою і систематичністю центрації на значущих елементах зображення порівняно з рештою поля. Для його виявлення використовують тести на візуальне оцінювання розмірів об'єкта стосовно еталона.

Можливості уваги: об’єм 7+-2 об’єкта, повна стійкість зберігається 15-20 хвилин, протягом 1-2 секунди можна 3-4 рази переключити увагу.

Фізіологічні основи уваги: наявність ділянки кори головного мозку з підвищеною в даний момент збудженістю; утворення нових умовно-рефлекторних зв’язків, наявність домінанти; наявність негативної індукції між ділянками з підвищеною і пониженою збудженістю.

Увага нерозривно пов'язана з діяльністю людини, в діяльності вона існує і нею підтримується. Послаблення її інтенсивності призводить до зниження якісних показників у роботі.

За Павловим, фізіологічною основою уваги є наявність в корі головного мозку

стійкого осередку оптимального збудження, який негативно індукує суміжні ділянки.

О. Ухтомський назвав осередок оптимального збудження домінантою, тобто панівним осередком збудження. Домінанта визначає характер реакції організму в певний момент і підпорядковує собі всі побічні імпульси, які надходять в цей час у мозок. За їх рахунок вона посилюється, набуваючи більшої стійкості. Наприклад, слабкі звуки мелодійної музики, монотонний шелест листя дерев за вікном підсилюють зосередженість уваги на роботі, що виконується. А тиша нерідко сприяє відволіканню уваги.

Психологія емоцій і почуттів.

Людина, пізнаючи навколишній світ, певним чином ставиться до пізнаваних предметів і явищ – із замилуванням, гнівом, радістю, сумом. Це можливо насамперед завдяки емоційним процесам.

Емоційні процеси – специфічна форма психічного відображення суб’єктивного ставлення людини до предметів або явищ у формі безпосереднього переживання

приємного або неприємного. Емоційні процеси роблять світ психічних явищ більш насиченим, більш різноманітним і більш своєрідним.

Функції емоцій: сигнальна, оцінна, спонукальна, регулювальна, комунікативна, пізнавальна, адаптивна.

Згідно з інформаційною теорією емоцій П.В. Сімонова, емоція – це відображення відношення між величиною потреби та вірогідністю її задоволення в поточний момент часу. Живій істоті потрібно розрізняти впливи, оцінювати їх і будувати на цьому свою поведінку. В оцінці виявляється ставлення до цілей. Емоція виникає через недостатність знань, необхідних для досягнення мети, і компенсує цю недостатність. Саме емоція забезпечує продовження пошуку нової інформації. Емоції виникають щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає мети.

За допомогою емоцій людина довідається, наскільки значимі пізнавані нею предмети або явища для задоволення її потреб. Чим більше значення мають пізнавані об’єкти, тим більш глибокі переживання людини. Таким чином, емоції виконують сигнальну функцію.

Крім того, стійкі переживання певним чином змінюють поведінку людини, направляють і підтримують її, що дозволяє говорити про регулювальну функцію емоцій.

Виділяють також комунікативну функцію емоцій. Зовнішні прояви емоцій у міміці, пантоміміці дозволяють інформувати інших людей про своє ставлення до предметів і явищ дійсності.

Емоції і почуття, які є формами переживання людиною свого ставлення до дійсності, формами прояву (актуалізації) емоційних процесів, органічно пов’язані між собою. Але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоція – це особливий клас психічних явищ, що відображає у формі безпосереднього, швидкоплинного переживання важливість для життєдіяльності індивіда певних явищ і ситуацій, що діють на нього.

Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю – це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони – результат усвідомлення об’єкта, що зумовив їх появу, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу.

Почуття – вищий рівень розвитку емоцій, специфічно людські, узагальнені, стійкі переживання ставлення до предметів, явищ та потреб, що мають мотиваційну, напрямну значимість.

В залежності від спрямованості виділяють такі види почуттів:

моральні – переживання людиною її ставлення до інших людей і до суспільства в цілому;

інтелектуальні – виражають ставлення особистості до процесу пізнання;

естетичні – почуття краси, що виявляються при сприйнятті творів мистецтва, явищ дійсності;

практичні – переживання людиною її ставлення до трудової, навчальної й інших видів діяльності.

Емоційність є вродженою, але почуття розвиваються протягом життя людини, у процесі розвитку її особистості.

Психологічна характеристика волі особистості.

Вольові процеси – психічні процеси свідомої і несвідомої цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей.

Воля – внутрішня активність особистості, пов’язана з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення та гальмувати поведінкові реакції.

Воля – складний психічний процес, що викликає активність людини і стимулює її діяти направлено. Воля є здатністю людини переборювати перешкоди, досягати поставленої мети. Конкретно вона проявляється в таких рисах характеру:

-цілеспрямованість, -рішучість, -сміливість, -наполегливість, -мужність, -ініціативність, -настійливість, -стриманість, -витримка, -дисціплінованість, -відповідальність.

Вольові якості можна виховувати в людини. І. П. Павлов підкреслював, що людина

– це єдина система, здатна регулювати сама себе в широких межах, тобто може самоудосконалюватися.

Слабовільні люди за продуманої педагогічної роботи можуть стати активно діяльними. При цьому треба брати до уваги індивідуальні особливості людини, наприклад його темперамент.

Так, у холерика легше виробити активність і рішучість, чим у меланхоліка. Сама людина повинна з юного віку тренувати свою волю, виробляти такі якості, як самовладання, активність, сміливість.

Воля особистості, за В. Селівановим, це певна сукупність психічних властивостей, яка характеризує досягнутий рівень свідомої саморегуляції особистості; ця сукупність властивостей складається протягом життя.

В ольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями.

Цілеспрямованість - вміння людини підкоряти свої дії поставленим цілям; проявляться в підкоренні людиною своєї поведінки певній життєвій меті (головною метою обумовлені більш окремі цілі, досягнення яких стає засобами на шляху до головної).

Самостійність – здатність людини дотримуватись власних принципів, єдиної власної лінії в діях, незважаючи на тиск суспільства, зовнішньої ситуації; вміння не піддаватися впливам різних факторів, що відволікають від досягнення мети, здатність діяти на основі своїх поглядів і переконань; спроможність приймати рішення та виконувати його, покладаючись на самого себе.

Рішучість - здатність приймати і запроваджувати в життя швидкі й обґрунтовані рішення (співвідносяться імпульсивність і поміркованість, афект і інтелект), здатність швидко і свідомо обирати мету, визначати шляхів її досягнення, впевненість в прийнятому рішенні [тоді як нерішучість проявляться в марних роздумах, ваганнях, передуючих прийняттю рішення, підкоренні волі людини, боротьбі мотивів, в постійному перегляді вже готових рішень].

Наполегливість-настійливість – вміння людини мобілізувати свої можливості для тривалої боротьби з труднощам (виконання рішень, здатність людини втілювати прийняті рішення, досягати мети навіть в умовах серйозних перешкод).

Ініціативність передбачає здатність людини до започатковування змін, тобто до встановлення новаторських цілей, до прийняття гнучких рішень і дієвого втілення новацій.

Ретельність-пунктуальність – здатність виконувати свої зобов’язання в термін, дотримання свого слова і вчасне виконання певної дії.

Стриманість-витримка – вміння гальмувати небажані прояви активності,

здатність гальмувати дії, почуття, думки, що перешкоджають здійсненню прийнятого рішення, здатність утримувати психічні та фізичні прояви, які можуть зашкодити досягненню мети.

В свідомому підкоренні власної поведінки певним правилам та нормам виявляється дисциплінованість.

Дисциплінованість - можливість впорядковувати свою поведінку відповідно до суспільних вимог.

Сміливість - це здатність людини долати почуття страху та розгубленості; здатність діяти, не зважаючи на загрозливі обставини (небезпека для життя, здоров'я, престижу).

Мужність - складна якість, яка поєднує сміливість, настійливість, стриманість, впевненість у собі, вона допомагає людині йти до мети, не зважаючи на втрати й страждання.

Організованість - вміння планувати і впорядковувати свої дії.

Відповідальність - здатність дотримуватися певних домовленостей і відповідати за наслідки своїх дій.

Динаміка використання волі в процесі формування особистості зумовлює закріплення сталих вольових рис у характері.

Вольові якості – це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки її влади над собою

Залежно від впливу і наслідків розрізняють позитивні та негативні вольові якості.

Воля – форма психічного відображення, яка проявляється у здатності до вибору дій, пов’язаних з переборенням зовнішніх чи внутрішніх перешкод. Здатність людини до саморегуляції своєї діяльності для досягнення свідомо поставленої мети. Це свідомі дії людини. Це психічний процес, який характеризується переходом від прагнення і рішення до діяльності.

Функції волі (коротко): спонукальна-стимулююча (проявляється через спрямування активності людини на подолання перешкод), гальмівна (працює як стримування особистістю небажаних проявів поведінки.

Функції волі (розширена версія): вибір мотивів, регуляція спонукання до дії, організація психічних процесів в систему, мобілізація психічних і фізичних можливостей.

Види вольової дії: просте – складне, довготривале - короткотривале, за власною ініціативою, як завдання від інших.

Особливості вольових дій – усвідомлена цілеспрямованість; пов’язані з процесами мислення; пов’язані з рухами); роль свідомості і автоматизму в виконанні вольових дій

– вольові дії, свідомі дії, несвідомі (автоматичні) дії.

Найважливіші вольові якості: сила волі, наполегливість, витримка, мужність, рішучість, сміливість, самовладання, впевненість, ініціативність, відповідальність.

Основні шляхи формування волі: систематичне накопичення досвіду вольових актів, вольове тренування, підвищення мотивів діяльності, активізація самовиховання вольових актів.