71. Технологія психодіагностичного обстеження. Психологічний діагноз.

На систему взаємодії "експериментатор - досліджуваний" можуть впливати її різноманітні змінні: ситуаційні, змінні мети обстеження і завдання, змінні дослідника і обстежуваного. їх дію дослідник повинен враховувати при плануванні і здійсненні досліджень, обробленні та використанні отриманих результатів. Проконтролювати всі фактори, що можуть вплинути на процес тестування неможливо, проте, готуючись до тестування, необхідно усунути непередбачувані обставини, забезпечивши стандартизовані умови тестування (однакові для всіх інструкції, тестовий матеріал, обстановка тестування). Розробник тестів повинен надати повний і чіткий опис усіх етапів процедури тестування. Під час психодіагностування необхідно встановити контакт із досліджуваними. Психолог повинен забезпечити їх повне зосередження на тестових завданнях, сприяти відвертим відповідям.

Сучасний російський психолог В. Дружинін називає чотири варіанти психодіагностичних ситуацій: добровільна участь у обстеженні і самостійний вибір подальшої поведінки (психологічна консультація); примусова участь у обстеженні із самостійним вибором подальшої поведінки (обстеження певних категорій осіб при розробленні тестів); примусова участь у обстеженні і нав'язана поведінка після обстеження (тестування для визначення відповідності вимогам посади); добровільна участь у обстеженні із нав'язаним вибором подальшої поведінки (професійний відбір). Психодіагностичне обстеження актуалізує у досліджуваного відчуття дискомфорту, що його піддають експертизі, тому психолог має подбати про його мінімізацію.

Зазвичай у психологічній діагностиці відсутні (за винятком діагностування пізнавальних функцій) чіткі рекомендації щодо вибору певних методик залежно від завдань. Особливо це виявляється у сфері діагностування особистісних особливостей, де одну і ту саму методику можуть використовувати з різною метою. Критерієм вибору методики як інструменту дослідження для сформульованого діагностичного завдання повинна бути валідність.

При визначенні валідності особистісних методик виникають труднощі, оскільки їх валідизація на основі зовнішніх критеріїв часто неможлива, і досліднику доводиться спиратися на дані про конструктивну валідність. Іноді, частіше при валідизації особистісних опитувальників, послуговуються психіатричними діагнозами. За таких обставин потрібно враховувати: ненадійність психіатричного діагнозу; існування клініко-діагностичних невідповідностей у різних школах і напрямах; доцільність використання психіатричного діагнозу як зовнішнього критерію для опитувальників, орієнтованих на виявлення патології. Однак і відомий емпіричний коефіцієнт валідності методики слід оцінювати відповідно до базового рівня діагностованого параметра - присутності у досліджуваній популяції тієї межі особливості, яку треба діагностувати.

Від базового рівня діагностованого параметра залежить інкрементна валідність (відображає практичну цінність методики) тесту, яка визначає роль у підвищенні точності

діагностики. Співвідношення коефіцієнта валідності тесту з базовим рівнем дає змогу визначити доцільність використання цього тесту. Якщо базові рівні наближаються до нуля або одиниці, інкрементна валідність тесту стає настільки низькою, що його використання недоцільне. Інкрементна валідність тесту, що має велике значення для селекції (відбору), за інтенсивного індивідуального обстеження в умовах клініки втрачає своє значення. Вона залежить від особливостей обстежуваних груп (підгруп), або так званих модераторів, тобто домінуючих на певному етапі ознак (таких показників, як стать, вік, рівень освіти, інтереси, мотивація тощо). У клінічній психодіагностиці перелік модераторів не розроблений, а їх дія зазвичай не враховується. Наприклад, тривалі психофармакологічні впливи, що здійснюються при деяких психічних захворюваннях, можуть істотно знизити валідність методик, спрямованих на вивчення особистості хворого.

Діагноз є висновком про стан і властивості досліджуваного на підставі комплексного аналізу окремих показників і характеристик. Він повинен розкривати специфічні особливості психологічних ознак, властивих конкретній людині, упорядковані відповідно до їх значення для психосоматичного стану обстежуваного. Діагноз не лише констатує наявне, а й враховує причинно-наслідкові зв'язки у виникненні симптомів і прогнозів. Однак, встановивши засобами психодіагностики індивідуально-психологічні особливості, дослідник не може з'ясувати їх причини, місце в структурі особистості. Такий рівень діагностування Л. Ви-готський назвав симптоматичним (або емпіричним). Симптоматичний діагноз обмежується констатацією певних особливостей або симптомів, на підставі яких безпосередньо будуються практичні висновки, а вищим рівнем розвитку психологічного діагнозу є етіологічний діагноз, що враховує не тільки наявність певних особливостей (симптомів), а й причини їх виникнення. Найвищим рівнем є типологічний діагноз, що полягає у визначенні місця і значення отриманих даних у цілісній, динамічній картині особистості. За Л. Виготським, при встановленні діагнозу потрібно брати до уваги складну структуру особистості.

Діагноз нерозривно пов'язаний з прогнозом. На думку Л. Виготського, зміст прогнозу і діагнозу збігається, але прогноз будується на умінні глибоко зрозуміти внутрішню логіку процесу, щоб на основі минулого і теперішнього часу окреслити шляхи майбутнього розвитку. Рекомендується розбивати прогноз на окремі періоди і вдаватися до тривалих повторних спостережень. Наприклад, за структурою інтелекту можна прогнозувати легкість і швидкість засвоєння арифметики, труднощі у граматиці, і навпаки. Однак при цьому слід враховувати весь комплекс параметрів у взаємодії.

За допомогою психологічного діагнозу констатують такі особливості людини: рівень розвитку креативності (винахідливість і гнучкість мислення); рівень вербального інтелекту (словесно-логічне (абстрактне) мислення); низький рівень здатності до концентрації уваги; риси соціальної екстраверсії (підвищена комунікабельність, товариськість); внутрішній локус контролю (підвищена відповідальність і включеність самооцінки у діяльність); проникливість меж Я (уразливість) на основі провідної мотивації досягнення соціального успіху та ін.