56. Наукова проблема. Гіпотези, які перевіряються в експерименті.

Експеримент є засобом перевірки передбачень, прогнозів, які робить теорія. Будь-яка теорія є внутрішньо несуперечною системою знань про частину дійсності й

містить такі основні компоненти:

емпіричні факти й закономірності;

систему аксіом, постулатів, гіпотез, які описують об’єкт теорії;

правила логічного виведення, які прийняті в даній теорії — логіку теорії;

основні теоретичні знання — множину тверджень, виведених із системи аксіом за логікою теорії на основі інтерпретації емпіричних фактів.

Теорії не тільки описують реальність, а й прогнозують певні явища дійсності. Точність і широта прогнозу визначають цінність теорії.

У разі “дефіциту” знання для пояснення фактів дійсності виникають проблеми, постановка яких веде до формулювання гіпотези щодо можливості її розв’язання.

Гіпотеза (від грец. hypothesis — припущення; те, що лягає в основу) — це наукове твердження, правдивість чи хибність якого невідомі, але можуть бути перевірені в досліді емпіричним шляхом. Як зауважує Д. Кемпбелл, гіпотеза є ланкою, що пов’язує “світ теорій” і “світ емпірій”.

Взагалі розрізняють теоретичні гіпотези й гіпотези як емпіричні припущення, що підлягають емпіричній перевірці.

Теоретичні гіпотези є складовими теорій і пропонуються для усунення внутрішніх суперечностей у теорії чи для подолання неузгодженостей теорії й експериментальних результатів. Теоретичні гіпотези мають задовольняти принципам фальсифікованості (бути відхиленою в експерименті) і верифікованості (бути підтвердженою в експерименті). Принцип верифікованості є відносним, оскільки завжди існує ймовірність відхилення гіпотези в наступних дослідженнях. Принцип фальсифікованості є абсолютним, оскільки відхилення теорії завжди остаточне. Слід зауважити, що теорія відхиляється тоді, коли виявлений експериментальний ефект, що відтворюється і суперечить висновкам із теорії.

Емпіричні гіпотези висуваються для розв’язання проблеми в емпіричному дослідженні. Виокремлюють такі їхні різновиди:

про наявність феномена, коли в досліді доводиться існування певних фактів психічної реальності (наприклад, феномена конформізму);

про наявність зв’язку між феноменами (наприклад, зв’язку між рівнем інтелекту й порядком народжуваності);

про наявність причинно-наслідкового зв’язку між феноменами.

Саме останній різновид гіпотез і називають власне експериментальними гіпотезами. Експериментальні гіпотези являють собою конкретизацію теоретичного припущення в термінах залежної, незалежної і додаткових змінних.

Хороша експериментальна гіпотеза має задовольняти вимозі простоти, тобто пропонувати більш просте пояснення досліджуваного явища, мати певну теоретичну наступність, тобто містити попередні теоретичні елементи, а також мати операціональний характер, тобто бути такою, щоб її можна було перевірити на практиці, співвідносячи змінні з конкретними операціями, за допомогою яких ці змінні можна було б виміряти.

У цілому Р. Готтсданкер визначає такі різновиди експериментальних гіпотез:

контргіпотеза — експериментальна гіпотеза, яка є альтернативною до основного припущення; виникає автоматично;

третя конкуруюча гіпотеза — експериментальна гіпотеза про відсутність впливу незалежної змінної на залежну і, отже, можливі інші причини виникнення явища (залежної змінної);

точна експериментальна гіпотеза — припущення про відношення між одиничною незалежною змінною і залежною, яке перевіряється в лабораторному експерименті, оскільки потребує виокремлення незалежної змінної й “очищення” її умов;

експериментальна гіпотеза про максимальну (або мінімальну) величину — припущення про те, на якому рівні незалежної змінної залежна набирає максимальне (мінімальне) значення; перевіряється тільки в багаторівневому експерименті;

експериментальна гіпотеза про абсолютні та пропорційні відносини — точне припущення про характер поступової (кількісної) зміни залежної змінної з поступовою (кількісною) зміною незалежної; також перевіряється тільки в багаторівневому експерименті;

експериментальна гіпотеза з одним відношенням — припущення про відносини між однією незалежною й однією залежною змінними;

комбінована експериментальна гіпотеза — припущення про відношення між певним поєднанням (комбінацією) двох (або кількох) незалежних змінних з одного боку, і залежної змінної — з другого.

Плани експериментального психологічного дослідження.

Ефективний експериментальний план є найсуттєвішим елементом наукового пошуку, бо дає можливість експериментатору оцінити сформульовану ним первинну гіпотезу шляхом забезпечення умов для визначення функціонального зв'язку між явищами, що вивчаються. Вибір адекватного експериментального плану дозволяє

виміряти систематичний вплив різних умов експериментального випробування на характеристики поведінки чи інші особливості реагування досліджуваних на змінювані умови з додатковим використанням процедур контролю побічної варіативності.

Експериментальний план — це своєрідний скелет експерименту. Якщо його розглядати під таким кутом зору, план експерименту уподібнюється моделі, яку треба заповнити конкретними процедурами, щоб отримати відповідь на запитання: яка мета експерименту?

Логіка планування експерименту базується на індуктивних висновках, які стосуються можливості інтерпретації незалежної змінної як фактора, що призводить до певного експериментального ефекту. В практиці експериментування поширені дві схеми встановлення зв'язку незалежної і залежної змінних. За Дж. Міллем, це метод згоди і метод розрізнення. Якщо дві сукупності змінних викликають один і той самий ефект, то можна вважати, що він обумовлений спільною для цих груп змінною. В цьому полягає сутність методу згоди.

Щоб визначити, який з існуючих експериментальних планів необхідно обрати для конкретного дослідження, необхідно з'ясувати експериментальне завдання, визначити концептуальні залежні та незалежні змінні, операціоналізувати їх і після цього обирати процедури проведення дослідів з метою доведення (чи спростування) зазначеного індуктивного висновку щодо причинної обумовленості залежної змінної У незалежною змінною X.

Якщо група змінних, що містить певний фактор X (експериментальне випробування), викликає ефект У (експериментальний вплив), а та сама група без фактора X не призводить до подібного ефекту, то вважається, що У обумовлений X. Це метод розрізнення.

Різноманітні експериментальні плани розрізняються за такими критеріями:

процедурою добору досліджуваних і їх розподілу за різними експериментальними умовами;

кількістю незалежних змінних (одна чи більше);

кількістю рівнів незалежної змінної: два рівні (є вплив — немає впливу) чи декілька рівнів незалежної змінної, серед яких може бути і "нульовий вплив";

типом шкали, що використовується для вимірювання залежної змінної.

Квазіекспериментальні плани та плани істинного експерименту.

Один із провідних фахівців у галузі експериментальної психології Т. Кемпбелл, аналізуючи моделі експериментів різних типів, виокремив три типи експериментальних планів за критерієм істинності: доекспериментальні плани, плани істинних експериментів та квазіекспери- ментальні плани.

Доекспериментальні плани мають низьку складність, оскільки містять багато загроз валідності експерименту. Квазіекспериментальні плани близькі до ідеалу, проте через певні умови організації та проведення експерименту, містять загрози валідності. Отже, якщо розглядати зв'язок експериментальних планів та факторів, що загрожують валідності експерименту, то плани істинних експериментів мають найменший рівень такої загрози. Квазіекспериментальні плани знаходяться на другому місці за цим критерієм, а доекспериментальні містять досить високий рівень загрози валідності експерименту — як внутрішньої, так і зовнішньої.

Отже, чим менше артефактів (загроз валідності) провокує той чи інший план, чим суворішим є експериментальний контроль, тим експеримент ближче до ідеального.

Існує декілька характерних ознак доекспериментальних планів. Перша — це еквівалентність досліджуваних груп за наявності контрольної групи або навіть без неї, тобто експеримент може проводитись на одній групі. Друга — відсутність або низький рівень контролю загроз валідності — як внутрішньої, так і зовнішньої. 1 остання ознака —

неможливість висновку про однозначний каузальний зв'язок між явищами, які вивчаються в експерименті.

Квазіекспериментальні плани будуються, виходячи з такого визначення поняття квазіексперименту: квазіекспериментом є дослідження, спрямоване на встановлення причинно-наслід- кового зв'язку між двома змінними, в якому, проте, відсутня процедура попереднього вирівнювання груп, тобто паралельний контроль за участю контрольної групи замінюється порівнянням результатів тестування групи до і після вимірювань.

Існує декілька видів квазіекспериментальних планів, наприклад:

план для двох нееквівалентних груп з тестуванням до і після випробування; план з попереднім та підсумковим тестуванням двох рандомізованих груп;

плани дискретних часових серій для однієї групи або для двох нееквівалентних

груп.

Квазіексперименти дуже поширені в сучасній психології і є не гіршими за істинні. Для деяких завдань психологічного дослідження вони необхідні і, незважаючи на відсутність процедури попереднього вирівнювання груп, вони є спеціальним засобом вирішення проблем експериментування, якщо незалежна змінна не є об'єктом маніпулювання дослідника, а обирається ним шляхом відбору неквівалентних груп. Скажімо, якщо завданням експерименту є перевірка, як впливає рівень особистісної тривожності учнів на успішність складання відповідального підсумкового іспиту, спеціально формуються нееквівалентні групи з попередньо вимірюваним високим та низьким рівнями тривожності і вивчається її вплив на залежну змінну — успішність виконання тестів. Результати виконання тестів ставляться у залежність від цієї особистісної характеристики досліджуваних, яка обрана для створення нееквівалентних груп. Такий квазіексперимент нічим не поступається реальному.

Дуже поширеним і ефективним варіантом квазіекспериментального плану є варіант,

якому аналогом незалежної змінної обирається змінна, за якою встановлюється нееквівалентність груп. Наприклад, одна з груп обирається за ознакою психодіагностичних оцінок, скажімо, якоїсь особистісної характеристики, наприклад рівня особистісної тривожності. Показник нееквівалентності груп, тобто високий чи низький рівні особистісної тривожності за показниками психологічного тестування, розглядається як аналог незалежної змінної, якою експериментатор не маніпулює, а відбирає групи, які значно відрізняються за обраною особистісною ознакою. Після цього обом групам пропонується певний вид діяльності, скажімо, вирішення якихось завдань в ситуаціях дефіциту часу. Якщо між ними за критерієм t-Стьюдента фіксуються значні розбіжності в показниках залежної змінної, тобто в групі з високим рівнем особистісної тривожності кількість правильно вирішених завдань при дефіциті часу зменшується у порівнянні з групою з низьким її рівнем, мета дослідження досягнута. Цей тип експериментального плану є дуже продуктивним для обраного завдання.

Висновок в експериментальному дослідженні.

Висновки за результатами експериментального дослід- ження — це причинні (каузальні) пояснення емпірично встановле- ної залежності між двома або більше явищами. Висновки містять ос- новну інформацію про результати наукового дослідження в макси- мально стислому та узагальненому вигляді.

Типи висновків наукового дослідження:

Статистичні - Висновки на основі перевірки статистичних гіпотез;

Змістові - Висновки на основі зіставлення емпіричних даних і теоретичних гіпотез;

Достовірні (валідні, правильні) - Висновки, в яких відсутні помилки інтерпретації та узагальнення;

Недостовірні (артефактні, неправильні) - Висновки, які містять помилки інтерпретації та узагальнення.

Джерелами артефактних висновків можуть бути:

1) Проведення невалідного експерименту:

нерепрезентативність вибірки;

низький рівень операціоналізації змінних;

помилки планування та контролю;

наявність загроз валідності експерименту. 2) Недостатність контролю висновків:

- Низький контроль змістових; - Низький контроль статистичних висновків.

Послідовність формулювання висновків наукового дослідження:

- Група висновків І: стосується теоретичного обґрунтування дослідження та його

теоретичної моделі;

Група висновків ІІ: стосується проблеми вибору та конструювання методів, їх релевантності проблемі;

Група висновків ІІІ: стосуються результатів, отриманих у ході дослідження та аналізу.

Предмет, мета та завдання реабілітаційної психології. Кризові стани та деструктивна життєва організація як предмет психологічної реабілітації.

Реабілітаційна психологія (РП) – це прикладна галузь психології, а якщо точніше, то психології здоров’я, що вивчає методи, завдання та практичний інструментарій психологічної реабілітації, як специфічного виду психологічної допомоги населенню.

РП Концентрує свою увагу на особах не лише із неврологічними але й з фізисними, емоційними та когнітивними розладами, а також розладами, що пов’язані із розумовим розвитком (предмет).

Мета РП – ознайомлення з основними теоретичними положеннями та практичними методами психологічної реабілітації.

Реабілітаційні психологи досліджують причини та наслідки цих розладів, обстежують людей, які ними страждають, планують та проводять лікування (завдання).

Психологічні заходи нерозривно пов'язана з медичними, тому що сприяють ще в період лікування психологічній підготовці хворого (постраждалого) до необхідної адаптації, реадаптації або перекваліфікації при неповному відновленні його професійних навичок. Психологічна реабілітація має велике значення при підготовці хворого до хірургічного втручання для вселення в нього віри в спроможність після операції продовжити трудову діяльність і відновити свою соціальну повноцінність. Психопрофілактика і психотерапія полегшують реабілітацію на наступних етапах. У більшості випадків психологічну підготовку постраждалого проводить лікуючий лікар, хоча вона більш ефективна, якщо нею займається лікар-психотерапевт, психолог.