12. Спілкування в системі міжособистісних і суспільних відносин

Розрізняють два основні види відносин: суспільні і міжособистісні.

Структура суспільнихвідносин досліджується соціологією. Вони носять безособистісний характер. У їх основі лежать виробничі, матеріальні відносини, над ними надбудовується ще цілий ряд: соціальні, політичні, ідеологічні. Все це в сукупності є системою суспільних відносин. Специфіка їх полягає у тому, що в них не просто «зустрічаються» індивід з індивідом, а «зустрічаються» індивіди як представники певних суспільних груп (класів, професій, політичних партій тощо). Такі відносини будуються не на основі взаємодії конкретних осіб, а на основі певного положення, займаного кожним в системі суспільства.

Міжособистісні (В.Мясищев називає їх «психологічними») відносини складаються не десь поза суспільними відносинами, а усередині них, оскільки немає «чистих» суспільних відносин. Практично у всіх групових діях учасники їх виступають як би в двох якостях: як виконавці безособової соціальної ролі і як неповторні людські особистості. Поняття «міжособистісна роль» вводиться як фіксація положення людини в системі групових зв'язків на основі індивідуальних психологічних особливостей особистості.

Міжособистісні відносини можна розглядати як чинник психологічного «клімату» групи. Найважливіша специфічна характеристика міжособистісних відносин – їх емоційна основа. По набору почуттів можна виділити дві великі групи:

1) кон'юнктивні– сюди відносяться різного роду почуття, що зближують людей, об'єднують їх; сторони демонструють готовність до співпраці, до сумісних дій.

2) диз'юнктивні почуття - сюди відносяться почуття, які роз'єднують людей, у них не виникає бажання до співробітництва.

13. Рольова поведінка та соціальні установки.

Соціальна установка - одна з основних категорій соціальної психології. Соціальні установки впливають не лише на наше мислення, але й на поведінку.

Засновником вітчизняної теорії установки є Д.М.Узнадзе. Згідно Узнадзе, установка- це цілісно-особистісний стан готовності до певної поведінкової реакції в даній ситуації й для задоволення певної потреби. У результаті повторення ситуації, установка особистості закріплюється, фіксується. Саме зафіксована (вторинна) установка являє собою соціальну. В англійській мові соціальній установці відповідає поняття «атитюд», який запропонували  у 1918-1920 рр. У.Томас та Ф.Знанецький. Саме вони дали перше визначення атитюду, який розумівся ними як „... стан свідомості, що регулює відношення й поведінку людини у зв'язку з певним об'єктом у певних умовах, і психологічне переживання ним соціальної цінності, змісту об'єкта”.  Згідно, Д.Крему, Р.С.Крачфільду і Е.Балачі: „Атитюди – це довгострокові стійкі системи позитивних і негативних оцінок, емоційних переживань і тенденцій діяти „за” або „проти” стосовно соціальних об'єктів”.

Атитюди у вітчизняній соціальній психології позначаються терміном "фіксована соціальна установка".

На відміну від первинної, соціальна установка має:

· соціальний характер об'єктів, з якими пов'язане відношення й поведінка людини;

· усвідомленість цих відносин і поведінки;

· регулятивну роль.

Соціальні об'єкти розуміються в цьому випадку в самому широкому змісті: ними можуть бути інститути суспільства й держави, явища, події, норми, групи, особистості тощо.

Звичайна (первинна) установка, позбавлена соціальності, усвідомленості й відображує насамперед психофізіологічну готовність індивіда до певних дій.

Однак, установка й соціальна установка дуже часто тісно пов’язані компонентами однієї ситуації й однієї дії. Найпростіший випадок: спортсмен на старті забігу в змаганнях. Його соціальна установка – домогтися якогось результату, його звичайна установка – психофізіологічна готовність організму до зусиль. Неважко побачити, наскільки тісно взаємозалежні тут соціальна установка й проста установка

У літературі існує величезна кількість визначень соціальної установки, а також інших понять, які близькі до неї за своїм психологічним змістом.

До них можна віднести:

· категорію відносин у концепції В.Мясищева, яка  розумілася ним  як система зв'язків особистості з дійсністю;

· поняття особистісного смислу О.М.Леонтьєва, який виділяв насамперед особистісний характер сприйняття людиноюоб'єктів реального світу і його відношення до них;

· спрямованість особистості в роботах Л. І.Божович.

Всі ці поняття відбивають у тій або іншій мірі окремі властивості соціальної установки.

Як досить складне утворення, соціальна установка має свою структуру. В 1942 р. М.Сміт виокремив три компоненти структури соціальної установки: когнітивний, афективний (емоційний)та конативний (поведінковий),.

Когнітивний компонент містить у собі судження оцінного характеру, думки про об'єкти. На основі цих думок об'єктам приписуються якості корисності-шкідливості, бажаності-небажаності, прийнятності-неприйнятності.

Афективний компонент містить у собі почуття щодо соціального об'єкта: задоволення – невдоволення; симпатія – антипатія; любов – ненависть тощо. Деякі автори вважають емоційний компонент серцевиною атитюду й зв'язують із ним мотивуючу функцію соціальної установки.

Конативний компонент містить у собі тенденції готовності до поведінки щодо соціальних об'єктів й означає готовність до дії, яка не обов’язково співпадає з реальною поведінкою.

Цьому може бути декілька пояснень.

По-перше, існує ціла система соціальних установок, які взаємопов’язані, взаємозалежні й нерідко суперечливі. Суперечливість соціальної дійсності неминуче породжує протиріччя в системі соціальних установок і навіть боротьбу між ними.

Приклад:   В 1934р. Річард Ла П'єр звернувся з письмовим запитом до 251 ресторану і готелів:  „чи не погодитеся ви прийняти як гостей китайців?”. Відповіло 128 закладів. 92% з них відкинули пропозицію й тільки одна відповідь була позитивним. Але на той час Ла П'єр і „чарівна” пара китайських молодят уже протягом шести місяців мандрувала по всій країні, де всюди одержували привітний прийом, за винятком одного-єдиного випадку.

„Парадокс Лап'єра” породив тривалу дискусію й навіть поставив під сумнів взагалі корисність теорії соціальної установки. Насправді протиріччя мало місце не між атитюдами й поведінкою, а між самими соціальними установками менеджерів, що знайшло відбиття в їхніх діях. З одного боку, вони мали забобони стосовно китайців і не хотіли б їх приймати, а з іншого, у дію вступили їхні соціальні установки стосовно суспільної думки й власної репутації. Якби вони відмовили китайцям, що вже з'явилися в готелі, це могло мати якісь негативні для їхньої репутації наслідки, а відмова під яким-небудь приводом у письмовій формі ні до чого не зобов'язувала.

По-друге, існують фактори, що ускладнюють зв'язок установки й поведінки. Один соціальний психолог нарахував 40 різних факторів, які ускладнюють взаємозв'язок „установка – поведінка”. Підвищити можливість дії відповідно до установок можна, якщо усвідомити їх, проговорити. Для того щоб підсилити зв'язок між об'єктом і його оцінкою, необхідно нагадувати установки (наприклад, постійно говорити їм про їхню любов або ненависть до кого-небудь). Чим частіше повторюють про установку, тим більше міцною стає ланка між об'єктом і оцінкою. Також вірогідність відповідності поведінки установкам збільшується, якщо установки є результатом досвіду. За таких умов, вони, швидше за все, будуть закріплені й почнуть визначати вчинки.

Вперше поняття  соціальної ролі було запропоноване американськими соціологами Р. Лінтоном і Д. Мідом незалежно один від одного. Р. Лінтон трактував соціальну роль як одиницю суспільної структури, яку можна описати у вигляді заданої  людині системі норм. За Д. Мідом, особливе значення в соціальній взаємодії відводиться свідомості, яка має насамперед інструментальну пр. ироду, тобто є засобом пристосування індивіда до середовища. Поняття соціальної ролі було пов’язане з різноманітністю функцій, які людина виконує і здатна виконувати  в соціумі. Незважаючи на різні підходи, Р. Лінтон і Д. Мід розглядали соціальну роль як особливе явище, в якому поєднуються індивід і суспільство, а індивідуальна поведінка перетворюється на суспільну. При сьомому індивідуальні прояви людини зіставляються з суспільними нормами.

Сучасні інтерпретації ролі. За першого підходу в понятті роль підкреслюються вимоги й очікування щодо поведінки особистості, яка діє  в певній ситуації і посідає певне місце в системі суспільних і групових відносин. В такому розумінні роль виступає  як динамічний аспект статусу. Згідно з І. С. Коном, соціальна роль – це функція, нормативно заданий образ поведінки, очікуваний від кожного, хто займає дану позицію.

Суб’єктивний зріз поведінки, який показує, що особистість не автоматично сприймає рольові вимоги і очікування, а визначає вибір своєї поведінки через власне «Я», характеризує другий підхід до визначення ролі.

Існує третій підхід до розуміння ролі. Оскільки реальна поведінка особистості завжди детермінована соціальними і психологічними, об’єктивними і суб’єктивними чинниками, то саме вони повинні становити головний зміст ролі, тобто особистість розглядається з точки зору її рольової поведінки. Це дає можливість класифікувати різні ролі, які відіграє особистість, вичленити рівні розгляду ролі й виявити її структуру.

Соціальна роль – це соціальна функція особистості, відповідний прийнятий норма спосіб поведінки людей залежно від їхнього статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних стосунків.

Соціальна роль є ланкою  зв’язку між статусом особистості та її позицією, це практична реалізація статусу і позиції в міжособистісному спілкуванні. Зміст ролі людина засвоює через спілкування з іншими. Саме експекції і вимоги оточуючих людей дають особистості перші зразки виконання ролей і багато в чому визначають її власне ставлення до них. Таким чином, роль стає найважливішим засобом соціалізації та регуляції соціальної поведінки.