40. Агресія як деструктивна взаємодія та її дослідження у соціальній психології.

Деструктивні форми взаємодії - такі контакти ускладнюють або руйнують взаємини, згубно позначаються на партнерах. Ними є маніпулятивне спілкування, агресивна взаємодія, авторитарний стиль спілкування. Навіть мовчання може бути деструктивним, особливо якщо воно приховує важливу інформацію чи використовується як засіб покарання партнера. Деструктивну взаємодію можуть спричинити особистісні риси людини (хитрість, схильність до наклепів, упередженість, стереотип мислення, мстивість, цинізм та ін.). Така людина не обов'язково переслідує якісь особисті вигоди, а діє, піддаючись неусвідомлюваним мотивам самоствердження, суперництва тощо.

До феноменів, які підсилюють деструктивну взаємодію, належать агресія, упередження, обман, егоїзм.

Агресія. Вона завдає фізичної, матеріальної чи моральної шкоди іншому, що супроводжується сильними емоційними переживаннями (гнів, досада, злорадство), експресивним оформленням (жести погрози, ворожість, нехтування, зневага). Агресія (лат. — нападати) — індивідуальна чи групова форма деструктивних дій чи поведінки особистості, яка спрямована на використання сили, нанесення фізичної або психологічної шкоди людям І суперечить нормам існування у соціумі. Готовність суб'єкта до агресивної поведінки розглядається як відносно стійка риса особистості — агресивність, неконтрольований вияв якої деструктивно впливає на взаємодію.

Агресивність може реалізовуватись у різноманітних формах — мстивість, ворожість, хамство, заздрощі, образи, сварки, погрози, нищівна критика. Все це збентежує, посилює напруженість співрозмовника, активізує у нього різні способи психологічного захисту. Навмисна агресія спричинює шкоду партнеру. Як правило, суб'єкт її заздалегідь усвідомлює наслідки свого вчинку, отримуючи потім задоволення від досягнення мети. Завдаючи болю, створюючи проблеми іншій особі, агресивна людина намагається підтримати свою високу самооцінку. Агресивна поведінка має ефект зараження. Якщо, наприклад, на зупинці транспорту у натовпі з'являється роздратована, обурена особа, у решти людей також підвищується тон розмови, з'являються погрозливі нотки.

Поняття "агресія" використовується в різних значеннях. Теорія інстинктів І потягів (У. Мак-Дугалл, 3. Фрейд) тлумачить її як природну внутрішню властивість людини, форму поведінки, що визначається вродженими інстинктами і потягами. Згідно з цією теорією агресивна енергія періодично накопичується в індивіда, потребуючи вивільнення або трансформації. 3. Фрейд у межах психоаналітичного підходу доводив, що поряд з інстинктом життя (Ерос) існує інстинкт смерті (Танатос). Тому, щоб уникнути саморуйнації, людина повинна позбутися пов'язаної з ним деструктивної енергії. На його думку, агресивна поведінка спрямовує у певне русло деструктивну енергію, знижуючи напруження. Нині теорію агресії як інстинкту не вважають актуальною.

Фрустраційні теорії агресії (Д. Доллард, Л. Берковіц та ін.) розглядають агресію як наслідок фрустрації (лат. — обман) — перешкоди цілеспрямованій дії людини. Теоретичне ядро цієї теорії вибудовується на таких положеннях: 1) агресія є суттєвою, але не єдиною відповіддю індивіда на фрустрацію; 2) регулюють агресивну поведінку культура, звичаї, виховання; 3) агресивна енергія не виробляється автоматично як внутрішній процес, вона є наслідком події, що відбувалася в навколишньому середовищі, поразки в досягненні мети; 4) агресія пов'язана з покаранням: в одних випадках воно може посилити, а в інших — послабити чи взагалі не вплинути на її прояв.

Досліджуючи причини цього феномену, Л. Берковіц обґрунтував поняття "відповідні умови середовища (сигнали), що викликають агресію", яке є проміжним між поняттями "фрустрація" та "агресія". Фрустрація, на його погляд, не завжди і не відразу спричинює агресію, вона пробуджує у людини стан емоційної активації (гнів), який готує агресивну поведінку. Ця поведінка проявляється лише в наповненій агресивними сигнальними стимулами ситуації. Отже, джерелами акту агресії є гнів індивіда та зовнішні сигнали.

Згідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.) агресії, як й інших форм поведінки, набувають у результаті індивідуального досвіду взаємодії. Людина вдається до агресії не тільки тому, що це може бути корисним, вона переймає її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Зрозуміти і дослідити агресію можна, підійшовши до неї не з точки зору фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків. Агресивної поведінки можна навчитися шляхом моделювання, перебуваючи під впливом середовища. Це положення А. Бандура підтвердив таким експериментом: проглядаючи фільм, діти спостерігали агресивну і неагресивну поведінку дорослого щодо певних іграшок. Кожна модель поведінки мала два варіанти наслідків: покарання і винагородження. Різні групи дітей спостерігали одну з чотирьох моделей поведінки дорослого: агресію, що винагороджувалася; агресію, що каралася; неагресивну поведінку, яка винагороджувалася; неагресивну поведінку, що каралася.

На підставі аналізу результатів експерименту було зроблено такі висновки: 1) діти, котрі спостерігали агресивну модель, були у своїх вчинках агресивніші, ніж їх однолітки, які спостерігали за протилежною моделлю поведінки дорослого; 2) діти, котрі спостерігали агресію, що винагороджувалася, проявляли її частіше, ніж діти, які спостерігали агресію, що каралася; 3) агресія дорослого, що каралася, відтворювалася дітьми в іграх з подібними іграшками.

Ці дослідження дали змогу з'ясувати причини соціальної агресії, що стало передумовою науково вивіреної профілактики цього явища, формування неагресивної моделі поведінки.

У міжособистісній взаємодії важливо врахувати чинники, що провокують соціальну агресію. Польові і лабораторні експерименти засвідчили зв'язок між переглядом телепередач, які показують агресивні дії і сцени насилля, з агресивною поведінкою. Зокрема, тестування індивідів віком 8, а потім 18 років виявило, що відносно висока агресивність вісімнадцятилітніх індивідів співвідносилася з частим переглядом фільмів зі сценами насилля у восьмирічному віці. Серед інших чинників, які провокують агресивну поведінку, виокремлюють такі: 1) норма відплати (вендети, кровні війни та ін.). У деяких культурах агресія, ворожість щодо іншого є нормою; 2) ефект зброї. Якщо у людини є зброя, вона шукатиме можливостей її використати, тобто наявність зброї підвищує схильність до агресивної дії; 3) страх покарання. Небезпека бути покараним знижує агресивність, проте на рецидивістів загроза покарання менше впливає; 4) самоствердження. Вдаючись до агресивних вчинків, приниження іншого, людина стверджується сама.

Дослідники вважають, що мовчки стримувати агресію так само неефективно, як і зривати гнів на інших. Потрібно заохочувати і розвивати в собі кооперативність і неагресивну поведінку. Особистість стає менш агресивною, частіше вдається до неагресивних дій, якщо її агресивну поведінку ігнорувати.

З 41 по 50…….!!!

1)Актуальними в наші дні залишаються пошуки причин і найбільш ефективних засобів контролю агресивної поведінки. Велике місце займають також питання, пов'язані з аналізом природи тих факторів, які сприяють агресії. При цьому можна виділити два основних напрямки пошуків:

1. Зовнішні фактори, що сприяють проявам агресії.

2. Виявлення внутрішніх факторів, що сприяють агресії [12].

Прихильники першого підходу прагнуть розкрити природу дії зовнішніх чинників, що роблять істотний вплив на прояви агресивності. Мова в даному випадку йде про негативні фактори навколишнього середовища людини, таких як вплив шуму, забруднення води, повітря, температурних коливань, великого скупчення людей, посягань на особистийпростір і т.д. Певне місце в дослідженнях цього напряму знаходять також питання про з'ясування ролі алкоголю інаркотиків.

У дослідженнях вчених певне місце займає вивчення специфіки впливу на агресію людини навколишнього середовища. У роботах Р. Барона, Д. Зільманна, Дж. Карлсміта, Ч. Мюллера та інших проводиться ідея про те, що агресія ніколи не виникає у вакуумі і що її існування багато в чому обумовлено деякими аспектами навколишнього природного середовища, які провокують її виникнення і впливають на форму і напрям її проявів [11].

Серед таких стресорів вони виділяють фізичні, до яких відносять шум, спеку, забруднення повітря і т.д., і міжособистісні, що включають в себе територіальне втручання, порушення персонального простору, високу щільністьпроживання людей.

Однак лабораторні експерименти, а також численні соціальні спостереження показують, що ці стресори не завжди роблять одні й ті ж ефекти. У результаті західні вчені приходять до наступних висновків:

1) стресори середовища не збільшують прямо і однозначно ступінь агресивності;

2) вони можуть впливати на неї лише в тому випадку, коли: а) збуджений таким чином індивід як би заздалегідь був схильний до нападу, б) порушується здатність особистості до адекватної переробки одержуваної нею інформації, в) переривається здійснюване в даний момент поведінку;

3) фізичні стресори збільшують ступінь ворожості лише до певної межі, після якого вона різко падає в міру того, як заміщають її інструментальні акти усувають негативні наслідки дій стресора [11].

Ще менш вивченим є питання про вплив на агресію міжособистісних стресорів, до яких відносять територіальне втручання, порушення персонального простору і високу щільність населення.

Робіт з цієї проблематики поки що небагато, та й у тих, які є, постійно проводиться думка про надзвичайну складність встановлення прямої залежності між агресією і цими чинниками.

У своєму прагненні пов'язати ряд зовнішніх факторів з проявами агресивності західні дослідники звертаються до вивчення наслідків вживання алкоголю і наркотиків.

У роботах, головним чином американських, а також ряду західноєвропейських вчених виявлені деякі особливості дії марихуани, барбітуратів, амфетаміну та кокаїну. Більш ретельно розглянуті негативні наслідки прийняття алкоголю, особливо для з'ясування впливу його на агресивну поведінку особистості. При цьому враховується подібне ж дію на людський організм і наркотиків.

Згідно з підсумками численних експериментів сучасні дослідники відводять велику роль у виникненні агресивної поведінки різного роду сигналами середовища, з якими так чи інакше змушені взаємодіяти суб'єкти. Безпосереднє соціальне оточення, в якому вони знаходяться, багато в чому набуває роль і значення опосредствующее чинника, який, взаємодіючи з індивідами, спонукає їх (або стримує) до агресивних дій.

У рамках другого напрямку, що вивчає вплив внутрішніх чинників на прояви агресивності, вчені, як П. Белл, Е. Доннерштейн, Е. О'Ніл, Р. Роджерс та інші, приділяють велику увагу расової приналежності індивіда [12].

Різке загострення расових конфліктів спонукало вчених США до активного вивчення впливу расових ознак на прояв агресивності. Західні дослідники зосереджують свою увагу на з'ясуванні витоків різного роду етнічних упереджень і їх вплив на агресію.

Дані Р. Барона, Е. Доннерштейна та інших учених показали, що в багатьох випадках представники білих проявляють набагато менше прямої ворожості по відношенню до потенційних жертв серед негрів, ніж до співгромадян свого кольору шкіри. Що ж стосується останніх, то вони виявляються більш агресивні щодо білих.

Спираючись в цілому на основні принципи соціального навчання, Е. Доннерштейн, С. Прентіс-Дунн, Л. Уїлсон і інші вчені вважають, що ворожі акти можуть бути нейтралізовані або очікуванням громадського осуду, або побоюванням розплати. Все, що зменшує цей ризик, розгальмовує агресію. Одним з таких умов Е. Доннерштейн вважає, зокрема, анонімність у відносинах з передбачуваною жертвою.

Серед внутрішніх факторів, що впливають на ступінь агресивності та особливості її прояву, вчені виділяють генетичну обумовленість індивіда. Як відзначають Алфімова М.В. і Трубників В.І. відзначають, близнюкові і сімейні дослідження дозволяють зробити висновок, що індивідуальні відмінності агресивності в істотному ступені (майже на 50%) обумовлені генетичними чинниками. Частина генів, що впливають на відмінності в даній психологічній характеристиці, є спільною для різних типів агресивної поведінки та деяких рис темпераменту (емоційності й імпульсивності) [1].

На думку цих авторів, підвищена агресивність у осіб з різними хромосомними аномаліями є в багатьох випадках частиною загального дизадаптаційного синдрому, у формування якого істотний внесок вносять власне психологічнічинники.

Але, не дивлячись на безліч досліджень причин агресивної поведінки, більшість сучасних психологів вважають правомірним виділення теорії соціального навчання, як однієї з найбільш правдоподібно пояснюють причини агресії. У сучасній психології ця теорія має на увазі певну роль спадковості та впливу процесу соціалізації. Автори, що займаються цією проблемою, відводять важливу роль раннього досвіду виховання дитини в конкретному культурному середовищі, сімейних традицій і емоційному тлу відносин батьків до дитини.

М. Мід, вивчаючи примітивні спільноти, зробила висновок, що в тих спільнотах, де дитина отримує суворе виховання, часті покарання, ворожість дітей по відношенню один до одного, що не викликає у дорослих засудження, формуються такі якості як тривожність, підозрілість, сильна агресивність, егоїзм і жорстокість.

Провівши обширне обстеження, Ерон виявив риси жорстоких та озлоблених дітей. Було відзначено, що такі діти, як правило, мають у свою чергу схильність до агресивності по відношенню до своїх дітей.

А. А. Бодальов вважає, що оцінка дитиною іншої людини і його дій є простим повторенням оцінки авторитетних для дитини дорослих. Звідси батьки є еталоном, за яким діти звіряють і будують свою поведінку.

Спираючись на результати досліджень, можна зробити висновок, що на розвиток агресії впливають два основні фактори:

· Зразок відносин і поведінки батьків;

· Характер підкріплення агресивної поведінки з боку оточуючих.

2) Теорія потягу (психоаналітичний підхід).

Основоположником цієї теорії є Зігмунд Фрейд. Він вважав, що агресивна поведінка по своєю природою інстинктивне і неминуче. В людині існує два найбільш потужних інстинкту: сексуальний (лібідо) і інстинкт потягу до смерті (танатос). Енергія першого типу спрямована на зміцнення, збереження і вопроізведеніе життя.

Енергія ж другого типу спрямована на руйнування і припинення життя. Він стверджував, що все людське поводження є результатом складної взаємодії цих інстинктів, і між ними існує постійна напруга. З огляду на те, що існує гострий конфлікт між збереженням життя (Ерос) та її руйнуванням (танатос), інші механізми (зсув) мають на меті спрямовувати енергію Танатоса назовні, у напрямку від "Я". А якщо енергія Танатоса не буде звернена назовні, то це незабаром приведе до руйнування самого індивідуума. Таким чином, танатос побічно сприяє тому, що агресія виводиться назовні і направляється на інших.

Екологічний підхід.

Нове звучання ця тема отримала завдяки роботам К. Лоренца, який дотримувався еволюційного підходу до агресії, що було схоже з позицією З. Фрейда.

Згідно Лоренцу, агресія бере початок, перш за все, з природженого інстинкту боротьби за виживання, який присутній у людей так само, як і у інших живих істот. Він вважав, що агресивна енергія, що має своїм джерелом інстинкт боротьби за виживання, генерується в організмі спонтанно, безперервно, в постійному темпі, регулярно накопичуючись з плином часу. Таким чином, розгортання явно агресивних дій є спільною функцією: кількості накопенной агресивною енергії.

Але, чим більша кількість агресивної енергії мається на даний момент. Тим менший стимул потрібний для того, щоб агресія вихлюпнулася назовні, тобто агресивне поведінка може виплеснутися спонтанно.

Лоренц відзначав, що крім вродженого інстинкту боротьби всі живі істоти наділені можливістю пригнічувати свої прагнення, тобто мають стримуючий початок, який перешкоджає нападу на представників свого виду. А люди, у свою чергу, мають більш слабким стримуючим началом, ніж тварини.

Звідси, технічний прогрес (зброя масового знищення) може призвести до знищення людини як виду. Ослаблення агресії можливо шляхом різних дій. Також Лоренц стверджував, що любов і дружні відносини можуть виявитися несумісними з виразом відкритої агресії і можуть блокувати її прояви.

фрустраційної теорія (гомеостатичні модель).

Ця теорія, запропонована Д. Доллард, протиставляється двом, вище описаним. Тут агресивна поведінка розглядається як ситуативний, а не еволюційний процес. Основні положення цієї теорії звучать так:  фрустрація завжди призводить до агресії у будь-якій формі.  Агресія завжди є результатом фрустрації.

В щодо спонукання до агресії вирішальне значення мають три фактори:

ступінь очікуваного суб'єктом задоволення від майбутнього досягнення мети;

сила перешкоди на шляху досягнення мети;

кількості послідовних фрустрацій.

Чим більшою мірою суб'єкт смакує задоволення, чим сильніше перешкоду і чим більша кількість реакцій блокується, тим сильніше буде поштовх до агресивної поведінки. А якщо фрустрації слідують одна за одною, то їх сила може бути сукупної і це може викликати агресивну реакцію більшої сили.

Коли з'ясувалося, що індивідууми не завжди реагують агресією на фрустрацію, Доллард та співавтори дійшли висновку, що подібна поведінка не проявляється в той же момент фрустрації, перш за все, через загрозу покарання. У цьому випадку відбувається "зсув", внаслідок якого агресивні дії спрямовуються на іншу людину, напад на якого асоціюється з найменшим покаранням.

Таким чином, людина, яку утримує від агресивності проти фрустатора сильний страх покарання, вдається до зміщення своїх наладок, направляючи на інші мішені - на тих осіб, по відношенню до яких у даного індивідуума НЕ діє стримуючий.

Які ж фактори послаблюють агресивну мотивацію? Відповідь на це запитання треба шукати в процесі катарсису, тобто такі акти агресії, які не приносять шкоди, знижують рівень спонукання до агресії. (образа, агресивні фантазії, удар по столу кулаком - акти агресії, які знижують рівень спонукання до подальшої сильнішою агресії).

Теорія соціального навчання (біхевіоральная модель).

В відміну від інших, ця теорія говорить, що агресія є засвоєне поведінка в процесі соціалізації через спостереження відповідного образу дій і соціальне підкріплення, тобто йде вивчення людської поведінки, орієнтованого на зразок.

Ця теорія була запропонована А. Бандурою і представлена в роботі у вигляді таблиці 1., що пояснює засвоєння, провокування і регуляцію агресивної поведінки.

Теорія соціального навчання А. Бандури.        

Агресія, що купується за допомогою:             

біологічних факторів (наприклад, гормони, нервова   система)             

научения (наприклад, безпосередній досвід, спостереження)             

Агресія провокується:             

Впливом шаблонів (наприклад, збудження, увага)             

Неприйнятним зверненням (наприклад, нападки, фрустрація)             

спонукальними мотивами (наприклад, гроші, захоплення)             

Інструкціями (наприклад, накази)             

ексцентричними переконаннями (наприклад, параноїдальними переконаннями)             

Агресія регулюється:             

Зовнішнім заохоченням і покаранням (наприклад, матеріальне   винагороду, неприємні наслідки)            

Вікарні підкріпленням (наприклад, спостереження за тим, як   заохочують або карають інших)             

Механізмами саморегуляції (наприклад, гордість, вина)     

З його точки зору, аналіз агресивної поведінки вимагає врахування трьох моментів:

способів засвоєння подібних дій;

факторів, провокують їх появу;

умов, при яких вони закріплюються.

Тому, істотне значення тут приділяється навчанню, впливу первинних посередників соціалізації, а саме батьків, на навчання дітей агресивної поведінки. У Зокрема, було доведено, що поведінка батьків може виступати в якості моделі агресії і, що в агресивних батьків зазвичай бувають агресивні діти.

Також ця теорія стверджує, що засвоєння людиною широкого діапазону агресивних реакцій - пряме заохочення такої поведінки. Тобто отримання підкріплення за агресивні дії підвищує ймовірність того, що подібні дії будуть повторюватися і надалі.

Разом з тим, суттєве значення має результативна агресія, тобто досягнення успіху при використанні агресивних дій. Сюди ж відноситься і вікарний досвід, тобто спостереження заохочення агресії в інших. Соціальне заохочення і покарання відносяться до спонуканню агресії.

Самопоощреніе і самонаказаніе - моделі відкритої агресії, регульовані заохоченням і покаранням, які людина встановлює для себе сам. Хочеться відзначити, що ця теорія залишає набагато більше можливостей запобігти і контролювати людську агресію.

Згідно теорії, агресія - придбана модель соціальної поведінки. Звідси, вона може бути ослаблена за допомогою процедур (усунення умов) соціальне научіння передбачає прояв агресії людьми тільки в певних соціальних умовах.

В даний час теорія соціального навчання є найбільш ефективною в пророкуванні агресивної поведінки, особливо якщо є відомості про агресорі і ситуації соціального розвитку.

Таким чином, з вищезгаданих теорій, що пояснюють природу агресивності, можна зробити наступні висновки:

Прояв агресії пояснюють біологічні та соціальні фактори.  Агресивність може бути не тільки жорстокою, але і нормальною реакцією індивідуума в ході боротьби за виживання.

Агресивні дії можуть бути ослаблені або направлені в соціально прийнятні рамки з допомогою позитивного підкріплення неагресивного поведінки, орієнтації людину на позитивну модель поведінки, зміна умов, що сприяють прояву агресії.

Розглянувши основні теорії, що пояснюють природу агресивності, визначимо основні поняття.

Р. Берон і Д. Річардсон, вважають, що агресія, в якій би формі вона не виявлялася, являє собою поведінку, спрямоване на заподіяння шкоди або шкоди іншій живій істоті, що має всі підстави уникати подібного поводження з собою. Дане комплексне визначення містить у собі наступні приватні положення:

Агресія обов'язково передбачає навмисне, цілеспрямоване заподіяння шкоди жертву, а

В як агресії може розглядатися тільки така поведінка, яку має на увазі заподіяння шкоди або шкоди живим організмам;

Жертви повинні володіти мотивацією уникнення подібного поводження з собою (Р. Берон, Д. Річардсон "Агресія ").

Під агресією, за Е. Фроммом, слід розуміти будь-які дії, які завдають або мають намір завдати шкоди іншій людині, групі людей або тварини, а також заподіяння шкоди взагалі всякому неживому об'єкту.

Агресивність, за Р. С. Немов, розуміється як ворожість - поведінка людини відносно інших людей, що відрізняється прагненням заподіяти їм неприємності, нанести шкоду.

Психологічний словник пропонує таке визначення: Агресія - мотивоване деструктивна поведінка, що суперечить нормам і правилам співіснування людей в суспільстві, що завдає шкоди об'єктам нападу (одухотворинними і неживе), що приносить фізичну шкоду людям чи що викликає у них психологічний дискомфорт (негативні переживання, стан напруженості, страху, пригніченості).

Прояв агресії дуже різноманітно. Розрізняють два основних типи агресивних проявів:

Цільова агресія;

Інструментальна агресія

Перша виступає як здійснення агресії як заздалегідь спланованого акту, мета якого - нанесення шкоди чи збитку об'єкту. Друга здійснюється як засіб досягнення певного результату, який сам по собі не є агресивним актом.

3)  Міжособистісні стосунки - це взаємозв'язки між окремими людьми (групами людей), які об'єктивно виявляються в характері і способах взаємних впливів людей один на одного в процесі різних видів спільної діяльності, зокрема спілкування, та суб'єктивно переживаються і оцінюються ними.Відповідно, стосунки між людьми можуть мати кон'юнктивний (об'єднувальний), або диз'юнктивний (роз'єднувальний) характер. Переважання певного типу стосунків надає людському життю діаметрально протилежного сенсу, спрямованості. Іншими словами, міжособистісні стосунки включають систему настанов, ціннісних орієнтацій, очікувань, стереотипів та інших диспозицій, через які люди сприймають і оцінюють один одного в процесі міжособистісної взаємодії. Система стосунків утворює відповідну соціально-психологічну і духовну атмосферу, в якій живе людина. Автор книги "Людські якості" А.Печчеї зазначав: "Мені пощастило жити вільною людиною і я залишався нею навіть у в'язниці та й помру вільним. Але це б не мало сенсу, якби я не був пов'язаний глибоким почуттям братерської любові з іншими представниками роду людського. Головне - людська особистість, вона важливіша за будь-які справи та ідеї, бо без людей усі вони нічого не варті. А головне, в кожному з нас і в нашому житті - сила любові: адже лише завдяки їй наше життя перестає бути коротким епізодом і набуває змісту вічності".

Любов, взаємоповага між людьми, терпимість один до одного - це та дорога, яку людство, починаючи з часів зародження християнства, бачило як шлях до свого утвердження на землі. Якщо стати на протилежну позицію (а вона також визріла ще у ранні часи), то логічно дійдеш висновку Ж.-П. Сартра: "Пекло - це інші" І кожен з нас вибирає свою дорогу в міжособистісних стосунках. Тому загалом для людства вона звивиста і складна (М.В. Славчик).

Міжособистісні стосунки зароджуються та розвиваються в суспільних відносинах. Складний багатоплановий процес встановлення контактів між людьми породжується потребами суспільної діяльності. Він включає в себе обмін інформацією, сприймання і розуміння людини людиною, вироблення спільної стратегії взаємодії.

Взаємодія - це процес безпосереднього чи опосередкованого впливу суб'єктів (об'єктів) один на одного, що породжує їхню взаємозумовленість і взаємозв'язок між ними.

Особливістю взаємодії є її детермінованість, коли кожна з сторін взаємодії виступає як причина певної поведінки та ставлення іншої і, як наслідок, одночасного зворотного впливу протилежної сторони. Якщо в процесі взаємодії між людьми виникають суперечності, то це призводить до необхідності пошуку шляхів і засобів їхнього розв'язання. Це стимулює розвиток здатності людини до саморозвитку, самовдосконалення та встановлення нових взаємин, як між окремими групами людей, так і соціальних взаємовідносин, загалом, які складаються в процесі міжособистісної взаємодії. Така взаємодія опосередковується і визначається змістом, цілями, цінностями та особливостями організації спільної діяльності людей і є основою для формування соціально-психологічного клімату в різних професійних, політичних об'єднаннях та об'єднаннях за інтересами. Позитивний аспект взаємодії у процесі становлення і розвитку взаємин між людьми передбачає необхідність взаєморозуміння між ними.

Взаєморозуміння - це спосіб налагодження відносин між окремими людьми, соціальними групами, що передбачає обмін думками, цінностями, вивчення досвіду, при якому максимально враховується на практиці погляд чи позиція сторін, які спілкуються. Взаєморозуміння - найважливіший показник успішності соціально-психологічного спілкування, об'єктивною основою якого є спільність інтересів, поглядів, цілей тощо. Воно має винятково важливе значення для успішної спільної діяльності людей, їхньої міжособистісної взаємодії як певної форми життєдіяльності, способу передачі форм культури та суспільного досвіду У процесі такої взаємодії суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої. Людина самовиражається і самостверджується, виявляючи свої індивідуальні властивості, реалізуючи цілу низку соціальних функцій, тобто міжособистісна взаємодія та спілкування - явища поліфункціональні.

Отже, міжособистісні стосунки - психологічний феномен, що неминуче виникає в процесі спілкування і стосується всіх сфер людського суспільства - політики, економіки, культури, побуту тощо.

Міжособистісні стосунки і життєдіяльність мають каузальний, тобто взаємозумовлений характер. Скажімо, дружні доброзичливі стосунки в шкільному класі допомагають ефективніше справлятися з завданнями навчально-виховного процесу, а це, своєю чергою, стимулює розвиток взаємин для ще більшої товариської групової згуртованості учнів.

В основі людських стосунків лежить ставлення особистості. Ставлення - це позиція особистості щодо оточення і до самої себе, що зумовлює певний характер її поведінки стосовно кого-небудь (чого-небудь). Вияви ставлення пов'язані з емоційними переживаннями.

Міжособистісні стосунки - це суб'єктивні зв'язки і ставлення, які існують між людьми в соціальних групах. Це певна система між особистісних настанов, ціннісних орієнтацій, очікувань, які визначають зміст спільної життєдіяльності людей.

У міжособистісних стосунках вирізняють три основні компоненти регулювання поведінки людей: 1) когнітивний; 2) емоційний; 3) інтеракційний.

Когнітивний компонент особистості людини, яка спілкується з іншими суб'єктами, включає всі психічні процеси (сприймання, пам'ять, мислення та ін.), пов'язані з пізнанням оточення і самої себе.

Емоційний компонент обіймає все, що може бути зафіксоване на рівні фізіологічних реакцій і суб'єктивних ставлень. Це передусім позитивні та негативні переживання, конфліктність - узгодженість емоційних ставлень, внутрішньо особистісна, міжособистісна емоційна чутливість, задоволення - незадоволення собою, партнером, роботою, умовами життя взагалі тощо.

Інтеракційний компонент (взаємодія) регулюється першими двома і включає в себе конкретні відкриті чи завуальовані дії стосовно партнера.

4) Виникнення і успішний розвиток міжособистісного спілкування можливе лише в тому випадку, якщо між його учасниками існує взаєморозуміння. Те, якою мірою люди відображають почуття і риси один одного, сприймають і розуміють інших, а через них - - і самих себе, здебільшого визначає і сам процес спілкування, і стосунки, які створюються між партнерами, і способи взаємодії. Процес розуміння і пізнання людиною іншого в ході спілкування є обов?язковою складовою спілкування. Умовно цей процес називається перцептивною стороною спілкування.

Перцепція в загальнопсихологічному розумінні — це елемент цілісного процесу пізнання і суб?єктивного осмислення світу. Поняття "соціальна перцепція" відображає складний процес пізнання і розуміння людьми один одного, воно включає в себе все те, що в загальнопсихологічному плані визначається різними термінами і вивчається окремо.

Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особистість, тому вона завжди сприймається іншими людьми як особистість. На основі зовнішньої сторони поведінки ми, за словами С.Л. Рубінштейна, ніби "читаємо" іншу людину, розшифровуємо її внутрішній світ, особливості особистості за зовнішніми проявами. Враження, що виникають при цьому, відіграють важливу роль, регулюючи процес спілкування. У ході пізнання іншої людини одночасно здійснюються й емоційна оцінка її, і спроба зрозуміти її логіку вчинків і хід мислення, а потім, уже на основі цього, побудувати стратегію своєї власної поведінки.

Таким чином, коли говорять про перцептивну сторону спілкування, то мають на увазі особливості сприйняття не фізичних, а соціальних об?єктів, до яких відносяться формування уявлення про наміри, думки, здібності, емоції установок та ш.

Процеси соціальної перцепції включають не тільки сприйняття людини людиною, а й процес сприйняття спостережної поведінки, її інтерпретацію в термінах причин поведінки і очікуваних наслідків поведінки, що сприймається; емоційну оцінку, побудову стратегії власної поведінки.

У загальному розумінні соціальна перцепція — це багатофункціональний психологічний процес сприйняття іншої людини, її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками та інтерпретація й прогнозування на цій основі її вчинків.

Дослідження процесу соціальної перцепції включає характеристику суб?єкта і об?єкта сприйняття, вивчення механізмів процесу міжособистісної перцепції, а також ефектів, що супроводжують цей процес. У об?єкта сприйняття доступними для спостереження є лише зовнішні ознаки, серед яких найбільш інформативні зовнішній вигляд (фізичні дані, одяг) і поведінка (дії, експресивні реакції). Сприймаючи ці ознаки, спостерігач (суб?єкт сприйняття) оцінює їх і робить деякі висновки (іноді не усвідомлено) про внутрішні психологічні властивості партнера. На основі цього він формує певне ставлення до об?єкта сприйняття. Це ставлення здебільшого емоційне (подобається — не подобається). На підставі тих властивостей, які передбачено спостерігачем у об?єкта спостереження, суб?єкт робить певні висновки відносно того, якої поведінки можна очікувати від об?єкта спостереження і, спираючись на ці висновки, створює власну стратегію поведінки по відношенню до об?єкта сприйняття.

Описаний процес соціальної перцепції М.Р. Бітянова представила у такій схемі.

Сприйняття зовнішнього вигляду І поведінки об?єкта спостереження

Створення уявлень про психологічні особливості і стан об?єкта спостереження

Створення уявлень про причини і наслідки поведінки

Створення стратегії власної поведінки

Механізм

Взаєморозуміння є внутрішньою підвалиною і метою спілкування. Процес розуміння іншої людини складне явище, в якому виокремлюють два рівні. На першому рівні відбувається усвідомлення цілей, мотивів, установок іншої людини. Другий рівень характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, установки іншої людини як свої власні. Це другий рівень, як правило відсутній у дітей і є результатом пізнішого онтогенетичного розвитку, хоча не всі дорослі здатні розуміти людину саме на цьому рівні. Спричиняє це механізм егоцентризму. Егоцентризм – це зосередженість індивіда тільки на власних інтересах та переживаннях і, як наслідок, нездатність розуміти іншу людину як суб’єкта і особистість, відмінну від нього. Виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний (виявляється у процесах сприймання і мислення), моральний (характеризує нездатність до розуміння причин вчинків інших людей), комунікативний (свідчить про неповагу до смислових понять партнерів по спілкуванню).

Подолання егоцентризму відбувається поступово, як розвиток здатності до центрації, тобто якості, протилежної егоцентризмові. Це відбувається за допомогою таких механізмів взаєморозуміння, як ідентифікація та рефлексія.

Ідентифікація (identificare – ототожнювати) – у соціальній психології виражає той факт, що одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе до неї. Фрейд першим дав опис цьому процесу. Емпатія – ( от грецького «співпереживання») особливий спосіб розуміння іншої людини, коли домінує не раціональне, а скоріше емоційне сприйняття її внутрішнього світу. Види емпатії: співпереживання (переживання індивідом тих самих почутті, які відчуває інший, але це переживання звернене на себе), співчуття ( переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану).

Рефлексія (від лат. Reflexio – відображення, звернення назад) – усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню.

Атракція – особлива форма сприймання і пізнання іншої людини, що ґрунтується на формуванні стосовно неї стійкого позитивного почуття.

5))) У широкому сенсі під міжособистісної атракцією розуміється формування позитивного емоційного ставлення в процесі сприйняття людьми один одного.  Дослідження факторів міжособистісної атракції почалося в 1930-і рр.. з аналізу питань, хто кого приваблює і чому. Особливий вплив на розвиток досліджень надали Морено і Ньюкомб. У ці ж роки виходить популярний бестселер Дейла Карнегі "Як завойовувати друзів і впливати на людей", що витримав п'ятьдесят перевидань у США і став таким же бестселером в 80-і рр.. в нашій країні. Адаптація рекомендацій Карнегі до практики міжособистісного взаємодії отримала відображення і у вітчизняній психологічній літературі.  Увага, що приділяється цьому феномену, призвело до появи численних і різноманітних досліджень. Особливий інтерес викликали питання виникнення атракції при першому знайомстві, в дружбі і любові. У дослідників в силу різних причин була присутня ілюзія того, що закономірності, виявлені в експериментах зістудентами, носять виключно універсальний характер.  Слід відзначити і традиційну стимульно-реактивну орієнтацію досліджень. Численні детермінанти атракції, виявлені в них, як правило, виступають в якості стимулів, що й обумовлює побудова відповідних (за Карнегі) рекомендацій. Властива той час дослідницька ейфорія відкриття загальних законів людських взаємин в подальшому змінилася періодом песимізму, особливо характерним для поведінкової психологічної традиції. На доказ корисності роботи, проведеної представниками поведінкової традиції, можна констатувати: без неї не були б можливі як фіксація феномену атракції, так і його екстенсивний вивчення, що створило необхідну базу для подальшого поглибленого аналізу.  У 70-і рр.. в поведінкової традиції до феномену міжособистісної атракції почала використовуватися ланцюг підкріплення, розроблена Лотт і намагається акумулювати ідеї теорії балансу та обміну, відповідно до яких вирішальною передумовою міжособистісної атракції є включення у взаємини підкріплень. Якщо ваші дії отримують підкріплення з боку інших людей, ставлення до них і формується атракція.  Інша модифікація інтерпретації теорії навчання до міжособистісної атракції отримала назву моделі підкріплення-емоцій Барна і Клора. У ній підкріплення доповнено емоційним компонентом. Логіка цілком відповідає класичному обумовлення І.П. Павлова. Як собака навчається встановленню асоціацію між їжею і дзвінком, так і людина встановлює асоціації з позитивними характеристиками інших людей і оточення.  Модель підкріплення-емоції включає наступні положення:  1. Люди ідентифікують впливають на них стимули заохочення або покарання і прагнуть до знаходження перших і уникнення другого.  2. Позитивні почуття асоціюються із заохоченням, а негативні - з покаранням.  3. Стимули оцінюються у визначеннях викликаються ними почуттів. Оцінка позитивна у разі виникнення позитивних почуттів і негативна - при виникненні негативних почуттів.  4. Будь-який нейтральний стимул, асоційований з позитивним підкріпленням, викликає позитивні почуття і навпаки.  Відповідно, викликання симпатії чи антипатії конкретними людьми пов'язане з тими почуттями, які асоціюються з ними. Безумовно, поведінкова інтерпретація феномену міжособистісної атракції є занадто спрощеною, але, одночасно, повністю відповідної загальної стимульно-реактивної методологічної моделі.  Останнім часом починає розумітися складність феномена міжособистісної атракції, його динамічна і процесуальна природа.  Єдино чітко зафіксованої констатацією є той факт, що люди вважають за краще вибудовувати позитивні відносини з тими, хто створює можливості для взаімопоощренія. Багато в чому ці ідеї базуються на теорії соціального обміну Хоманса. Описуючи міжособистісні стосунки за допомогою концептуального апарату, запозиченого в економіки, Хоманс використовує коефіцієнт витрат / придбань, розшифровуються знову-таки за допомогою раціональної аналогії - людина зважує можливі витрати на досягнення мети, і що надходить вигоду. Якщо витрати окупаються - відносини позитивні, якщо вони перевищуютьприбуток, то відносини стають негативними. Логічно взаємовигідні відносини, здавалося б, складають фундамент міжособистісної атракції. Але в реальному житті людина далеко не завжди раціональний у своїх почуттях і вчинках і не завжди уподібнюється бухгалтеру, що підводить баланс взаємин.  Психологи Фоа стверджують шість типів міжособистісних відносин, що включають обмін ресурсами:  1. Товари - будь-які продукти або об'єкти.  2. Інформація - поради, висновки або рекомендації.  3. Любов - ніжні погляди, тепло або комфорт.  4. Гроші - будь-які гроші або все те, що має ціну.  5. Обслуговування - будь-яка тілесна активність або приналежність людині.  6. Статус - оціночні рішення, надають високий чи низький престиж.  Будь-які з цих ресурсів можуть бути об'єктами взаємообміну у взаєминах людей. Відповідно до даного підходу в більшості міжособистісних відносин ми намагаємося використовувати мінімаксних стратегію, яка передбачає мінімізацію витрат і максимізацію вигоди. Ця стратегія може реалізовуватися як навмисно, так і ненавмисно.  Висновок  Отже, спілкування - це процес, що має декілька сторін. Однією з них є персептивное сторона спілкування, характерною рисою якої є те, як одні соціальні об'єкти сприймають інші.  Отже, під міжособистісної атракцією розуміється формування позитивного емоційного ставлення в процесі спр ийняття людьми один одного.  Останнім часом починає розумітися складність феномена міжособистісної атракції, його динамічна і процесуальна природа. 

6)))) Дотримання стандартів привабливості є одним з адаптивних психологічних механізмів, що забезпечує активність у спілкуванні.

Стереотип фізичної привабливості - презумпція того , що фізично привабливі люди також володіють соціально бажаними рисами : що красиво , то й добре.

Дослідженням стереотипу фізичної привабливості займалися Вікі Хаустон і Рей Булл ( Vicki Houston & Ray Bull , 1994). Вони провели дослідження : за допомогою досвідченого гримера спотворили обличчя асистентки рубцями , синцями та рідними плямами . У приміських поїздах глазского напрямки пасажири обох статей уникали сідати поруч з дівчиною , що з'являлася там з спотвореним обличчям .

Більше того , настільки ж, наскільки дорослі прагнуть до привабливим дорослим , маленькі діти прагнуть до привабливим одноліткам. Якщо судити за часом , протягом якого триває взаємне роздивляння , навіть грудні діти воліють привабливі обличчя.

Дорослі виявляють ту ж схильність , коли судять про дітей. Маргарет Кліффорд і Елайн Хатфільд давали вчителям п'ятому ступені штату Міссурі ідентичну інформацію про хлопчика і дівчинку , але з фотографіями привабливого і непривабливого дитини. Вчителі сприймали привабливого дитини як більш розумного і краще встигають у навчанні . Карен Діон пише у своїй роботі про жінок , які проявляють менше доброти та участі до непривабливому дитині .

У зв'язку зі стереотипом фізичної привабливості широкий розвиток отримала пластична хірургія , а слідом за нею : психосоматика в рамках психології тілесності , вивчення того як образ тіла , і його зміна , впливає на психологічні особливості людини .

У Росії вивченням психології тілесності займаються: Миколаєва В. В. , Аріна Г. А. , Тхостов А. Ш. та їх учні і послідовники .

7)))) Зусиллями вчених, що вивчають соціальні явища, суспільство пізнає саме себе. Іншими словами, суб'єкт пізнання (суспільство) і його об'єкт (суспільство) збігаються. Люди є творцями суспільного життя і його змін, вони ж пізнають соціальну дійсність, її історію. Включення людини як соціальної істоти в соціальне життя, яке вона ж вивчає, не може не позначитися на процесі пізнання.

Порівняємо: один учений вивчає фізичні явища, наприклад, електрику, інший - життя суспільства. Перший дивиться на об'єкт вивчення з боку, другий є часткою досліджуваного об'єкта. Ви погодитеся, що той, хто включений у досліджуваний процес, бачить його ніби зсередини, має переваги перед тим, хто намагається проникнути в сутність природних процесів, що протікають незалежно від людини. Але, з іншого боку, будучи учасником соціального розвитку, людина не може бути байдужою до того, що відбувається. Одні явища викликають у нею позитивні почуття, інші - антипатію. Одним соціальним силам, партіям, діячам вона співчуває, інші засуджує. І це накладає відбиток на процес пізнання.

Але справа не тільки в особистісній оцінці суспільних явищ. Оскільки інтереси великих груп людей (класів, демографічних і професійних груп тощо) не збігаються, а в ряді випадків протилежні, висновки вчених, що вивчають суспільство, зачіпають інтереси тих чи інших груп. Тому від них потрібна максимальна стриманість у висновках.

Таке буває й у природничих науках. Якби ідеї Джордано Бруно не зачіпав нічиїх інтересів, його не відправили б на багаття. Але в більшості випадків відкриття фізиків | хіміків, біологів і геологів не зачіпають становище соціальних сил. Цю відмінність природно-наукового і соціального пізнання помітив ще в XVII ст. англійський філософ Том ас Гоббс. "Я не сумніваюся, -писав він, - що якби істина, що три кути трикутника рівні двом кутам квадрата, суперечила чиємусь праву на владу або інтересам тих, хто вже володіє владою, то, оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією Істиною, вивчення геометрії було б якщо не заброньоване, то шляхом спалення всіх книг з геометрії витіснене".

Зрозуміло, що, наприклад, прихильники республіки, вивчаючи форми держави, будуть шукати підтвердження переваг республіканського ладу перед монархічним, у той час, як монархісти особливу увагу приділять доказам недоліків республіканської форми і достоїнств монархічної. Безсторонніми у вивченні цього питання вони бути не можуть, і чим більше дослідник включений у соціально-політичну боротьбу, тим сильніше будуть позначатися його суб'єктивні позиції, його пристрасті, потреби, настрої на процеси пізнання соціального об'єкта. Збіг суб'єкта й об'єкта соціального пізнання багато в чому пояснює наявність багатьох висновків і оцінок, що виникають при вивченні того самого суспільного явища.

Ще одна особливість соціального пізнання полягає в складності досліджуваного об'єкта - суспільства. У соціальних процесах взаємодіють різні соціальні сили, переплітаються різноманітні економічні, політичні, духовні причини, у них перетинаються інтереси, очікування і воля, дії безлічі людей.

Зв'язки в природі - це зв'язки між неживими предметами чи нерозумними живими істотами. Складність пізнання соціальних зв'язків у тому, що тут доводиться розбиратися у відносинах людей, наділених свідомістю, чиї прагнення, бажання, цілі найчастіше приховані, замасковані заявами, обіцянками, саморекламою. Кожна подія в соціальному житті неповторна за своїм "малюнком". У природі закономірні зв'язки більш очевидні. День приходить на зміну ночі, восени природа засинає, а навесні пробуджується, вода при температурі нижче нуля замерзає. У житті суспільства події і явища не схожі одні на одних. Навіть аналогічні за характером процеси разюче відрізняються. Порівняйте кілька революцій у Європі ХУІІ-ХІХ ст. або кілька селянських повстань, і ви погодитеся, що кожна окрема подія має своє власне "обличчя". Тому в суспільному житті знайти закономірність нелегко, розібратися в її численних зиґзаґах, стрибках, рухах важче, ніж у природних процесах.

Нарешті, ще одна помітна особливість соціального пізнання. Якщо у вивченні природи велике місце займають безпосереднє спостереження (наприклад, виверження вулкана, життя тварин тощо) і експеримент, то в соціальному пізнанні можливості спостереження й експерименту обмежені. У першу чергу, це відноситься до історичної науки. У житті не можна спостерігати повстання Спартака, у науковій лабораторії неможливо провести експеримент із визвольною війною Богдана Хмельницького. Можливий лише обмежений соціальний експеримент (наприклад, експеримент в одному регіоні за новим принципом організації парламентських виборів або ж експеримент на декількох фабриках за новою системою управління підприємством). Головне ж джерело знань - це оточуюча нас соціальна дійсність, історичний досвід, різнобічна суспільна практика.

Труднощі соціального пізнання, як ми бачимо, великі. Вони стали основою для висновку деяких учених проте, що суспільство не піддається науковому вивченню. Можливий, вважають вони, тільки опис суспільних явищ. Однак більшість учених не відмовляються і від пояснення соціальних процесів.

8))))  Каузальна атри-буція – це своєрідна інтерпретація та оцінка людиною причин і мотивів поведінки інших на ґрунті буденного, житейського досвіду. Вона може стосуватись сприймання не тільки окремих людей, а й соціальних груп і самої себе. Теорії каузальної атри-буції широко представлені в західній соціальній психології.

Дослідження каузальної атрибуції направлені на вивчення праг-нень пересічної людини, “людини з вулиці”, зрозуміти причину і на-слідки тих подій, свідком або учасником яких вона є. Це включає інтерпретацію своєї і чужої поведінки, що і складає міжособистісне сприйняття. Якщо на перших етапах дослідження атрибуції мова йшла лише про приписування причин поведінки іншої людини, то пізніше стали вивчатись способи приписування більш широкого класу харак-теристик: намірів, почуттів, якостей особистості. Сам феномен при-писування виникає тоді, коли у людини є дефіцит інформації про іншу людину, замінити її приходиться процесом приписування.

Сучасна теорія каузальної атрибуції базується на положеннях, розроблених Фріцом Хайдером (1958), який вважається автором цієї теорії. Теорія каузальної атрибуції намагається пояснити, яким чи-ном люди приписують характеристики і якості іншим людям. Ця теорія стверджує, що в соціальних ситуаціях спостерігається наступ-на послідовність: людина спостерігає поведінку іншої людини, ро-бить логічний висновок про наміри цієї людини, базуючись на діях, які сприймаються, і далі приписує йому якісь приховані мотиви, що узгоджуються з цією поведінкою. Ф. Хайдер проаналізував “психо-логію здорового глузду”, завдяки якій людина пояснює повсякденні події, і прийшов до висновку, що люди прагнуть приписати поведі-нку внутрішнім (наприклад, особистісним схильностям) або зовнішнім причинам (наприклад, якісь ситуації). Учитель може поцікавитись, в чому причина поганої успішності дитини – в недо-статній мотивації і здібностях (“атрибуція за схильностями”) чи фізичних і соціальних обставинах (“атрибуція за ситуацією”). Ця відмінність між внутрішніми (диспозиційними) і зовнішніми (си-туаційними) причинами часто стирається, тому що зовнішні ситу-ації породжують внутрішні зміни. Отже, теорія каузальної атрибуції – це теорія про те, як люди пояснюють поведінку інших, чи припи-сують вони причину дій внутрішнім диспозиціям людини (стійким рисам, мотивам і установками) чи зовнішнім ситуаціям. Дослідни-ки атрибуції виявили схильність людей ігнорувати ситуаційні при-чини дій і їх результатів на користь диспозиційних.

9))) В сучасному матеріально-прагматичному світі поняття мрійливості сприймається як набуток слабкості. Ілюзорне мислення, вважається, відсторонює від головного: досягнення успіху, кар’єрного зростання, накопичення матеріальних благ, професіонального визнання, самоствердження, впевненості у завтрашньому дню, стабільного, щасливого, забезпеченого майбутнього. Цей перелік вказує на непробивну гранітну основу під ногами, створити яку дозволить виключно наполеглива праця, на кшталт: очам страшно, а руки роблять. З мрійливістю, а тим паче з втечею від реальності нічого спільного жодне із цих тверджень немає.

10)))))

СОЦІАЛЬНА ГРУПА - це певна сукупність людей, об'єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле.

За характером взаємозв'язків групи можна поділити на умовні та реальні. Умовні групи об'єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності та ін.), до них входять люди, які реально між собою не взаємодіють. Реальна група - це обмежена обсягом спільнота людей, між якими існують реальні стосунки взаємодії і спілкування.

Усі групи суспільства з практичного погляду доцільно поділити на гіпергрупи, супергрупи, декогрупи, великі, середні, метогрупи, малі й мікрогрупи (у вітчизняній психології всі соціальні групи поділяють на великі й малі).

Гіпергрупи - це населення всієї планети, Європи, Азії, Південної Америки тощо як соціальні групи.

Супергрупи - населення великих за чисельністю держав - Китаю, Індії, СІЛА, Росії та ін., а також великих міжнародних організацій, блоків (наприклад, НАТО) тощо.

Декагрупи — це соціальні групи, які відображають цілі суспільства (наприклад, України, Польщі, Франції тощо) або спільнот окремих республік у складі держави (Росія) чи штатів (США).

Великі групи - це такі спільноти людей, які виокремлюють за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок, пенсіонери тощо), або реальні, чималі за обсягом та складноорганізовані спільноти людей, об'єднані спільною діяльністю (велика конфесія в конкретному суспільстві, політична партія тощо). Великі групи - це класи, соціальні прошарки, етнічні, професійні, вікові групи (нації, молодь, робітники та ін.), а також партії, суспільні рухи, спільноти великих організацій тощо. Великі соціальні групи мають свою неповторну соціальну психіку, яка регулює їхню життєдіяльність. До неї належать звичаї, обряди, традиції, специфічні форми і мова спілкування, контакти, потреби, інтереси, цінності та ін.

Метагрупи - це підприємства, невеликі громадські організації, військові частини тощо.

Середні групи - це порівняно великі громадські організації та навчальні заклади, територіальні спільноти (жителі одного міста, району, села, селища). Середні групи, у свою чергу, поділяють на ті, що виникли випадково, стихійно та існують незначний проміжок часу (натовп, аудиторія).

Існують також різноманітні малі групи, тобто невеликі спільноти людей, між членами яких є безпосередні контакти, а також ієрархічна структура відносин (лідерства, авторитетності, симпатії, антипатії) і підпорядкування. Отож, під малими групами розуміють порівняно стійкі, нечисленні за складом, пов'язані спільною метою об'єднання людей, у яких здійснюється безпосередній контакт між їхніми членами. Приклади таких груп - шкільний клас, студентська навчальна група, військові підрозділи (взвод, рота) та ін.

Кожна мала група має певну структуру, що складається під впливом зовнішнього середовища, внутрішньогрупових міжособистісних відносин. Психологи розрізняють також формальні і неформальні малі групи. Перші мають задану ззовні структуру, другі створюють її самі. Формальна група функціонує відповідно до заздалегідь установлених офіційних цілей, завдань, інструкцій, статутів. Неформальна формується на основі особистих симпатій і антипатій. Характерно, що у формальній групі також мають місце неформальні відносини між її членами, тому успіх її діяльності значною мірою залежить від того, наскільки збігаються її формальна й неформальна структури.

МІКРОГРУПИ — це групи обсягом 2-4 особи (деякі сім'ї, екіпаж космічного корабля, друзі, злочинна група, група за інтересами тощо).

Оскільки у вітчизняній психології всі групи поділяють на великі й малі (до цієї категорії належать також мікрогрупи), розглянемо соціально-психологічні особливості цих груп.

Одна людина входить одночасно до кількох груп. Ту групу, якій вона надає перевагу, у якій комунікативні контакти забарвлені здебільшого позитивними емоціями та існують на формальній чи неформальній основі, називають первинною соціальною групою. Усі інші є вторинними. Емпіричний досвід показує, що склад такого об'єднання не перевищує 2 — 7 осіб.

За суспільним статусом групи поділяють на формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні) групи. Формальні групи створюють на підставі наказу, розпорядження, штатного розпису та ін. Наприклад, особовий склад військового підрозділу формують наказом командира військової частини. Отож, формальні групи мають зовні задані соціально значущі цілі діяльності. Для них характерні юридично зафіксований статус, нормативно визначені структура (керівництва та підлеглих), права та обов'язки її членів.

Неформальна група утворюється на основі емоційної привабливості (симпатії, дружби), спільних інтересів і захоплень. Вона не має юридичного статусу, взаємини в ній законодавчо не врегульовано. Неформальні групи можуть формуватися і в межах формальних груп, і поза ними.

За значущістю для особистості можна виокремити референтні групи й групи належності. Референтна група - це спільнота, до якої зараховує себе особистість, і на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці. Ця група виконує дві функції - нормативну й порівняльну. Нормативна функція виявляється в тому, що така група є джерелом норм поведінки, соціальних установок і ціннісних орієнтацій людини. Порівняльна функція - у тому, що референтна група стає еталоном, щодо якого індивід оцінює себе та інших.

Група належності - це така група, до якої людина реально нале­жить.

За характером діяльності виокремлюють групи з індивідуально-груповою та взаємопов'язаною груповою діяльністю.

За рівнем розвитку розрізняють дифузні групи, асоціації, корпо­рації, колективи.

За ставленням до загальних соціальних вимог, норм і цілей розрізняють просоціал ьно та асоціально орієнтовані групи.