37. Характеристика Стенфордського тюремного експерименту Філіпа Зімбаро щодо формування установок та виконання соціальних ролей особистістю.

Стенфордський тюремний експеримент — психологічний експеримент, який 1971 здійснив американський психолог Філіп Зімбардо, досліджуючи як впливає обмеження свободи та тюремного оточення на психіку людини, а також як впливає нав'язана людині соціальна роль на її поведінку. Добровольці грали ролі в'язнів та охоронців в імпровізованій в'язниці, влаштованій у корпусі кафедри психології. Учасники швидко адаптувались до своїх ролей. Ніхто не сподівався, проте почали виникати по-справжньому небезпечні ситуації. Кожен третій охоронець виявився схильним до садизму, а в'язні були надто морально травмовані, двоє з них завершили експеримент достроково. Незважаючи на очевидну втрату контролю над експериментом, тільки один з 50 спостерігачів, Христина Маслач, висловилася про необхідність припинення експерименту. Зімбардо припинив експеримент достроково, через шість днів після його початку.

Результати експерименту вразили і його автора, тому Філіп Зімбардо заявив, що подібне не повинно повторитися. Багато років він був засмучений кепською славою свого експерименту, що зробив ціле покоління психологів гранично обережними. "Психологи стали виходити з того, що людина — настільки вразливе створіння, що коли вона не пройде той чи інший тест, то це назавжди зруйнує її самооцінку. Тому більшість тестів здійснювалося лише через опитування. Психологи тільки запитують: «Уявіть собі, що ви наглядач. Як би ви поводилися?». З погляду етики експеримент часто порівнюють із експериментом Мілґрема, який Стенлі Мілґрем (він колись навчався разом із Зімбардо) здійснив 1963 року в Єльському університеті.

24-х молодих людей поділили на «охоронців» та «в'язнів». І хоча їх ділили цілком випадково, «в'язням» потім здавалося, що в охоронці беруть за великий зріст. Насправді жодних відмінностей у фізичних даних не було. Імпровізовану в'язницю влаштували на базі кафедри психології Стенфорду. Лаборант-старшокурсник був «наглядачем», а сам Зімбардо — директором в'язниці.

Зімбардо створив для в'язнів такі умови, які мали сприяти дезорієнтації, втраті почуття реальності й самоідентифікації. Охоронцям видали дерев'яні кийки й уніформу кольору хакі військового зразка, яку вони самі обрали в магазині. Їм також видали дзеркальні сонцезахисні окуляри, за якими не видно було очей. На відміну від в'язнів, вони мали працювати позмінно й повертатись додому на вихідні, хоча згодом багато хто брав участь у неоплачуваних понаднормових чергуваннях. В'язні мусили вдягатись тільки в навмисно погано підібрані міткалеві халати без спідньої білизни та ґумові пантофлі. Зімбардо стверджував, що такий одяг змусить їх тримати незвичну поставу, вони будуть відчувати дискомфорт, а це сприятиме їх дезорієнтації. Їх називали тільки за номерами, які їм надали замість імен. Ці номери були пришиті на їхніх халатах, крім того вони мали носити тугі капронові шапочки на голові, що символізували новобранців, які проходять початкову військову підготовку в армії. Ще вони носили на кісточках маленькі ланцюжки — як нагадування про їхнє ув'язнення.

За день до експерименту охоронцям влаштували короткі установчі збори, але їм не дали жодних вказівок, окрім неприпустимості фізичного насильства. Їхній обов'язок — обхід в'язниці — їм запропонували здійснювати у будь-який зручний для них спосіб. На зборах Зімбардо запропонував для охоронців наступну лінію поведінки: «Змусьте в'язнів відчути тугу, страх, відчуття сваволі, що їхнє життя повністю контролюється системою, вами, мною, й у них немає жодного особистого простору… Ми різними способами забиратимемо в них індивідуальність. Усе це разом має викликати у них почуття безсилля. Тобто, у цій ситуації в нас буде вся влада, а в них — жодної.» Майбутнім в'язням було сказано чекати вдома, поки їх не викличуть для проведення експерименту. Їх арештували без попередження, звинувативши у збройному пограбуванні. Арешти проводила справжня поліція Пало Альто, яка брала участь у цій стадії експерименту.

Вони пройшли повну процедуру поліцейського огляду: повідомлення про права, фотографування, зняття відбитків пальців. Їх привезли у підготовлену в'язницю, де провели огляд, роздягли догола, «очистили від вошей» і надали ідентифікаційні номери.

Над експериментом швидко втратили контроль. В'язні потерпали від садистського ставлення охоронців і наприкінці в багатьох спостерігався сильний емоційний розлад. Після порівняно спокійного першого дня, на другий день вибухнув бунт. Охоронці добровільно вийшли на понаднормову роботу і без вказівки дослідників придушували бунт, нападаючи на в'язнів із вогнегасниками. Після цього інциденту охоронці намагались розділяти та стравлювати в'язнів, обрали «добрий» і «поганий» корпуси, змушували в'язнів думати, що серед них є «інформатори». Ці заходи виявились досить ефективними, й у подальшому значних заворушень не було. За словами консультанта Зімбардо, колишнього в'язня, така тактика застосовується в справжніх американських в'язницях. Підрахунок в'язнів, який спочатку був задуманий, щоб допомогти в'язням звикнути до ідентифікаційних номерів, перетворився на знущання тривалістю до кількох годин, під час яких охоронці глумились з ув'язнених і картали їх фізично, зокрема, змушували їх виконувати фізичні вправи. В'язниця швидко стала брудною й похмурою. Право помитись стало привілеєм, у якому могли відмовити й часто відмовляли. Деяких в'язнів змушували чистити туалет голими руками. З «поганої» камери забирали матраци, й ув'язненим доводилось спати просто на бетонній підлозі. Щоб покарати, часто не давали їжі. Сам Зімбардо каже про свою все більшу заглибленість в експеримент, яким він керував і в якому брав безпосередню участь. На четвертий день почувши про можливу змову з організації втечі, він разом з охоронцями хотів перенести експеримент у вільний корпус справжньої в'язниці задля більшої «надійності». Поліційний департамент йому відмовив, посилаючись на міркування безпеки, при цьому, за словами Зімбардо, він був обурений і сердитий через відсутність співробітництва між його та поліційною системою виконання покарання. Під час експерименту декілька охоронців все більше й більше перетворювались на садистів, особливо вночі, коли їм здавалось, що спостережні камери вимкнено. Експериментатори стверджували, що приблизно кожен третій охоронець виявляє справжні садистські схильності. Коли експеримент врешті-решт було достроково припинено, багато охоронців засмутились. Згодом ув'язненим запропонували вийти на волю за умов, якщо вони відмовляться від оплати, більшість згодилась на це. Зімбардо використовує цей факт, щоб показати, наскільки сильно учасники звикли до ролі. Але в результаті їм усе одно відмовили, і ніхто не полишив експеримент. В одного з в'язнів розвинулась психосоматична висипка по всьому тілу, коли він дізнався, що його заява про звільнення без винагороди була відхилена (Зімбардо відхилив його, бо вважав, що той намагається схитрувати й симулює хворобу). Сплутане мислення й сльози стали звичайною справою серед в'язнів. Двоє з них пережили такий сильний шок, що їх вивели з експерименту й замінили. Один із в'язнів, що прийшов на заміну, № 416, був шокований ставленням охоронців й оголосив голодування. Його на три години закрили в тісній комірчині для одиночного ув'язнення. У цей час охоронці змушували його тримати в руках сосиски, які він відмовлявся їсти. Інші ув'язнені вважали його хуліганом. Щоб зіграти на цих почуттях, охоронці запропонували в'язням вибір: або вони відмовляться від покривал або № 416 перебуватиме в одиночній камері цілу ніч. В'язні вибрали покривала. Пізніше Зімбардо втрутився й випустив № 416. Зімбардо вирішив припинити експеримент достроково, коли Христина Маслач, студентка, раніше не знайома з експериментом, висловила протест проти страхітливих умов в'язниці, після того, як вона прийшла туди провести бесіди. За словами Зімбардо, з усіх п'ятдесяти спостерігачів тільки вона поставила питання про його відповідність моралі. Хоча експеримент планувався на два тижні, його припинили через шість днів. Стенфордський експеримент закінчився 20 серпня 1971 року, тривав він тільки 6 днів, замість запланованих 14-ти. Результати експерименту використовувались для того, щоб проілюструвати, як легко люди піддаються впливу, якщо присутня узаконювальна ідеологія, а також соціальна й інституціональна підтримка. Також їх використовують для ілюстрації теорії когнітивного дисонансу та впливу влади авторитетів. У психології результати експерименту використовують на підтримку ситуативним чинникам поведінки людини на противагу особистісним. Іншими словами, схоже на те, що ситуація визначає поведінку людини більше, ніж її внутрішні особливості. У цьому результати схожі на результати загальновідомого експерименту Мілґрема, в якому звичайні люди, підкоряючись наказу, виконували покарання електрошоком і, таким чином, ставали спільником експериментатора.