28. Методи калькулювання одиниці продукції

Важливим є вибір методу калькулювання. Є різні методи обчислення собівартості виробів. Вибір методу залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємств тощо.

За повнотою охоплення витрат розрізняють методи калькулювання: за повними витратами та за неповними витратами.

За пер­шим методом усі витрати підприємства, як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, на збут), повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від продажу продукції визначається за формулою

П = В – Ср.п,

де П — прибуток від продажу (реалізації) продукції;

В — виручка (дохід) від продажу продукції;

Ср.п — повна собівартість реалізованої продукції.

Цей традиційний для вітчизняної економіки метод застосовується й у світовій практиці.

Позитивні сторони цього методу:

відомі всі витрати на кожний виріб, а значить, відома і його прибутковість;

повна собівартість є базою ціни, а отже, її обчислення необхідне за моделі ціноутворення

Ц = Со + По,

де Со, По — відповідно повна собівартість і прибуток в ціні одиниці продукції.

До вад методу калькулювання за повними витратами належать:

неточність калькуляцій внаслідок неможливості точного розподілу непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві;

трудомісткість калькулювання, оскільки доводиться застосовувати складні методи розподілу непрямих витрат;

неповне покриття виручкою невиробничих витрат певного періоду, якщо не всю продукцію продано і її залишки на складі зростають.

Калькулювання за неповними витратами, теоретично обґрунтоване в першій половині ХХ ст., полягає в тому, що не всі витрати включаються у собівартість продукції. Це спрощує калькулювання і робить його оперативнішим. Які витрати включати у собівартість, а які не включати — це окрема проблема, яка вирішується кожним підприємством з урахуванням конкретних умов. У більшості випадків у собівартість не включаються адміністративні витрати і витрати на збут, які вважаються витратами періоду. Тоді калькуляції складаються за виробничими витратами центрів відповідальності (прибутку). За таких умов прибуток підприємства від продажу продукції обчислюється за формулою

П = В – Ср.н – Спер,

де Ср.н — виробнича собівартість реалізованої продукції;

Спер — витрати періоду (адміністративні та на збут продукції).

Треба мати на увазі, що обґрунтування ціни на продукцію завжди базується на повній собівартості

Процес визначення собівартості одиниці продукції неможливий без визначення та розподілу витрат.

Найчастіше зустрічаються чотири методи калькулювання: по­замовний, попроцесний, нормативний і простий.

Метод позамовної калькуляції полягає в обліку витрат за конкретним видом продукції, яка замовлена за договором (наприклад, облік витрат на виготовлення моторів для машинобудівного заводу).

Попро­цесний метод передбачає облік витрат однорідного виду продукції у великій кількос­ті (наприклад, облік витрат на виготовлення комплектуючих виробів) за окремими періодами: незавершене виробництво, заготівельний період, період виготовлення. зборка, упаковка, транспортування.

Нормативний метод обліку витрат здійснюється при плануванні за норма­ми витрат в розрізі кожної статті витрат.

Простий метод калькулювання передбачає облік витрат за фактичними витратами з урахуванням витрат на основну, побічну та супутню продукцію.

Контроль за зниженням собівартості продукції (робіт, послуг) і аналіз причин відхилень від плану найбільш ефективний тоді, коли дані ведуться в розрізі статей витрат за окремими видами продукції (робіт, послуг), за місцями виникнення витрат та за сферами відповідальності. В процесі калькулювання виконуються ряд робіт, які вимагають методичного рішення, а саме:

- визначення переліку статей витрат та обґрунтування методики їх відображення;

- розподіл витрат між готовою основною, побічною продукцією та незаверше­ним виробництвом; (послугами);

- встановлення центрів витрат, доходів і сфер відповідальності.

В залежності від технології і характеру продукції (товарів, робіт, послуг) об'єктами калькулювання можуть бути:

—одиниця продукції (товарів, робіт, послуг) в даному господарюючому суб'єкті та його галузі;

— одиниця продукції (товарів, робіт, послуг) за окремими процесами, стадіями;

— одиниця продукції (товарів, робіт, послуг) в структурних підрозділах господа­рюючого суб'єкта;

— напівфабрикати.

З об'єктом калькулювання дуже тісно пов'язані калькуляційні одиниці, які є ви­мірниками об'єкта калькулювання.

Калькуляційні одиниці можуть бути обрані за такими ознаками:

— натуральні — 1 ц, 1 т, метр кубічний, кг, л, тощо;

— умовно-натуральні — 1 т/км, 1 ум. ет. га, 1 умовна банка;

— приведені одиниці — маса продукту в перерахунку на вміст корисних речовин, поживних речовин, наприклад кормові одиниці;

— експлуатаційні — одиниця потужності машин, двигунів, корисна площа будинку;

— одиниці часу — людино/години, машино-дні, машино-зміни; одиниці викона­них робіт, послуг.

Метод калькулювання залежить від: типу організації і технології виробництва і включає в себе принципи збору інформації з центрів витрат про використані ресур­си, узагальнення і розподілу непрямих витрат.

За будь-яких умов процес калькулю­вання передбачає вибір об'єкта витрат, формування прямих і непрямих витрат, що підлягають розподілу між об'єктами витрат. Вибір об'єкта витрат залежить від мети управління.

В господарствах, де виробництво продукції відбувається в одному технологічно­му процесі, витрати обліковуються по виробництву в цілому. А в тих господарствах, де продукція в процесі виробництва проходить декілька послідовних стадій (переді­лів), облік витрат слід організувати за окремими стадіями виробництва.

Методика групування витрат за об'єктами калькулювання є спільною для усіх галузей господарювання в нашій державі, але має свої особливості в сільському господарстві, зокрема це стосується обліку прямих витрат, узагальнен­ня і розподілу непрямих витрат, відображення даних у реєстрах внутрішньогос­подарського (управлінського) обліку.

Внутрішньогосподарський (управлінський) облік групує первинні дані в декількох напрямах — за економічним значенням, центрами витрат, доходів і сферами відповідальності, видами продукції (послуга­ми). Це дає змогу формувати інформацію в тому напрямі, у якому вимагає система управління