29)Філософія б.Спінози.

Б. Спіноза (1632-1677) продовжує не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але і його механіко-математичну методологію. Спіноза вважав, що розум не помиляється, причиною людських заблуджень може бути тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнання - чуттєвого, логічно-обґрунтованого міркування та інтуїції - лише два останніх Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання. Але тільки інтелектуальна інтуїція є абсолютно ясним 1 виразним Розумінням, є пізнанням сутності речей “з позиції вічності”. У світі панує фатальна, неминуча необхідність, незламний закон і порядок, в якому людина абсолютно нічого не в силах змінити. Але. колі ми підносимося над власним обмеженим досвідом і способом мислення і бачимо речі з безсторонньої точки зору “Божою бачення” (з погляду вічності), ми не тільки щасливі, але й вільні, переконував Спіноза.Спіноза, дотримуючись пантеїстичної традиції філософії, яка ототожнює Бога і природу, заперечував дуалізм Декарта щодо проблеми субстанції. Спіноза обирає моністичну позицію. Субстанція як “причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченною. Вона ж є Богом, тотожнім природі. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою як атрибути, необхідні властивості єдиної субстанції, а звідси - відбитком самої сутності Бога.

37. Філософське вчення г.С.Сковороди.

У центрі уваги філософії Сковороди - релігійні і моральні проблеми, які він викладає мовою образів, символів, метафор. Тобто його міркування мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов’язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін.

Сковорода не створює теоретично оформленого і систематизованого вчення. Саму філософію він розумів як “практичну” філософію, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”, - стверджував Сковорода.

Усе існуюче (створене Богом) можна визначити як три світи, гадав Сковорода. Перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” - макросвіт. Другий світ - мікрокосмос, людина. Третій світ - символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.

При цьому кожен з трьох світів, за Сковородою, складається з двох “натур”, тобто має подвійну природу: одна - видима (матеріальна), друга - невидима (божественна). Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суте.

9)Філософія геракліта,його стихійна діалектика

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.