15. Театр абсурду. Його ознаки.

Театр абсурду, або драма абсурду — абсурдистський напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль. Театр абсурду заперечує реалістичні персонажі, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші причинні зв'язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, й безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, все має одну мету — створення казкового, а, можливо, й жахливого настрою.Його засновниками стали Ежен Йонеско та Семюел Беккет.Головною, для цього напряму є думка про те, що світ, життя, дійсність парадоксальні і абсурдні, тому, що людину не можуть зрозуміти інші, людина не в змозі зрозуміти сама себе. Життя в п’єсах театру абсурду йде і навіть виникає під знаком смерті. Герої роблять спроби покінчити життя самогубством, або ж вмирають.

Вистави театру "абсурду" носили скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась. У п'єсах драматургів-абсурдистів не було позитивних героїв. їх персонажі позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності. Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще.Автори театру "абсурду" протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблювало людину, а суспільству взагалі.

Крізь видимий абсурд просвічувалися приховані важливі філософські проблеми:

o сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);

o здатності людини протистояти злу;

o причини осоромлення людей (за власними переконаннями, "заразився", втягнули силоміць);

o людської схильності ховатись від неприємних очевидностей;

o прояв світового зла - "пандемія масового безумства".

Протягом перших років існування "театру абсурду" його діячам вдалося привернути увагу мас своїми нелогічними, незвичними творами. Велику роль тут відіграла новизна прийомів.

Театр "абсурду" не дістав широкого, масового визнання та і не міг його дістати. Мистецтво не могло знайти свого сліду у всього народу, воно притаманне тільки деяким, які його розуміли.

16. Чекаючи на Годо як зразок антидрами

Семюель Беккет (1906-1989) - ірландець за походженням, але він “ніби “завис” поміж кількома культурами і навіть мовами”. Він творив англійською та французькою, але не можна з впевненістю сказати до якого саме богемного кола належав цей письменник. Його цікавив перш за все “величезної ваги надсюжет: що лежить в основі людської долі на землі? Чи є перспектива у явища, що його назвали “феноменом людини”? Чому трагічне чи трагікомічне рішуче переважають у цому феномені?” Твори Беккета присвячені проблемі знаходження місця людини у цому світі, її ролі в ньому. Такою є і п`єса, яка й принесла славу автору. Французька прем`єра “Чекаючи на Годо” відбулася 1953р. ,англійська - двома роками пізніше. Саме вона стала маніфестом французького театру абсурду. “Творчість Беккета - це зображення безглуздя всього сущого та вічного прагнення людини збагнути, чи“Я”. Не дивно, що радянське літературознавство вважало Беккета-письменника “декадентом” і давало виключно негативну оцінку його творчості,визначаючи її як типовий вияв впливу “загниваючого капіталізму”. Так, ні ця, ні інші п`єси Беккета не відзначаються особливою життєрадісністю; і їх зовсім не можна назвати “оптимістичними трагедіями”, типовими для“процвітаючого соціалізму”. Але попри все в них присутній гуманізм, а також почуття жалю до людини, яка завжди зображується як особистість.Таке вже наше, сучасне розуміння людини. Найцінніше, що в ній є, - це ї індивідуальність, неповторність. Саме цим вона і цікава. На мій погляд,герої Беккета відірвані від будь-якого суспільства. Вони нагадують уламки певного соціуму, але в той же час сприймаються як незалежні індивідууми. Владімір і Естрагон не мають минулого, виникає великий сумнів щодо існування їхнього майбутнього. Їхнє теперішнє - химерне дійство, в якому їхня роль скоріше пасивна, ніж активна. Все, що воняможуть зробити - це просто продовжувати існувати.

“Естрогон. Завжди щось таке вигадуємо, від чого здається, нібито ми існуємо. ” Навіть їхнє існування уявне, несправжнє. Вони самі не вірять в своє існування. Проте будь-які думки про смерть відкидаються єдиним аргументом - “Ми чекаємо на Годо”. Міфічний Годо - все що в них було , є і буде. В навколишньому світі постійно відбуваються якісь непевні,незрозумілі зміни, єдиною константою залишається лише необхідність чекати на Годо. Саме в цьому чеканні Естрагон і Владімір марнують свої дні з ранку до вечора, а кожного вечора вони усвідомлюють, що Годо не прийшов. До чого ж може привести таке безплідне чекання? Мені здається,що наслідки не такі плачевні, як можна було б очікувати. Діді і Гого -це яскраві особистості з притаманною їм палітрою людських почуттів і переживань. Але в цій палітрі переважають трагічні кольори. Трагізм їхнього становища виливається у приступи сліпої жорстокості, під якою не відчувається зненависті. Але не зважаючи на весь трагізм ця п`єса не позбавлена здорового почуття гумору. Час від часу її герої кидають репліки, що викликають мимовільну посмішку. На мій погляд, ці люди не вельми страждають від своєї відірваності від світу. Вони є поза світом, а можливо і понад світом. Щоб не втратити своєї “самості” Естрагон і Владімір повинні створити свій власний світ і максимально обмежити втручання в нього інших.