83.Інноваційні технології у викладанні історії.

Інноваційні педагогічні технології як процес - це цілеспрямоване, систематичне й послідовне впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчальний процес від визначення його мети до очікуваних результатів.

До основних понять інноваційних технологій відносять: нестандартні уроки; індивідуальна робота; контроль і оцінка навчальних досягнень учнів (через контрольні роботи, тести, завдання, робочі зошити і т.ін.); кабінетне, групове і додаткове навчання; факультативи за вибором учнів (поглиблюють знання); проблемне і модульне навчання; запрошення вчених, діячів культури, мистецтва на уроки; економізація і екологізація освіти; науковий експеримент при вивченні нового матеріалу; застосування досягнень техніки (від діапозитивів, через фільми,

магнітофони, телевізори до навчання з допомогою комп'ютерів, комп'ютерні аудиторії, радіо- і телепередачі та «Інтернет-системи», мультимедійні технології тощо); нові підходи до формування навчальних планів.

Запровадження інноваційних технологій вимагає від викладача: вивчення спеціальної літератури (додатково); аналізу педагогічного досвіду викладачів-новаторів; розробки плану запровадження нової техніки; оптимального поєднання гуманітарних, природничо-математичних та професійних знань. До навчальних інноваційних технологій прийнято відносити таку сукупність операційних дій педагога з учнем, в результаті якої суттєво покращується ставлення учнів до навчального процесу. Серед них значне місце посідають такі технології: особистісно-орієнтовані; інтеграційні; колективної дії; інформаційні; дистанційні; розвивальні; модульно-розвивальні тощо.

84.Вимоги до сучасного шкільного підручника історії.

Підручник повинен: відповідати мінімуму змісту за державним стандартом; бути частиною навчально-методичного комплекту разом з інши­ми посібниками; забезпечувати методологічну і педагогічну наступність з іншими підручниками за вертикаллю та горизонталлю; бути вільним від політичних та ідеологічних пристрастей, витри­маним у висвітленні спірних питань, збалансованим з погляду багато-культурності країни; бути поліфункціональним, поєднуючи традиційний текст, хрес­томатійні й довідкові матеріали, різноманітні ілюстрації, розгорнутий методичний апарат, сучасний інструментарій оцінювання; бути різноманітним, відбиваючи варіативність освіти, її рівнів, форм, регіональні особливості тощо.

Сучасний підручник має бути орієнтований на: демократичні цінності та пріоритети громадянського суспіль­ства; розгляд історичних подій у загальнонаціональному, загально­європейському та світовому контекстах; діалогову форму спілкування автора з читачами; полісуб'єктивність змісту, яка реалізується в максимально об'єктивному відборі фактів та їх викладенні, висвітленні різних то­чок зору та інтерпретацій, різноманітності документів та дидактичних матеріалів, творчому та проблемному характері пізнавальних зав­дань.

1. зосередження на проблемах національної історії.

2. Переважання в українських підручниках політичної історії – історії держави, влади, політичних рухів та організацій, міжнародних відносин та зовнішньої політики; економічної історії, висвітлення щоденної, повсякденної історії, історії побуту; соціальних груп та прошарків з властивими їм інтересами й життєвими стратегіями, заслуговує і очікує на розширення у підручнику.

3. Особливістю переважної більшості сучасних підручників, яку доводиться констатувати, і на згладжування якої, на нашу думку, є сенс звернути увагу авторам на той факт, що «підручникова» історія - це переважно історія етнічних українців, тоді як опис у підручниках заселення території України людьми інших етносів, хоч і присутній, але залишається спорадичним та недостатнім, проте висвітлення політичних, культурних впливів росіян, поляків заслуговує на поглиблення. При цьому не можна не відзначити доцільності розгляду життя українських громад за кордоном: українства Петербургу, Відня ХІХ ст., української політичної еміграції ХХ ст., компактних українських поселень за межами теперішньої державної території.

4. Синхронізація подій історії України і всесвітньої історії у сучасному підручнику поки що достатньо формальна. На нашу думку, через призму цивілізаційного підходу необхідно не епізодично, а системно висвітлити культуру як „клімат епохи”; інтелектуальне життя України в контексті головних світових течій суспільної думки, історію ідей та домінуючих у ті чи ті епохи світоглядів; формування громадянського суспільства; цікаво було б прослідкувати життєві колізії „маленької людини” в соціальних катаклізмах.

Серед основних визначальних принципів відбору змісту історичного навчального матеріалу можна назвати: науковість, цілісність та системність, багатоаспектність, альтернативність, полікультурність, гуманізацію, інтегрованість, принцип доступності і зростаючої складності, соціальної ефективності. Зазначені особливості повинні підпорядковуватися основній меті навчання історії в школі, яка полягає сьогодні не в тому, щоб передавати загальноприйняті істини про минуле, а залучати учнів до процесу реконструкції і пояснення цього минулого. Цьому сприятиме і збільшення питомої ваги позатекстових компонентів підручника, які забезпечують процесуальний (діяльнісний) аспект навчання, диференційований підхід до навчання учнів залежно від їх індивідуальних особливостей. Матеріал тексту підручника має викладатись таким чином, щоб створювались умови для діалогу, тобто текст підручника повинен містити в явному чи прихованому вигляді запитання чи систему запитань, на це запитання можна дати попередню відповідь (висунути гіпотезу) і в тексті повинен бути матеріал для перевірки гіпотези, для самоконтролю.

Додатковий текст шкільного підручника має (може) містити: 1) документи, хрестоматійні матеріали; 2) епізоди з історії пізнання; 3) біографічні описи; 4) уривки із художньої, науково-популярної літератури; 5) цікаву в пізнавальному плані інформацію; 6) довідкові матеріали, що виходять за межі навчальної програми.