81.Методика використання історичних карт на уроках історії.

Історична карта – це повноцінне джерело історичної інформації, і правильна організація роботи учнів з нею дозволяє досягти важливих при викладанні історії цілей. Вона поєднує часові і просторові параметри події, вказує на статистичні складові історичного процесу, пов’язує образи та уявлення, які виникають в результаті роботи з навчальним текстом, з просторовим сприйняттям певної історичної реальності. Часом причинно-наслідкові зв’язки стають зрозумілішими, варто лише поглянути на історичну карту. Під час роботи з історичною картою ставлю завдання не стільки розвивати елементарні вміння учнів орієнтуватися в історичному просторі, а перш за все порівнювати, аналізувати, узагальнювати історичні факти.

Програма з історії не ставить на меті підготовку учнів як професійних істориків (тим більше – як фахівців з історичної географії), тому формування картоаналітичних знань та вмінь на уроках історії повинно носити більш вузький, ніж у географії характер. Тобто його треба обмежити лише тією групою зв’язків, що вивчають вплив природи і геополітичного положення на господарську діяльність людини, умови її життя, побуту та особливості міжнародних відносин.

Під час викладання історії я навчаю учнів користуватися всіма видами історичних карт:

· Настінна історична карта. Слугує демонстраційним матеріалом. З дидактичної точки зору, основне призначення карти – сприяти проведенню оглядових занять або ж використовуватися під час окремих елементів уроку.

· Карта в атласі. Атлас може бути використаний не лише на уроці під час навчання, а також як довідкове джерело.

· Карта в підручнику. Така карта має спрощений вигляд і виступає також ілюстрацією до тексту.

· Карта-СР. На моніторах можна зробити добірку всіх необхідних карт для уроку, їх фрагментів. Виникає такий собі «картофільм».

· Карта-схема. З ними не можна довгий час працювати, бо це може призвести до того, що учні так і не навчаться читати друковані карти.

· Фізична карта. Несе в собі більше політичної інформації, ніж історичної. Але я вмію пристосовувати таку карту до вивчення необхідної теми.

· Карта в періодичному виданні. В позашкільному житті така карта скоріш за все переконує підлітка у необхідності вміння читати карту.

Наводячи найважливіші знання, уміння і навички, що формуються в основній школі, і говорячи про вміння знаходити інформацію, аналізувати , інтерпретувати та оцінювати її, треба розуміти також картографічні вміння та компетенції учнів.

82.Методика використання на уроці шкільного підручника історії.

Підручник повинен: відповідати мінімуму змісту за державним стандартом; бути частиною навчально-методичного комплекту разом з інши­ми посібниками; забезпечувати методологічну і педагогічну наступність з іншими підручниками за вертикаллю та горизонталлю; бути вільним від політичних та ідеологічних пристрастей, витри­маним у висвітленні спірних питань, збалансованим з погляду багато-культурності країни; бути поліфункціональним, поєднуючи традиційний текст, хрес­томатійні й довідкові матеріали, різноманітні ілюстрації, розгорнутий методичний апарат, сучасний інструментарій оцінювання; бути різноманітним, відбиваючи варіативність освіти, її рівнів, форм, регіональні особливості тощо.

Сучасний підручник має бути орієнтований на: демократичні цінності та пріоритети громадянського суспіль­ства; розгляд історичних подій у загальнонаціональному, загально­європейському та світовому контекстах; діалогову форму спілкування автора з читачами; полісуб'єктивність змісту, яка реалізується в максимально об'єктивному відборі фактів та їх викладенні, висвітленні різних то­чок зору та інтерпретацій, різноманітності документів та дидактичних матеріалів, творчому та проблемному характері пізнавальних зав­дань.

1. зосередження на проблемах національної історії.

2. Переважання в українських підручниках політичної історії – історії держави, влади, політичних рухів та організацій, міжнародних відносин та зовнішньої політики; економічної історії, висвітлення щоденної, повсякденної історії, історії побуту; соціальних груп та прошарків з властивими їм інтересами й життєвими стратегіями, заслуговує і очікує на розширення у підручнику.

3. Особливістю переважної більшості сучасних підручників, яку доводиться констатувати, і на згладжування якої, на нашу думку, є сенс звернути увагу авторам на той факт, що «підручникова» історія - це переважно історія етнічних українців, тоді як опис у підручниках заселення території України людьми інших етносів, хоч і присутній, але залишається спорадичним та недостатнім, проте висвітлення політичних, культурних впливів росіян, поляків заслуговує на поглиблення. При цьому не можна не відзначити доцільності розгляду життя українських громад за кордоном: українства Петербургу, Відня ХІХ ст., української політичної еміграції ХХ ст., компактних українських поселень за межами теперішньої державної території.

4. Синхронізація подій історії України і всесвітньої історії у сучасному підручнику поки що достатньо формальна. На нашу думку, через призму цивілізаційного підходу необхідно не епізодично, а системно висвітлити культуру як „клімат епохи”; інтелектуальне життя України в контексті головних світових течій суспільної думки, історію ідей та домінуючих у ті чи ті епохи світоглядів; формування громадянського суспільства; цікаво було б прослідкувати життєві колізії „маленької людини” в соціальних катаклізмах.

Серед основних визначальних принципів відбору змісту історичного навчального матеріалу можна назвати: науковість, цілісність та системність, багатоаспектність, альтернативність, полікультурність, гуманізацію, інтегрованість, принцип доступності і зростаючої складності, соціальної ефективності. Зазначені особливості повинні підпорядковуватися основній меті навчання історії в школі, яка полягає сьогодні не в тому, щоб передавати загальноприйняті істини про минуле, а залучати учнів до процесу реконструкції і пояснення цього минулого. Цьому сприятиме і збільшення питомої ваги позатекстових компонентів підручника, які забезпечують процесуальний (діяльнісний) аспект навчання, диференційований підхід до навчання учнів залежно від їх індивідуальних особливостей. Матеріал тексту підручника має викладатись таким чином, щоб створювались умови для діалогу, тобто текст підручника повинен містити в явному чи прихованому вигляді запитання чи систему запитань, на це запитання можна дати попередню відповідь (висунути гіпотезу) і в тексті повинен бути матеріал для перевірки гіпотези, для самоконтролю.

Додатковий текст шкільного підручника має (може) містити: 1) документи, хрестоматійні матеріали; 2) епізоди з історії пізнання; 3) біографічні описи; 4) уривки із художньої, науково-популярної літератури; 5) цікаву в пізнавальному плані інформацію; 6) довідкові матеріали, що виходять за межі навчальної програми.