10. Конфуціанство і даосизм як релігійно-філософські вчення Стародавнього Китаю.

Засновник школи конфуціанства - Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) вважав, що в основі будь-якої філософської концепції повинні лежати етичні норми поведінки. У повсякденному житті він дотриму-вався принципу «золотої середини». Це містка категорія, що включає в себе поняття міри, рівноваги, прагнення до компромісу, розв'язання суперечностей, а не їх загострення.

У поглядах на людину, її місце і роль у навколишньому світі Конфуцій стояв на позиціях фаталізму. Небо для нього — це найвища Божа влада, якій потрібно підкоритися, від якої залежить життя і смерть на землі. Водночас Конфуцій не принижував і діяльної сутності людини. Він підкреслював, що спочатку треба служити людям, а потім духам, спочатку людина повинна пізнати життя, а потім смерть. Суперечності в його висловлю-ваннях зумовлені тим, що він, з одного боку, хотів дотримуватися традицій, а з іншого — дуже високо ставив людину, бачив у ній творця своєї волі.

Роздвоєність позиції Конфуція проявляється в його теорії пізнання. Він визнає наявність знань з моменту народження людини. Ці знання приходять апріорно, тобто до будь-якого досвіду. Іншу частину знань людина отримує в процесі пізнання. Критерієм пізнання, на думку Конфуція, є поведінка людини. «Я слухаю слова людей, а дивлюся на їх дії»,— любив повторювати Конфуцій. Людинолюбство, правдивість, великодушність повинні бути притаманними кожній людині, а передусім—правителям. Конфуцій вважав, що ці риси даються людині небом. З часом люди їх забувають, відходячи від них. Поверну-тися до них, на думку Конфуція, можна на основі «виправлення імен», тобто за допомогою вживання загальних імен. Суперечності в мові, хибні поняття безпосередньо впливають на дійсність, змінюють її в гірший бік. Девіз Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі» загалом виражає суть філософської концепції великого мислителя.

Своєрідним запереченням ідей попередніх шкіл філософії Стародавнього Китаю була філософія даосизму, яка виникла в 1 тис. до н. е. У даосизмі доля людини залежить від «дао» — всесвітнього зако-ну. «Дао» не фатальне, воно дає повну свободу людині. Засновник даосизму Лао-Цзи підкреслював, що «дао» не втручається в розвиток природи і суспільства, бо воно постійно перебуває у бездіяльності.

11. Основні етапи розвитку античної філософії. Передумови виникнення, характер і особливості давньогрецької філософії.

Філософія античності розвивається за умов утвердження зрілих рабовласницьких відносин, встановлення демократії, розвитку контактів з іншими регіонами світу. Розвиток античної цивілізації йшов динамічно і це сприяло і розвитку філософії. Виділяють три основні етапи розвитку античної філософії це:

1. Натурфілософський або рання класика (VII–V ст. до н.е.)

2. Висока класика (V–IV ст. до н.е.)

3. Пізня класика або завершальний цикл античної міфології, що складається з періодів:

· Елліністичної філософії (IV–I ст. до н.е.)

· Олександрійської філософії (I ст. до н.е. – V–VI ст.)

· Римської філософії (I–VI ст.)

Які ж особливості давньогрецької філософії? Характеризується антична давньогрецька філософія узагальненими зачатками наукового знання, спостереженнями за що відбуваються в природі явищами, а також досягненнями культури і наукової думки народів Сходу. Для цього історичного типу світогляду характерний космоцентризм. Природа і стихії — макрокосмос, своєрідні повторення навколишнього світу, людина — мікрокосмос. Це вищий початок, яке підпорядковує собі людські прояви, назване долею. У цьому періоді плідно розвиваються математичні і природно-наукові знання, що призводить, у свою чергу, до унікального поєднання зачатків знання наукового із свідомістю естетичним і міфологічним.

До умов, що сприяв становленню, відноситься, в першу чергу, вільнодумство стародавніх греків, що пояснюється специфічною релігійністю античній Греції: релігійні погляди тут не зв’язувалися з найжорстокішою регламентацією суспільного і індивідуального життя. У греків відсутня каста жерців, що має такий вплив в інших, східних державах. Вірування давньогрецькі не задавали такого ж консервативного, життєвого укладу, як на тому ж Сході. Навпаки, було досить простору для інтелектуального, самостійного пошуку. Для пошуку початку буття. Цікаво не менше й те, що для цього періоду характерна активність, що виражається, крім іншого, у колонізаційних інтенсивному розселенні (починаючи з VII століття до н.е.). У порівнянні з оточували осілими народами, вражає яскраве виділення греків діяльністю, міграційною рухливістю, заповзятливістю. Вони покладаються лише на себе, свої здібності, при цьому виявляючи непідробний, живий інтерес до світу оточуючого.