9. Періодизація і характерні риси філософської думки Стародавнього Китаю.

Умовно історію філософії Стародавнього Китаю можна розділити на два періоди. Перший— передфілософія—пов'язаний з написанням п'яти стародавніх книг: «Книга пісень», «Книги історії», «Книги перемін», «Книги обрядів» та літописної книги. Другий—період відділення філософії від міфології. Це період протиборства різних шкіл, основними з яких є конфуціанство, моїсти, даосисти, законники.

У першому періоді найцікавіші з філософської точки зору проблеми, висунуті у «Книзі перемін». В основі створення світу лежать дві протилежні сили — ян та інь. Ян ототожнюється з поняттями сонця, дня, неба, чоловічого роду, твердості, сили; інь— з поняттями місяця, землі, ночі, жінки, слабості, м'якості. Протистояння, взаємозалежність і взаємодія цих сил і є причиною виникнення світу, його безперервного розвитку через від-мирання одного і народження іншого.

Серед різноманітних шкіл другого періоду виділяється конфуціанство. Засновник школи Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) вважав, що в основі будь-якої філософської концепції повинні лежати етичні норми поведінки. У повсякденному житті він дотриму-вався принципу «золотої середини». Це містка категорія, що включає в себе поняття міри, рівноваги, прагнення до компромісу, розв'язання суперечностей, а не їх загострення.

У поглядах на людину, її місце і роль у навколишньому світі Конфуцій стояв на позиціях фаталізму. Небо для нього — це найвища Божа влада, якій потрібно підкоритися, від якої залежить життя і смерть на землі. Водночас Конфуцій не принижував і діяльної сутності людини. Він підкреслював, що спочатку треба служити людям, а потім духам, спочатку людина повинна пізнати життя, а потім смерть. Суперечності в його висловлю-ваннях зумовлені тим, що він, з одного боку, хотів дотримуватися традицій, а з іншого — дуже високо ставив людину, бачив у ній творця своєї волі. Девіз Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі» загалом виражає суть філософської концепції великого мислителя.

На відміну від конфуціанства школа моїстів відкидала залежність людини від неба. Її засновник Мо-Дзи вбачав у самому небі ідеал, на який всі повинні рівнятися. Людина вільна у своєму виборі, але якщо вона відходить від волі неба, її неминуче спіткають страждання.

Моїсти вважали, що небо прагне до об'єднання, рівності, добра. У суспільстві ж спостерігається розподіл на чужих і своїх, багатих, бідних тощо. Виходячи з цього, моїзм висуває тезу «об'єднання па противагу роз'єднанню» і виводить з неї принципи своєї філософії — любов до дальнього, заборона війн, вибір правителів за мудрістю і діловими рисами.

Паралельно з конфуціанством і моїзмом у Китаї розвивається філософська школа легізму (законників). Не відкидаючи моральні норми, легізм на перший план висуває правові закони і на основі права будує свою систему відносин у суспільстві: рівність всіх перед законом.

Своєрідним запереченням ідей попередніх шкіл була філософія даосизму, яка виникла в 1 тис. до н. е. У даосизмі доля людини залежить від «дао» — всесвітнього зако-ну. «Дао» не фатальне, воно дає повну свободу людині. Засновник даосизму Лао-Цзи підкреслював, що «дао» не втручається в розвиток природи і суспільства, бо воно постійно перебуває у бездіяльності.

Загалом філософія Стародавнього Китаю розробляла політичні, правові та моральні норми поведінки в суспільстві, виступала певним ідеалом і орієнтиром в повсякденній діяльності людини.