Тема 3.3. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності ( 1918-1920рр.) План

1. Політика радянського уряду в Україні в 1919-1920рр.

2. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920рр.

1.

2 лютого 1919р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, “зелених”, Григор’єва.

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави – Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і враховував, перш за все, інтереси більшовицького центру. Маріонетковий радянський уряд України (в 1919р. взяв назву Рада Народних Комісарів) на чолі з Х.Раковським проводив ту ж політику, що й уряд Росії – політику “воєнного комунізму”:

• диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади – ревкомів і комбідів;

• націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку;

• сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;

• державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі перехід до прямого товарообміну;

• загальна трудова повинність;

• карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою;

• запровадження продрозкладки;

• “червоний терор” проти реальних і потенційних противників більшовизму.

Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919р. Київ.

Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.

Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.

На поч. 1920р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.

Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.

2. Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920рр.:

• низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України;

• відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР і ЗУНР;

• несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги (в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта).

Історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1920рр.:

• у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

• героїчна боротьба українського народу 1917-1921рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991р.