10.Вплив Візантії на формування архетипів української психокультури.

З розвоєм процесів глобалізації актуалізується дослідження проблеми взаємовпливів культур, виявлення і глибокий аналіз психологічного підтексту державницького розвитку, з’ясування усіх проявів географічного, біологічного, соціологічного, історичного порядку. У наукових сферах активно дискутуються проблеми «неоднорідності культурної тожсамості і причини пошкодження ідентичності» [1, 159], «впливів і причинних зв’язків, які пояснюють як комплексні реакції на долю і навколишнє середовище, проблема спадкових якостей спільнот» [2, 8]. Це важливо для України, яка переживає процес становлення і пошуку свого місця у сучасному світі. В цьому плані значущим за наслідками і важливим для виявлення тенденцій сучасного розвитку стає дослідження суті і механізмів пролонгованої дії усіх названих взаємовпливів. На цьому тлі дуже вагомою стала проблема, що окреслена як вияв візантинізму.

Ця проблема виникла із формуванням ранньофеодальної державності на етнічних землях України з часів виходу із доволі самодостатнього, але значно переконцентрованого на проблеми внутрішньо єднання і стабілізації розвитку, суспільства, яке заради вдосконалення свого культурного землеробського простору і збереження від напівварварського світу йшло до інформаційного насичення і багатства зовнішніх впливів, сповненого особливо активним позиціюванням візантійської цивілізації. А нещодавнє офіційне відзначення в Україні і світі 1020-ї річниці хрещення Русі ще раз підкреслило, що вивчення української державності тих часів, основних ознак і атрибутів тогочасної державності, зокрема і першої кодифікованої збірки права тих часів, «Руської Правди», як прямого і безпосереднього наслідку хрещення, знов активізував процес «розкриття психологічного «підтексту» культурних і історичних явищ» [2, 117], поновлюючи тези про відповідні негативні реакції українства у вигляді «постійного самозабуття, втрати минулого, проявів нігілістичних тенденцій» [2, 18], принципового освячення канонів, орієнтування його на консерватизм і традиціоналізм, характерні для Візантії [3, 452], неоднозначної оцінки ролі держави, послаблення загальнолюдських цінностей у контексті вияву космопланетних закономірностей [4, 390] тощо.

11. Роль братств та братських шкіл в українській культурі.

Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.

Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Вони створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Витрати братств покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського братства важливим джерелом прибутків була друкарня. Братства дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі, захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення

Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Братські школи багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов.