69. Памятники б. Хмельницькому (Михайло Микешин) та г. Сковороді (Іван Кавалерідзе).

Пам'ятники українському Гетьману Богданові Хмельницькому встановлені в багатьох містах і селах України. Загалом було дві «хвилі» встановлення пам'ятників Хмельницькому. Перша — починаючи від 1954 року і до кінця 1950-х, коли святкувалась 300-річниця Переяславської ради, коли Хмельницький увічнювався як ініціатор «возз'єднання» України з Росією (див. Переяславська Рада).

Тоді, і в наступні 1960—1980-і з'явилось доволі багато пам'ятників Хмельницькому, в тому числі і поза межами УРСР (у білоруському місті Гомелі, з яким також пов'язана діяльність гетьмана), чимало з таких монументів являли собою типові погруддя або фігури гетьмана зі здійнятою булавою у правиці. Відтак, Богдана Хмельницького, разом із Тарасом Шевченком, було обрано як історичну постать із дорадянської історії України, чий образ ідеалізувався, багато в чому спрощувався, в усякому разі піддавався героїзації. Таким чином, після Леніна і Шевченка, Богдан Хмельницький став однією з найпоширеніших постатей в УРСР, увічнених у вигляді пам'ятників (до популярних також належали російський поет О. Пушкін і революційний діяч М. Островський).

Друга «хвиля», значно менша, настала із проголошенням державної незалежності України (1991) — в 1990-ті та 2000-ні. Цього разу пам'ятники Хмельницькому були встановлені, як, перш за все, українському полководцю та державному діячеві.

Найстаріший (1888) і найвідоміший у світі пам'ятник Хмельницькому встановлений у Києві.

Географічно пам'ятники Богданові Хмельницькому є по всій країні, але найбільше їх у Центральній Україні — на Черкащині, Хмельниччині, Дніпропетровщині та на Запоріжжі, із козацькими землями якої пов'язана, в першу чергу, діяльність гетьмана, а також на Львівщині. У обласному центрі, що носить ім'я гетьмана, — місті Хмельницькому — встановлено аж 4 пам'ятника на його честь, що є своєрідним рекордом для України (та світу)

70. Олександр Довженко і його культурна спадщина. Проблема бюрократичного тиску на культуру.

Його першим великим фільмом була картина «Звенигора» з 1927 р. („картину цю я не зробив, а проспівав, як птах”), а другим — «Земля» з 1930 p. І на цьому другому фільмі його кіно-мистецька творчість закінчилась. Радянська режимна критика зарахувала його до ворогів („Я був зачислений тоді до табору біологістів, пантеїстів, перверсіянців, спіноцистів, сумнівних попутчиків, яких можна лише терпіти” — писав він згодом про цей епізод свого життя. Навіть його студентів у кіноінституті вважали за „довженківців” — контрреволюціонерів.

В 30-их pp. Довженко був змушений жити не в Україні, а в Москві, де не творив, а „мучився” над фільмами («Іван Щорс» — фільм про героя совєтської комуністичної революції, «Аероград»). Під час війни теж продовжав свою працю над дорученими йому фільмами, як фахівець без можливості себевияву.

Говорячи про два перші Довженкові фільми, які утвердили його славу в цій ділянці, треба ствердити, що вони, щодо стилю творення, являли собою своєрідний монументалізм, досягнений експресіоністичними засобами. Виступив він у своїх фільмах не тільки як режисер, але часто як і актор та оформлювач фільмових павільйонів, бо був він теж маляр-графік. І ці два фільми принесли йому світову славу.

Вернувшись, після смерті Сталіна, в Україну, він написав два твори: він ще раз „проспівав”, імпровізований як повість, сценарій фільму «Земля», і чудово опоетизований міт української землі, повість «Зачарована Десна». За висловом Кошелівця — Довженко був „стихійно національним поетом”, а його «Автобіографія» і «Записні книжки» . . . залишаться найкращими документами про Танталові муки мистця під совєтчиною, людини, яка знає, що може, але не сміє”.

Тридцяті роки у фільмовій продукції, як і в інших ділянках, це роки соціалістичного реалізму і контролі партії, подібно як і у всіх інших ділянках культурно-мистецького життя України.