Глава 3. Інші теорії походження права

§ 1. Психологічна теорія походження права

Родоначальником даної теорії є Л.І Петражицький.

Він визнає правом конкретну психічну реальність - правові емоції людини. Позитивним тут є те, що теорія звертає увагу на одну з найважливіших сторін правової системи - психологічну. 8

Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.

Петражицький стверджує, що основні причини виникнення права вбачаються не в навколишньому економічному, соціальному та іншому середовищі, а в особливостях психіки людини, в «імпульсах» і емоціях, які грають головну роль не тільки в пристосуванні людини до умов життя суспільства, а й в освіті права. 9

Інші представники психологічного напряму теж бачать витоки права в психіці, емоціях людей. Це або «психологічна потреба підпорядкування і покори», або «почуття колективної взаємодії», або «почуття наслідування».

Психологічний напрям все пояснює і виводить з психіки, відриває право від його дійсних коренів.

§ 2. Західноєвропейська модель виникнення права

Історію західного права ведуть не від найдавніших юридичних текстів, не від відомих грецьких і римських пам'яток права, а з періоду, що послідував за рецепцією римського права в Європі. Американський вчений-юрист Г. Берман, який опублікував фундаментальну працю з історії європейського права, вважає, що західна традиція права зародилася в Європі XI - XII ст., Але основи її були закладені не державами, а католицької церквою. Базовою європейською системою права виступило канонічне право - підсумок Папської революції XI століття і твердження політичної незалежності римської церкви в якості корпоративного освіти під егідою Папства. 10

ВИСНОВОК

Серед теоретиків права ніколи не було раніше, і в даний час немає, не тільки єдності, але навіть спільності поглядів у відношенні процесу походження права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Стародавній Греції, Єгипті, Римі та інших країнах були рабовласницькі держава і право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої Росії, Польщі, Німеччини та ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держава і право.

Не оспорюються і багато інших історичних фактів, що стосуються походження права. Однак цього не можна сказати про всіх тих випадках, коли мова йде про причини, умови, природу і характер походження права. Над єдністю чи спільністю думок тут переважає різнобій.

У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення і розвитку права. Це цілком природно і зрозуміло, бо кожна з них відображає різні погляди, що жили в різний час мислителів. Кожен з них зробив свій внесок в історію розвитку права. Я думаю, що всі теорії, не дивлячись на їх різноманіття, вірні, і важливі для розуміння права.

Основи конституційного права України

Предмет, метод і система конституційного права

Термін "конституційне право" вживається в трьох значеннях: галузь національного права; окрема наука; учбова дисципліна в системі юридичної освіти.

Термін "конституційне право" набув поширення в країнах з англосаксонською системою права, а в Романо - германській системі права вживається термін державне право.

Конституційне право - це система норм, які закріплюють повновладдя народу, основу суспільного устрою, правового статусу громадян і організацій, діяльності державних органів. Предметом конституційного права є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу; відносини, які розкривають побудову, устрій держави; відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави; відносини, які визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою. Під методом конституційного регулювання розуміється система прийомів і способів, за допомогою яких конституційні норми впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.

Конституційно-правовий метод характеризується комплексністю, він охоплює:

а) метод безпосереднього конституційного закріплення регулювання найважливіших суспільних відносин (в Конституції закріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи і положення, які визначають зміст та основні напрямки розвитку суспільства);

б) метод імперативного, централізованого регулювання (відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому);

в) установчий характер нормативних приписів (регулювання відносин здійснюється "вперше", тобто встановлення порядку розробки і прийняття Конституції України, формування і діяльності органів державної влади, закріплення правової системи держави та інше);

г) універсальність конституційного регулювання (дія конституційних норм поширюється на всі сфери життєдіяльності, на всі галузі системи права України);

д) поєднання безпосереднього прямого регулювання суспільних відносин нормами конституційного права з непрямою (опосередкованою) дією Конституції;

ж) поєднання стабільності і динамізму (Конституція надзвичайно постійний політико-правовий документ, але зміни життя суспільства вимагають своєчасного внесення змін до неї. Законом України "про внесення змін в Конституцію України" від 08.12.2004 р. були внесені зміни і доповнення в 25 статей Конституції);

з) надзвичайно високий юридичний рівень (Конституція на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України).

Система конституційного права - це розміщення норм, що дозволяє функціонувати конституційному праву як єдиному цілісному системному утворенню. її структурними елементами є: а) норми конституційного права; б) інститути конституційного права; в) підгалузі конституційного права.

Конституційно-правова норма - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які складають предмет галузі конституційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм:

а) вони виступають регулятором суспільних відносин;

б) встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки;

в) носять формально визначений характер;

г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

д) їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

Одночасно конституційно-правові норми мають і специфічні риси. Від інших правових норм вони відрізняються:

1) змістом (регулюють особливе коло суспільних відносин, що складають предмет галузі конституційного права України);

2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах, які визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження) та їх оприлюднення, порядок їх прийняття;

3) джерелами, в яких вони виражені;

4) вищою юридичною силою відносно інших правових норм;

5) особливостями структури (конституційні норми взагалі мають лише диспозицію - "Україна є республікою" (ст. 5 Конституції України), інші - диспозицію і гіпотезу - "Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України" (ст. 32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих конституційно-правових нормах - "Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину" (ст. 111 Конституції України);

6) особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють;

7) велика частина конституційно-правових норм має загально регулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефінації норми-програми тощо) - "Україна є унітарною державою" (ст.2); "В Україні існує єдине громадянство" (ст.4).

Конституційно-правові норми класифікуються за різними підставами:

1. За змістом, тобто в залежності від того, які сфери суспільних відносин, що складають предмет галузі конституційного права, вони регулюють.

2. За юридичною силою виділять норми, що містяться в Конституції та конституційних законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах органів місцевого самоврядування тощо.

3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, виділяють диспозитивні та імперативні конституційно-правові норми.

Диспозитивні - це такі норми, які надають суб'єктам можливість вільного вибору поведінки на їх розсуд -"Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби" (п. 28 ст. 106 Конституції України).

Імперативні ж норми передбачають чітко визначену поведінку суб'єктів за відповідних обставин - "Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період" (ч. 1 ст. 96 Конституції України).

4. За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно - правові норми поділяються на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини шляхом безпосереднього правового регулювання. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий статус людини і громадянина.

Процесуальні норми визначають форми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: "рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування" (ч. 2 ст. 84 Конституції України).

5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні.

Тимчасові норми містяться в актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України.

Постійні конституційно-правові норми не мають визначеного строку дії.

6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автономної республіки Крим або окремих адміністративно-територіальних одиниць, крім цього конституційно-правові норми класифікуються за характером припису, що міститься в нормі (уповноважуючи, зобов'язуючі, забороняючи), їх функціональним спрямуванням (регулятивні, охороняючи) тощо.

Конституційний інститут - це функціонуюча відокремлено, внутрішньо стабільна група взаємопов'язаних норм, які регулюють однорідні суспільні відносини тісно пов'язані між собою.

Ознаки інституту:

o цілеспрямованість правового регулювання, єдність норм, що його складають;

o наявність властивих конституційному праву принципів, що визначають специфіку, щодо інших інститутів права;

o інститут має свій склад;

o норми інституту регулюють однорідні суспільні відносини тісно пов'язані між собою.

Види конституційно - правових інститутів:

1) інститут, що визначає громадянство;

2) інститут, що закріплює систему прав і свобод людини і громадянина;

3) інститут, що закріплює гарантії реалізації захисту прав і свобод та інші.

Підгалузь конституційного права - це сукупність конституційно-правових норм, що є складовою частиною галузі конституційного права, яка регулює певний вид суспільних відносин.

Види підгалузей конституційного права:

1. Виборче право;

2. Підгалузь, що визначає конституційний статус Верховної Ради України;

3. Підгалузь, що визначає конституційний статус органів виконавчої влади України;

4. Підгалузь, що визначає конституційний статус органів судової влади та інші.

В І787році була прийнята Конституція США - перша писана конституція. Першою писаною європейською конституцією є Конституція Польщі і Франції 1791 років.

Існують різні способи прийняття конституції:

- дарування конституції одностороннім актом глави держави (октроїрувався);

- договірний (Білль про права у Великобританії 1689 р., Акт про народне представництво у Великобританії 1983 р.);

- демократичний - (наприклад: Конституція США підготовлена Установчими зборами і ратифікована Конституційними Конвентами штатів; Конституція Франції 1958 року після розробки проекту конституційним комітетом схвалена шляхом референдуму; Конституція України розроблена конституційною комісією та прийнята Верховною Радою; Конституція Росії прийнята шляхом референдуму);

- антидемократичний - конституція розроблена урядом і виноситься на плебісцит, який зводиться до схвалення урядового проекту - (наприклад: 1976 р. - прийняття Конституції Куби, 1980 р. - прийняття Конституції Чилі).

З часом в конституцію необхідно вносити зміни та доповнення для того, щоб забезпечити її динаміку. Є держави як наприклад Бельгія, які не допускають змін та доповнень до конституції. В таких країнах, як Україна та Італія, можна вносити зміни та доповнення в конституції лише дотримавшись певних процедур, В Індії та Ізраїлі можна вносити зміни до конституції, як до простого закону, так звані гнучкі конституції.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Структура та загальні засади конституції України

Конституція України - це політико - правовий документ, в якому знаходять свій офіційний вираз і закріплення базові устої суспільного і державного устрою, належність державної влади, права та свободи людини і громадянина, адміністративно - територіальний устрій, принципи здійснення повновладдя народу України. Конституція України - основний Закон держави. Конституції більшості держав мають установлену структуру, яка включає: преамбулу; основну частину; заключні, перехідні/ додаткові положення.

Преамбула - носій описової інформації, яка дає відповіді на такі питання: цілі і завдання Конституцій шляхи її становлення і розвитку, проголошення конституційних ідеалів.

В основній частині наводиться більшість конституційних норм. Конституції деяких країн мають так звані "перехідні положення", що визначають строки вступу в дію окремих конституційних положень, порядок зміни, необхідність прийняття законів.

Конституції окремих країн інколи вміщують додаткові положення. Це країни з федеративним устроєм, де йде розмежування компетенції між союзними державами.

Конституційні норми класифікуються на:

1) норми, що визначають основні засади конституційного ладу України (розділ № 1);

2) норми, що визначають основні права, свободи людини і громадянина (розділ № 2);

3) норми, що закріплюють форми безпосередньої демократії (розділ № 3);

4) норми, що закріплюють організацію державної влади в Україні (розділи № 4, 5, 6) і місцевого самоврядування (розділ № 11);

5) норми, що закріплюють визначені засади правосуддя, визначають порядок діяльності органів прокуратури (роз-дшМіг7,8);

6) норми, що закріплюють територіальний устрій, його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим (розділ №9,10);

7) норми, що визначають статус Конституційного Суду (розділ № 12);

8) норми, що визначають порядок внесення змін та доповнень до Конституції України (розділ № 13).

В статті 1 Конституції Україна визначена, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Соціальна держава - це держава, що розробляє певну соціальну політику, яка забезпечує певні права, утворює можливість для існування соціально незахищених прошарків. На жаль, Україна не може назвати себе соціальною державою.

Правова держава - це держава верховенства права, а ми маємо державу, яка прагне стати правовою. В статтях 8,9,19 Конституції України закладено основи правової системи, принцип верховенства права, що передбачає дотримання таких правових принципів:

1) незалежність від міркування про їх політичну доцільність, своєчасність, справедливість;

2) визнання найвищої юридичної сили Конституції України - усі нормативні акти повинні прийматися з урахуванням її положень;

3) визначення положень Конституції України нормами прямої дії;

4) неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції України;

5) визнання міжнародних договорів після надання згоди Верховною Радою України на їх обов'язковість і приєднання до національного законодавства;

6) недопустимість примусу робити те, що не передбачено законодавством;

7) функціонування органів державної влади в межах визначених Конституцією України та її законами.

Статті 2 і 4 відповідно закріплюють унітарний устрій України та засади громадянства, стаття 5 - закріплює республіканський лад в державі, стаття 6 - принципи розподілу влади. Згідно статті 10 Конституції України в Україні державною мовою є українська. Держава повинна забезпечувати розвиток усіх мов в Україні. Статті 13,14 несуть у собі ідеї засад економічних відносин в Україні. Статті 15 та 20 закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність і державну символіку України.

Основи цивільного права України

Поняття цивільного права, його предмету і методу

Цивільне право - одна з фундаментальних галузей правової системи України, це найбільше правове утворення держави, що являє собою систему правових норм, регулюючих майнові, немайнові пов'язані з майновими та окремі особисті немайнові відносини нерозривно пов'язані з особою.

Цивільне право можна вважати правом громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільних правовідносин, оскільки воно покликано регулювати переважну більшість їхніх взаємин як майнового, так і немайнового характеру. Ці відносини виникають, як правило, з волі їхніх учасників, які самі визначають і зміст своїх взаємозв'язків, і навіть наслідки їхнього припинення або зміни.

Норми цивільного права належать до приватного права, так як учасники цивільно-правових відносин - фізичні та юридичні особи в переважній більшості випадків діють з метою задоволення своїх приватних інтересів.

Предметом цивільного права є:

1) майнові відносини, пов'язані з використанням товарно-грошової форми:

а) відносини власності, що закріплюють існуючий в суспільстві розподіл матеріальних цінностей (благ), вони виражають статику майнових відносин, ознакою яких є те, що власник як уповноважена особа має абсолютне право щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном;

б) відносини, що виникають під час здійснення товарообігу, тобто товарно-грошові, які виникають у сфері товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника до споживача, при цьому перехід матеріальних благ від одних суб'єктів до інших здійснюється через опосередковану вартість.

Ознаками цих відносин є:

- майнова відокремленість учасників відносин;

- еквівалентний о платний характер відносин.

Норми цивільного права в окремих випадках регулюють відносини у галузі товарообігу і на безоплатній основі, що має місце при даруванні, благодійництві, меценатстві тощо.

Цивільне право регулює не всі майнові відносини. Так, відносини, що виникають:

- у зв'язку із платою податків - регулюються нормами податкового права, що є підгалуззю фінансового права;

- зі сплатою митних зборів - нормами митного права;

- зі сплатою адміністративних і кримінальних штрафів - нормами адміністративного і кримінального права;

- з конфіскацією майна - нормами кримінального права, тощо;

2) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і які базуються на інституті авторського права чи права промислової власності. Ці відносини пов'язані зі створенням, використанням та охороною результатів інтелектуальної діяльності (творів науки, літератури, мистецтва, товарних зразків, фірмових найменувань, винаходів, тощо).

Результати творчої діяльності є товаром, що перебуває у цивільному обігу та створює власний ринок духовної і науково-технічної продукції.

3)особисті немайнові відносини, що пов'язані із:

а) захистом честі і гідності, ділової репутації фізичних і юридичних осіб;

б) охороною інтересів фізичної особи, зображеної в творах образотворчого мистецтва;

в) правом фізичної особи на життя, здоров'я, особисту свободу, на недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу пересування, на свободу і вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання...

Метод цивільного права це певний прийом (спосіб) за допомогою якого цивільно-правова норма впливає на поведінку суб'єктів цивільно-правових відносин. Цивільно-правовий метод характеризується:

- юридичною рівністю сторін;

- вільним волевиявленням суб'єктів (автономією їх волі);

- майновою самостійністю сторін;

- диспозитивністю сторін, тобто їх правом самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства;

- особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин (судовим);

- наявністю майнової відповідальності сторін. Цивільне право і цивільне законодавство базується на

засадах:

- неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

- неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України;

- свободи договору;

- свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

- судового захисту цивільного права та інтересу;

- справедливості, добросовісності та розумності (ст. З ЦКУ). Основними джерелами цивільного права України є нормативно-правові акти цивільного законодавства:

1) Конституція України;

2) Цивільний кодекс України - єдиний законодавчий акт в якому систематизовані цивільно-правові норми;

3) закони України:

- "Про власність",

- "Про господарські товариства",

- "Про лізинг",

- "Про заставу" та інші (більше 900 законів);

4) підзаконні нормативні акти змістом яких є цивільно-правові норми:

- укази Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- нормативні акти центральних органів виконавчої влади;

- нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, тощо;

5) міжнародно-правові норми та міжнародні договори України.

В Україні діє Цивільний кодекс (ЦКУ) від 16 січня 2003 р. Він складається із 6 книг, кожна з яких об'єднує сукупність норм що є підгалуззю цивільного права:

- "Загальні положення";

- "Особисті немайнові права фізичної особи";

- "Право власності та інші речові права";

- "Право інтелектуальної власності";

- "Зобов'язальне право";

- "Спадкове право".

Структура ЦКУ включає 10 розділів, 90 глав, 1308 статей. Цивільний кодекс можна умовно розділити на: а) загальну частину, яка стосується всіх інститутів цивільного права. Це основні положення, особи, об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовна давність (1 книга ЦКУ);

6) спеціальну частину (особливу), яка регулює суспільні відносини об'єднані в певній сукупності за своїми специфічними властивостями (2-6 книги ЦКУ).

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Цивільні правовідносини

Цивільні правовідносини - один з видів правовідносин. У силу цього їм властиві як загальні риси й ознаки, характерні для всіх правовідносин, так і специфічні, обумовлені тим, що цивільні правовідносини виникають у результаті цивільно-правового регулювання майнових і деяких особистих немайнових відносин. Інакше кажучи, специфічні риси й ознаки цивільних Правовідносин визначені особливостями самого цивільного права.

До їхнього числа належать наступні:

По-перше, суб'єкти цивільних правовідносин відособлені одне від одного як у майновому, так й в організаційному плані, у силу чого вони самостійні, незалежні одне від іншого, співвідносяться як рівні.

По-друге, рівність учасників суспільних відносин, що складають предмет цивільно-правового регулювання, закладено в даних відносинах. Цивільне право юридично забезпечує таку рівність.

По-третє, основними юридичними фактами, що породжують, змінюють і припиняють цивільні правовідносини, є акти вільного волевиявлення суб'єктів - правочини.

По-четверте, як юридичні гарантії реалізації цивільних правовідносин застосовуються, властиві тільки цивільному праву, міри захисту суб'єктивних цивільних прав і міри відповідальності за невиконання обов'язків, що мають головним чином майновий характер.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути:

- фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства);

- юридичні особи, державні й адміністративно-територіальні утворення, що володіють цивільною правосуб'єктністю.

Цивільна правосуб'єктність - соціально-правова можливість суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Наділення суб'єкта правосуб'єктністю є наслідком існування триваючого зв'язку суб'єкта й держави. Передумовами й складовими частинами цивільної правосуб'єктності є цивільна правоздатність і цивільна дієздатність суб'єктів.

Цивільна правоздатність фізичної особи визначена в ст. 25 ЦКУ - це її здатність мати цивільні права й обов'язки. Такою правоздатністю володіє особа з моменту її народження, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Фізична особа здатна мати усі майнові та інші цивільні права, що не встановлені законодавством України, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Особливості виникнення і припинення цивільної правоздатності охарактеризовані в другому розділі підручника.

Цивільна дієздатність фізичної особи належить тільки особам які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Так відповідно ст. ЗО ЦКУ під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміється її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність фізичних осіб може бути частковою, неповною, повною, а у випадках передбачених законом, суд може її обмежити або визнати фізичну особу недієздатною (ст. 31-41 ЦКУ).

Юридичні особи й повнолітні громадяни мають всі елементи цивільної правосуб'єктності. Малолітні діти й повнолітні громадяни, визнані недієздатними, є суб'єктами цивільних прав, будучи тільки правоздатними. Так, малолітні діти можуть успадковувати майно. Але практичне здійснення майнових прав малолітнього або недієздатного громадянина вимагає участі дієздатних осіб-батьків, усиновителів, опікунів. Активна, самостійна діяльність суб'єктів у соціально-економічному житті можлива лише при наявності в них всіх елементів цивільної правосуб'єктності.

Склад учасників цивільних правовідносин може змінюватися в порядку правонаступництва, під яким розуміють перехід прав й обов'язків від однієї особи - правопопередника до іншої особи - правонаступника, що заміняє його в право відношенні.

Правонаступництво буває двох видів: універсальне (загальне) і сингулярне (часткове). При загальному правонаступництві правонаступник у результаті одного юридичного акту займає місце правопопередника у всіх правовідносинах (за винятком тих, у яких правонаступництво неприпустимо). Наприклад, при злитті юридичних осіб права й обов'язки в повному обсязі переходять до новоствореної юридичної особи; акціонерне товариство, створюване відповідно до законодавства про приватизацію, отримує всі майнові права й обов'язки державного або муніципального підприємства, на базі якого воно створено; при прийнятті спадщини спадкоємці стають учасниками тих правовідносин, у яких брав участь спадкодавець.

Правонаступництво не допускається в тих випадках, коли права й обов'язки носять особистий характер (права на ім7я, авторство, обов'язок по відшкодуванню шкоди й т.п.) або є прямий заборонний припис закону.

Будь-яке цивільне правовідношення має свій об'єкт, у якості якого виступає те, із приводу чого виникає й здійснюється діяльність його учасників (право власності, право вимоги, нематеріальні блага та інші). Нематеріальні блага виступають:

- у вигляді продуктів (результатів) інтелектуальної діяльності (добутку науки, літератури й мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки і т.д.);

- у вигляді особистих немайнових й інших нематеріальних благ (честь, гідність, власне ім'я, таємниця приватного життя і т.д.).

У сучасних умовах у багатьох випадках предметом діяльності суб'єктів цивільних правовідносин є інформація. Матеріальними об'єктами можуть бути:

- речі й інше майно, у тому числі й майнові права;

- гроші та цінні папери;

- роботи й послуги;

- результати інтелектуальної діяльності, у тому числі виключні права на них;

- інформація.

Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються чи припиняються на підставі цивільно-правової норми (норми цивільного договору) тільки при наявності фактичної підстави, тобто юридичного факту, яким зокрема є:

1) договір та інші правочини;

2) створення літературного, художнього твору, винаходу та іншого результату інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти (п. 2 ст. 11 ЦКУ).

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Поняття, предмет, система і джерела сімейного права України. Акти цивільного стану

Сімейне право — це сукупність правових норм, які регулюють сімейні відносини. Тобто сімейне право регулює особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між подружжям, іншими членами сім'ї, тощо. Окрім того, Сімейний кодекс України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки, піклування, патронату та інше.

Відповідно до Сімейного кодексу України, учасниками сімейних відносин є: подружжя, батьки та діти, усиновлювачі та усиновлені, мати та батько дитини, дід, баба, онуки та правнуки, рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, пасинок, падчерка, опікун, піклувальник, дитина, над якою встановлено опіку або піклування, особа, яка уклала договір про патронат, та дитина, передана у сім'ю патронатного виховання. Проте сімейне право не регулює відносин між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінниками, а також між іншими родичами за походженням.

Джерелами сімейного права є закони та підзаконні нормативні акти. До законів, у першу чергу, треба віднести Конституцію України та Сімейний кодекс України.

У ст. 51 Конституції проголошено, що "шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї". У Сімейному кодексі передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти, своєю чергою, зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою. Ст. 62 Конституції України передбачає рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним, а також наголошується, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

10 січня 2002 р. ухвалено Сімейний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 р. Він складається із семи розділів (ст. 288—292 уже виключено). Сімейний кодекс України регламентує порядок, умови одруження, особисті та майнові відносини, що виникають між подружжям, між батьками та дітьми, між іншими членами сім'ї, а також відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, припиненням шлюбу.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Однак договір не може суперечити нормам права та моральним засадам суспільства.

У ст. 8 Сімейного кодексу передбачено можливість субсидіарного застосування норм Цивільного кодексу лише до майнових відносин між членами сім'ї та родичами. Однак при регулюванні немайнових відносин між членами сім'ї норми цивільного права не можуть застосовуватися.

Сім'ю становлять особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом та мають спільні права й обов'язки. Подружжя вважається також сім'єю і тоді, коли дружина чи чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням чи необхідністю догляду за дітьми, батьками, та з інших вагомих причин, не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має також одинока особа.

Треба зауважити, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення.

Сімейний кодекс містить спеціальну ст. 10, яка передбачає можливість застосування аналогії закону й аналогії права щодо врегулювання сімейних відносин.

Так, якщо певні сімейні відносини не врегульовані Сімейним кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина у сімейному законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання інших подібних відносин.

Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані у ст. 7 СК України.

Принципами (загальними засадами) регулювання сімейних відносин є:

1) рівність прав та обов'язків жінки й чоловіка у шлюбі та сім'ї;

2) побудова сімейних відносин на добровільному союзі жінки та чоловіка;

3) право на таємницю особистого життя учасників сім'ї, їхнє право на особисту свободу;

4) максимально можливе урахування інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї;

5) охорона дитинства та материнства;

6) справедливість, добросовісність та розумність у сімейних відносинах відповідно до моральних засад суспільства;

7) право на судовий захист кожного учасника сімейних відносин.

При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай чи звичай національної меншини, якщо вони не суперечать вимогам сімейного законодавства та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" від 24 грудня 1993 р., акти цивільного стану — це засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові. Вони є юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов'язків.

Акти цивільного стану підлягають обов'язковій реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Систему органів реєстрації актів цивільного стану становлять:

1. Відділи реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції.

2. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (окрім міст обласного значення) рад.

3. Консульські установи та дипломатичні представництва України, які проводять реєстрацію актів цивільного стану громадян України, котрі проживають за кордоном.

У своїй діяльності органи реєстрації актів цивільного стану керуються чинним законодавством України. Інформація, яка міститься в акті цивільного стану, є конфіденційною, має обмежений доступ і розголошенню не підлягає.

Відділи РАЦСу районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції проводять реєстрацію народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові, приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень, поновлення, а також анулювання записів актів цивільного стану та у встановленому порядку зберігають актові книги.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських (окрім міст обласного значення) рад проводять реєстрацію народження, смерті, одруження та встановлення батьківства.

Реєстрацію народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові громадян України, які проживають за кордоном, проводять консульські установи і дипломатичні представництва України. Зазначені установи та представництва також приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень, поновлення та анулювання записів актів цивільного стану.

Реєстрація народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені та по батькові провадиться органами реєстрації актів цивільного стану в книгах спеціального зразка, які є єдиними доказами засвідчених у них фактів. Зокрема, прийнято Постанову Кабінетом Міністрів України від 12 вересня 2002 р. № 1367 "Про затвердження зразків книг реєстрації актів цивільного стану та описів свідоцтв, що видаються державними органами реєстрації актів цивільного стану".

Цим Законом і Правилами реєстрації актів цивільного стану зі змінами та доповненнями, внесеними наказом Міністерства юстиції України № 140/5 від 18 листопада 2003 р., Правилами заповнення бланків актових записів цивільного стану та свідоцтв, що видаються на підставі вчинених актових записів, у державних органах реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України № 148/5 від 1 грудня 2003 р., встановлюється порядок реєстрації актів цивільного стану.

Порядок реєстрації актів цивільного стану дипломатичними представництвами і консульськими установами визначається Консульським статутом та Інструкцією про реєстрацію актів цивільного стану, яка затверджується Міністерством юстиції України за погодженням з Міністерством закордонних справ України.

Про кожний факт реєстрації акта цивільного стану органами реєстрації актів громадянського стану видаються відповідні свідоцтва про народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміну прізвища, імені та по батькові на бланках суворої звітності, виготовлених за єдиними зразками. Забезпечення бланками свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану провадиться Міністерством юстиції України.

Порядок обліку" зберігання та звітності про використання бланків свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану встановлюється Міністерством юстиції України.

Поняття шлюбу подано у ст. 21 Сімейного кодексу як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Ознаками шлюбу є:

І.Союз чоловіка та жінки, що перебуває під захистом держави.

2. Вільний моногамний союз.

3. Рівноправний союз чоловіка та жінки.

4. Союз, що укладається за встановленою державою формою.

5. Довічний союз, спрямований на утворення сім'ї, народження та виховання дітей.

Отже, шлюб — це добровільний та рівноправний союз жінки та чоловіка, який реєструється в державних органах реєстрації актів цивільного стану з метою створення сім'ї, виховання дітей, який породжує взаємні права та обов'язки подружжя.

Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Релігійний обряд шлюбу також не є підставою для виникнення у чоловіка та жінки прав та обов'язків подружжя, за винятком, коли релігійний обряд відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Законодавством України передбачено умови й порядок одруження. Умовами одруження є вільна згода осіб, які укладають шлюб, та досягнення певного шлюбного віку. Вільна згода на вступ до шлюбу передбачає вільне волевиявлення жінки та чоловіка на реєстрацію шлюбу. Щодо другої умови, то у ст. 22 Сімейного кодексу шлюбний вік встановлено: 18 років для чоловіків та 17 років для жінок. Однак за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Звертаємо увагу, що особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Чинним законодавством не встановлено максимального віку для вступу до шлюбу. Також не має значення і велика різниця у віці осіб, що вступають до шлюбу.

Законодавство також закріплює обставини, за яких укладення шлюбу є неможливим. Так, у шлюбі не можуть перебувати:

— особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

— рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра;

— двоюрідні брат та сестра, тітка, дядько та племінник, племінниця;

— усиновлювач та усиновлена ним дитина (однак у разі скасування усиновлення цей шлюб може бути зареєстрований);

— між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між дітьми, які були усиновлені ним. Лише за рішенням суду може бути надане право на шлюб між вказаними особами.

Реєстрацію шлюбу здійснюють органи реєстрації актів цивільного стану. У своїй діяльності вони керуються чинним законодавством України, зокрема Сімейним кодексом України. Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні затверджені наказом Міністра юстиції України 18.10.2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 03.09.2002 р. № 80/5, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 03.09.2002 р. за № 728/7016).

Заява про реєстрацію шлюбу подається особисто жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану, за їхнім вибором.

Особи, які вступають у шлюб, повинні повідомити одне одного про стан свого здоров'я. Приховування важкої хвороби чи хвороби, небезпечної для другого з подружжя та їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Відповідно до ч. 1. ст. 212-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, приховування обставин, що перешкоджають реєстрації шлюбу, або повідомлення завідомо неправдивих відомостей державним органам реєстрації цивільного стану, тягне за собою накладення штрафу від одного до двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Орган реєстрації актів цивільного стану, який прийняв заяву про реєстрацію одруження, зобов'язаний ознайомити осіб, які вступають у шлюб, з умовами та порядком реєстрації шлюбу, переконатися, що ці особи взаємно обізнані зі станом здоров'я та сімейним станом, а також роз'яснити їм права й обов'язки як майбутнього подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до вступу в шлюб.

Новелою законодавства потрібно вважати "узаконений інститут заручин".

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Однак заручени не створюють обов'язку вступу в шлюб.

Якщо особа відмовилася від шлюбу, то вона зобов'язана іншій стороні відшкодувати затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням обставин, що мають суттєве значення (наприклад, тяжка хвороба, наявність дитини, судимість та ін.) для того, хто відмовився від шлюбу.

Якщо особа, яка відмовляється від шлюбу, отримала від іншої подарунок у зв'язку з майбутнім одруженням, то вона зобов'язана повернути подаровану річ, а якщо така не збереглася — то відшкодувати її вартість. Якщо це не відбувається добровільно, то дарувальник має право розірвати договір дарування за рішенням суду.

Якщо жінка і (або) чоловік не можуть з вагомих причин особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, то таку заяву, підпис на якій повинен бути нотаріально засвідчений, можуть подати їхні представники. Для цього представники повинні мати нотаріально посвідчену довіреність на подачу документів від заінтересованих осіб для реєстрації шлюбу в державному органі реєстрації цивільного стану.

Шлюб укладається в органах цивільного стану після спливу одного місяця від дня подання заяви особами, які бажають одружитися. У виняткових випадках цей термін може бути скорочений керівником відділу реєстрації актів цивільного стану на підставі спільної заяви осіб, які бажають укласти шлюб, та документів, які підтверджують наявність вагомої причини для його скорочення.

Якщо до органу реєстрації актів цивільного стану надійде письмова інформація про наявність передбачених законодавством перешкод до укладення шлюбу, то реєстрація його відкладається на термін не більше трьох місяців. Рішення про таке відкладення реєстрації шлюбу може бути оскаржене в судовому порядку.

Реєстрація шлюбу за довіреністю або через представника не дозволяється. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.

Можливість укладення шлюбного контракту особам, які вступають у шлюб, було передбачено ще законодавцем у Законі України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 23.06.1992 р., яким до вказаного кодексу було включено ст. 27-1.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок укладення шлюбного контракту" від 16.06.1993 р. № 457 встановлено порядок його укладення. Зокрема ним передбачено, що шлюбний контракт укладається між особами, які одружуються, за їхнім бажанням до реєстрації шлюбу і набуває чинності лише з моменту реєстрації, та його не мають права укладати особи, що вже перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Прогресивними є норми нового Сімейного кодексу, де в ст. 92 передбачено, що шлюбний договір може бути укладено як особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, так і подружжям.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також можуть бути визначені майнові права й обов'язки подружжя як батьків.

Однак шлюбний договір не регулює особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми; не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК України, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Доцільно також зазначити, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається в письмовій формі та нотаріально засвідчується. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набуває чинності у день реєстрації шлюбу. У разі укладення шлюбного договору подружжям він набуває чинності у день його нотаріального посвідчення. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, яка засвідчується відповідно до вимог чинного законодавства нотаріусом.

У шлюбному договорі встановлюється:

— загальний термін його дії, а також терміни тривалості окремих прав та обов'язків;

— чинність договору або окремих його умов (прав та обов'язків) і після припинення шлюбу;

— порядок зміни умов договору.

А також визначається майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, та правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.

Законодавець надав право сторонам домовитися:

— про непоширення щодо майна, набутого ними за час шлюбу, спільної сумісної власності, й вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них;

— про можливий порядок поділу майна, у тому числі й в разі розірвання шлюбу;

— використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;

— внесення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства;

— про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, власністю їхніх родичів. Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим із подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї;

— про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором.

Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та терміни виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Шлюбним договором також може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з отриманням ним майнової (грошової) компенсації.

Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.

Шлюбний договір може бути змінено подружжям, про що укладається відповідний договір, та нотаріально посвідчується.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають суттєве значення.

Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. У цьому випадку потрібно у нотаріальному порядку укласти договір про розірвання шлюбного договору.

Шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду.