Економічний район та економічне районування, їхня суть та основні ознаки

Важливим шляхом забезпечення раціональної терито­ріальної організації господарства в країнах з різноманітними природними, соціальними та економічними умовами є науково об­ґрунтоване формування територіальних господарських комплек­сів і, в першу чергу, економічних районів різних типів. Особли­ве значення економічні райони мають для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил та ком­плексного соціально-економічного розвитку окремих територій (регіонів).

Економічне районування — це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або форму­ються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільно­го і територіального поділу праці. Економічне районування спря­мовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарською діяльністю. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплек­сному використанні природних та економічних ресурсів терито­рії, її комплексному соціально-економічному розвитку, у форму­ванні раціональної територіально-галузевої структури госпо­дарського комплексу країни.

Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціалізовані територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період. Економічний район висту­пає однією з форм територіальної організації господарства. Ви­діляючи економічні райони, ми одержуємо територіальну струк­туру господарства у вигляді мережі економічних районів, яка

відображає особливості та закономірності господарювання в просторі й часі, тобто результати історичного розвитку госпо­дарства країни.

На відміну від зазначеної вище суті економічного районування як поділу країни на райони за подібністю процесів, що історично сформувалися, особливо важливим є поділ країни на райони, що формуватимуться в процесі розвитку продуктивних сил на основі внутрішньонаціонального і глобального поділу праці. Тобто за­вдяки економічному районуванню можна прогнозувати майбут­ній розвиток продуктивних сил.

Районоформування національного господарського комплек­су, яке відбувається з урахуванням закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил та управління їх роз­витком у майбутньому, є новим підходом до територіальної ор­ганізації господарства, яка розвивається за рахунок прогнозова­ного територіального поділу праці. Такий підхід дає можливість визначити певні економічні та соціальні цілі розвитку терито­рій, обґрунтувати засоби й механізми їх досягнення, тобто здій­снювати районоформування згідно з поставленою метою. Цей підхід характеризується конструктивною спрямованістю райо­ноформування на вирішення сучасних і прогнозованих проблем у районах України.

Таке економічне районування є науковим методом майбутніх процесів територіальної організації господарства, оскільки воно базується на закономірностях розміщення і територіальній орга­нізації продуктивних сил, практичному використанні наукових принципів розміщення виробництва, врахуванні, впливу нових факторів. Воно дає можливість досягти поставленої мети шляхом розробки та реалізації державної регіональної економічної полі­тики, законодавчих механізмів розміщення нових об’єктів, удос­коналення територіальної організації виробництва і розселення населення.

В науковій літературі економічне районування поділяється на галузеве та інтегральне, а останнє — на макро-, мезо- й мікрора­йонування. Методологія економічного районування охоплює, на­самперед, визначення ключових понять. Це стосується, в першу чергу, сутності регіону, економічного району, районування і ра­йоноформування.

Вчення про економічний район та його сутність має давню історію. Спробу визначення економічного району в середині XIX ст. здійснив М. П. Огарьов. За його визначенням, економіч­ний район — це частина країни, що відрізняється від інших

поєднанням таких головних галузей господарства, які визна­чають її подальший розвиток, спільну діяльність та участь у те­риторіальному поділі праці. Визначення економічного райо­ну дав і Д. І. Менделєєв, який вважав, що це — частина країни, яка відрізняється таким сполученням трудових, сировинних, па­ливно-енергетичних ресурсів і транспортних умов, що дозволяє їй спеціалізуватися на головних галузях господарства та бра­ти широку участь у територіальному поділі праці всередині країни.

З кінця XIX — початку XX ст. економічне районування не тільки набуває наукового значення, але й розглядається як засіб управління територіальною організацією господарства. Ідеї еко­номічного районування набули практичного значення у зв’язку з розробкою плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), згідно з яким на території країни виділялося вісім економічних районів.

Вагомий внесок у розробку наукових засад економічного ра­йонування зробили такі відомі економіко-географи та економіс­ти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Ю. Пробст, А. М. Колотієвський, Е. Б. Алаєв. Серед українських учених ідеї економічного району­вання розвивали П. М. Першин, М. М. Паламарчук, М. Д. Піс- тун, В. А. Поповкін, Ф. Д. Заставний та ін. Найсуттєвішими ознаками економічного району більшість цих учених вважали наявність територіально-виробничого комплексу, його ціліс­ність, системність внутрішніх зв’язків, спеціалізацію і комплек­сний розвиток.

Під економічним районом розуміють частину території краї­ни, в межах якої на основі певного способу виробництва та тери­торіального поділу праці формується спеціалізоване господарст­во. За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарс­тва країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутріш­ні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Утворення мережі економічних районів — процес об’єктив­ний, який відображає розвиток і подальше поглиблення територі­ального поділу праці. Формування економічних районів — це процес, характерний для кожної країни, оскільки він зумовлений територіальним поділом праці. Саме тому цей процес є не тільки об’єктивним, але й історично необхідним.

Завдяки територіальному поділу праці між різними частина­ми країни розвиваються міжрайонні економічні зв’язки, поси­люється процес спеціалізації окремих частин країни на вироб­ництві тих чи інших видів продукції, що надходить у обмін. Тобто розвивається товарне виробництво, яке в свою чергу веде до спеціалізації території. А там, де існують крупні галузі спеці­алізації, неминуче розвиваються допоміжні та обслуговуючі га­лузі. Таким чином відбувається формування економічних райо­нів, тобто спеціалізованих у виробничому відношенні частин країни.