Дмитро Михайлович дяченко (1887-1942)

ДЯЧЕНКО Дмитро Михайлович (26.08 1887, с. Патлаївка, тепер Полтав. обл. - 21.05 1942) - архітектор (цивільний інженер), етнограф, теоретик, педагог.

В особі Д. М. Дяченка українська архітектура XX ст. набула майстра, твори якого позначені яскраво виявленою національною своєрідністю форм. Збурювач архітектурного спокою 1920-1930-х pp., він дерзновенно штурмував неприступні позиції ворогів самобутності українського зодчества. Становлення нового в нашій культурі 1920-1930-х pp. відбувалося через великі втрати архітектурної спадщини. Ми лише тепер можемо оцінити героїзм захисників спадщини - етнографів і мистецтвознавців М. Ф. Біляшівського, Д. В. Щербаківського, М. О. Макаренка та архітектора Д. М. Дяченка, який ще й власною творчістю утверджував безперервність національної традиції, зберігав їй гідність за умов жорстких політичних звинувачень та репресій.

Народився Д. М. Дяченко в родині шевця, що перед тим у пошуках ліпшої долі виїхала до Таганрогу з рідного полтавського села Патлаївка, куди архітектор буде багато разів повертатись не лише як до своєї домівки, але як до цілющого джерела народної культури. Народна пісня і дума, білі хати з-над Ворскли, ласкава і щира мова, блакитне небо і золоте сонце в зеніті по вінця наповнили його романтичну душу гарячою любов'ю до рідного краю, свого народу, вартого ліпшої долі. Це він усвідомив, коли після закінчення Таганрозького технічного училища потрапив 1907 р. до ПИГИ, в товариство своїх земляків, які за умов революційної атмосфери, утвердженої 1905 p., створили нелегальний гурток з вивчення української архітектури. Там були С. П. Тимошенко, М. О. Даміловський, О. І. Литвиненко, Ф. І. Шумов та ін. Щоліта вони їхали до рідного краю, ходили по селах, замальовуючи хати і комори, церкви і дзвіниці. Після академічного студіювання таємниць архітектурного мистецтва в стінах ПИГИ вони вчились у свого народу, відкриваючи його художню обдарованість, якої ще не помічали вчителі-академіки, але яку побачили патріотично наснажені студенти. Через два роки, 1909 р., на чолі цього гуртка стане Д. М. Дяченко, котрий запалить багатьох своїм бажанням, вивчивши народне мистецтво, створити новітній архітектурний стиль - щиро народний, національний. Студенти включились в той процес пошуку, що тоді розгорнувся в середовищі архітекторів-патріотів. Студенти організували професійні виставки творів української архітектури 1912 та 1914 pp., на яких було експоновано витвори як старовинні, так і новітні.

Д. М. Дяченко у цей час проектує і зводить головний вхід до Лубенської сільськогосподарської виставки, будинок А. П. Климова в Круглику (1913 p.), будинок земської лікарні в Лубнах (1913-1914 pp.). Якщо у своєму першому творі він наслідує В. Г. Кричевському, то у наступних знаходить свій почерк, в якому поєднуються ідеї народностильової архітектури з українським необароко. Найяскравіше це виявилося в останній споруді, де білі стіни з вікнами заоваленої або трапеційної форми, вежа з наметовим дахом та шпилем і увесь сріблясто-блактиний дах доповнені бароковими фронтонами з ліпленням, а трикутні сандрики над вікнами, кольорова майоліка вносили в образ будинку ще й поліхромну барвистість. Так тут з'єднувалися риси модерну та бароко. Проте, прибавливість бароко з кожною наступною роботою переважала, що демонструє проект будинку міської управи в Ковелі, де виявилося незвичне поєднання мініатюрності та грандіозності, ліризму та іронії, так, начебто автор трохи підсміюється над претензійністю адміністративного будинку цього невеликого міста. Тоді саме Д. М. Дяченко досягає успіху на конкурсах зі створення меморіальної каплиці Шеметів, невеликої церкви у Харкові.

Після закінчення ПИГИ майстер працює при Полтавському земстві, а 1917 р. - в Києві, де 1918 р. очолює Київський архітектурний інститут і Товариство українських архітекторів, розробляє низку проектів житлових будинків для села, що були видані у вигляді альбому та монографії "Будова села" (1924 p.).

У середині 1920-х pp. Д. М. Дяченко створює проекти і реалізує частину з них у великому комплексі споруд Української сільськогосподарської академії в Голосієві під Києвом (1925-1930 pp.), де найзначнішими спорудами стали будинки Лісотехнічного (1925-1927 pp.) та Землеробного (1927-1929 pp.) інститутів, Хімічного корпусу (1926-1928 pp.) та житлового будинку для професорів (1925-1927 pp.), два студентських гуртожитки (1926-1928 pp.). В їх архітектурі Д. М. Дяченко повністю переходить на форми необароко (УАНБ) і створює визначні приклади розробки цього стилю, хоча ретроспективні тенденції в його творах набувають сильного звучання. Саме ця вірність бароковим традиціям стимулює велику дискусію 1927-1929 pp. в пресі Києва і Харкова, де Д. М. Дяченко виступає оборонцем форм українського бароко і намагається протистояти шаленому натиску новаторів-екстремістів, які пустили в хід політичні звинувачення. Це послугувало підставою державним органам для арешту архітектора, щоправда, пізніше його було звільнено. Але майстер був змушений відійти від архітектури необароко в бік раціоналізму та неокласицизму. Серед цих останніх творів найбільш вдалим є будинок колишньої Торговельної академії в Києві (1934-1937 pp.), де він створює поважний, але трохи холоднуватиій образ учбового закладу, стриманий, офіційно неокласицистичний за формами. У страшний 1937 р. архітектор був змушений терміново залишити Київі, уникаючи другого арешту, перебратись до Москви, де і працює ще протягом трьох років, створює проект Ташкентського сільськогосподарського інституту та ін. 1941 р. його було вдруге заарештовано і в травні 1942 р. Д. М. Дяченко загинув у концтаборі.

Д. М. Дяченко був архітектором значного творчого потенціалу, великої зодчеської культури, значного художнього темпераменту, надзвичайної працелюбності, щирої віри у свій народ і великого громадянського патріотичного почуття. Він відзначався дивовижною життєвою енергією, організаційними здібностями, йому була притаманна виключна принциповість і правдивість. Таким він був у житті, таким він і увіходить в історію української архітектури.

Література: [69; 109, с 352; 78; 78*; 14; 100*; 117*].