Сергій Прокопович тимошенко (1881-1950)

ТИМОШЕНКО Сергій Прокопович (1881, с. Базилівка-1950, м. Пало Алто, США) - український архітектор-прак-тик, один з найбільш продуктивних митців, за проектами якого споруджено біля 400 будинків.

С. П. Тимошенко народився на Полтавщині в культурній і патріотично налаштованій родині, яка подарувала Україні ще одного сина - академіка Степана Прокоповича Тимошенка (1878-1972) - всесвітньо відомого вченого в галузі опору матеріалів та будівельної механіки, одного з засновників Академії наук України, дійсного члена низки Академій наук (Російської, Польської, Французької, Американської, Італійської, Лондонського Королівського товариства, Американського філософського товариства), доктора honoris causa багатьох університетів та інститутів. Сергій Прокопович Тимошенко закінчив реальне училище в Ромнах, а далі - ПИТИ (1906 p.), отримавши диплом цивільного інженера. Ще за студентських років у нього виявилася любов до рідного мистецтва, саме він 1905 р. започаткував серед студентів ПИТИ підпільний гурток вивчення української архітектури, котрий пізніше, через чотири роки, буде легалізовано і завдяки чому перетвориться на своєрідний петербурзький осередок розвитку УАМ.

По закінченні ПИТИ С. П. Тимошенко працює у Ковелі на спорудженні залізничного вокзалу, який тоді будували за проектом О. М. Вербицького. Далі творчість майстра розгорнеться у Харкові, куди С. П. Тимошенко переїде на помешкання, бо буде працювати у проектому бюро Південно-Донецької залізниці. Там він проектує вокзали, пакгаузи, допоміжні споруди та житлові будинки у пристанційних селищах на кількох нових залізничних лініях України. Зокрема, досить відомою стає праця над розробкою проектів для будов Кубансько-Чорноморської козачої залізниці (1911-1916 pp.). Серед цих проектів досить значними були вокзали на станціях у Катеринодарі, станціях Ведмедівській, Старомишастівській, Титрівській та ін. й низка житлових будинків при них. Всі вони виконані з цегли, мають в багатьох випадках шестикутні трапеційної форми вікна і двері добрих пропорцій, фризи з червоної цегли, вкриті залізом пластичні дахи вальмової форми, іноді з наметами для підкреслення головних частин композиції. Більшість з цих споруд мали прості та раціональні форми, лише деякі з них дістали ускладнені рішення, підсилені накладеними на стіну декоративними лиштвами, незвичайними за пропорціями пілястрами, як це можемо спостерігати у будинку Ведмедівської станції, архітектурний образ якого набув рис експресивності, навіть ґротесковості. Водночас, житлові будинки при станціях були дуже раціональними за своїми рішеннями, ясними і оптимістичними, бо мали зв'язок з традиціями українського хатнього будівництва. Ці роботи раннього періоду творчості С. П. Тимошенка виявили широту його творчих можливостей, значний діапазон художньо-образного пошуку. Важливим є те, що в цих роботах майстер використав можливості, закладені у цегляному муруванні, він і надалі буде користуватися цеглою як матеріалом не лише конструктивним, але і декоративним, іноді застосовуючи цеглу двох кольорів, що пожвавлювало екстер'єр будинків, надавало їм більшої мальовничості, як це трапилося з триповерховим житловим будинком в Харкові на розі вулиць канівської та Річкової (1914-1915 p.).

У той саме час в інших роботах С. П. Тимошенка виявилася любов до тинькування фасадів, прикрашених тонко модельованими профільованими тягами і ліпленим орнаментальним фризом, що були розчленовані лопатками, трапеційної форми аркатурними нішами. Білі стіни нагадували традиції української народної хати так само, як і пластичні дахи вальмового типу. Щоправда, він іноді користується і шатровими дахами із заломами або грушеподібної чи шоломоподібної форми на еркерах, трактованих як башти. Великі вітринного типу вікна крамниць перекривають еліптичного обрису перемичкі, поряд з прямокутними прорізами він широко користується трапеційними дверима та вікнами, підкреслюючи ними важливі у композиційному значенні частини будинку - портали або вікна верхнього поверху. Найліпшими спорудами такого спрямування архітектурного пошуку стали будинки І. Бойка на Мироносицькій, 44 (1911-1913 pp.), Попова на Катеринославській, 46 (1912 p.), кам'яниця на вул. Петинській, 26 (1914-1915 pp.) в Харкові. Перший з них, що дістав дуже імпозантну зовнішність при асиметричній композиції фасаду, набув ще й динамічного вирішення простір у великій та ефектній квартирі власника будинку на другому поверсі, де було поєднано прийоми переливання простору по коду навруг сходового холу та анфіладне сполучення кімнат. Вестибуль і хол тут прикрашали монументально-декоративні розписи М. С. Самокиша та С. І. Васильківського.

Будинок на вулиці Катеринославській, 46 є односекційним з двома добрими квартирами на кожному поверсі і незвичним за рішенням фасадом дисиметричної композиції, вирішеної таким чином, що цей чотириповерховий з мансардою дім перетворюється на споруду баштового типу. Досягнуто це завядки експресивному ускладненню середнього ризаліту, на який накладено гранчастий еркер, увінчаний шоломоподібним дахом, вище котрого зноситься наметовий із заломом дах, що виступає з обєму мансардового даху основної частини будинку.

Дім на Петинській вулиці має інше цікаве вирішення, бо в ньому середню частину стіни розчленовано лопатками, що переходять у велику за розмірами трапеційну "аркатуру". Розлогість композиції об'ємів, упевненість малюнку форм і затишність житла, доповненого великими вітринами крамниць першого поверху, набувають підкреслено національних рис, засвідчених трапеційними вікнами третього поверху і еркерами, що подібні до башт. Про багатогранність пошуків і знахідок майстра свідчать будинки по вул. Іванівській, 22 та Володарського, 2. Ці кутові кам'яниці мали колись шатрові завершення наріжних частин.

Майже в усіх творах, опанувавши народні традиції хатнього і культового будівництва та досягнення українського бароко, С. П. Тимошенко переводить їх мотиви у композиції модерну, котрі найчастіше мають раціоналістичну основу, яка позначена найбільш ясним за виявленням розумінням сучасності. Це найсильніше доводить один з великих його будинків - міська школа-гімназія, що потім дістала імя Т. Г. Шевченка, в Лозовій-Павлівці поблизу Харкова (1914-1916 pp., тепер - вул.Чугуївська, 35). Тут функціональність асиметричного плану, лаконічність обрису, раціональність міцних конструкцій з цегляними стінами і тонкими залізобетонними міжвіконними стовпами-колонами дозволили створити образ, позначений доцільністю, лапідарною монументальністю та богатирською могутністю. Це виявлення повносилої монументальності, що тяжіє до грандіозності, мабуть, виникає у творах С. П. Тимошенка під впливом не одного лише бароко, як це намагався довести В. Ю. Сочинський, але також і завдяки впливам ампіру та передчуттям майбутнього раціоналістичного гігантизму.

Поєднання архітектором кількох тенденцій наповнює його творчість великою змістовністю, надає їй багатоплановості. Тут варто згадати ще одну рису обдарованості, яка свідчить про творчу універсальність майстра, - стильовий плюралізм, володіння тонкощами багатьох стилів та досить вільне користування їхніми формами та композиційними особливостями. Бо за цих саме часів, разом з П. В. Ширшовим та П. В. Соколовим він будує велику кам'яницю Управління Південно-Донецької залізниці на Вознесенському майдані у формах модного тоді неокласицизму. Про широту і невимушеність пошуків свідчить будинок на вул. Кінній, 17, де поєднано форми УАМ та неокласицизму. Проте майстер добре відчуває веління часу з його переважанням раціоналістичних тенденцій, створюючи великий адміністративний будинок на вул. Мироносицькій, 1 (1916-1928 pp.), де було поєднано форми модерну та неоампіру, переплавлені у горнилі монументального раціоналізму. Над могуттям тих стін, пілонів та дахів на верхівку піднесено силует хати, яка увінчує композицію як нетлінний символ національної належності архітектури, народженої українським генієм.

Митець завжди усвідомлював потреби свого народу і тому здійснював творчий пошук у різних галузях архітектури. Він брав участь в багатьох конкурсах, нерідко перемагаючи. Так, за проект будинку Харківського художнього училища С. П. Тимошенку присудили III премію (1911 p.), за проект памятника композитору М. В. Лисенку - 1 премію (1913 р.), за проект меморіальної каплиці Шеметів на Полтавщині - III премію (1916 р.), за проект церкви на Харківщині - II премію (1916 р.) та ін. В цих конкурсах він перевіряв новонароджені розмаїті ідеї, котрі іноді розвивалися в інших, уже замовлених проектах, які щастило реалізувати. Сила його таланту була такою, що останній його твір у Харкові, адміністративний будинок на розі Мироносицькій, завершували без суттєвих змін навіть тоді, коли автор виїхав звідти і вже майже десятиріччя перебував за кордоном. Найдивовижнішим було те, що в тому будинку будуть озташовуватись такі репресивні організації, як ОДПУ, НКВС, КДБ. Ці установи повною мірою задовольняли те громаддя сіро-сріблястих стін, підсилених могутніми лопатками та пілястрами, зовісм не помітивши, що формами будинку знесено в небо символ української хати з її характерним дахом, який свідчив про незнищенність духу того народу, що витворив цей символ, з якими безжалісно боролися пекельні установи, що стаборилися в цьому будинку. Адже з тієї геніальної простої селянської хати, як малого кореня, виростало диво архітектури нашого народу, який, незважаючи на жодні репресії його ворогів, устами свого найбільшого поета прорік:

Не вмирає душа наша, // I Не вмирає доля.  І неситий не виоре // На дні моря поле,  Не скує душі живої // І слова живого.  Не понесе слави Бога // Великого Бога.

Образ той, що набув символічного значення, видається своєрідним монументом віковічного утвердження нашого народу. Цікаво, що вперше ідея хати-монументу зринула в конкурсному проекті пам'ятника М. В. Лисенку. І ось архітекторові пощастило з'єднати в образі того монументу ідеї своїх великих попередників - М. В. Лисенка та Т. Г. Шевченка. Зовсім не випадково С. П. Тимошенко буде 1912 р. одним із засновників мистецьких об'єднань у Харкові, зокрема - Українського художньо-архітектурного відділу Харківського літературно-художнього гуртка, на чолі якого стояв видатний художник С. І. Васильківський. Його заступником був С. П. Тимошенко. Саме тут здійснювалася велика робота з розвитку УАС, було проведено шість мистецьких виставок, де обов'язковими експонатами були твори С. П. Тимошенка.

Революція 1917 р. примусила включитись в неї і нашого майстра, що, власне, змустить його наприкінці 1917 р. виїхати до Києва, де 1918 р. він очолить проектний відділ Міністерства залізниць України. Тоді С. П. Тимошенко розробив низку нових проектів будинків на задуманих до спорудження залізничних лініях, в тому числі і тієї, що повинна була з'єднати Федорівку і Скадовськ. Та реалізувати ці задуми не доведеться, бо 1919 р. на його долю випаде еміграція, 1921-1923 pp. він перебуватиме у Львові, де розробить ряд проектів, з яких мало що було реалізовано. З 1923 по 1929 рік С. П. Тимошенко як професор будівничої справи викладає в Українській господарській академії в Подєбрадах поблизу Праги, там видає підручник з будівельних матеріалів. Пізніше, 1929-1941 pp., він працює у Луцьку. З того часу залишилися реалізованими великі шпихліри. Потім С. П. Тимошенко - у Варшаві, а після закінчення другої світової війни - за океаном, в Пало Альто, що в Каліфорнії (США), де розробляє проекти п'яти церков, частину з яких було реалізовано.

Творчість С. П. Тимошенка посіла дуже поважне місце в українській архітектурі початку XX ст. Вона була відзначена високим професіоналізмом, широким діапазоном пошуку, вражаючою образністю та своєрідним розумінням стильності, в якій досить вдало поєднувалися риси художнього плюралізму, котрі відбивали мистецькі уподобання та можливості майстра. Головним в його творчості був розвиток здобутків української архітектури минулих епох і поєднання їх з характерними проявами модерну, що дуже збагатило архітектуру рідного краю, щирим сином котрого він завжди був.

Література: [69; 105; 140, с 160; 79*; 82*; 98*; 179*].