Євген Наумович сердюк (1876-1921)

СЕРДЮК Євген Наумович (1876 - 1921, м. Кам'янець-Подільський) - архітектор, автор низки будинків та комплексів споруд на Лівобережній Україні, статей з питань розвитку УАС.

Працював він у Полтаві до 1907 p., з наступного року і до 1918-го - в Харкові, потім - у Києві, з 1919 р. - в Кам'янці-Подільскому.

Ранні твори Є. Н. Сердюка лишились невідомими. Вперше він звернув на себе увагу, коли розробив проект (будинку школи ім. І. П. Котляревського у Полтаві (1903-I (Ю5 pp.). Йому належало рішення фасадів, тоді як плани опрацював М. Ф. Стасюков. В цій першій школі, що була створена в УАМ, стриманість форм була викликана крайньою обмеженістю коштів, що, можливо, визначило раціоналістичний характер її архітектури. В її асиметричній композиції було розвинуто образ народної хати, і це особливо підкреслює рішення даху. Вікна дістали трапеційних обрисів. Така їх форма на першому поверсі ледь намічена, а на другому набула підкресленого характеру, крім того, вікна згруповані по три, цим добре виявляючи на фасаді класні кімнати. Висунутий вперед лівобічний ризаліт на кутах прикрашав майоліковий орнамент у вигляді арабесок, а середину верхньої частини ризаліту займав бюст І. П. Котляревського, виконаний скульптором Л. В. Позеном. Загалом будинок спорудили в композитних конструкціях, перший поверх був цегляний, другий - каркасний, обличкований цеглою. З правого боку корпусу повинна була з'явитись прибудова, в якій передбачали створити музей автора "Енеїди", та на це не дістали коштів. Архітектура школи викликала чимало відзивів - одні з них були позитивними, інші - критичними, і насамперед через те, що архітектура раціоналістичного спрямування не була зрозумілою тодішній громадськості. Згоріла ця школа під час Великої Вітчизняної війни. Зовсім невипадково школу ім. І. П. Котляревського зводили під час побудови Полтавського губернського земства, коли увагу культурного загалу було привернуто до роботи В. Г. Кричевського. Є. Н. Сердюк той приклад дуже цінував, але ніде не пішов на повторення знахідок першовідкривача УАМ. Виявивши творчий характер, він увесь час намагався творити по-своєму, і цим робив особистий внесок у формування УАМ.

1906 р. Є. Н. Сердюк розробляє проект церкви в с Новий Кокорів на Волині. Тоді саме він бере участь в роботі Полтавської ученої архівної комісії, виступає з доповідями, і його виступи потрапляють в пресу Полтави та Києва.

Головні твори Є. Н. Сердюка припадають на наступний, харківський, період творчості. Саме тут майстер споруджує перший комплекс будинків наукового призначення у формах УАМ - Харківську сільськогосподарську селекційну станцію (1909-1911 pp.). Комплекс включає головний будинок Селекційної лабораторії, господарчі споруди, житлові будинки, там повинні були звести навіть церкву. Реалізація цього задуму була виконана не повністю. Головний будинок дістав асиметричну композицію з активним силуетом, що був утворений складними дахами та кутовою вежею з наметовим вінчанням і шпилем. Дуже стримана раціоналістична пластика стіни подекуди прикрашена візерунками з цегли. Лаконічність та мальовничість досягнута тут без надмірних декоративних прикрас. Будинок створено за принципом об'ємної композиції, усі фасади вирішено в одній і тій саме манері, хоча трохи і відрізняються. На жаль, цей об'єкт у своїй лівобічній частині лишився недобудованим, про це свідчить штроба, залишена на тому причілку. В комплексі Селекційної станції Є. Н. Сердюк своєрідно запроектував житлові будинки, в їх модерніс-тичній зовнішності ледь помітні згадки про народне житло.

У ті саме роки Є. Н. Сердюк споруджує інші, менш значні будинки, - пошту на Петинській вул. в Харкові, школу в станиці Новомінській на Кубані, будинок Кредитово-кооперативного товариства у Мерефі, які за архітектурою близькі до тем, що були розроблені в комплексі Селекційної станції. Більш значним є житловий односекційний прибутковий будинок, проект якого архітектор виконав разом з інженером О. В. Гоможенком на вул. Катеринославській, 67 (1912 p.), хоча він сухуватий за формами. В його композиції рівновага досягається неканонічним чином. То все були новаційні тенденції, до котрих виявляв схильність архітектор, що сміливо йшов на порушення традиційно усталених композицій.

Значною роботою Є. Н. Сердюка у цей час стає комплекс будівель Носівської селекційної станції на Чернігівщині поблизу Ніжина (1911-1913 pp.). Композиційне рішення лабораторії станції виявляє систему розв'язання головного фасаду, побудовану на альтернативному протиставленні складових частин, поєднаних в одне асиметричне ціле. Композиція цього будинку є досить пластичною, вона свідчить, що автор дотримується власного трактування композиційних розв'язань, і досягає у цьому успіхів. Великий Будинок громадських зібрань у м. Слов'янськ, споруджений Є. Н. Сердюком разом із техніком С. В. Котляревським 1913-1914 pp., дає приклад звернення до монументалізованих форм декоративно-романтичної течії.

В теоретичних працях архітектор торкався проблем УАМ, обстоюючи необхідність досягнення органічності рішень, виступав проти неузгодженості у розв'язаннях планів та фасадів, назвавши цю ваду "ахіллесовою пятою" новітнього українського стилю, закликав до більш активного обстоювання потреб рідного стилю в міських та сільських будинках, особливо школах, які своїм художнім образом, розвиваючи народні традиції, повинні були формувати національно свідомого громадянина України, виховувати патріота, а не лише просто освічену людину.

Є. Н. Сердюк брав активну участь в громадському житті Харкова, був відповідальним секретарем Товариства техніків (1912-1917 pp.), експонував свої роботи на виставках у Харкові та Києві. Під час революції він включився у процес утвердження української державності в Харкові, через що наприкінці 1917 р. був змушений перебратися до Києва, а далі - до Кам'янця-Подільського, де протягом трьох років працював викладачем архітектури в Сільськогосподарському інституті та в Університеті. Там він помер і був похований.

Архітектурна творчість Є. Н. Сердюка була непересічним явищем в українському мистецтві початку XX ст., і хоча його твори протягом десятиліть лишались невідомими навіть фахівцям і розкрили своє значення лишь за останню чверть століття, внесок митця в УАМ вартий доброго слова і високої оцінки.

Література: [134; 135; 136; 137; 138; 46*; 50*; 51*; 61*; 79*; 82*; 89*, с 560; 126*, с. 737, 921-924; 124*; 139*; 142*; 143*].

Олексаидр Онуфрійович ЛУШПИНСЬКИЙ (1878-1944)

ЛУШПИНСЬКИЙ Олександр Онуфрійович (1878 -1944, м. Львів) - майстер української архітектури початку XX ст. Під керівництвом проф. І. І. Левинського закінчив 1904 р. Львівську політехніку і майже десять років працював в майстерні вчителя, співпрацюючи з ним на майже всіх визначних об'єктах.

Надзвичайно талановитий, художньо обдарований архітектор, О. О. Лушпинський виконував безліч малюнків та креслеників, за якими здіснювали керамічні, дерев'яні, металеві чи гіпсові прикраси у великих чи малих будинках. Оскільки І. І. Левинський, бувши водночас архітектором, промисловцем, педагогом, громадським діячем, у своїх творах найчастіше волів займатися загальними питаннями вироблення архітектурної ідеї, розробкою планів і конструктивних розв'язань, то саме на його улюбленого учня, О. О. Лушпинського, припадали питання суто художні, що були повязані з розробкою архітектурної композиції, її форми і деталей, особливості стилістики та оздоблення, від цоколя і до верхівки даху в екстер'єрі чи від підлоги до стелі, обладнання і меблювання в інтер'єрі. Тому досить важко виділити його внесок у той чи інший будинок, який споруджували за проектом, що вийшов з майстерні І. І. Левинського. Але саме рука О. О. Лушпинського, його вишуканий смак, кольористичні та пластичні уподобання, а ще й любов до народної архітектурної традиції, сприяли доведенню кожного об'єкту до значної досконалості і своєрідності, бо завдяки йому скрізь, де дозволяли умови, автори включались у пошук УАС в різних його варіаціях - сецесійних чи раціоналістичних, романо-візантійських чи неокласицистичних - і завжди доводили ці рішення до належного мистецького рівня.

О. О. Лушпинський вмів спиратись на здобутки гуцульських майстрів, утверджуючи особливі регіональні риси в архітектурі будинків, в інших випадках - виявляв здатність підхоплювати і розвивати морфологічні знахідки не лише західного регіону, але і Наддніпрянщини чи Слобожанщини, і тому був майстром не тільки галицького, але і загальноукраїнського значення.

Документально засвідчено внесок молодого О. О. Лушпинського в архітектуру будинку дяківської бурси "Колегіону" (1904-1905 pp.), що пов'язаний з майоліковими прикрасами на чолі і причілку, де надвіконні "рушнички" відзначаються монументально узагальненим малюнком орнаменту і глибоко регіональним колоритом (брунатний, жовтий, зелений і чорний кольори). Мабуть, і в будинку банку "Дністер" (1904-1906 pp.) йому належала кольорова майоліка, в якій помітний відгомін гуцульських уподобань. Можливо, надмір декоративного ліплення на фасадах є також його внеском, бо дуже вже по-молодечому вирішено ці площини, перенасичені декором, хоча це могло бути пов'язане і з уподобаннями ще одного автора будинку - Тадеуша Обмінського (1874-1932), - який тоді захоплювався прикрасами сецесійного характеру. Дуже хотілося б думати, що в цьому будинку саме йому належить малюнок вежі на даху, в котрій проглядають впливи народних дерев'яних дзвіниць.

В іншому, досить суворому за раціоналістичною зовнішністю, будинку "Народный дом. Родная школа" уподобання О. О. Лушпинського виявилися у кольоровому підкарнизному фризі та в металопластиці обґратувань, які вносять риси теплоти, що походять від народного розуміння краси. Художній смак майстра більш сильно зміг виявитись в чудовому за образом будинку Українського педагогічного товариства, що відзначений міцною пластикою об'ємів з активним вирішенням силуету - головною вежею та подібними до веж надбудовами на бічних ризалітах. Гадаємо, що руку О. О. Лушпинського можна розгледіти і в рішенні головного порталу з колишнім трапеційним прорізом і ґанком, з розгорнутими на три боки маршами сходів, знищеними за радянських часів. Особливо виразним здасться тиловий фасад будинку, де чудово грають світлотінями білі об'єми виступів, накриті дахами, що звисають над стінами, надаючи будинкові щироукраїнської зовнішньості, поєднуючи його з білохатніми традиціями наддніпрянської архітектури.

О. О. Лушпинський разом з І. І. Левинським споруджує читальню "Просвіти" на Клепарові у Львові. Як свідчать львівські мистецтвознавці, О. О. Лушпинський доклав немало зусиль до пластичного оформлення інтер'єру Музичного інституту ім. М. В. Лисенка (1913-1916 pp.), спорудженого за проектом, розробленим у майстерні І. І. Левинського. У творах, які повністю належать цьому архітекторові, мабуть, найліпше виявився його хист, не закутий в обмежувальні рамки патрона.

Першим самостійним твором слід було б вважати "Народний дім" в Копичинцях (1903-1905 pp.). Там виявилося поєднання візантійсько-романських рис з деякими формами народної архітектури, якби ця праця не здавалася такою, що виявляє впливи В. С. Нагірного. Близьким до неї є також Народний дім у Борщеві (1905-1909 pp.), хоча можливості архітектури цієї кам'яниці були обмежені оточуючою забудовою і малими коштами, що були виділені на будівництво.

Отже, на першому етапі творчого шляху архітекторові довелося вивільнятись від могутніх впливів його наставників і старших колег, поступово знаходити неповторні риси власного творчого обличчя. О. О. Лушпинському це щастить зробити у наступних творах. Надзвичайна стриманість і велика пластичність рішення композиції притаманна будинку сільськогосподарської школи і селекційної станції в Миловані поблизу Єзуполя (1910-1913 pp.), Тут виявився значний творчий темперамент майстра, котрий на цьому, другому, етапі творчості не потребував якихось додаткових засобів для надання підкресленої виразності міцним об'ємам, створеним стінами і могутніми дахами. В цьому об'єкті виявилася велика сила архітектурної пластики, що не вимагала декоративних розцяцькувань, поширених в попередній період. До речі, вперше це виявилося в тиловому фасаді Українського педагогічного товариства. В останньому прикладі ця тенденція підтвердилася як веління епохи, що потребувала збільшення раціоналістичних тенденцій. Та не скрізь щастило досягати цього однозначно, особливо якщо згадати Народний дім в Кам'янці Струмиловій (1911-1912 pp.). Бо він, припадаючи на другий період творчості майстра, зберігає певні риси попереднього періоду, зокрема підкреслену пластику вирішення стіни. Водночас в ньому є підкресленою тенденція до єдності лаконізму та монументальності. Величний шатровий дах головного об'єму, кольоровий фриз із полівяних плиток і спаровані трапеційні вікна надали значної виразності, переважаючої навіть рядову громадську функцію цієї будови. Саме завдяки таким рисам будинок став архітектурною домінантою вулиці, досить одноманітно забудованої шерегою маловиразних кам'яниць. Здається, значний образ цього Народного дому вимагав для себе хоча б невеликого майдану, в який могла б органічно увійти ця фронтально-об'ємна композиція.

Чутливо прислухаючись до наростаючих змін в тенденціях розвитку світової архітектури початку XX ст., в котрій щороку зростали раціоналістичні уподобання, О. О. Лушпинський 1911 р. зводить нехарактерний для Галичини монумент чільному керівнику "Української трійці" Маркіяну Шашкевичу - на відзначення його столітнього ювілею. Монумент було встановлено на Білій Горі у Підліссі, на батьківщині поета і громадського діяча, протягом двох місяців у вигляді двадцятиметрової залізної ґратчастої вежі чи, вірніше, - вишки-"фігури", увінчаної хрестом. У цьому проглянула традиція, започаткована знаменитою паризькою вежею Густава Ейфеля, спорудженої 22 роками перед тим з нагоди початку Великої французської революції 1789-1794 pp., яка заманіфестувала початок нового буржуазного ладу у Франції. Паризька вежа утвердила новий раціоналістичний напрям розвитку архітектури. Внесок М. Шашкевича в українську культуру був дуже значним, бо він не лише навернув галичан до рідної української мови, але і закинув у їх душі зерна самосвідомості, які, визріваючи, призвели до народження не просто племені або народності, а нації, здатної свідомо осягнути своє минуле і сучасне, запрагнути достойного майбуття і знайти сили для того, щоб його вибороти. То було не лише архітектурне виявлення перефразованих слів М. Шашкевича: "Українцем був, є і буду", але, скоріше, віддзеркаленням патріотичного провіщення Івана Франка:

Та прийде час, і ти огнистим видом  Засяєш у народів вольних колі,  Труснеш Кавказ, впережешся  Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі,  І глянеш, як хазяїн домовитий  По своїй хаті і по своїм полі.

Віру в сучасне і світле майбуття репрезентує ця вежа на Білій Горі, в якій інженерний раціоналізм з'єднався з патріотичною символікою національного самоутвердження нашого народу. Не випадково поряд із залізною вежею архітектор запроектував копець, подібний до тих козачих курганів, що стоять на степовій Наддніпрянщині, немов піраміди, що уособлюють віковічність боротьби нашого народу за волю і відбивають його незламність у боротьбі за світле майбутнє.

Велике горе принесла народові Галичини перша світова війна, загибель значної кількості людності, руйнування сіл і міст, знищення жител і господарських споруд. Тільки-но було відбито від ворога значну частину рідної землі, відразу встала потреба розгортання відбудовчих робіт. Для цього архітектор створює серію житлових, господарчих і громадських будинків для Західної України, виданих 1916 р. у вигляді великого альбому під назвою "Відбудова знищених осель в Східній Галичині". У цих проектах майстер задумує рішення, котрі при обмежених коштах могли стати основою відбудовчого процесу на селі, розрахованого на створення більш високих екологічних умов життя. Якість проектів була настільки високою, що вона позитивно вплинула на розробку проектів сільських будівель, створених групою фахівців під керівництвом Д. М. Дяченка у пореволюційну добу в Наддніпрянській Україні, котрі були видані 1926 та 1928 pp. в Києві двома альбомами під назвою: "Проекти з сільського будівництва". Так вплине О. О. Лушпинський на київських колег.

О. О. Лушпинський брав участь в багатьох архітектурних конкурсах і нерідко діставав винагороди за проекти. Ним було розроблено взірці меблів з гуцульськими орнаментальними мотивами, створені меморіальні таблиці, присвячені М. Шашкевичу, що були встановлені на стінах собору св. Юра та будинку Духовної семінарії. За його проектом було споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку у Винниках, який під час польсько-української війни 1918-1919 pp. зруйнують польські загарбники. В усіх цих творах виявлено значний мистецький хист і високий художній смак зодчого, було засвідчено широкий творчий діапазон творчої наснаги. Роботи О. О. Лушпинського експонувалися на багатьох виставках, завжди викликаючи схвальні відгуки фахівців і захоплення глядачів. Протягом усього життя майстер вивчав пам'ятки народної архітектури, виконував їх малюнки і обмірні кресленики. Ця його робота побачила світ 1922 р. в чудовому альбомі. В ньому було зафіксовано найкращі твори народної дерев'яної архітектури Західної України. У малюнках майстра привертає увагу творча манера графічного зображення, його почерк, що передавав справжню любов художника до шедеврів, не відомих широкому загалу навіть освічених людей. Через усе життя архітектора пройшла щира любов до свого народу, до витворів його художнього генія. Ця любов надихала митця на творчі подвиги, в яких чудово поєдналось традиційне та новаторське, тогочасне і вічне, що й поставило імя О. О. Лушпинського на одне з найпочесніших місць серед видатних майстрів української архітектури XX ст.

Література: [177; 26; 98; 99; 140, с 156; 109, с. 273, 274; 57, с. 40-^3; 53*; 84*; 86*; 106*; 103, с. 373; 115; 142*].