Олександр Матвійович вербицький (1875-1958)

ВЕРБИЦЬКИЙ Олександр Матвійович (27.09 1875, м. Севастополь - 9.11 1958, м. Київ) - архітектор-праткик, педагог. Дійсний член Академії архітектури УРСР, професор Київського інженерно-будівельного інституту (тепер - Київський національний університет будівництва і архітектури).

Закінчив 1898 р. ПИТИ з відзнакою та занесенням його імені на почесну мармурову дошку Інституту. У Києві і 1898 р. працював на спорудженні комплексу будинків Київського політехнічного інституту за проектом академіка архітектури Є. С. Кітнера, потім - на будівництві Оперного театру, який зводили за проектом академіка архітектури В. О. Шрьстгера. Праця на цих будовах збагатила молодого зодчого досвідом, що дозволило йому у наступні роки почати пошук особистого творчого почерку. Саме це станеться під час роботи архітектором при Управлінні південно-західних залізниць, з котрим він буде співробітничати протягом майже сорока років і в якому створить найзначніші свої споруди.

Першою роботою О. М. Вербицького, яка зверне увагу на його особу, буде розробка фасаду споруди банку по вул. Інститутській в Києві, який запроектував цивільний інженер О. В. Кобелєв (1901 p.). Це був типовий приклад ретроспективної архітектури, що мала коріння у формах флорентійської готики. Будинок став одним з найкращих в архітектурі передреволюційного Києва, він показав, якими прекрасними задумами, віртуозною композицією і витонченим малюнком володіє молодий зодчий. Проте, далі він не пішов шляхом романтичної ретроспекції. Краса пошуків модерну захопила його повністю, і тому переважна більшість його робіт буде виконана саме у формах модерну з переважаючими впливами віденської сецесії, зокрема - Oтто Вагнера. Такими стали його споруди залізничних майстерень у Києві (1903 p.), елеватор в Одесі (1903 p.), залізнична станція "Київ-товарний" на Протасівці (1903 p.), вокзали у Сарнах (1906 р.) та Ковелі (1907 p.). Добре задумані у функціональному відношенні, ці споруди мали усі симетричні рішення з характерними сецесійними формами, виразними і живописними, що відзначалися бездоганним малюнком. В них почало виявлятись певне тяжіння також до раціоналістичного трактування образу. Проте, вперше у роботах О. М. Вербицького 1907-1908 pp. з'являється натяк на зацікавлення деякими проявами УАМ, що можемо спостерігати в будинку залізничної станції у Фундуклеївці, а далі - у ковельській гімназії (1907-1909 pp.), де майстер починає застосовувати башти із заломами або трапеційні вікна.

Досить вдалим його твором став триповерховий житловий будинок на вул. Лютеранській, 15 у Києві (190В p.), де модерністична мальовничість підкорюється раціоналістичній стриманості і тектонічності, що доповнюєтьа декоративним панно на фронтоні, виконаним в майоліці художником А. Козловим. Тоді саме архітектор зводить дуже вдалий за образом будинок Залізничних квиткових кас на вул. Пушкінській, 14 (1908 p.), де форми стають стримано тектонічними, а на фасаді першого поверху щастить знайти чудове вирішення повнотілої стіни, прорізаної вишуканими арковими вікнами. Тут, здавалося б, не було знакових елементів УАС, але виявлявся його дух у співвідношеннях цих архітектонічних частин. Проте, знайдене тут О. М. Вербицький пізніше майже не розвине. Наступною великою працею майстра стає прибутковий житловий будинок на розі вулиць Стрілецької та Рейтарської (1912 p.). Можливо, це найбільш еклектична і разом з тим мальовнича робота О. М. Вербицького, де модерн, раціоналізм, бароко і неокласицизм дивовижним чином з'єдналися в одне нерозривне ціле, що позначене блискучою промальовкою деталей у композиції, створеній архітектором з легкістю віртуоза, якому підвладні усі форми, а творча наснага дозволяє їх поєднувати і варіювати, підкорюючись якійсь прекрасній музичній темі. Вона бринить у всій цій елегантній роботі, де майже неможливо відділити красу від правди, а останню - від її протилежності. Тоді саме за його проектами будують такі прозаїчні споруди, як цукровий завод у Верхнячці, паперові фабрики в Малині та Гомелі.

Після 1910 р. майстер співпрацює також і на педагогічній ниві - в Київському політехнічному інституті, з 1918 р. - у Київському архітектурному інституті, з 1924 р. Київському художньому, а з 1930 р. - Київському інженерно-будівельному (до 1949 p.).

У 1920-ті pp. архітектор створює низку проектів будинків сільських комун, в яких також намагається наблизитись до засвоєння тем УАМ. Найвизначнішою і найтрагічнішою його роботою стає великий корпус Київського залізничного вокзалу (1928-1932 pp.). Цю споруду зведуть в основному саме в ці роки, хоча конкурси на її проектування здійснювалися ще 1913 p., потім 1924-1928 pp., що супроводжувалося гарячою дискусією в київській, харківській і навіть московіській пресі і не обійшлося без політичних звинувачень автора, коли він навіть під час спорудження змушений був відхрещуватися від його архітектурної стилістики. Справа в тому, що тоді почалася боротьба між прибічниками УАМ, з одного боку, прибічниками УАНБ, - з другого, і екстремістично налаштованими радикалами-конструктивістами, які виступають проти і перших і других, - з третього. Саме тому київський вокзал стає об'єктом затятої критики, яка, розпочавшись 1928 p., буде продовжуватись років сім, та ще і в післявоєнний час її відгомон буде іноді проявлятись. Будинок вокзалу став величною і великою транспортною спорудою з щоденним пропуском значного числа потягів. Автор задумав вокзал як своєрідну увертюру до київської архітектури того часу, коли найвизначніші пам'ятки мали яскраво виявлений бароковий вигляд, починаючи від Софії Київської у центрі і кінчаючи комплексами на Подолі, Печерську, Куренівці та в Китаєві. Ще й новий комплекс Сільськогосподарської академії в Голосієві включився в цей бароковий пояс Києва. Ці об'єкти, що виявили одну з найхарактерніших рис столиці України, знайшли своєрідне відбиття в образі Залізничного вокзалу, котрий став начебто візитною карткою міста. Жорстка критика архітектурних форм Вокзалу з безпідставними політичними звинуваченнями болюче вразила майстра, який змушений був відійти від робіт по завершенню комплексу, котрий тоді так і лишився незавершеним. В будинку Залізничного вокзалу О. М. Вербицький досягнув безумовного успіху, в якому новаторство і традиція злилися в одне вражаюче ціле, але оригінальність задуму не була належно оцінена сучасниками. У повоєнний час всупереч незгоді автора інтер'єр було змінено (архіт. Г. Ф. Домашенко), це торкнулося і його зовнішності.

За більш ніж сорок років педагогічної роботи О. М. Вербицький виховав плеяду зодчих, з них деякі стали визначними майстрами, що здобули значно більшого визнання, ніж їх скромний і талановитий учитель.

О. М. Вербицький був визначним майстром УАМ в його декоративному, раціоналістичному, а частково і національному варіантах.

Література: [16*; 70; 48*; 224, с 152-153].