42

ЗМІСТ ВСТУП ………………………………………………………………. 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ………………………………………. Основні аспекти соціальної політики держави…………….. Нормативно – правове забезпечення фінансування соціальної сфери…………………………………………………………… Світовий досвід фінансового забезпечення соціальної сфери………………………………………………………………………... ОЦІНКА ФІНАНСОВОГО СТАНУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ…………………………………………………….. Аналіз видатків державного бюджету на соціальний захист та соціальне забезпечення населення…………………………..………… Аналіз бюджетного фінансування соціальної сфери………. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ…………… ВИСНОВКИ…………………………………………………………. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………

3 5 5 10 13 20 20 25 30 37 39

ВСТУП

соціальний фінансування пенсійний захист

Актуальність теми. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні закладено правову базу для розвитку ринкових відносин, здійснюється лібералізація економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, запроваджується широка демократизація трудових відносин, вживаються заходи щодо встановлення мінімальних соціальних гарантій, створення системи адресної допомоги малозабезпеченим громадянам.

Зменшення надходжень до бюджету загострило проблему фінансування заходів соціального захисту населення, в результаті чого погіршився соціальний захист найбільш вразливих категорій населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, одиноких громадян похилого віку, безробітних, багатодітних сімей.

Реформування соціального захисту населення викликане відсутністю єдиних принципів визначення критеріїв необхідності надання соціальних пільг, взаємоповторюваністю окремих соціальних виплат, відсутністю чіткої спрямованості соціальних виплат на допомогу сім’ям з низьким рівнем доходів, недостатньою узгоджуваністю соціальних виплат з іншими державними витратами, відсутністю механізмів регулювання бюджетів соціальних фондів тощо.

Потребує вдосконалення структура і порядок формування бюджетних видатків на соціальні потреби на основі використання системи державних мінімальних соціальних стандартів.

В Україні прийнято ряд правових актів, які регулюють відносини в галузі соціального захисту населення. В Конституції України, в Законі України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», інших законах, актах Президента України визначено основні форми і методи соціального захисту населення. Існує нагальна необхідність розробки і ухвалення цілого ряду законодавчих та нормативно-правових актів з конкретних видів соціальних виплат і послуг. Ці акти повинні базуватися на науково обґрунтованих фінансово-правових основах.

Багато вітчизняних та зарубіжних вчених у своїх працях досліджували проблеми формування та реалізації бюджетної політики в соціальній сфері, серед яких Василик О.Д., Дробозіна Л.А., Кравченко В.І., Луніна І.О., Опарін В.Н., Родіонова В.М., Павлюк К.В., Пасічник Ю.В., Сало І.В., Соколовська А.М. та інші.

Предметом дослідження є фінансово-правові основи фінансування соціальної роботи.

Об’єктом дослідження є видатки бюджету на соціальну сферу.

Метою курсової роботи є розглянути механізм фінансування соціальної сфери та забезпечення в Україні.

Відповідно до визначеної мети необхідно було вирішити такі завдання:

- визначити основні аспекти соціальної політики держави;

- розглянути нормативно – правове забезпечення фінансування соціальної сфери;

- проілюструвати світовий досвід забезпечення соціальної сфери;

- проаналізувати видатки державного бюджету на соціальний захист та соціальне забезпечення населення

- зробити аналіз бюджетного фінансування соціальної сфери;

- навести шляхи вдосконалення вирішення проблеми фінансового забезпечення соціальної сфери.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновки та списку використаних джерел.

1 Теоретичні засади фінансового забезпечення соціальної сфери в україні

1. Основні аспекти соціальної політики держави

В умовах переходу до ринку потребує уточнення економічна сутність деяких категорій системи соціального захисту.

Стаття 46 Конституції України гарантує громадянам право на соціальний захист, «що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними». [1]

Але в питаннях змісту категорії «соціальний захист» серед економістів немає єдиної думки.

О.Д. Василик відносить «соціальний захист» до категорії розподільчих відносин і називає його продуктом ринкової економіки, тому що в умовах державної власності держава не може захищати громадян від себе самої. Він вживає терміни «соціальні гарантії» і «соціальне забезпечення» в широкому розумінні, включаючи до них гарантію громадянину, зайнятому трудовою діяльністю, нормального рівня добробуту через мінімальний рівень заробітної плати; гарантії отримання загальної освіти, охорони здоров'я; державне регулювання цін та інші гарантії. Категорія «соціальне страхування» розглядається ним як одна з форм соціального забезпечення [5].

Г.В. Красюк також розуміє категорію «соціальний захист» у широкому значенні, а соціальну допомогу та соціальне забезпечення вважає різними категоріями. На його думку, соціальна допомога гарантує громадянам, які опинилися за межею бідності і неплатоспроможності внаслідок різних причин, забезпечення життєвого мінімуму, можливість психофізичного виживання в кризових соціально-економічних умовах. Соціальне забезпечення гарантує певний рівень існування людини (відшкодування втрати регулярного прибутку, компенсація додаткових витрат у зв'язку з інфляційними процесами, попередження причин, що призводять до втрати регулярного прибутку внаслідок призупинення виробництва тощо). Автор вважає, що в основі розв'язання проблем соціального захисту повинна бути єдність трьох головних напрямів соціальної політики: соціальна допомога, соціальне забезпечення та соціальні послуги, що забезпечують певний рівень трудової активності, участі у громадському житті (програми професійної перекваліфікації, створення додаткових робочих місць) [15].

А.О. Єпіфанов, І.В. Сало, І.І. Дьяконова визначають соціальний захист населення як систему державного матеріального забезпечення ветеранів праці та інших громадян похилого віку, ветеранів війни, громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи, державної допомоги сім'ям із дітьми, загальної цільової грошової допомоги на проживання тощо. Таким чином, автори розглядають поняття соціального захисту у вузькому значенні, не включаючи до нього соціального страхування [12].

Л.І. Якобсон вважає, що завдання, які розв'язуються в галузі витрачання суспільних коштів, можна розділити на три групи:

1) надання соціальної допомоги тим членам суспільства, які не мають можливості самостійно себе забезпечити. Наприклад, допомоги, що виплачуються інвалідам. Найближчим субститутом соціальної допомоги є приватна доброчинність;

2) забезпечення соціального страхування у разі хвороби, безробіття тощо. Для цієї категорії видатків, на відміну від попередньої, суть процесу не зводиться до перерозподілу, тут має місце своєрідне попереднє акумулювання коштів, у тому числі іноді особистих коштів, застрахованих із метою наступної виплати з настанням страхового випадку. Найближчим субститутом суспільного страхування є страхування приватне і добровільне;

3) виробництво і придбання матеріальних благ і послуг, відповідальність за задоволення потреб в яких бере на себе держава.

Таким чином, можна вважати, що в трактуванні Л.І. Якобсона соціальний захист забезпечується соціальною допомогою та суспільним страхуванням. Положенням Конституції України найбільшою мірою відповідає визначення соціального захисту як сукупності різноманітних форм і методів забезпечення непрацездатних, у тому числі й соціального страхування.

Довгострокова орієнтація України на економічний розвиток полягає у здійсненні радикальних реформ, спрямованих на створення якісно нової системи. У процесі цих реформ слід забезпечити комплексний розвиток усіх складових ринкової економіки. Однією з них є система соціального захисту населення країни. В широкому розумінні поняття «соціальний захист населення» можна визначити як систему економічних, політичних і правових заходів, спрямованих на створення оптимальних умов забезпечення реальних можливостей реалізації населенням своїх прав і свобод, які забезпечують матеріальний добробут [26].

Основою системи соціального захисту населення є сукупність державних, економічних, соціальних і правових гарантій: право на працю та отримання винагороди за працю відповідно до її кількості та якості, право на вибір професії і сфери використання праці, здобуття загальної та професійної освіти, право на отримання матеріальної допомоги у похилому віці та при втраті працездатності у працездатному віці, право на соціальне страхування тощо. На соціальний захист населення Україна витрачає близько 20–25% коштів державного бюджету.

Соціальний захист населення здійснюється за рахунок коштів держави, приватних і громадських організацій.

Таким чином, економічна категорія «соціальний захист» являє собою систему розподільчих відносин, у процесі яких за рахунок частини національного доходу утворюються та використовуються суспільні фонди грошових засобів для матеріального забезпечення та обслуговування окремих категорій громадян.

Тісний зв'язок соціальної допомоги і соціального страхування призвів до того, що в країнах із ринковою економікою для аналізу та коригування державної соціальної політики широко використовується категорія «соціальний бюджет». Це видатки, які здійснює держава, підприємства й фізичні особи на соціальний захист, і доходи, які необхідні для фінансування цієї системи. [15]

Отже, між програмами соціальної допомоги і суспільного страхування немає непрохідної межі. Однак принципово важлива різниця між ситуацією, коли нужденний отримує допомогу за рахунок інших осіб, і тією, коли людина, яка зіштовхнулася з певними складностями, користується виплатами із суспільного фонду, накопиченого за її безпосередньою участю. Накопичення фондів суспільного страхування забезпечується, як правило, за допомогою податків.

Примусове (податкове) фінансування страхування може бути виправдано за такими причинами:

– економія на масштабі. Збільшення кількості застрахованих – не тільки умова об'єднання ризиків, а й найважливіший фактор відносного зниження адміністративних видатків;

– відсутність достовірних прогнозів деяких ризиків, у тому числі соціального (ризику раптового виникнення обставин, які завдають істотної шкоди багатьом особам одночасно). На відміну від приватних страховиків, держава має змогу залучати додаткові кошти за допомогою збільшення податків;

– несприятливий відбір. Це явище характерне для випадків, коли сукупність людей, що страхуються, неоднорідна з точки зору задоволення ступеня ризику;

– проблема морального ризику – страхування знижує зацікавленість застрахованого у запобіганні страховому випадку [6, c. 26–28].

Альтернативою суспільному страхуванню є безпосереднє індивідуальне накопичення резервних коштів, приватне страхування і соціальна допомога. При відсутності обов'язкового суспільного страхування значно зросла б потреба в перерозподілі у формі соціальної допомоги. Примусовий перерозподіл органічно пов'язаний із природою соціальних гарантій, які суспільство надає своїм членам виходячи з потреб справедливості. Отже, питання не в тому, як повністю уникнути перерозподілу, а в тому, як мінімізувати його масштаби за даного рівня соціальних гарантій.

Раціональну стратегію можна викласти таким чином:

– той, хто не здатний вносити вклад у формування страхових фондів, повинен отримувати соціальну допомогу в межах встановлених гарантій;

– інші члени суспільства повинні бути залучені до обов'язкового страхування також у межах чітко встановлених гарантій, що не перевищують рівня, який диктується вимогами справедливості та ефективності;

– держава повинна проводити політику, яка сприятиме добровільній реалізації запитів щодо об'єднання ризиків, тим самим це доповнить обов'язкове суспільне страхування добровільним приватним. [26]