Завдання 15 передбачає розгорнуту відповідь і оцінюється в 12 балів.

15. Проаналізуйте історичне джерело і дайте йому оцінку

Зі спогадів Івана Цюпи

« Сонячним вранці до Будинку літераторів під’їхало з десяток чорних ”Волг” – майже на кожного по машині. Від Спілки ми вирушили до особливого причалу на Дніпрі, де стояла яхта першого секретаря ЦК Компартії України. Там нас привітно зустрів секретар ЦК з ідеологічних питань Федір Данилович Овчаренко. Поручкався з кожним з нас – Гончаром, Бажаном, Козаченко, Новиченко, Башем, Збанацький, Зарудним, Воронько, Павличко, Коротичем, Смоличем, мною …

З палуби спускаємося в кают-компанію. А там, як у казці, чарівний стіл, заставлений пляшками з коньяками, горілкою і винами найрізноманітніших марок і закусками : окрім чорної і червоної ікри – осетрина і сьомга, сервелат і мисливські сосиски, а ще свіжі помідори і огірочки. Була там навіть мелітопольська черешня, доставлена ​​спеціальним літаком.

…Знову сідаємо до столу. Знову тости, схвильовані виступи. Але ось Петро Юхимович бере ініціативу в свої руки і откровенно але пояснює, заради чого нас сюди запросили. – Незважаючи на всі відомі успіхи української радянської літератури, є в ній, на жаль, і прикрі недоліки. І неприємно те, що їх допускає лідер Союзу Олесь Гончар. Це явно проявилося в його ”Соборі”…

Відповідь: 

Іван Цюпа — український журналіст і письменник — розпочав свою творчу діяльність у 1940-х роках.

У 1995 році вийшла нова книга письменника «В пазурах єжовщини», яку він, репресований та реабілітований, присвятив «світлій пам’яті незабутніх земляків моїх, розчавлених на жорнах тиранії, замучених голодомором, доведених до згуби по тюрмах і таборах, безневинно розстріляних».

У своїх спогадах І. Цюпа розповідає про епізод з життя двох ключових осіб радянської України 1960-х років; Олеся Гончара і Петра Шелеста.

Олесь Гончар — видатний письменник, авторитетний літератор, «живий класик», твори якого входили до шкільної навчальної програми. З 1959 р. до 1971 р. О. Гончар — голова правління Спілки письменників України, і за час його керівництва нікого зі Спілки письменників не було виключено. Він не був дисидентом, однак його твори «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968) стали невід’ємною частиною літературного доробку «шістдесятників»,

Роман «Собор», про який ідеться у спогадах І. Цюпи, був не лише розгромлений офіційними критиками, а й вилучений з книгарень та бібліотек.

Петро Шелест з 1963 до 1972 р. був першим секретарем центрального комітету комуністичної партії України, тобто головною політичною фігурою УРСР. Час його перебування на посту першого секретаря став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського компартійного керівництва. П. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На фоні загальної політики русифікації вагомими були його виступи на захист прав української мови у шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Він захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури, зокрема й О. Гончара.

Не випадково Іван Цюпа наводить слова П. Шелеста, звернені до українських письменників: «Ось ми зараз сидимо з вами за єдиним столом, говоримо про такі речі, що коли б це було у тридцять сьомому, то нас би усіх запроторили в тюрму…»

Зі спогадів І. Цюпи ми дізнаємося про окремі деталі побуту вищої партійної номенклатури, а також бачимо особи О. Гончара і П. Шелеста не в офіційному, а у звичайному людському вимірі.