13. Структура і джерела романо-германського права.

Романо-германське право сформувалось в XII–XIII ст. у результаті рецепції (запозичення) римського права країнами континентальної Європи В усіх країнах романо-германської родини визнається розподіл права на публічне і частка, відоме ще з часів Римської імперії і яке стало класичним. Публічне право регулює відносини субординаційні, що базуються на владі і підпорядкуванні, на механізмі примусу зобов'язаних осіб. У ньому домінують імперативні норми, що не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин. Приватне право опосередковує відношенні між рівноправними, незалежними суб'єктами. Тут переважають диспозитивні норми, що діють лише в тій частині, у якій вони не змінені, не скасовані їхніми учасниками. До сфери публічного права відносяться конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне право, процесуальні галузі ООН, інститути Трудового права і т.д. У сферу приватного права входять: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право, ООН, інститути трудового права і деякі інші. Підставою, критерієм виділення публічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення суспільних цілей і завдань), приватного права — особливий, приватний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій). Іншою структурною особливістю романо-германського права є послідовний галузевий розподіл норм, їх прив’язка до конкретних галузей права і правових інститутів.   Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн системи, володіють вищої юридичний силоміць і поширюються на всю територію держави, усіх його громадян. Помітимо пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може чи забороняти легалізувати звичаї, окремі положення судової практики, внутрішньодержавні договори.  Відповідно до романо-германської доктрини закони підрозділяються на конституційні і звичайні. В усіх країнах системи закріплені принципи пріоритету конституційних законів над звичайними. Крім законів у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, інші документи, видавані виконавчою владою. Другим джерелом романо-германського права є звичай, що виступає як доповнення до закону. Крім той звичай виконує функцію згладжування протиріч, несправедливості законодавчих рішень. Третім джерелом романо-германського права з визначеними застереженнями може бути визнана судова практика. Зміст цих застережень зводиться до того, що відповідно до діючої доктрини, норми права можуть прийматися тільки самими законодавчими чи уповноваженими органами. Судові практики вірять лише тлумачам чи закону яким-небудь іншим нормативним актам.

15.Сім’я загального права. Прецедент в англійському й американському праві.

1. Для сім'ї загального права характерні такі спільні ознаки: Загальна система права не азнала значного впливу з боку римського або канонічного права, його розвивали не університети, а юристи-практики, тобто в своєї основі воно є судейським правом.Структура цієї сім'ї складається із загального права, права справедливості та статутного права. загальне право створювалося королівськими судами як судове (процесуальне) право. Пізніше розвивається так званий "суд канцлера", утворюється специфічна судова система, яка розглядає справи на підставі "норм справедливості". Статутне-писане правоУ США — писані конституції, кодекси та інші законодавчі акти.   ознаки сімі заг права 1.     Для правових систем, які належать до цієї правової сім'ї, не характерна кодифікація, хоча іноді вона зустрічається (наприклад, у США). 2.     Найпоширенішим джерелом права у цій правовій сім'ї є судовий прецедент —. Це не виключає наявності інших джерел права — статутного права, звичаїв, доктрини тощо. 3.     Визнаються правотворчі повноваження судді. 4.     Наявність інституту суду присяжних, які, не будучи професіональними суддями, наділені владими повноваженнями при вирішенні справи по суті. 5.     Пріоритет процесуального права над матеріальним. 6.           У правових системах, які належать до цієї сім'ї, немає поділу права на публічне і приватне, а також класифікації права на відносно виокремлені галузі. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення з конкретної справи. У цих норм немає поділу на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів тощо. Прецедент як джерело права в англо-американській сім'ї  Загальна доктрина судового прецеденту як обов'язкового джерела англійського права склалася лише в другій половині XIX століття. Це пояснюється насамперед тим, що тривалий час у правовій свідомості англійського суспільства панувала деклараторна теорія права, яка, визнаючи об'єктивним джерелом права звичаї і традиції країни, не дозволяла відносити судовий прецедент до джерел права.    1) утворення 1865 року спеціальної Ради і Правового товариства, до обов'язків яких входила публікація рішень вищих судових інстанцій за умови обов'язкового професійного контролю кожного випуску. До цього такі публікації здійснювалися в приватному порядку. Багато судових рішень залишалися взагалі невиданими;    2) створення на підставі законів про судоустрій 1873—1875 років єдиної централізованої системи судів. Функціонування системи прецедентного права було б неможливим, якби англійські суди не входили до єдиної системи і не знаходилися в певній ієрархічній підпорядкованості. У англійському праві правило прецеденту розкривається доктриною через такі положення: 1) рішення, прийняті Палатою Лордів є обов’язковими прецедентами для всіх судів; 2) рішення Апеляційного суду є обов’язковим для нижчих судів і для самого Апеляційного суду (крім кримінальних справ); 3) рішення високого суду є обов’язковим для нижчих судів. Інші суди прецеденту не створюють Якщо прецедентне право – це рішення судів, що є джерелами права, то судовий прецедент – це рішення суду по конкретній справі, яке містить юридичну норму і є обов’язковим при розв’язанні усіх наступних аналогічних справ. Рішення, які містять юридичну норму (загальнообов’язкове правило поведінки), діють так само, як і норми законодавства. Це відбувається на підставі принципу "всі майбутні справи повинні розглядатися так, як і аналогічні попередні справи". Існує два види прецедентного права: 1) загальне прецедентне право; 2) прецедентне право, що тлумачить діюче законодавство.