3. Спори,де об*єктом виступає право власності на інтелектуальну власність

Постанова Пленуму Вищого Господарського Суду " Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності"

правове регулювання та особливості вирішення спорів стосоно визнання права власності на об'єкти інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність — це права на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, виробничій та інших сферах, які є об’єктом цивільно-правових відносин у частині права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом нематеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, зазначених у законі. 

Спори про визнання результату інтелектуальної діяльності об’єктом промислової власності:

- пов’язані з відмовою у видачі патенту

-за запереченнями третіх осіб про видачу патенту

-про визнання патенту недійсним

Право інтелектуальної власності становлять:

5. особисті немайнові права інтелектуальної власності

6. майнові права інтелектуальної власності.

 Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:  

21. право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

22. право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

23. 3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

24.  Майновими правами інтелектуальної власності є:

25. 1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

26. 2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

27. 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

28.  4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

29.  До об'єктів права інтелектуальної власності належать:

30. Авторські права:

• літературні та художні твори;

• комп'ютерні програми; 

• компіляції даних (бази даних);

Суміжні права:

• виконання; 

• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; 

Промислова власність:

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення 

• комерційні таємниці.

Нормативно-правове регулювання даних нематеріальних активів:

• Паризька конвенція про охорону промислової власності

• Женевська конвенція про авторське право

• Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності

• Книга 4 Цивільного кодексу України

• Господарський кодекс України

Закони України:

• «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі».

• «Про охорону прав на промислові зразки».

• «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».

• «Про охорону прав на зазначення походження това­рів».

• «Про авторське право і суміжні права».

• «Про охорону прав на сорти рослин».

Особливості спорів:

11. Значний обсяг нормативно-правового регулювання

12. Необхідність врахування норм міжнародних документів

13. Розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення (частина четверта статті 16 ГПК)

14. У випадку якщо відповідачем або одним з відповідачів у справі виступає Державна служба інтелектуальної власності України, то справа в будь-якому разі відповідно до частини п'ятої статті 16 ГПК підлягає розгляду господарським судом міста Києва, оскільки названа Державна служба є центральним органом виконавчої влади. Державна служба інтелектуальної власності України повинна залучатися Відповідачем у спорах про визнання свідоцтва на зареєстрований знак недійсним, як орган, на який покладено повноваження щодо видачі свідоцтв на знаки для товарів і послуг.

15. В порядку господарського судочинства захищаються лише майнові права, немайнові права інтелектуальної власності – лише в рамках цивільного судочинства.

4. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

відшкодування збитків;

штрафні санкції;

оперативно-господарські санкції.

Крім зазначених до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Господарські санкції застосовуються в порядку, визначеному законом, безпосередньо учасниками господарських відносин або через звернення до господарського суду, а адміністративно-господарські санкції — спеціально вповноваженими державними органами або вповноваженими органами місцевого самоврядування.

За невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами.

Засновники суб’єкта господарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб’єкта.

Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин (форс-мажор) є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності в разі порушення зобов’язання через дані обставини, і передбачити порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

Відшкодування збитків як вид господарських санкцій

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єк­там, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків унаслідок порушення зобов’язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов’язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

У визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов’язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а в разі якщо вимогу не задоволено в добровільному порядку, — на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

Учасник господарських відносин, з вини якого допущено господарське правопорушення, зобов’язаний ужити необхідних заходів до запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або зменшення їх розміру, а в разі якщо збитків іншим суб’єктам завдано, зобов’язаний відшкодувати на вимогу цих суб’єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків у іншому обсязі.

Штрафні санкції

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Штраф­ні санкції стягуються понад завдані збитки.

Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

— допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

— збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад штрафні санкції;

— за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

За окремими видами зобов’язань законом може бути точно визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Наприклад, Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22 листопада 1996 р. передбачає, що пеня за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань або за затримку грошових надходжень на рахунок клієнта банку — одержувача грошових коштів, яку нараховано та не сплачено на день набрання чинності цим Законом, за згодою сторін може бути перерахована за період дії терміну позовної давності, але розмір її не повинен перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховувалася пеня.

У разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектору економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Оперативно-господарські санкції

За порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції — використовувані самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження порушень зобов’язання.

До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, що порушив господарське зобов’язання.

У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, зі звільненням її від відповідальності за це в разі порушення зобов’язання другою стороною;

відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналеж­ним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт унаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

відмова управненої сторони зобов’язання від прийняттядальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунка боржника в безакцепт­ному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

установлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

відмова від установлення на майбутнє господарських відносин зі стороною, яка порушує зобов’язання.

Наведений перелік оперативно-господарських санкцій не є вичерпним. Сторони можуть передбачити в договорі також інші оперативно-господарські санкції. Різноманітність цього виду санкцій викликає численні класифікації, які подаються в літературі[1].

Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов’язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред’явлення претензії порушнику зобов’я­зання.

Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані спеціально уповноваженими органами держави або місцевого самоврядування адміністративно-госпо­дарські санкції, тобто правові заходи організаційного або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єк­та господарювання та ліквідацію його наслідків.

Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санк­ції можуть бути встановлені виключно законами.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб’єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу) — ст. 240 ГК; адміністративно-господарський штраф — ст. 241 ГК; стягнення зборів (обов’язкових платежів) — ст. 242 ГК; зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання — ст. 243 ГК; застосування антидемпінгових заходів — ст. 244 ГК[2]; припинення експортно-імпортних операцій — ст. 245 ГК; застосування індивідуального режиму ліцензування — ст. 245 ГК; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання — ст. 247 ГК; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені Господарським кодексом та іншими законами.

Зазначимо, що підстави та порядок застосування різних видів адміністративно-правових санкцій передбачені Законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про захист економічної конкуренції», «Про ціни і ціноутворення», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та ін.

Ясна річ, господарський кодекс установлює лише загальні правила. Проте вже тепер спеціалісти відзначають, що норми ГК передбачають санкції, які першою чергою обумовлюються нормами податкового права, що не зовсім співвідноситься з положеннями ст. 4 ГК щодо розмежування господарських і податкових відносин[3].

Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання не пізніше як один рік з дня порушення цим суб’єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Білет № 23

1. зміст і форма позовної заяви до третейського суду

Позовна заява подається у письмовій формі.

У позовній заяві, що подається до третейського суду, повинні зазначатися:

назва постійно діючого третейського суду або склад третейського суду для вирішення конкретного спору;

дата подання позовної заяви;

найменування і юридичні адреси сторін, які є юридичними особами, та/або прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, місце проживання і місце роботи сторін, які є фізичними особами;

найменування і юридична адреса представника позивача, якщо він є юридичною особою, або прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, місце проживання і місце роботи представника, який є фізичною особою, у випадках, коли позов подається представником;

зміст вимоги, ціна позову, якщо вимога підлягає оцінці;

обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, докази, що їх підтверджують, розрахунок вимог;

посилання на наявність третейської угоди між сторонами та докази її укладення;

перелік письмових матеріалів, які додаються до позовної заяви;

підпис позивача або його представника з посиланням на документ, що засвідчує повноваження представника.

До позовної заяви додаються документи, що підтверджують:

1) наявність третейської угоди;

2) обґрунтованість позовних вимог;

3) повноваження представника;

4) направлення копії позовної заяви іншій стороні (опис вкладення про відправлення цінного листа, виписка з реєстру поштових відправлень тощо).

2. Право на апеляційне оскарження як гарантія законності вирішення господарського спору  Провадження в апеляційної інстанції — самостійна стадія, яка, вирішуючи загальні завдання господарського процесу, має власні специфічні цілі. Головною метою є перевірка законності й обґрунтованості рішень місцевого господарського суду, з тим щоб не допустити набрання законної сили та виконання помилкових судових рішень. Контроль суду апеляційної інстанції за діяльністю суду першої інстанції має свої особливості. Він здійснюється в специфічній формі — шляхом винесення судом апеляційної інстанції постанов з кожної розглянутої справи.    Суд апеляційної інстанції перевіряє правильність судових рішень з фактичної та правової сторін, за наявними у справі й додатково поданими доказами, в оскарженій та неоскарженій частинах. Він не зв’язаний доводами апеляційної скарги і зобов’язаний перевірити законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі (ст. 101 ГПК).  Отже, апеляційне провадження як стадія господарського процесу — це сукупність дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюються з метою перевірки законності та обґрунтованості судових рішень місцевих господарських судів, які не набрали законної сили й повторного розгляду справи по суті.    Право апеляційного оскарження рішення є правом на порушення діяльності апеляційного господарського суду з перевірки законності та обґрунтованості рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.    Право на оскарження рішення виникає із дня його прийняття у кінцевій формі за наявності вказаних у законі передумов. Такими передумовами є наявність винесеного місцевим господарським судом рішення, яке не набрало законної сили; а також суб’єктів оскарження, віднесених до осіб, які мають право на оскарження. Відповідно до ст. 91 ГПК сторони,прокурор та треті особи по справі мають право на подання апеляційної скарги, Сторонами у справі є позивач і відповідач. Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами позивача, а треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються всіма правами сторін, за виключенням зазначених у ст. 27 ГПК, до переліку яких не входить заборона на звернення з апеляційним оскарженням, такі особи теж мають право на подання апеляційної скарги. До того ж не має значення, чи брали особи участь у засіданні суду першої інстанції, треба, щоб вони були залучені судом у процес.    Згідно зі ст. 25 ГПК право на подання апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили, має правонаступник сторін і третіх осіб. Об’єктом апеляційного оскарження можуть бути лише рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.    Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення місцевого господарського суду (ст. 106 ГПК).  Сама апеляційна скарга подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Останній у п’ятиденний строк надсилає одержану скаргу (подання) разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду.  У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі й додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього (ст. 101 ГПК). Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі, але не приймає і не розглядає вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.    Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію (ст. 102 ГПК).    Особа, яка подала апеляційну скаргу (подання), має право відмовитися від неї до винесення постанови. Апеляційний господарський суд має право не приймати відмову від скарги, якщо це суперечить законодавству або порушує чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. Про прийняття відмови від скарги (подання) апеляційний господарський суд виносить ухвалу, якщо рішення місцевого господарського суду не оскаржене іншою стороною (ст. 100 ГПК).    Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав на здійснення встановлених законом процесуальних дій відносно рішення, яке не набрало законної сили, що перевіряється за апеляційною скаргою (поданням).    Апеляційна інстанція (ст. 103 ГПК) за результатами розгляду апеляційної скарги має право: — залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) — без задоволення; — скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення; — скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю чи частково; — змінити рішення.

3. Шляхи вирішення господарських спорів про відшкодування шкоди, збитків завданих невиконанням чи неналежним виконанням господарських договорів, застосування норм матеріального і процесуального права.

Зобов'язання за договором мають виконуватися належним чином і у встановлений термін. Одностороння відмова від виконання зобов'язань, так само як і одностороння зміна умов договору, не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Невиконання договірних зобов'язань може виявлятися у різноманітних формах. Наприклад, можливі варіанти невиконання (неналежного виконання) договору постачання можуть бути такі:

♦непоставка;♦простроченняпоставки;♦недопоставкавстрок;♦недостачатовару;♦постачаннятоваруненалежної якості або комплектності. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором порушник несе відповідальність, яка в загальному випадку полягає в тому, що він:1) відшкодовує збитки та моральну шкоду;2) сплачує штрафні санкції (неустойку, штраф, пеню);3) оплачує судові витрати.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань боржником він зобов'язаний відшкодувати кредитору заподіяні цим збитки. Під збитками розуміють витрати, здійснені кредитором, втрата або ушкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи" які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником (упущена вигода).

Таким чином, до збитків кредитора належать:♦втрата або ушкодження майна;♦витрати, зробленінимузв'язкузненалежнимвиконаннямдоговору;♦неотриманінимдоходи, які можна було б одержати, якби зобов'язання було виконано.

Крім того, законодавством передбачене також відшкодування моральної шкоди, завданої потерпілій стороні (втрата репутації, клієнтури тощо).

Розрахунок збитків провадиться за визначеною методикою, виходячи з характеру наслідків порушення, а не змісту самого порушення. Розмір збитків розраховується на основі визначених у встановленому порядку і діючих у потерпілої сторони норм, нормативів, цін, тарифів тощо. Витрати, що перевищують зазначені норми, нормативи, ціни і тарифи, відшкодуванню не підлягають. При втраті майна визначається вартість утраченого майна за відрахуванням зносу. При ушкодженні майна визначається сума уцінки або витрати на усунення ушкодження. До витрат потерпілої сторони відносять фактичні витрати, понесені нею до дня пред'явлення претензії. До таких витрат, зокрема, відносять витрати:♦у зв'язку з простоєм виробництва;♦на усунення недоліків одержаної продукції (виконаних робіт);♦по сплаті санкцій (включаючи відшкодування збитків) третій стороні тощо.

Штрафні санкції- це майнова відповідальність сторін. Вони встановлюються за невиконання зобов'язань, прийнятих у даному договорі.

Санкції можуть бути встановлені законом, що діють незалежно від дії договору, й обумовлені договором. Розмір штрафних санкцій, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру санкцій, що встановлений актом законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір санкцій може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Розрізняють штрафні санкції трьох видів:♦неустойки;♦штрафи;♦пені.

При цьому словом "неустойка" позначаються як усі штрафні санкції в цілому, так і певний вид цих санкцій.

Неустойкою є визначена законом або договором грошова сума чи інше майно, що боржник зобов'язаний передати кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Наприклад, за прострочення терміну постачання продукції постачальник виплачує покупцю штраф у розмірі 5% від вартості непоставленої у строк продукції.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

У разі розгляду спору в судовому порядку потерпіла сторона має право стягнути з винної сторони також суму судових витрат.

Судові витрати складаються з суми держ.збору, сум, що підлягають виплаті за проведення експертизи, призначеної судом, а також інших витрат, пов'язаних із розглядом справи про відшкодування збитків у суді.

За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено Господарським кодексом та іншими законами.

Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника також додаткова, так звана субсидіарна відповідальність іншої особи.

До суб'єктів господарювання можуть застосовуватися також оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції.