4. Спори що виникають із прав тимчасового володіння і користування рухомим майном: види, правова регламентація, особливості розгляду і шляхи вирішення.

Рухома річ (рухоме майно) - будь-яка річ (включаючи гроші і цінні папери), не віднесена законом до нерухомості.

Суб’єктами таких спорів виступають, як правило, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи, фізичні особи-підприємці.

Докази: копія договорів,додатки до договору, укладених між сторонами, акти прийому-передач, специфікації, витяги з Державного реєстру обтяжень рухомого майна

У тимчасове володіння та користування рухомі речі можуть передаватися за такими господарськими договорами:

1. За договором найму (оренди)

2. За договором позички

3. За договором комерційної концесії

4. За договором непрямого лізингу

Нормативно-правове регулювання: ЦК, ГК, ЗУ «Про фінансовий лізинг»,ЗУ «Про місцеве самоврядування», ЗУ «Про оренду державного та коммунального майна». ЗУ «Про заставу», Закону України „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”  – матеріальне, ГПК – процесуальне.

З даних правовідносин можливі такі види спорів:

1. Про визнання права тимчасового володіння (користування)

2. Про визнання даних договорів недійсними/дійсними

3. Про визнання даних договорів неукладеним

4. Про невиконання або неналежне виконання зобовязань за даними договорами

5. Про витребування рухомого майна з чужого незаконного володіння

6. Про стягнення орендної плати, за фактичне користування майном.

Білет№3

1. Гаазька угода про міжнародне депонування

Угода була укладена в 1925 р. Переглядалася в Лондоні в 1934 р. і Гаазі в 1960 р. Була доповнена «Додатковими актами», підписаними в Монако і Стокгольмі в 1961 і 1967 роках, а також «Протоколом», підписаним у Женеві в 1973 р. В 1979 р. до тексту Додаткового акту були внесені поправки.

Угода відкрита для держав–учасниць Паризької конвенції. Ратифікаційні грамоти і акти про приєднання здаються на зберігання Генеральному директорові ВОІВ.

Міжнародне депонування промислового зразка може відбуватися безпосередньо в Міжнародному бюро ВОІВ або ж за допомогою посередництва національного відомства у справах промислової власності держави–учасниці Угоди, яка є країною походження промислового зразка (якщо це передбачено законодавством відповідної держави). У національному законодавстві держав-членів може навіть міститися вимога про здійснення міжнародного депонування через посередництво свого національного відомства.

У кожній державі–учасниці Угоди, яка вказана заявником, міжнародне депонування має ті самі наслідки, які воно мало б у тому випадку, коли б заявник виконав усі формальності, пов’язані з одержанням охорони, що передбачені національним законодавством, і коли б відомство цієї держави виконало всі передбачені у зв’язку з цим адміністративні процедури.

Про кожне міжнародне депонування ВОІВ публікує в періодичному бюлетені репродукцію промислового зразка. Як правило, репродукція в чорно-білому виконанні. На прохання заявника виконується кольорова репродукція. Заявник має право прохати відкласти публікацію на строк до 12 місяців від дати міжнародного депонування або ж, якщо заявляється клопотання про пріоритет, – від дати пріоритету.

Кожній державі–учасниці Угоди надається 6 місяців, рахуючи від дати міжнародного депонування, для відмови у наданні охорони промислового зразка. Відмова має ґрунтуватися на нормах національного законодавства.

Міжнародне депонування може продовжуватися кожні 5 років. Строк дії охорони не може бути меншим ніж 5 чи 10 років (у випадку його продовження). Клопотання щодо продовження подаються протягом останнього року першого п’ятирічного періоду.

Припустимо, у якійсь країні–учасниці Угоди строк охорони становить не 5, а 10 років та, окрім цього, передбачено продовження дії відповідного охоронного документа ще на додаткові 5 років. У такому випадку в цій країні охорона відповідного промислового зразка на підставі міжнародного депонування має здійснюватися протягом аналогічного строку — за умови, що внутрішнім законодавством не передбачений інший порядок для міжнародного депонування.

Викладений вище порядок депонування ще не застосовується щодо ряду країн-учасниць Угоди, які взяли на себе зобов’язання лише відповідно з «Актом», що був прийнятий у 1934 р.

У згаданому Акті йдеться про те, що публікація про міжнародне депонування не містить репродукції промислового зразка. Окрім цього, Акт передбачає, що наслідки міжнародного депонування автоматично поширюються на всі держави–учасниці, за винятком дер-жави, що є в даному випадку країною походження (якщо це встановлено національним законодавством такої держави).

Кількість міжнародних депонувань, виконаних відповідно до Гаазької угоди, зростає, але не є значною на фоні національних реєстрацій промислових зразків. Міжнародне бюро ВОІВ видає «Керівництво» для тих, хто зацікавлений у процесі міжнародного депонування.

Держави–учасниці Угоди утворили відповідний Союз. Розпочинаючи з 1970 р. Союз має Асамблею. Країни–члени Союзу, які приєдналися до «Додаткового Стокгольмського акту», входять до складу Асамблеї.

Серед найголовніших завдань Асамблеї слід назвати прийняття дворічної програми та встановлення ставок мита для процедури Гаазької угоди.

2. Рішення арбітражу (елементи, характеристика)

За загальним правилом рішення виноситься у письмовій формі та підписується одноособовим арбітром або арбітрами. Щодо ко­легіального розгляду спору, то достатньою є наявність підписів більшості арбітрів — членів третейського суду за умови, що в рішенні зазначається причини відсутності підписів інших арбіт­рів. Такі ж самі вимоги ставляться до винесення рішення в Рег­ламенті Міжнародного комерційного арбітражного суду при Тор­гово-промисловій палаті України.

Так, відповідно до Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, в арбітражному рішенні також зазначають мотиви, на яких воно ґрунтується, висновок про задоволення або відхилення позовних вимог, суму арбітражного збору і витрат зі справи, їх розподіл між сторонами. Обов'язковими реквізитами арбітражного рішен­ня є дата винесення рішення та місце арбітражу.

У випадку, якщо арбітр не згоден з арбітражним рішенням, він має право викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка додається до рішення.

Окрім рішення на узгоджених умовах, арбітраж може, на прохання од­нієї із сторін, з окремого питання або частини позовних вимог винести окреме арбітражне рішення, у тому числі і у випадку ча­сткового визнання стороною позовних вимог.

Якщо вести мову про винесення рішення в арбітражі ad hoc, то відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, арбітражне рішення викладається в письмовій формі і є остаточним та обов' язковим для сторін. Сторони зобов' язуються виконувати арбітражне рішення без зволікання.

Крім остаточного арбітражного рішення арбітражний суд ad hoc має право виносити проміжні, попередні або часткові арбіт­ражні рішення. Якщо арбітражний суд складається з трьох арбіт­рів, арбітражне рішення або інша постанова арбітражного суду приймається більшістю арбітрів. Необхідно зазначити, що, на відміну від постійно діючих арбітражів, процедурні питання в арбітражі ad hoc можуть вирішуватися арбітром, який є головою арбітражного суду, якщо його уповноважать на це сторони або всі члени третейського суду.

Арбітражний суд повинен вказати мотиви, якими керувався при винесенні арбітражного рішення, за винятком випадків, коли сторони погодилися, що арбітражне рішення може бути невмоти- вованим. Слід звернути увагу на те, що для постійно діючого ар­бітражу, зазначення мотивів, на яких ґрунтується арбітражне рі­шення, є обов'язковим. Це свідчить про те, що до нього висува­ються суворіші вимоги, ніж до арбітражного рішення суду ad hoc, та відповідно це є гарантом винесення постійно діючим судом справді обґрунтованого та законного рішення.