17.Модерна драма в українській літературі (і. Багряний, і. Костецький).

Дискурс мурівського модернізму народжувався як орієнтація на інтелектуальну Європу і неприйняття утилітарності та тенденційності, висунення національних завдань перед літературою. Намагання роз’єднати письменництво і політику поєднувалося з прагненням прищепити українській літературі західний екзистенціалізм, сюрреалізм та інші найновіші філософські й мистецькі пошуки. Модернізм МУРу визначався передусім екзистенціалістською орієнтацією Ю.Косача, формальним експериментаторством І.Костецького та витонченим інтелектуалізмом прози В.Домонтовича. Модерністське самоусвідомлення супроводжувалося критикою традиційних моделей та традиційних концепцій історії української літератури. Так, І.Костецький відкидав ідею національного відродження як модель розвитку української літератури, протиставляючи їй модерну продуктивність космополітизму, індивідуалізму та ін. В.Петров-Домонтович, найяскравіший опозиціонер неотрадиціоналістів та аполог нового мистецтва, здійснив у своїх  працях фаховий аналіз естетичного руху з кінця ХІХ ст. до 40-х років ХХ ст., означеного ним як початок „ери антинатуралістичного мистецтва”,  криза світової культури, обґрунтував модерністський фундаментальний принцип українського літератора, необхідність критичного ставлення до традиції, канонізації тощо.

Під час створення МУРу і осмислення шляхів розвитку української еміґраційної літератури і традиціоналістами, і модерністами вирішувалися такі головні проблеми: входження української літератури у європейський та світовий літературний простір (концепція „великої літератури” передбачала орієнтацію на європейську класику, модерністська концепція на найновіші філософські та естетичні пошуки); співвідношення національного та космополітичного в літературі (“національний дух” у Шереховій теорії національно-органічного стилю та космополітизм як дискурс модернізму); власне художня мова, пошуки стилів, форм, поетики сучасного українського літератора. У книжці „Плянета Ді-Пі” Улас Самчук, підсумовуючи розвиток повоєнного еміґраційного процесу, писав, що мурівський період мав усі ознаки повноти, був мініатюрою літератури у вільних умовах, коли розвиваються всі необхідні складові літературного процесу. МУР попри свою настанову на „велику літературу”, свідомо заангажовану національною ідеєю, робив перший значний крок моделювання української літератури за межами політики. Тому і концепція „національно-органічного стилю” Ю.Шереха, і концепція „великої літератури” У.Самчука, і модернізм Ю.Косача, І.Костецького та В.Домонтовича зійшлися в одному вузлі: література мала стати самодостатньою цінністю, вільним вибором кожної творчої особистості.

Модернізація драматичної структури у творчості Ігоря Костецького.

Голова правління МУРу, послідовний традиціоналіст Улас Самчук захоплено згадував про Ігоря Костецького, його запис у щоденнику про цього невтомного експериментатора та модерніста ще раз засвідчує, що непримиренних конфліктів між модерністами та традиціоналістами в МУРі не було. Зі слів Самчука, Костецький — це невизначена текуча сутність.

Потреба модернізації приводить Костецького до зацікавлення театром. У часи МУРу він публікує ряд рецензій на вистави театру Блавацького, а також театру-студії Гірняка. Театральні пошуки Гірняка Костецький вважає модерним продовженням експериментаторства Леся Курбаса, в театрі-студії читає лекції, присвячені постановкам п’єс Ібсена, а також проблемі стилю в театрі, експресіонізмові як художній провокації. Тоді ж створює три експериментальні п’єси „Спокуси несвятого Антона”, „Близнята ще зустрінуться” та „Дійство про велику людину”. Хоча п’єси Костецького так ніколи й не були поставлені на сцені, але вони стали частиною модерністського пошуку української еміґраційної літератури періоду МУРу. Модернізація драматичної структури стосується передусім хронотопу. Так, у п’єсі „Близнята ще зустрінуться” доцільно вести розмову про метахронотоп — просторо-часовий вакуум, де з’являються порожні (безособові) метаперсонажі, актори „без властивостей”, маріонетки, котрі механічно виконують задані функції ляльковода, кожен не лише не має власного обличчя, а й „спарований” з іншими маскуваннями: персонажі з’являються парами, близнятами, де одна фігурація не може обійтися без іншої. Розірваність, розколотість, суперечливість людської сутності передається через таке химерне парування: одна частина прагне єднання, творчості, Еросу, друга — руйнації, знищення, Танатосу. Психологія роздвоєння стає наскрізною для художнього пізнання І.Костецького.

18. Український інтелігент у версії Юрія Косача.