21. Творчість Василя Барки.

(1908-2003) В. Барка народився у с. Солониця біля м. Лубни на Полтавщині. Згодом родина переїхала до м. Лубни. Навчання своє Василь почав у духовному училищі («бурсі»), яке після революції було реорганізовано в «трудову школу». 1927 року закінчив педагогічний технікум за спеціальністю — учитель фізики та математики і виїхав на роботу до шахтарського селища Сьома Рота (нині м. Нижнє). У 1928 році Барка поїхав на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту, який закінчив 1931 року. За рік до цього вже вийшла у Харкові його збірка поезій «Шляхи», через рік після закінчення інституту -—., друга збірка «Цехи». Після згортання «українізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу в Краснодарському педагогічному інституті, працював співробітником художнього музею. У 1940 році в Москві захистив дисертацію. З початком війни вступив до «народного ополчення». У серпні 1942 року був поранений і потрапив в оточення, потім його вивезли на роботи в Німеччину. Після закінчення війни потрапив до таборів «ДіПі» й залишився в еміграції. З 1950 року мешкав у США — в Нью-Йорку та Ґлен Спей. В. Барка є автором збірок поезій «Апостоли», «Білий світ», «Псалом голубиного поля», «Океан І», «Лірник», «Океан II», «Океан III», роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих», прозових романів «Рай», «Жовтий князь», епічної поеми «Судний степ», драматичної поеми «Кавказ», збірок та перекладів. 

22. Нью-йоркська група в історії української літератури.

У 50-х роках головна сцена зарубіжної української літератури перемістилася до Сполучених Штатів Америки та Канади. У Нью-Йорку та його околицях опинилася переважна частина вцілілих учасників попередніх літературних рухів та епох. Саме тут з’явилося й нове літературне утворення, яке назвало себе Нью-йоркською групою. Його склали люди, які народилися в Україні на межі 20-х і 30-х, декілька дитячих чи підліткових років провели з батьками в таборах ді-пі, а освіту здобули вже після війни в Америці чи в інших країнах Заходу. На відміну від своїх батьків, вони достатньо органічно засвоїли дві культури – українську й західну, найчастіше англомовну, передовсім американську. Вони добре знали, що відбувається в останній, – наймодерніші напрями її літературних стилів, найостанніші виставки в нью-йоркських галереях. Що ж до української культури, то її вони знали з книжок і дивилися на неї з перспективи добре знайомої, зрозумілої американської, загалом західної культури. В західній культурі, котра в 50-і роки стояла на порозі епохи гіпі, бітників, фемінізму та сексуальної революції, найпривабливішими видавалися руйнівні тенденції й аванґардні течії. Власне, революційність тих течій наснажувала на радикальні експерименти у сфері української мови й літературного письма. Отже, в середині 50-х років вийшли перші книжки майбутніх членів майбутньої Нью-йоркської групи: Богдана Рубчака, Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Віри Вовк. Емма Андієвська дебютувала книжкою віршів «Поезії» дещо раніше – в 1951 р. Женя Васильківська і Патриція Килина – трохи пізніше, відповідно, в 1959 і 1960 рр. Сама група оформилася приблизно 1958 р., хоча з приводу дати існують розбіжності. У 50-х роках усі згадані поети друкувалися в літературній вкладці газети «Свобода», в студентському журналі «Горизонти», в «Українській літературній газеті» (1956-1961), нарешті, їхні твори займали значну частину журналу «Сучасність». Вони також друкувалися в «Нових днях» та збірниках «Слово». З 1959 по 1971 р. редколегія, яка складалася з Бойчука і Тарнавського, публікувала «Нові поезії» (вийшло 13 чисел). Не дивно, що слово «модернізм» стало одним із ключових понять у теоретичному словнику Нью-йоркської групи. Модернізм спочатку був задекларований поетичними творами, пізніше п’єсами, прозою, перекладами та статтями. В 60-і роки всі члени групи в унісон говорили про те, що саме вони представляють перше в історії української літератури вповні довершене й послідовно модерністичне явище. Слова «модернізм», «модерінсть» для членів Нью-йоркської групи не означали те ж саме, що вкладали в нього українські літератори та критики попередніх епох. Ідеться не тільки про епохи достатньо далекі – «Молодої музи» чи 20-х років, - про попередню епоху МУРу, найвідоміші постаті якої (Маланюк, Шерех, Костецький та ін.) мали змогу спостерігати за діяльністю Нью-йоркської групи і давати їй свою оцінку чи красномовно ігнорувати її існування. Поети, яких об’єднують назвою «Нью-йоркська група», ніколи не мали якоїсь єдиної естетичної та мистецької платформи. Група не визнавала жодних формальних обов’язків, для цього її учасники були надто індивідуалістичними. Пізніше їм було навіть важко згадати, як почалася група, хто запропонував назву. На останнє претендувало одразу кілька поетів. Загалом спогади й оцінки post factum не завжди були послідовними і не завжди збігалися.