35.Пам’ять –історія-людська доля у версії сучасних митців (а. Кокотюха «Червоний»).

"Червоний" – це історичний роман про події в Україні після Другої світової війни – кінець 40-х років. Дія у творі розгортається на Західній Україні у час, коли там діяли українські повстанці, а також у радянських концтаборах у Сибіру.

Повстанський рух, якого я частково торкаюсь у романі, неоднорідний і неоднозначний. В середині цього руху було дуже багато розбіжностей, дуже багато неузгодженостей. Але всі вони мали одну мету – звільнити Україну від окупації. Просто в кожного були свої методи. Але розуміли вони все це однаково.

І ось моя мета – щоб люди не тільки на Заході України, але й на моїй території України (а я сам з Ніжина Чернігівської області), а також зі Сходу країни зрозуміли: ми всі різні – і ментально, і територіально – але мета у нас всіх мусить бути одна – мати Україну, яка звільняється від радянського минулого.

Тема УПА суперечлива, і я прекрасно розумію усю її спекулятивність до певної міри. Але я не перший, хто серед українських письменників торкнувся цієї теми. Це був Андрій Криштальський з романом "Чорноморець", це Олександр Вільчинський з твором "Останній герой", це і Юрій Винничук, і Василь Шкляр, і Оксана Забужко.

Просто я підійшов до цього зовсім з інших міркувань. Я писав як людина, яка дивиться на усе це з боку. Спроба зрозуміти, спроба примиритися.

Я, наприклад, є прихильником двох тез: по-перше, треба на державному рівні заборонити Комуністичну партію; а по-друге – офіційно прирівняти вояків УПА до учасників Другої світової війни.

І якщо будуть зроблені ці два кроки, повірте мені, спекуляції зникнуть. Це буде просто ще один пласт нашої історії, який будуть розробляти або не будуть. І зараз ризикну припустити, що щойно зникне підстава спекуляцій довкола руху УПА, то він плавно перейде в той самий підрозділ нашої історії, де зараз перебувають запорізькі козаки. Тобто, буде абсолютно нешкідливим і по-справжньому історичним. Неоднозначним, але суто історичним. Ось, власне, яку мету я ставив перед собою, коли сідав писати цей роман.

Так само і Червоний. Я узяв цей принцип і зробив невеличкий плагіат. Зрештою, мені дуже важливо було показати людей, котрі не мають до українського повстанського руху жодного стосунку. Більше того, вони налаштовані до Червоного ворожо з самого початку. Особливо важливим для мене є персонаж третьої частини – це радянський танкіст, який горів в танку, отримав за це купу медалей, а потім опинився в концтаборі. І для нього Червоний – це фашистський посіпака. А що з’ясовується? Червоний йому каже: "Опинись ти у фашистському концтаборі, з тобою було б те ж саме. Ти воював за батьківщину, за Сталіна. Я воював проти. А ми з тобою їмо одну баланду. То яка між нами різниця?".

Може, варто переглянути якісь загальні цінності? Може, не треба вимірювати – за радянську ти владу чи проти? Може, потяг до свободи однаково притаманний нормальним людям в нормальних країнах?

І що важливо для мене, я довго думав, як розібратися з цією ситуацією, - це те, що персонаж, який оцінює Червоного, не стає на його бік. Він поважає його, на якийсь момент примикає до нього, але в останній момент він не може підняти зброю проти своїх охоронців, поти табірної адміністрації. Він не вважає чужими їх, які його принижують, б’ють, годують помиями, порушують його людські права на кожному кроці. І тим не менше він їх не вважає чужими. От що я хотів цим показати.

І тим не менше, спілкування з Червоним зробило певний злам в його свідомості. І саме цей злам дозволяє йому через 30 років розказати про це журналісту. Думаю, що в романі ви це все побачите.

Сюжет

Автор пропонує читачеві динамічний та захоплюючий текст про повстанця Данила Червоного, який десять років боровся проти окупантів, залишаючись невловимим. А коли чекісти таки переграли упівця та відправили до виправного табору на Воркуту, той не падає духом, а піднімає бунт, ведучи братів по зброї до свободи.

Від початку роману письменник працює на правдоподібність тексту через потрійну імітацію документальності. Оповідач тексту журналіст Клим Рогозний упорядковує три зошити записок свого дядька Григорія Титаренка, який збирав спогади про повстанця Червоного.

Похвала від ворога - найкраща похвала, тому для підкреслення сили головного героя автор розповідає про нього від імені супротивників. Перший оповідач - міліціонер Михайло Середа, на прізвище Сорока, який ловив упівця на Волині у 1947. Доля звела Сороку з командиром повстанців у ході кривавих зіткнень, де Михайло втратив кохану, але зберіг честь солдата і чоловіка.

Друга оповідь ведеться від імені відставного полковника Льва Доброхотова, що у 1948 році таки упіймав бандерівця у результаті складної оперативної комбінації. Данило Червоний повторив долю Довбуша – його дівчина Уляна стала жертвою чекістів, які змогли дотягнулися і до упівця.

Третій зошит належить "соузнику" Червоного по Воркутлагу колишньому червоноармійцю Віктору Гурову. Спершу переконаний, що його доля – лише випадковість у воєнному лихолітті, після розмов з повстанцем він повертає мужність та прагнення волі.

36. Топос Львова в інтерпретації Ю. Винничука («Танго смерті»).

"Танго Смерті" - пригодницько-містичний твір про дружбу чотирьох львів'ян (українця, поляка, єврея та німця) на тлі Голокосту, проведеного нацистами у Львові.

Роман складається із двох часових зрізів. Один – це події, які відбуваються у Львові перед війною і під час війни. Це долі чотирьох друзів – українця, поляка, єврея і німця, які переживають різні – веселі й сумні – пригоди. Їхні батьки у 1920-х були розстріляні як солдати армії УНР, а самі герої опиняться перед таким болючим вибором уже в УПА.

Другий часовий зріз – початок XXI сторіччя. Професор Ярош вивчає літератури, написані мертвими мовами, зокрема, арканумською. У процесі роботи він виявляє, що давні містичні практики дозволяють щось на кшталт переселення душ - якщо в момент смерті звучала відповідна музика.

Виявляється, що ці загадкові ноти звучали і в Янівському концтаборі на території Львова, де було знищене єврейське населення міста... "Танґо смерті" - танґо "Остання неділя", яке виконував (це історичний факт) під час розстрілів оркестр із в'язнів гетто - кращих львівських музикантів, з європейською чи навіть світовою славою.

У романі "Танґо смерті" він створив іншу історію Львова, в якій знайшлося місце для забутих слів, якими говорив старий Лемберґ, і для людей мультикультурного міста Лева, які воскресли на сторінках книги.

Винничук виставив інтелектуальний рахунок радянській історіософії і її сфальшованій інтерпретації війни, де є "свої" і "чужі", переможені і переможці, які залишаються жити в масовій свідомості українців і не лише українців.

Письменник-містифікатор написав трагедію, її можна назвати національною, назвати одним словом "шоа", та смисли, які продукує автор у своєму романі, не втратять у глибині від тих чи інших означників. Слово "смерть" не має національності, так само як і безсмертя, музика чи людська екзистенція.

Композиція "Танґо" складна, інтрига захована поміж різних часових пластів і сюжетних ліній, метод реконструкції переплітається з фантасмагорією, історичні факти межують з відвертою містикою – і в усьому цьому відчувається вправність досвідченого містифікатора.

Так Львів 30-х років, зелений рай дитинства, постає з розповіді маленького хлопчика Ореста Барбарики і його друзів: поляка Яся, німця Вольфа і єврея Йося. Це діти героїв, вбитих червоноармійцями повстанців Української Народної Республіки, матері маленьких персонажів познайомилися на Янівському цвинтарі, де поховані їхні чоловіки.

Війна вривається в життя міста і нав’язує свою жорстоку драматургію, але вона спроможна тільки вбити, а не перемогти тих, батьки котрих померли за велику ідею...

"Танґо смерті" – це передусім ода патріотам Львова, єдиного українського міста, яке в 1939 році тримало оборону дев'ять днів (для порівняння, Франція (зібравши всі сили країни) – не змогла встояти за такий недовгий відтинок часу).

Львів післявоєнний, в який читача час від часу катапультує автор, це інша епоха, яка нагадує сіру зону. Про нього розповідає не дитина, а дослідник арканумської культури, лінгвіст Мирко Ярош, за яким стежить СБУ, бо цей чоловік дивакуватий, не вписується в стандарти звичайного науковця і його інтелектуальні пошуки підозрілі, в ньому ж вгадуються риси самого автора роману.

У чому відмінна риса прози Винничука – він пише граючись, або, як говорять у Львові, бавиться, тож львівська бібліотека Оссолінеум стає живою містифікацією, казковою країною, де можна сотворити диво і віднайти безсмертя та заодно скупатися в озері і випити вина.

Його фірмовий чорний гумор детективних історій розчулює аж до реготу, навіть інтимні подробиці в епізодах про сучасну українську письменницю, відому романами в дусі "антизабужко", не кидають тінь на письменника, який зводить рахунки з фемінізмом через вільну поведінку вільної духом і тілом жінки.

Роман – наскрізь трагічний, як сама історія танґо, а вона не завжди закінчується полюбовно і в Парижі. Побутової еротики в романі нема, як і порнографії, в якій автора житія гаремного (національної героїні) Роксоляни, небуденних дів ночі й гостросатиричних віршів уже звинувачували.

Натомість є історія про порнографію – ідеологічну і справді страшну. Уява важко спрацьовує, коли намагатися уявити Янівский концентраційний табір. Стоїть оркестр ув'язнених. Серед них – професор Львівської державної консерваторії Штрикс, диригент опери Мунд та інші відомі в минулому столітті музиканти. Диригент чує команду починати, його рука тремтить, але здіймається вгору – і звучить незабутня мелодія, крики, ридання, постріли, в повітрі застигає смертельний відчай ув'язнених...

Автор береться описати більше, ніж смерть – ритуал безсмертя, відому тільки втаємниченим музику сфер, почувши яку, людина пізнає свою безсмертну сутність, долає відомі закони фізики і стає безсмертною.

Мелодію, яка лунала у момент розстрілу, самі музиканти назвали "танґо смерті". Дивовижний манускрипт з партитурою симфонії, почувши яку людина осягає безсмертя, герої роману і намагаються знайти. Там сказано, що жива людина є камертоном, завдяки якому вона може пізнати себе в іншому житті.

Схожі ідеї описували піфагорійці, таємне товариство учнів Піфагора, математика і містика Давньої Греції. Але якщо читати уважніше, йдеться не про релігію чи бога, чи (ест)етику буття, а про безсмертя людської сутності, про те священне в людині, про що румун Мірча Еліаде писав свої філософські трактати.

Авторові як такому взагалі чужа ідея безликості (тут є істотний відступ від буддизму), слово "я" для нього реально існує, існують імена, зв'язок поколінь.

"Шоа у Львові" Євгенія Наконечного і ще щось справді могутнє, що він не зображав з цейсівською точністю, а розселив по сторінках, немов духів в покинутому будинку.

Українська історія досі залишається таким покинутим будин ком, в якому ніхто не живе. Є надія, що автор її таки оживив.