26. Поезія шістдесятників.

іван Драч подав перші вірші, незвичні й незрозумілі, так, наче його ніколи не вчили, про що і як треба писати. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його зазвучали апокаліптично. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні недозволеної щирості й одвертості... Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія до неї була несуттєвою.

Нові імена засвічувалися вмить і закріплювалися в пам'яті читача, що завдяки тому потрапляли під обстріл партійної критики. Але викриття не супроводжувалося арештом, і ця нова обставина загострювала інтерес до ризикового автора, який не цікавиться репутацією у всемогутньої влади. Навколо поетів з'являлися "вболівальники" і прихильники, і кожної нової такої публікації чекали більше, ніж запуску ракети. Це було нове: поет, який виступає проти!

27. Проза шістдесятників.

Поезія І. Драча, В. Симоненка, Б. Олійника - то був справді ліричний епос доби. Трохи згодом у процес оновлення проблематики й поетики письменства включилася проза, у якій також поглиблювалося особистісне начало: відбувалась ліризація "малих" жанрів (оповідання та новели Є. Гуцала, Г. Тютюнника); крізь призму особистості зображувалася епоха й у великих історичних романах Р. Іванчука, Р. Федорова, В. Шевчука, котрі набули особливого розвитку У 60-ті pp. у зв'язку з пожвавленим інтересу до проблем історичної пам'яті. Жанрова палітра мистецтва слова збагатилася. І Є. Гуцало, і Ю. Щербак, і Вал. Шевчук, і Григір Тютюнник, і В. Захарченко послідовно відкидали популярні тоді в літературі виробничі сюжети й ідеологічні схеми. Вони не збиралися присвятити своє творче життя писанню про голів колгоспів, бригадирів, доярок, свинарок; вони писали про людей. Це вже було прихованим викликом, замаскованою полемікою з партійними настановами літератури. "Люди серед людей" - назва дебютної книжки Є. Гуцала. "Серед тижня" - перша збірка Вал. Шевчука. Цим підкреслювалося, що авторів цікавить звичайне щодення, що вони не ставлять своїх персонажів на ідеологічні котурни, як цього вимагав продиктований соцреалізмом літературний етикет. Суголосні в цьому й назви збірок В. Захарченка "Трамвай о шостій вечора", "Стежка" - тут також виразно акцентується асоціальність. Відчувалося відлуння короткої відлиги, шістдесятники активно друкувалися й не відали, що попереду кожного з них чекає ускладнення літературної біографії та вимушеність творчих компромісів. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули підняти нашу літературу до рівня світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема, реалії, принесені науково-технічною революцією, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки, виступали за етично й естетично "чисте" мистецтво - тобто чесне та високопрофесійне. У їхньому естетичному ідеалі поєднувалися Краса, виражена в образі, і етично вивірена Правда ("Єдина стеля мистецтва - правда", - писала Ліна Костенко ("Вирлооке сонце..."), пов'язана високою громадянською відповідальністю за поетичне Слово. Інтелектуалізація й естетизація - "два крила гуманізації" літератури 1960-х pp. - повертали письменству законне право на елітарність, тобто вишуканість, навіть ускладненість. Шістдесятники не терплять фарисейських "невиправданих спрощень": "Так, можна грати Баха й на гармошці. Але тоді це вже не Бах" (В. Коротич, "Я не люблю невиправданих спрощень..."). їх мистецтво не трафаретне, воно не орієнтоване на примітивні смаки. Оригінальність художнього мислення шістдесятників відбилася насамперед в образній системі. Традиційні, ще з фольклору успадковані образи серця, сонця, вогню, хліба, дерева, крила, птаха в поетиці того часу сусідять із такими незвичними в ліричному контексті атомом, ракетою й ін. ("синхрофазотрони ридають, як леви" - експресивний образ поеми І. Драча "Сльози Пікассо" - класичний приклад такої несумісності).

28. Творча індивідуальність Василя Симоненка.

За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу в рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема реалії, що їх принесла науково-технічна революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості І.Драча, М.Вінгроновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.  Проте, придивившись до поезії В.Симоненка, цих атрибутів новаторства не помітно. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні прикмет наукових досягнень, вплетених в основу художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. Увесь Симоненко в руслі поетики, основи якої заклав великий Кобзар, яку розвивали далі Леся Українка, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко. І все-таки, мабуть, новаторство – це саме та якість, котрою назначена поезія В. Симоненка. Виявляється це новаторство не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, а в самому змісті творів, у широкому, непідробленому інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, і розумінні і художньої відтворенні людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя – та на добру пам’ять, коли вона піде з нього. «Ти знаєш, що ти людина». Гімн людській індивідуальності. Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В.Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили-існували люди, є вірш «Ти знаєш, що ти людина…». Цей вірш має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – не бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жити так, як вона хоче і право на щастя. Людина – це цілий світ. «На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один»; «Ми – це безліч стандартних «я», і безліч всесвітів різних» – утверджує цю думку В.Симоненко. Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитися над таким простим – і таким складним питанням.

Як багато вкладає Симоненко в слово «людина»! Це не бiологiчне поняття, а високий обов'язок i мета. Не кожен усвiдомлює це. Мiж «просто життям» i життям свiдомим – велика рiзниця. Подвиг, якiсть життя, внутрiшня глибина, краса душi не виникають в людинi автоматично. Не залежать вони й вiд випадку. Це – результат цiлеспрямованих зусиль.

Василь Симоненко багато роздумує над беззаперечними донедавна істинами — постулатами, усвідомлює, що догматична закутість у лати ідейної непогрішимості до добра не приведе. У 1962 році він записує: «Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства. До нестями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість». Василь Симоненко з великою, гідною народного поета надією і довірою, реально і усвідомлено сприймав неминучу і так необхідну перебудову суспільного мислення і буття. Та ця перебудова загрузла в болоті парадного застою. Патріотизм і гуманізм поезії В. Симоненка. Він був образом свого часу. А час потребував не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації. Тому він з таким гнівом і сарказмом звертається до тих своїх земляків, які люблять свій народ тоді без міри, «коли у міру вигідно любить», які закохані в ідею за добру платню.