7)Система цивільного права

Цивільне право, як і будь-яка галузь права, є сукупністю розміщених в певній послідовності правових норм, об'єднаних в групи й інститути.

Цивільно-правовий інститут — це сукупність правових норм, які регулюють певну групу взаємопов'язаних суспільних відно­син. Наприклад, норми, які встановлюють підстави виникнення та припинення права власності, його зміст, способи захисту, становлять один із найважливіших інститутів цивільного пра­ва — право власності. Норми, які визначають поняття договору купівлі-продажу, його форму, права та обов'язки сторін, від­повідальність за невиконання зобов'язань, об'єднані в інститут купівлі-продажу.

Послідовність розміщення цивільно-правових норм відіграє важливе значення для їх розуміння та засвоєння. Так, скажімо, недоцільно починати вивчення сімейного права з питання про порядок і умови розірвання шлюбу, оскільки логіка вимагає спочатку засвоїти інститут про поняття та умови укладення шлюбу.

Завданням наукової систематики права є не тільки розмежу­вання окремих галузей права, а й систематичне розташування матеріалу, що належить до певної галузі права, з метою науко­вого узагальнення, послідовності вивчення та вдосконалення кодифікації.

Розміщені в певній послідовності цивільно-правові інститути становлять систему цивільного права. Для приватного права Європи традиційним є існування двох основних систем побу­дови цивільного права: інституційної та пандектної.

Інституційна система побудови включає три основні частини, в яких містяться цивільно-правові норми:

а) про особу; б) про речі; в) про зобов'язання.

Пандектна система складається із: загальних положень, речо­вого права, зобов'язального права, сімейного і спадкового права.

Цивільне право України побудоване за пандектною систе­мою і традиційно складається із Першої (її інколи називають Загальною) і Другої (або Особливої) частин.

Першу або Загальну частину становлять такі інститути:

• основні положення цивільного права;

• підстави виникнення цивільних прав та обов'язків;

• суб'єкти та об'єкти цивільних прав;

• правочини;

• представництво та довіреність;

• строки та терміни;

• позовна давність.

До Другої або Особливої частини належать:

• особисті немайнові права;

• речове право і право власності;

• спадкове право;

• загальні положення про зобов'язання;

• окремі види договірних зобовязань (купівля-продаж, да­ рування, міна, позика тощо);

• окремі види недоговірних зобовязань (заподіяння шкоди);

• зобов'язання, що виникають із односторонніх дій (обі­ цянка винагороди).

Сімейне право більшість вітчизняних фахівців розглядають як самостійну галузь права, тому до системи цивільного права його не включають.

Відмежування цивільного права від інших галузей права

Відмежування галузей права відбувається за предметом і ме­тодом. Вирішуючи проблеми розмежування правових галузей, законодавець закріплює положення, за яким до майнових від­носин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до подат­кових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосо­вується (п. 2 ст. 1 ЦК України).

Але виникає необхідність розмежування цивільно-правових відносин не тільки з адміністративно-правовими чи фінансово-правовими, а й з відносинами, що регулюються іншими галузя­ми права.

Так, конституційне право закріплює основні особисті права громадян України, встановлює рівність всіх форм власності, не­доторканість, свободу підприємницької діяльності, визначає за­гальні принципи правової системи, в тому числі основні засади цивільного права. Цивільне право не тільки конкретизує названі положення Конституції України, а й вміщує норми щодо регу­лювання інших приватноправових відносин.

Спільним для цивільного і адміністративного права є пред­мет регулювання - майнові відносини, але метод регулювання цих відносин названими галузями права різний. Характерним для цивільно-правового методу є юридична рівність учасників та диспозитивність. Для адміністративного права - влада і під­порядкування одних суб´єктів адмінвідносин іншим. В основі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин лежать імперативні засади.

Кримінальне право, як і цивільне, регулює (охороняє) май­нові та особисті немайнові відносини. На підставі норм кримі­нального права відбувається обмеження цивільної правоздат­ності фізичних осіб. Взаємодія цих галузей права відбувається також у разі подачі цивільного позову в кримінальному про­цесі. Але на підставі норм кримінального законодавства май­нові стягнення відбуваються на користь держави, а на підставі цивільного - на користь кредитора. Норми ККУ застосовують­ся для особистого покарання правопорушника, а ЦКУ - май­нового.

Трудове право також має багато спільного з цивільним при регулюванні трудового договору і цивільно-правового договору підряду; при відшкодуванні шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров´я, пов´язаним з виконанням ним трудових обов´язків. Характерним для трудових відносин є те, що вони виникають в процесі праці, відпочинку. Цивільне право в ці від­носини не втручається.

Однак можливі ситуації, коли виникають відносини, які знаходяться на межі цивільного і трудового права. Зокрема, відповідно до ч. З ст. 99 ЦК члени виконавчого органу товарис­тва можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов´язків, якщо в установчих документах не визначені під­стави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов´язків. В даному випадку виникають цивільно-правові від­носини, на які не поширюється положення трудового права про звільнення працівників.

Цивільне право регулює відносини, об´єктом яких виступа­ють земельні ділянки, але з обмеженнями, встановленими зе­мельним та екологічним правом.

Близьким до цивільного права є сімейне право, але учасни­ками сімейно-правових відносин, як правило, виступають чле­ни сім´ї. Суб´єкти цивільних правовідносин частіше всього не пов´язані сімейними зв´язками.

Цивільний процес регламентує порядок розгляду цивільно-правових спорів у суді, а також порядок розгляду заяв з інших цивільно-правових підстав.

Дискусійною є проблема відмежування цивільно-правових відносин від відносин у сфері господарювання, які регулюються перш за все Господарським кодексом України (ГК). При цьому слід враховувати те, що господарське право є комплексною га­луззю права, яка складається з публічно-правових і приватно­правових інститутів. Відповідно до п. 6 ст. З ГК одним із видів господарських відносин є організаційно-господарські відноси­ни, тобто відносини, що складаються між суб´єктами господарю­вання та суб´єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Такі відносини не можуть бути предметом цивільного права, оскільки при цьо­му відсутня така ознака цивільно-правових відносин як юридич­на рівність.

Натомість виникають складнощі при розмежуванні приват­но-правових відносин між цивільним і господарським правом. З цього приводу варто погодитись з позицією, за якою відповідне розмежування здійснюється за наступними правилами:

-   ЦК України встановлює загальні правила, які регулюють цивільно-правові відносини. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Таким чином, Гос­подарським кодексом можуть встановлюватись особливості ре­гулювання цивільних правовідносин у сфері господарювання. Отже, приписи ГК підлягають застосуванню як спеціальні пра­вові норми;

-   у разі виникнення суперечностей (колізій) між зазначени­ми нормативними актами перевагу застосування мають приписи ЦК, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК основним актом цивіль­ного законодавства є саме Цивільний кодекс України.