Структура і зміст програми з розвитку мовлення

Відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти українська мова в початкових класах вивчається за змістовими лініями: мовленнєвою, мовною, соціокультурною і діяльнісною. Основною є мовленнєва лінія, яка передбачає формування і розвиток умінь з чотирьох видів мовленнєвої діяльності: аудіюван­ня, говоріння, читання і письма. Мовна та соціокультурна лінії підпорядковані мовленнєвому розвитку учнів і забезпечують відповідний обсяг знань з мови та вмінь їх застосовувати в мовленнєвій практиці, а також уявлення про соціальну структуру суспільства, його національну специфіку, особливості соціальних ролей, які людина виконує в різних життєвих ситуаціях. Змістове наповнення кожної лінії представлено в базовій навчальній програмі з української мови для 1—4 класів.

Основні завдання і напрями роботи з розвитку мовлення молодших школярів викладено в програмному розділі «Мовленнєва діяльність», який є структурною частиною програми для кожного з початкових класів. Розділ складається з чоти­рьох підрозділів. У кожному з них визначено зміст навчального матеріалу, а також державні вимоги щодо рівня загальноосвітньої підготовки учнів.

У підрозділі «Слухання-розуміння усного мовлення» визначено зміст роботи з аудіювання, тобто слухання, сприймання і розуміння усного мовлення та знання, вміння й навички з цього виду мовленнєвої діяльності, яких мають набути учні 1, 2, 3 і 4 класів.

Підрозділ «Говоріння» присвячений розвитку усного діалогічного і моноло­гічного мовлення, а саме: формуванню вмінь керувати своїм голосом, спілкуватися в діалогічній формі, дотримуватися правил мовленнєвого етикету, переказувати прочитаний чи прослуханий текст, складати власні усні висловлювання на до­ступну для кожної вікової групи тему.

До підрозділу «Читання» включено навчальний матеріал, спрямований на вдосконалення навички читання як виду мовленнєвої діяльності, зокрема: ви­мовляння слів відповідно до орфоепічних норм; правильне інтонування речень, різних за структурою і метою висловлювання; змістовий поділ речень за допо­могою пауз, мелодики тощо.

Метою підрозділу «Письмо» є формування в молодших школярів умінь за­писувати свої думки, враження, тобто будувати писемні зв’язні висловлювання: перекази, розповіді, описи, міркування. Слід зазначити, що повноцінна робота над зв’язним писемним мовленням розпочинається з 2 класу.

Методи розвитку мовлення

Загальноприйнятим у сучасній дидактиці є визначення методів як способів упорядкованої взаємної діяльності вчителя й учнів, спрямованої на розв’язання навчально-виховних завдань (А. М. Алексюк). Метод реалізується через сукуп­ність прийомів.

Першим в історії початкової шкільної мовної освіти методом, спрямованим на оволодіння мовленням, був метод заучування готових зразків. Він використо­вується й сьогодні, хоча і в зміненому вигляді.

Другим був метод використання давньої риторики. У ХІХ ст. поступово вводились мовленнєві теми, запозичені з курсу риторики. Вони пов’язувались із ди­тячими розповідями, творами, переказами, бесідами на основі таких аспектів: тема тексту, розкриття теми, типи текстів (розповідь, опис, міркування), види описів, спостереження за природою і працею людей як джерело матеріалу для розповідей і творів та ін. Методистами того часу були розроблені системи: логіко-стилістичних вправ (К. Д. Ушинський), розповідей і творів (Н. Ф. Бунаков), аналізу літературних зразків (В. І. Водовозов), творів за картинами (Д. І. Тихомиров) та ін.

Термін «розвиток мовлення» з’явився лише на межі ХІХ—ХХ ст. у Є. І. Ти- хеєвої, А. Д. Алферова, В. П. Вахтерова, Н. М. Соколова. ХХ ст. можна назва­ти століттям методики розвитку мовлення (К. Б. Бархін, М. Л. Закожурникова, М. Р. Львов, Н. І. Політова, М. С. Рождєственський та ін.).

У результаті багатовікового досвіду в другій половині ХХ ст. чітко окресли­лися три групи методів розвитку мовлення: імітативні, комунікативні і метод конструювання тексту.

Імітативні методи (методи наслідування) ґрунтуються на тому, що мова передається з покоління в покоління і засвоюється дитиною шляхом наслідування. У школі зразками для наслідування стають літературні твори. Різні за змістом, жанрами, стилями, вони дають можливість активізувати всі пласти лексики, всі типи синтаксичних конструкцій. Текст-зразок виконує роль основної складової в загальному широкому потоці мовного впливу на дітей — впливу мовленнєвого середовища на формування мовного чуття.

Імітативні методи охоплюють: аналіз зразків текстів, синтез власних мовних конструкцій, пошукову діяльність — добір слів та інших мовних засобів, моделю­вання зразків текстів, конструювання за моделями речень і текстів, узагальнення, формулювання правил, усні і письмові перекази.

Методи розвитку мовлення «за зразком» мають широкий набір прийомів і вправ: це різні види усних і письмових переказів прочитаних чи прослуханих текстів (докладний, стислий, вибірковий, з творчим доповненням і змінами), поділ тексту на частини, добір заголовків до виділених частин, складання плану про­читаного чи прослуханого тексту, спостереження за виражальними мовними засо­бами, вжитими в тексті, тощо. До арсеналу імітативних методів належать і менш об’ємні вправи: складання речень і частин тексту за аналогією, відпрацювання вимови, інтонації, пауз, наголосів за зразком учителя.

«За зразком» учні працюють над різними жанрами і типами текстів (описом, розповіддю, міркуванням); стилістичними, композиційними і змістовими особ­ливостями оповідання, замітки в газету, відгуку про прочитану книжку, перегля­нутий фільм; над складанням ділових текстів: оголошення, запрошення, листа, привітання тощо.

Імітативні методи не є самодостатніми, вони лише готують учнів до навчання за іншими методами розвитку мовлення.

Комунікативні методи розвитку мовлення ґрунтуються на комунікативній функції мови, тобто її призначенні бути засобом спілкування, комунікації, а також самовираження.

Комунікативні методи передбачають ряд вимог:

1. усі висловлювання учнів мають бути мотивованими — виникати в разі потреби щось сказати, написати, вступити з кимось у контакт, поділитися своїми думками і почуттями. Ця потреба виникає під час природних чи створених штуч­но (з навчальною метою) мовленнєвих ситуацій: діалогів, суперечок, обговорень, рольових ігор, листування, бесід на екскурсіях і прогулянках;

2. автор висловлювання (усного і писемного) мусить добре розуміти те, про що він буде говорити, тобто володіти достатньою, достовірною і важливою інфор­мацією. її необхідно відібрати, систематизувати, структурувати, підпорядкувати авторському задуму;

3. мета комунікації буде досягнута за умови достатнього володіння її учас­никами мовними засобами: багатим активним словником, умінням швидко і пра­вильно утворювати граматичні форми, будувати речення і зв’язувати їх у текст, добирати найкращі засоби мови для конкретної комунікативної ситуації;

4. висловлювання учня повинно бути комусь потрібним, тобто мати адре­сата. Тому на кожне запитання він має отримати відповідь, його розповідь має бути почута, письмовий твір — прочитаний хоча б однією людиною, висловлена думка — обговорена, лист — прочитаний, відповідь — оцінена.

Комунікативні методи мають свої прийоми, засоби навчання, типи вправ, за допомогою яких здійснюється:

• створення мовленнєвих ситуацій;

• накопичення матеріалу для мовлення в результаті екскурсій, походів, ро­льових ігор, спостережень тощо;

• організація різних видів діяльності, які створюють потребу у спілкуванні;

• ведення записів, щоденників;

• створення казок, незвичайних історій;

• творчі літературні проби в прозі, віршах.

Комунікативні методи спрямовані на формування вмінь самостійно продуку­вати висловлювання (починаючи з окремих реплік і закінчуючи текстом) з певною комунікативною метою. Ці методи називають ще комунікативно-творчими. Вони передбачають систему вмінь, які реалізуються в процесі різноманітних усних і письмових мовленнєвих вправ.

Виділяють сім груп таких умінь:

1. уміння, пов’язані з темою твору, її розумінням і розкриттям;

2. уміння підпорядковувати свій твір певному задуму, виражати в ньому свою думку, позицію, емоції, ставлення;

3. уміння збирати, накопичувати матеріал, розмежовувати головне й друго­рядне відповідно до теми і задуму;

4. уміння систематизувати матеріал, обдумувати й складати план, працювати над композицією;

5. уміння у сфері мовної підготовки тексту;

6. уміння будувати текст, в усній формі імпровізувати, в письмовій — запи­сувати без помилок, ділити на абзаци;

7. уміння вдосконалювати написане, редагувати.

Комунікативні методи тісно пов’язані з імітативними і методом конструю­вання тексту.

Метод конструювання тексту ґрунтується на дидактичній закономірності: нові уміння і способи діяльності учня формуються на основі правил, закономір­ностей, тобто теоретичній базі. Він передбачає застосування теоретичних знань з орфоепії, орфографії, лексики, граматики, стилістики.

Метод конструювання тексту реалізується значною кількістю прийомів і типів завдань. Більшість із них виконують підготовчу і допоміжну функції.

Прийоми розподіляються по групах:

1. словникова робота (тлумачення значень слів, добір антонімів і синонімів, робота зі словниками тощо);

2. робота над словосполученнями (складання словосполучень з конкретним словом, перевірка сполучуваності слів на основі мовного чуття і т. ін.);

3. робота над реченням (складання, інтонування, редагування речень тощо);

4. логічна робота (побудова узагальнень, міркувань, доведень, виправлення логічних помилок у тексті тощо);

5. вправи з теорії тексту (відпрацювання типів зв’язку в тексті, складання текстів різних типів і стилів тощо).

Усі три групи методів існують у тісному взаємозв’язку, доповнюють одна одну і в поєднанні складають основу системи розвитку мовлення молодших шко­лярів.

Робота з розвитку мовлення учнів на вимовному рівні

Розвиток техніки мовлення

Розвиток мовлення молодших школярів на вимовному рівні передбачає роботу над артикуляцією, орфоепічними нормами, наголосом (фонетичним і логічним), темпом мовлення, паузами, інтонацією. Крім того, окремим дітям потрібна до­помога в подоланні психологічного бар’єру мовлення, повільної реакції під час діалогу, пасивності, сором’язливості.

На вимовному рівні розвиток мовлення учнів здійснюється за трьома напря­мами: техніка, орфоепія, інтонація.

Техніка мовлення охоплює правильність дихання і чіткість дикції. Слід роз­різняти фізіологічне дихання і мовленнєве. У житті дихання є невимушеним; воно відбувається рівномірними актами вдиху і видиху однакової тривалості, які роз­діляє коротка пауза. Під час говоріння і читання вголос фізіологічного дихання не вистачає. У цьому разі відбувається мовленнєве дихання — керований процес. Його керованість забезпечує досить швидкий вдих, який здійснюється під час пауз, коротке затримування дихання для утримування взятого повітря і повільний видих, необхідний для вільного і природного промовляння групи слів.

Завдання розвитку мовленнєвого дихання полягають у тому, щоб:

1. тренувати тривалий видих, а не вміння вдихати значну кількість повітря;

2. тренувати вміння раціонально використовувати і своєчасно відновлювати запас повітря під час мовлення.

На початковій стадії оволодіння мовленнєвим диханням беруть участь воля і свідомість, однак після тривалого тренування цей процес стає невимушеним. Розвиток мовленнєвого дихання необхідно здійснювати шляхом опосередкованого впливу на дихальний апарат за допомогою постановки елементарних дієвих за­вдань, запропонованих обставин, уявлення, асоціації. Такими є вправи з уявною свічкою, коли учням пропонується дмухати на полум’я свічки з метою відхилити чи загасити його; вправи на поступове збільшення кількості слів, вимовлених одним видихом: 5, 7, 8, 10 і більше слів (доросла людина спроможна вимовити до 35 слів).

Не менш важливим завданням у роботі над технікою мовлення є вдоскона­лення дикції учнів, а саме: формування в молодших школярів чистоти і чіткості вимовляння окремих звуків, складів, слів, фраз.

До приходу в школу діти здебільшого мають достатньо тренований арти­куляційний апарат і мовленнєвий слух, щоб розрізняти на слух і відтворювати у власному мовленні всі смислорозрізнювальні властивості звукових одиниць. Проте слід враховувати недоліки функціонування мовленнєвої бази молодших школярів. Поширений характер має неточна робота артикуляційного апарату: по- перше, у результаті в’ялості і недостатньої гнучкості (рухливості, «слухняності») частин мовленнєвого апарату спостерігається нечіткість вимовляння; по-друге, у результаті надмірного напруження м’язів мовленнєвого апарату виникає велика поспішність промовляння. Частими в молодших школярів бувають індивідуальні дефекти мовлення: гаркавість, шепелявість, присвистування і под.

Виявлення зазначених недоліків допомагає визначити основні напрями їх подолання:

1. проведення артикуляційної гімнастики, спрямованої на розвиток і зміц­нення м’язів губ, язика, щелеп, рота;

2. організація вправ для відпрацювання артикуляції голосних і приголосних звуків (ізольованих і в контексті).

У період навчання грамоти вправи з розвитку дикції необхідно проводити під час вивчення всіх звуків мови.

Ефективним засобом удосконалення дикції школярів є вивчення скоромовок, оскільки в них наявні звукові повтори і римування, цікавий зміст, лаконічність викладу. Однак робота над скоромовкою не повинна обмежуватися тільки бага­торазовим і швидким її промовлянням. Навпаки, вдосконаленню дикції сприяє уповільнений темп. Найефективнішою є така послідовність роботи над скоро­мовкою:

1. повільне, ритмічне промовляння скоромовки вчителем;

2. усвідомлення змістової сторони з використанням за необхідності наочного матеріалу;

3. повторне промовляння скоромовки вчителем з посиленою (яскравішою) артикуляцією;

4. виявлення учнями повторюваного звука і хорове ритмічне промовляння скоромовки;

5. індивідуальне промовляння учнями відповідно до поставленого завдання;

6. аналіз виконання вправи з погляду правильності дикції та інтонації.