Зв’язне висловлювання

Розвиток мовлення передбачає формування в молодших школярів умінь сприй­мати, відтворювати і будувати зв’язні висловлювання різних типів і стилів.

Зв’язне висловлювання — це сукупність взаємопов’язаних самостійних ре­чень, об’єднаних спільним предметом мовлення (темою) і головною думкою за допомогою мовних (лексичних, граматичних і інтонаційних) засобів.

Будуючи зв’язне висловлювання (усне чи письмове), мовець спирається на два компоненти довготривалої пам’яті: 1) наявний у нього запас слів і граматичних моделей; 2) запас уявлень і понять, набутих у різні моменти життя.

Крім довготривалої пам’яті, у процесі мовлення важлива роль належить оперативній пам’яті. Вона діє декілька секунд: відбирає з довготривалої пам’яті синтаксичні схеми і наповнює їх словами.

Процес побудови зв’язного висловлювання починається з авторського задуму, який народжується з певних мотивів спілкування. У мовця виникає бажання, по­треба розповісти про якісь події, довести своє твердження, описати суттєві ознаки явищ дійсності, які він сприймає. З огляду на певну мету і ситуацію мовлення викристалізовується намір: про що скажу (напишу), як, з якою метою.

На цьому етапі в мовця виникають об’єктивні труднощі. Пізнаючи предмети навколишньої дійсності, його свідомість сприймає їх цілісно. Щоб передати по­слідовно думки про предмет, який він сприймає, необхідно вичленити його ознаки в їх взаємозв’язках; визначити, які з них головні, підпорядкувати їм другорядні, що уточнюють, пояснюють думку. З цією метою автор обмірковує попередній план розгортання задуму. Визначає, з чого розпочне висловлювання, в якій послі­довності розкриє його тему, потім обдумує висновки і кінцівку. Цей план спочат­ку схематичний, не розгорнутий у деталях. У ході побудови висловлювання він уточнюється, змінюється.

Дуже важливо, щоб мовець зумів передати складну залежність ознак предмета і думки про нього відповідними мовними засобами. Виклад мовця має бути таким виразним і чітким, щоб той, до кого звернене його мовлення, міг одержати точне уявлення про предмет розмови. Інакше кажучи, під час побудови висловлювання виникає необхідність поставити себе на місце адресата мовлення, чітко уявити хід його думки, тобто здійснити випереджувальний синтез свого тексту.

Урахування автором оцінок тих, хто слухає або читає висловлювання, до­помагає йому здійснити свій задум. Орієнтування на адресата мовлення — це зворотний зв’язок, критика власного тексту.

Отже, процес породження зв’язного висловлювання проходить чотири фази:

1. орієнтування в завданнях і умовах спілкування;

2. планування викладу думки;

3. добір відповідних мовних засобів для її вираження;

4. забезпечення зворотного зв’язку.

Усі зазначені фази не мають чіткого розмежування, вони перебувають у тісній взаємодії.

Текст як лінгвістичне поняття

У сучасній мовознавчій науці загальновизнаною є думка, що реальною оди­ницею спілкування є усне або писемне висловлювання — текст, який становить найвищий рівень (ярус) мовної системи. Характерними ознаками тексту є ціліс­ність змісту, зв’язність викладу, структурна організація, завершеність.

Текстом може бути одне речення, якщо воно становить окремий елемент мовної комунікації. Такими є заклики (Охороняйте рідну природу!), прислів’я (Що посієш, те й пожнеш), крилаті вислови (У всякого своя доля і свій шлях широкий). Частіше текст складається з певної кількості речень, між якими є смислові і фор­мальні зв’язки. Переважно ж текст буває значним за обсягом і складним за змістом, і тоді він може членуватися на більші структурно-семантичні одиниці, ніж речення. Вони складаються з кількох простих чи складних речень різної будови, об’єднаних в одне смислове ціле. Такі одиниці називаються надфразними єдностями.

Частини тексту (речення і надфразні єдності) пов’язуються між собою за допомогою засобів міжфразового зв’язку. Найважливішими з них є: 1) особові займенники третьої особи та вказівні той, цей, які вказують на зміст попереднього речення; 2) синонімічні назви до вжитих у попередніх реченнях слів; 3) єдність видових та часових форм дієслів-присудків у сполучуваних реченнях; 4) обставинні слова, найчастіше зі значенням місця і часу.

У тексті можна виділити три логічні частини: зачин, основна частина (роз­гортання думки) і кінцівка (висновок).

Зачин — це початок тексту, в якому найчастіше стисло визначається тема висловлювання. Основна частина — це найпоширеніша частина тексту, в якій розкривається весь зміст висловлювання. Кінцівка — своєрідний висновок з усього сказаного.

Тексти бувають усними і писемними. За типом мовлення вони поділяються на тексти-розповіді, описи і роздуми (міркування).

Текст-розповідь подає інформацію про явища, події, вчинки людей. Для такого типу мовлення характерною особливістю є видо-часова належність повідомлюва­ного. Розповідь є основним елементом прозового художнього твору.

Опис — це своєрідний текст, у якому послідовно подаються ознаки, харак­терні особливості зображуваного предмета, явища, людини.

Текст-роздум (або міркування) подає інформацію обов’язково з обґрунтуван­ням, розкриттям причинно-наслідкових зв’язків. Часто в зачині тексту ставиться питання, на яке далі в логічній послідовності, доказово подається відповідь. Такі тек­сти найчастіше бувають науковими, науково-популярними та публіцистичними.

За стилістичними ознаками тексти поділяються на розмовні, ділові, наукові, публіцистичні, художні.

Розмовний стиль застосовується в повсякденному житті під час безпосеред­нього спілкування двох або кількох осіб. Основною формою реалізації розмовного стилю є усна. Тому важливу роль тут відіграють міміка, жести і різні види інто­нації, якою підкреслюється емоційність висловлювання, оцінне ставлення того, хто говорить, до предмета мовлення чи співрозмовника.

Вибір слів у цьому стилі широкий: часто використовуються слова, які знахо­дяться нижче рівня літературної норми. Зразки розмовного стилю можна зустріти в художніх творах, у яких автор прагне показати типові ситуації дійових осіб або типові образи.

Науковий стиль застосовується в наукових працях, дослідженнях. Характер­ними властивостями цього стилю є точність, логічність, стислість, доказовість. Лексична точність насамперед виявляється в термінології. Для цього стилю не характерна емоційність. Науковий стиль вимагає добору відповідних синтаксичних конструкцій: чіткої будови речень, переважно ускладнених дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами.

Розрізняють науковий і науково-популярний стилі. Останній властивий працям, у яких висвітлюються наукові питання з конкретної галузі науки, розраховані на широкі маси народу. У науково-популярних текстах менше наукової термінології, даються пояснення, наводяться приклади. У науково-популярному стилі написані, наприклад, шкільні підручники.

Офіційно-діловий стиль необхідний для налагодження ділового спілкування між адміністративними установами, підприємствами, органами влади, культури, освіти тощо як усередині країни, так і за її межами. Основне призначення цього стилю — інформування, домовленість, констатація, облік фактів, подій тощо. Цей стиль характеризується конкретністю інформації. Форма вираження інформації, як правило, має характер штампа, стандарту, одноманітності (багато ділових паперів має обов’язкову, характерну тільки для певного документа, термінологію).

До офіційно-ділового стилю належать також усні оголошення, повідом­лення.

Публіцистичний стиль займає проміжне місце між науковим і художнім стилями. Основним його призначенням є вплив на слухача або читача, а також надання агітаційної інформації політичного, адміністративного чи господарського характеру. Особливістю текстів цього стилю є логічність, доказовість, наукове обґрунтування або обґрунтування фактами. Публіцистичний стиль подібний до наукового точністю висловлення, чіткістю думок, наявністю наукової термінології. З художнім стилем його зближує наявність у тексті авторської оцінки фактів, явищ, подій тощо, використання емоційної та експресивної лексики.

Художній стиль виконує естетичну функцію. Мова цього стилю є засо­бом передачі образної інформації і водночас засобом впливу на емоції слухача або читача. У художніх текстах найповніше виявляється естетичний бік мовних засобів. Художній стиль широко представлений творами художньої літератури в найрізноманітніших жанрах.