Види мовлення

Мовлення різноманітне. Залежно від ситуації та мети висловлювання воно виступає в різних видах. Тому педагогічне управління процесом розвитку мовлення залежить від особливостей кожного його виду. Розрізняють мовлення внутрішнє і зовнішнє.

Внутрішнє мовлення — це мовлення в думках, яке відбувається без участі органів мовлення; воно уривчасте, позбавлене чітких граматичних форм. Це ніби розмова із собою.

Внутрішнє мовлення — складний процес, на який важко впливати. Водночас воно відіграє важливу роль у мовній практиці. Зокрема, під час підготовки до пись­мових зв’язних висловлювань школярам пропонуються завдання підготуватися до повідомлення на певну тему, подумати, про що слід сказати, які слова використати, як побудувати речення для цієї розповіді. Така внутрішньомовленнєва підготовка вдосконалює мовленнєві вміння, підвищує якість зовнішнього мовлення дітей.

Зовнішнє мовлення — це мовлення для інших. Воно розраховане на сприй­мання слухачами. Зовнішнє, озвучене мовлення поділяється на чотири види: слу­хання (аудіювання), говоріння, читання, письмо.

Слухання (аудіювання) — це сприймання усного мовлення та його розуміння.

Говоріння — це вираження думки за допомогою слів в усній формі, тобто усне мовлення. Розрізняють два види усного мовлення — діалог і монолог.

Діалог — це процес мовленнєвої взаємодії двох або кількох учасників спілку­вання. Під час діалогу кожне висловлювання залежить від реплік співрозмовника, від ситуації. Діалог не передбачає повних, поширених речень. Для нього характерні неповні питальні й окличні речення, вигуки, частки, розмовна лексика. У процесі діалогу широко використовуються допоміжні засоби: міміка, жести, інтонація. Вони передають те, що важко виразити словами.

Монологічне мовлення, тобто мовлення однієї людини, — це розповідь, по­відомлення, переказ, виступ на зборах, твір тощо. Саме ці види монологу, усного й писемного, перебувають у центрі уваги школи.

Особливість монологу полягає в тому, що він, на відміну від діалогу, більш довільний, потребує вольових зусиль, а часом значної підготовчої роботи. Моно­логічне мовлення не може бути стихійним, воно завжди організоване. Той, хто говорить чи пише, заздалегідь планує весь монолог як одне ціле, складає його план, готує окремі фрагменти, мовні засоби. У монолозі необхідне відпрацювання внутрішніх зв’язків, композиції.

Читання — це зорове сприйняття і розуміння написаного чи надрукованого.

Письмо — це вираження думки на письмі за допомогою графічних знаків.

Перші два види мовлення — аудіювання й говоріння — належать до усного мовлення, а читання й письмо — до писемного.

Усне і писемне мовлення відрізняються не тільки своїми механізмами чи спо­собами творення, але й мовними, зовнішніми ознаками. Усне мовлення людина опановує раніше за писемне як наслідок потреби в спілкуванні. Писемне мовлення засвоюється в результаті спеціального навчання.

Усне мовлення — озвучене, для нього характерні певні властивості (темп мовлення — прискорення чи сповільнення, підвищення і пониження голосу, паузи, логічні наголоси, емоційне забарвлення тощо), воно може супроводжуватися мімі­кою і жестами; промовець може використовувати наочні засоби. У процесі усного мовлення промовець легко встановлює контакт з аудиторією чи співрозмовником, оскільки бачить реакцію слухачів і може своєчасно перебудуватися. Таким чином, усне мовлення, у порівнянні з писемним, має більші виражальні можливості, може здійснити сильніший вплив на слухачів. У цьому його переваги.

Писемне мовлення завжди повніше і складніше за усне. Для нього характерне вживання літературної лексики, виражальних засобів мови, використання складних речень, різних синтаксичних конструкцій. Як правило, розмір висловлювання в письмовій формі більший, ніж в усній. Це пояснюється тим, що йому передує під­готовча робота, у ході якої продумується тема висловлювання, складається план твору, добирається відповідна лексика, виражальні засоби, будуються потрібні словосполучення, речення, фрагменти тексту тощо.