Типові помилки в побудові словосполучень і речень

Помилки в побудові словосполучень і речень дуже різноманітні. З них виді­ляють сім найтиповіших видів:

а) порушення керування: добро перемагає над злом (замість добро перемагає зло), дякую вас (замість дякувати вам).

Дієслівне керування не регулюється правилами. Діти засвоюють його за зраз­ками, в живому мовленні, під час читання текстів. Тому таким помилкам можна запобігти шляхом аналізу зразків і складання словосполучень;

б) порушення узгодження, найчастіше підмета з присудком: Юркові сподо­балось екскурсія. Причина помилки закладена в механізмі побудови речення і його записуванні. Розпочавши речення, учень не продумав, як його закінчити. Очевидно, спочатку він планував сказати: сподобалось на екскурсії. Уважне перечитування тексту допоможе помітити помилку і виправити її;

в) неправильний порядок слів у реченні, який спричиняє спотворення за­думу: Лише на небі яскравіла одна зірка. (А треба було б: На небі яскравіла лише одна зірка). Причиною помилки є те, що учень перед записуванням не промовив речення вголос чи про себе. Корисними для запобігання таким помилкам є вправи з деформованими реченнями;

г) порушення смислового зв’язку між займенниками і тими словами, які вони замінюють: Андрійко сів на стілець і впав: у нього (Андрійка чи стільця?) зламалась ніжка. Автору речення зрозуміло, про що йдеться, але він не вміє подивитись на текст очима читача. Таке вміння формується в процесі самоперевірки і взаємопе­ревірки робіт, під час яких подібні помилки виявляються і виправляються;

д) займенникове подвоєння підмета: Наталочка, як тільки прийшла до бабусі, вона одразу кинулася їй допомагати. Такі помилки можуть виникати, по-перше, коли учень розпочинає промовляти чи записувати речення, не продумавши його до кінця, по-друге, під впливом розмовного стилю, в якому вживається подвійний підмет;

е) вживання дієслів у невідповідних часових і видових формах там, де необ­хідно вживати однакову форму часу і виду: Дівчинка заходить до хати і приві­талася. Виправляються такі помилки на основі смислового й мовного аналізу тексту;

ж) невміння знаходити межі речень у результаті неправильного поділу склад­ного речення на прості (Коли Марійка мила посуд. Ненароком розбила чашку) або невміння ділити текст на речення (Буяла весна, зеленим килимом вкрилася земля, зацвіли проліски, підсніжники і ряст, пташиним співом наповнився ліс). З метою запобігання таким помилкам виконуються різноманітні вправи з реченнями, у тому числі і з текстом, надрукованим без розділових знаків у кінці речень.

Розвиток мовлення молодших школярів на рівні тексту

Методика формування уявлень про текст

Реальною одиницею спілкування є усне чи письмове зв’язне висловлюван­ня — текст. Характерні ознаки тексту: цілісність змісту, зв’язність викладу, структурна організація, смислова завершеність.

Як правило, текст складається з певної кількості речень, пов’язаних між со­бою за змістом, хоча текстом може бути й одне речення, якщо воно є завершеним елементом комунікації. Такими є заклики, прислів’я, сталі вислови.

У початкових класах предметом спостережень і лінгвістичного аналізу є не­великі тексти, які мають чітку структуру, прозору тему. Це зазвичай розповіді з елементами опису чи роздуму (міркування), нескладні описи і міркування.

У процесі практичних спостережень та аналізу текстів у молодших школярів формуються такі уявлення про текст:

• текст — це зв’язне висловлювання;

• текст має певну тему, яка виражається в його змісті;

• текст має певне призначення — мету;

• текст може мати назву — заголовок;

• тексту властива певна будова: зачин, основна частина, кінцівка;

• текст може складатися з одного чи кількох абзаців.

Під час роботи над текстом шляхом виконання практичних вправ у школярів формуються вміння: відрізняти текст від групи речень, не пов’язаних між собою за змістом; визначати тему тексту і його мету; добирати заголовок; ділити текст на логічно завершені частини; складати план тексту і відтворювати текст за планом; знаходити в тексті його структурні частини (зачин, основну частину і кінцівку); розрізняти стиль текстів (розмовний, художній, науковий і діловий); самостійно складати тексти відповідно до мети і ситуації спілкування.

Визначати тему висловлювання (про що розповідається в тексті?) і з’ясовувати його мету (для чого текст написаний?) учні вчаться, аналізуючи текст. Найчастіше з цією метою використовуються розповідні тексти з елементами опису чи роздуму. Для закріплення пропонуються вправи на розташування речень у логічній послі­довності, складання кількох речень, пов’язаних між собою за змістом, побудову розповіді про подію з власного життя тощо.

Формуючи вміння добирати до тексту заголовок, слід орієнтувати учнів на те, що заголовок має відповідати темі чи меті тексту, бути стисло і чітко сфор­мульованим, складатися з одного чи кількох слів. Добирати заголовки доцільно колективно, визначаючи найвдаліший.

Важливо навчити учнів ділити текст на абзаци — логічно завершені частини. З цією метою застосовуються такі види вправ:

а) поділ тексту на частини;

б) визначення теми кожної частини;

в) складання плану тексту;

г) відновлення деформованого тексту з переставленими абзацами;

д) доповнення тексту пропущеним абзацом.

У процесі цієї роботи слід постійно звертати увагу дітей на те, як кожний абзац виділяється на письмі.

Робота над абзацами тісно пов’язана зі складанням плану. Назва кожного абзацу чи поставлене до нього запитання утворюють план тексту. План сприяє послідовному викладу думки. Розкриття змісту кожного пункту плану розпочи­нається з нового абзацу.

У початкових класах учні осмислюють і вчаться виділяти структурні час­тини тексту: зачин, основну частину, кінцівку. Зачин — це початок тексту, в якому стисло визначається його тема. Основна частина — найбільша частина тексту, в якій розкривається весь зміст висловлювання. Кінцівка — своєрідний висновок з усього сказаного.

Молодші школярі ознайомлюються також із засобами зв’язності тексту. До них належать: повторення тих самих слів з метою підсилення думки; слова- синоніми й особові займенники, які допомагають уникати невиправданих повто­рів; слова, що вказують на послідовність подій (вранці, вдень, увечері; спершу, потім; вчора, сьогодні, завтра); слова, які вказують на розташування предметів (попереду, ліворуч, недалеко).

Сучасна методика розвитку мовлення передбачає ознайомлення молодших школярів із типами текстів: розповіддю, описом, міркуванням. Кожний із на­званих типів має свої особливості в доборі та використанні матеріалу, побудові тексту, відборі засобів мови.

У тексті-розповіді йдеться про певні події, пов’язані між собою. Розповідні тексти мають сюжет, події в них розгортаються природним шляхом. У розпові­дях, як правило, існують дійові особи, діалог між ними, тому текст насичений дієсловами та іменниками. Тут головна увага надається фактам, однак можуть бути елементи опису.

Розповідь — найдоступніший для сприймання молодшими школярами тип тексту.

В описах немає сюжету, відсутні події і дійові особи. У них зображено картини природи, окремі предмети і явища, процеси, дії. В описах автор передає зовнішній вигляд предмета, його внутрішній зміст, складові частини, найпомітніші деталі, красу, а також своє ставлення до того, що описує. Оскільки в описах характеризу­ються ознаки, то мова описів багата на прикметники, порівняння, епітети.

Міркуванням (роздумом) називають такий зв’язний текст, у якому для до­ведення певного твердження використовуються судження, наводяться приклади, робляться порівняння і висновки. Міркування — найскладніший тип тексту.

Залежно від мети висловлювання і мовленнєвої ситуації мовець використовує різні стилі мови. Усне мовлення школяра, діалогічне й ситуативне, істотно відріз­няється від пояснення навчального матеріалу вчителем. У першому випадку маємо розмовний стиль, у другому — науковий. Найпростіші стилістичні розмежу­вання доступні учням початкових класів. Засвоєнню стилістичних розмежувань сприяє мовленнєве середовище, спеціально дібрані тексти різних стилів.

У початковій школі учні вчаться розрізняти розмовний, художній, діловий і науковий стилі, оформляти деякі доступні для них зразки текстів ділового мов­лення: лист, запрошення, оголошення, привітання, інструкцію (до гри, нескладного трудового процесу).