Сценарій

Жодний з видів кіно-телеінформації не потребує попередньо написаного сценарію, оскільки не можна заздалегідь передбачити усі подробиці хода подій. Навпаки, сценарій у такому випадку може підштовхнути авторів на шлях підтасовки фактів, підгонки їх до вигаданої сценаристом схеми, а звідси до викривлення правди.

Ось чому достатньо обмежитися сценарним планом. У такий план входить не просто перерахунок усіх передбачуваних подій та об’єктів зйомки із вказівками на те, що треба особливо виділити, зняти, при можливості, більш детально. Супровідний текст, емоційно забарвлений, може стати основою для дикторського коментаря. Він дає можливість відчути настрій, який буде в остаточному варіанті.

Складання сценарного плану буває плідним, коли автор побуває попередньо на місці майбутніх подій, ознайомиться з учасниками та організаторами. Також великий попередній досвід зйомок таких подій дає можливість передбачити, що і як буде в означений час. Огляд місця подій, знайомство з учасниками можуть наштовхнути авторів на цікаві рішення окремих епізодів, знайти непересічні деталі, продумати точки зйомки, ракурси, оптику, взяти до уваги особливості освітлення. Таке можливо, коли зйомки плануються у близьких та знайомих місцях. А що робити, коли має бути зйомка в місцях незнайомих і віддалених?

У такому випадку зйомкам передує серйозна підготовка.

Cпочатку вивчають літературу, присвячену вибраній темі, джерела в інтернеті, документи і експонати в музеях, архівах, кіно і відео матеріали - все, що матиме відношення до місць, де будуть зйомки, і до майбутніх подій. Вивчення іконографічного матеріалу (фото, ілюстрації, відео, живопис) дуже корисне. Воно деякою мірою замінить безпосереднє знайомство з об’єктом зйомки. І нарешті не варто відмовлятися від консультацій, які можуть дати люди, обізнані з місцями, а також спеціалісти з обраної теми.

В результаті таких попередніх робіт автор може скласти детальний сценарний план, який стане гарною основою фільму і дозволить тим, хто знімає картину (передачу) зекономити час, запобігти прорахункам, що пов’язані із недостатнім знанням знімальних об’єктів.

Але не можна писати так:

1. Вранішні вулиці села.

2. Легкий туман над ставком.

3. Корови йдуть на поле.

4. Їде жінка на велосипеді.

5. Два чоловіки біля магазину.

6. У школі чутно дзвоник.

7. Діти на уроці математики.

8. Маленькі діти у садку.

9. Над сільрадою прапор.

10. Над дахами літак.

11. Жінка працює у городі.

Вже має бути відзнято 10 кадрів, пройшло більше 1 хвилини, а глядач ще не зрозумів, про що буде фільм. І з цього запису навіть не видно, яка пора року.

Якщо сценарний план ще й написаний з певним емоціональним настроєм, то всім співавторам буде легко працювати – вони розумітимуть, як знімати, що відбирати, в якому ключі.

МОЖЛИВО, ТАК КРАЩЕ:

1. Вранішні вулиці весняного села. Десь кукурікають півні, мукають корови. ТЕКСТ: ранок починається у селі однаково.

2. Корови йдуть на поле. Село поступово наповнюється голосами. ТЕКСТ: домашні клопоти...

3. Їде жінка на велосипеді. Це героїня нашого фільму.

4. Два чоловіки біля магазину. ТЕКСТ: розмови...

5. Перехрестя вулиць. ТЕКСТ: і, звісно, дороги, що ведуть до школи...

6. У школі чутно дзвоник. Біля школи кілька велосипедів.

7. Діти на уроці математики. Жінка, що їхала велосипедом, стоїть біля дошки.

8. Над сільрадою прапор.

9. Над дахами літак.

10. Жінка дивиться у небо, продовжує працювати у городі. Це знайома нам вчителька. ТЕКСТ: трудовий день у розпалі...

Улюблений і поширений жанр – документально-публіцистичний нарис. У ньому є усі переваги інформації – актуальність, документальність, оперативність. Нарис більш емоційний і вражаючий, тому що вміщує не тільки факти і документи, але й художні образи і гострі оцінки та думки. Автор може проявити свою творчу індивідуальність. Сценарист нарису не тільки відбирає події, але й узагальнює, типізує їх. Розповідаючи про конкретних людей і поодинокі випадки, він виокремлює в них найсуттєвіші і характерні риси, які пояснюють закономірності у розвитку суспільного життя.

Художній образ – це злиття загального та індивідуального. Цінність творам дає глядацьке впізнавання в окремих кадрах або персонажах знайомих рис. Глядачеві потрібно дати роботу для розуму і досвіду. Тоді увага буде більш напруженою. І оцінка твору може бути високою.

М.Горький казав, що нарис лежить десь між дослідженням і оповіданням. Кіно(відео)нарис – це кіно(відео)новела, але побудована не на вигаданому сюжеті, а на документальних чи наукових матеріалах і фактах.

Такий твір вимагає більш стрункої, виразної побудови, ніж репортаж чи кореспонденція. Композиційних схем, придатних для будь-яких нарисів, не існує. Дуже добре, коли можна будувати розповідь на якомусь зіткненні: характерів, думок, обставин.

Сценарій - це організаційний і структурний інструмент, довідник і посібник, необхідний для всіх учасників фільму.

Сценарій представляє ідею фільму всім, хто зацікавлений у його виробництві, формулюючи її чітко, просто і образно. У сценарії показана тема фільму і розвиток дії. Сценарій дає можливість зрозуміти, про що фільм, і впевнитися, що попередні обговорення стали реальними шляхами втілення.

Сценарій потрібен як режисеру, так і оператору, для якого важливою є інформація про настрій, дію в окремих аспектах зйомки. Цей документ дозволяє режисеру розробити лінії розвитку сюжету, його внутрішньої логіки і послідовності.

Сценарій має дати відповідь на важливі питання:

розмір бюджету;

жанровий різновид;

кількість знімальних майданчиків і днів;

необхідність освітлювальної аппаратури;

наявність спецефектів;

використання архівних документів;

необхідність додаткового обладнання.

Сценарій стане довідником для режисера монтажу, підказуючи настрій, логіку і послідовність.Сценарій є літературною основою екранного твору. Пишуть його по-різному. Але написаний він має бути таким чином, щоб читач, майбутній співавтор твору, міг сприймати не тільки інформацію, закладену в сценарій, але й емоційно реагувати, тому що тільки тоді з'явиться душевний відгук і бажання відтворити на екрані написане словом.

Однак, всякий нарис має три основні композиційні вузли: вступ, розвиток і висновок або результат. У процесі розвитку зображених подій дія звичайно доходить до центрального епізоду, який часто називають кульмінацією. І все це має бути записано в сценарії. Не завжди остаточний варіант готового фільму відповідає дослівно сценарію, але відбір подій, героїв, проблем і шляхи їх показу мають бути закладені вже на стадії сценарію.

В експозиції (вступі) темп оповідання треба неухильно підвищувати, оскільки потреба у додаткових поясненнях поступово зникає. Не можна допускати, аби глядач перебачував дії героїв, інакше йому стане скучно. При постійній ясності викладу все має стати ясно лише у самому кінці. Сюжет треба розвивати плавно, без ривків і затримки, без передчасного прискорення і подальшого уповільнення. Напруженість і розвиток подій підвищувати поступально, кожний подальший її пік повинен збільшувати напруження пристрастей, а черговий спад не опускатися нижче попереднього по насиченості – тільки таке хвилеподібне розгортання подій і допустима. Конфлікт, про необхідність якого писав ще Аристотель, у нарисах не є обовязковим, але протиріччя, зіткнення думок і дій загострюють і роблять екранний твір цікавішим.

Кульмінаційна крапка повинна бути тільки одна: у ній сходяться всі паралелі сюжету. Це не виключає наявності локальних, своїх для деяких сюжетних ліній, максимум напруженості, але вони лише готують грунт, накопичують енергію для апофеозу всього фільму.

Розв’язку треба погоджувати з ідеєю і головною темою фільму. Вона повинна природним чином витікати з кульмінаційного моменту. Правда, цікавим може виявитися і парадоксальний, непередбачуваний висновок зі всього оповідання. Але тоді потрібна більш затягнута кінцівка фільму, з додатковими поясненнями.

У хронікально-документальному фільмі композиція нерідко визначається хронологією подій. У видовому нарисі композиція може залежати від маршруту подорожі, який треба заздалегідь добре продумати. Корисними можуть стати взаємини учасників подорожі між собою чи з місцевими мешканцями. Тільки за такою умовою глядач може отримати більш-менш повне об’єктивне уявлення про природний об’єкт чи географічну пам’ятку. Найбільш цікаве показують більш детально.

Структура фільмів про природу частіш за все пояснюється рухом від простих, звичних картин природи до ефектних, вражаючих.

Другий розповсюджений прийом подачі матеріалу – показ учасників подорожі, змагання, експерименту в подоланні труднощів і небезпеки, що наростають.

У нарисі, що показує пам’ятники мистецтва, композиційним стрижнем може бути історія і хронологія (від старих творів до сучасних, від ранніх досягнень до пізніших).

У фільмах про міста і села можна використати і такий композиційний прийом – від деталей, від менш характерних пам’ятників, від вуличних побутових сценок до більш типових об’єктів, к подальшим узагальненням, які створюють закінчений художній образ міста, села, країни. Чи від буднів до великих свят, де задіяні всі мешканці і цікаві гості.

У творах про сільське господарство побудова часто залежить від природнього ходу польових робіт або виробничих циклів.

В екранних творах науково-популярного характеру послідовність викладення диктується звичайно логікою наукової теми (проблеми) та методикою її розкриття, від простого до складного, від наочних прикладів до висновків і доказів.

Найбільш цікавою постає задача показу людей. Такі фільм, їх ще називають портрет-нарис або просто портрет, ще й бувають найскладнішими і створення їх супроводжується неабиякими трудностями.

На відміну від інших жанрів у такому творі образ людини займає центральне місце. Все інше – пейзажі, деталі обстановки – підкоряються виявленню цього образу. З поміж усіх документальних фільмів портрет найбільше наближається до художнього твору екранного мистецтва.

Людина в документальному фільмі буде виглядати переконливо, якщо її знімають у звичному для неї середовищі, за справою, не вигаданою сценаристом, а тою, якою герой займається щодня. А це вимагає від авторів вміння спостерігати за людьми, схоплювати найбільш характерне з їх повсякденного життя-буття, щось яскраве, таке, що запам’ятається глядачеві.

Звична схема: спочатку героя показують у праці, потім при виконанні громадських справ. Потім епізод самовдосконалення. Нарешті, у родинному колі. Після перегляду таких кількох фільмів складається враження, що всі герої схожі між собою, як родичі. І справа не схожості образу життя різних людей, а у творчій ліні авторів або у відсутності спостережливості. Таким авторам неважливо, що насправді хвилює людину в кадрі, які думки і почуття у героя. Автор втискає живу людину у вигадану сценарну схему. Телебачення, показуючи „зірок”, привчило глядача до епатажних фактів. А проста людина живе простим життям, і щоб її показати цікаво, авторам треба попрацювати і над сценарієм, і потім під час зйомок, вишукуючи неординарні ракурси і деталі, і у монтажній побудові і у звуковому оформленні. До цього ж треба відшукувати таких документальних героїв, які цікаві не тільки авторам.

Часто в студентських, і не тільки, фільмах нарис підміняється монтажем кадрів, які знято репортажним методом, тобто оком стороннього спостерігача. Буває таке через авторську боязнь викривити факти і згрішити проти життєвої правди. Звідти – негативне ставлення до організованих, запланованих зйомок. Але варто пам’ятати, що документалістика має на озброєння кілька прийомів:

звична камера, коли люди знають, що їх знімають;

скрита камера, коли люди не підозрюють, що за ними спостерігають;

провокація, коли створюють ситуацію, яка вимагає від людей у кадрі якихось спонтанних дій;

використання архівних зйомок;

так звана, реконструкція, або відновлення, коли герої передачі, або актори, повторюють минулі події з реального життя.

Працюючи над нарисом , автори мають відібрати прийом, який буде найбільш доцільним у конкретному випадку. Глядачеві неважливо, яким чином автори досягли результату. Для нього важливо повірити у героїв та їхні вчинки, переживати за їх перемогу в кінці нарису.

Повноцінний нарис за коротким перерахунком окремих кадрів зняти неможливо. Тут потрібний детальний сценарій, щоб не займатися весь час імпровізацією, щоб передбачити струнку конструкцію фільму, визначити зміст та зображувальне рішення.

Часто, знімаючи передачі до ювілеїв різних подій, автори просто беруть його учасників, задають кілька питань – і все! Фільм готовий! Але така робота не завжди задовольняє глядача. Йому цікаво подивитись і на місця подій, якщо це про минуле, і згадати хроніку, і взнати думку сучасників.

У професійному кіно і телебаченні є поділ на роботу сценариста, який пише докладно, але розробляє звукові і монтажні прийоми потім режисер. В аматорській та студентській творчості такого поділу немає, тому сценарій має бути більш деталізований, із врахуванням знімального і монтажно-тонувального процесів.

Такі, докладно розроблені сценарії із ретельно продуманим змістом кожного кадру, не народжуються за письмовим столом, вони – результат довгого спостереження за героями майбутнього фільму, уважного вивчення їх занять і обставин, в яких люди працюють.

За 30 хвилин у фільмі можна показати у сумі до 15 епізодів з 400 кадрів і сцен. Кадр не варто робити коротшим заа 2 секунди, а сцену – довше за 2 хвилини.

Дуже важливий словесний коментар. Мало який фільм обходиться без дикторського тексту. Вміло написаний, він збагачує зміст екранного твору, скеровує увагу глядача, надає зображувальному ряду потрібну емоційну фарбу. Дикторський текст потрібний для тлумачення і пояснення тих деталей, які глядач може не помітити. Деякі кадри самі по собі виразні, тому їх не треба коментувати.

Неточність закадрового тексту може знизити враження від показаного у кадрі, навіть викривити його зміст. Вдало знайдений коментар, вірна інтонація можуть виправити зображувальні чи монтажні прорахунки.

Автору треба сміливо використовувати прийом звукозорового контрапункту. Інакше кажучи, не допускати збігання тексту і зображення.

Види закадрового тексту:

• Пояснення того, що у кадрі (аналітика);

• Оцінка того, що у кадрі;

• Паралель

• Контрапункт;

• Метафора, асоціація;

• Настрій, поетика;

• Відео як ілюстрація закадрового тексту. З’явився навіть новий вид екранного твору – відео поезія.

Необхідно говорити грамотно, не допускати високопарності, парадності. Текст має бути зручним для вимови диктору, зрозумілим на слух для глядача.

Розташовувати його у фільми треба у певному ритмі, не допускаючи перевантаження в одному місці, та пустої паузи в іншому. Також не можна „забовтувати” фільм, перетворюючи його на радіопередачу.