Монтаж звуку

Першою умовою непомітного поєднання різних звуків є єдність тембрально-частотних характеристик звучання самого об'єкта.

Ще однією умовою виступає єдність акустичної атмосфери, тієї фонової тиші, в якій звучатимуть мова, шуми, музика. Щоб створювалося відчуття єдності, треба запис звуку здійснювати в одному місці, за однакових умов.

Фактором, що обумовлює злитність звучання, виступає також єдність темпо-ритмічних характеристик. Їх зміна, як і при монтажі зображення, виражає розрив події, поворот у сюжеті, прийняття людиною якогось рішення.

Неможливо допускати зміни музики в одному кадрі, якщо в ньому не відбулась якась сюжетна зміна. Інакше для вуха глядача така зміна буде сприйнята як удар.

Анімаційний фільм

ТРОХИ ІСТОРІЇ... Для того початківця, який уважно прочитав попередні розділи, немає великої різниці у створенні того чи іншого за жанром фільму. Але анімація – це не жанр, це зовсім інший вид екранного мистецтва.

Навіть історично пальма першості належить мультиплікації (дотеперішня назва анімації). Ще у 1892 році виник оптичний театр француза Еміля Рейно. Він сконструював прилад, який складався з барабана стробоскопа, що крутився, та оптичних дзеркал і ліхтаря. Сеанси рухомих картинок продовжувалися 15-20 хвилин і показували мальовані комічні сюжети.

А придумав цю іграшку – стробоскоп – Жозеф Плато, який відкрив властивість сітківки ока людини зберігати відбиток побаченого певну долю секунди. Він малював циклічний рух на папері, потім при обертанні у середині непрозорого барабана цього малюнку крізь щилину можна було побачити, як мальований персонаж оживав і рухався.

Еміль Коль вже у 1908 році малював на чорному тлі білою лінією і покадрово знімав свої фільми. Через те, що малюнків було багато, multi, ці твори назвали мультфільмами.

А у 1912 році Владислав Старевич у Росії створив перші об’ємні мультиплікаційні стрічки. Він розробив технологію самих ляльок, що їх можна було рухати, і зйомку. Так зявилася об’ємна анімація, яка дозволяє розігрувати історії, героями яких є предмети чи ляльки.

Згодом Уолт Дізней зробив із цих творчих знахідок виробничий процес, взявши на озброєння принцип конвейєру. Його художники малювали на прозорому матеріалі фази рухомих персонажів, а фон був непрозорим і на його тлі можна знімати ці целулоїдні картинки. Таких малюнків на 10-хвилинний фільм треба було кілька тисяч.

Не всі мультиплікатори могли дозволити собі багатолюдне і витратне дізнеєвське виробництво, де були потрібні спеціальні матеріали (целулоїд, клейові фарби). Тому виник ще один вид кіноанімації – маріонетка, яка пізніше перетворилася на перекладку (інша назва - вирізка).

Персонаж складався прямо під камерою із окремих частин. Перекладаючи ці частини і знімаючи покадрово можна було досягти майже того самого враження, що і при дизнеївській технології.

Існує ще кілька різних прийомів створення анімаційного (сучасна назва від аніма - душа) фільму: домальовка під камерою, пісочна анімація, пластилінова, комп’ютерна тощо.

Але і у цьому разі все починається з ідеї, з драматургії. Глядач вже звик ставитися до „мультиків” як до легкого жанру. Та з’являються фільми за „Отелло” Шекспіра, „Квітка папороті” за Гоголем чи інші „жахалки”. Або з елементами еротики.