Матеріали з першоджерел ___

Карен Хори і

ПРОБЛЕМИ ШЛЮБУ

Чому такими рідкими є хороші шлюби — шлюби, які не душать розвиток партнерів, в яких поганий настрій одного не відбивається на всіх домашніх, а зустрічає доброзичливе розуміння? Можливо, сам інститут шлюбу несумісний з певними проявами людської природи? А можливо, шлюб

• це лише ілюзія, яка ось-ось зникне, або ж це просто сучасні чоловіки не здатні наповнити його реальним змістом? Чи повинні ми в кожному конкретному випадку говорити про нашу власну невдачу чи виною всьому є шлюб як такий? Чому шлюб так часто

• це смерть любові? Чи повинні ми змиритися з цим, як з об'єктивною неминучістю, чи ж причина всередині кожного з нас, де йде непримиренна боротьба сил, різних за змістом і впливом? Чи можемо ми розпізнати ці сили й у такий спосіб уникнути їхнього згубного впливу?

На перший погляд, проблема здається дуже простою — і зовсім безнадійною. Одноманітність тривалого життя з однією і тією ж людиною породжує нудьгу і робить стосунки все більш тужливими, особливо в сексі. Поступово партнери перенасичуються й охолоджуються, і, кажуть, це неминуче. Ван дер Вельде написав цілу книжку з добрими порадами про те, як допомогти сексуальній незадоволеності в шлюбі. Однак він не помітив головного — що має справу тільки з окремим симптомом, а не з хворобою. Адже побачити, що шлюб втратив свою душу і сяйво тільки через багаторічну одноманітність — значить подивитися на ситуацію дуже поверхово.

Не так вже й важко розпізнати причини, що лежать на поверхні, але як незатишно стає при одному погляді всередину. Не треба вчитися у Фройда, щоб зрозуміти, що спустошеність шлюбу викликається не стільки втомою, скільки є результатом дії прихованих деструктивних сил, що спочатку таємно підточують його основи, а потім — зерно падає вже на родючий ґрунт розчарувань, недовіри, ворожості і ненависті. Найчастіше ми не хочемо помічати ці сили, особливо у своєму будинку, тому що почуваємо в них щось загрозливе. Адже одне тільки визнання їхнього існування змусить нас поставити до себе неприємні вимоги. І все ж, нам доведеться зрозуміти їх і заглибитися в проблему, якщо ми дійсно хочемо розв'язати її з психологічної точки зору. При цьому, головне питання, яке ми повинні поставити

— з чого починається відраза подружжя одне до одного?

Насамперед, існують деякі причини загального порядку, занадто звичайні, щоб на них докладно зупинятися. Вони йдуть від нашої людської обмеженості, добре відомої і мало залежної від того, чи дотримуємося ми Біблії, визнаючи себе грішниками,

чи, наприклад, Марка Твена, вважаючи себе трохи чокнутими, чи, науковою мовою — невротиками. Але, як би ми не оцінювали інших, із загального правила, яке кожному відоме, виключення — він сам. Чи доводилося Вам коли-небудь, чути, щоб хтось, обдумуючи рішення одружитися , говорив: "У мене згодом розвинуться такі-то і такі-то неприємні риси"? А та чи інша недосконалість чоловіка — будьте певні — неминуче проявиться за час довгого і тісного спільного життя. Спочатку це викликає лише холодну грудочку незадоволення, але потім, котячись по схилу гори часу, воно виростає в снігову лавину. Якщо чоловік, що буває дуже часто, тримається за ілюзію незалежності, він з таємною гіркотою буде реагувати на те, що

56

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

г'аФРДРа СОЦІАЛЬНО;' ТА ПРАКТИЧНО! ПСИХОЛОГИ

його почуттів вимагають, що дружина зв'язує його. Вона, у свою чергу, почуваючи подавлений бунт, буде реагувати на нього прихованою тривогою і страхом втратити чоловіка, і ця тривога змусить її інстинктивно підсилювати свої вимоги до нього. Чоловік відповість підвищенням дратівливості і стане в оборонну позицію. І так буде продовжуватися, поки нарешті казан не вибухне, причому ніхто так і не зрозуміє причину. Вибух же може статися з зовсім незначного приводу. У порівнянні зі шлюбом усі недовгі стосунки, чи то проституція, флірт, приятелювання чи зв'язок — набагато простіші за своєю природою, тому що в них партнерам порівняно легше уникати гострих кутів один одного.

Підемо далі. Наша нелюбов напружувати себе, як зовні, так і внутрішньо, більше ніж це абсолютно необхідно, відноситься до звичайних людських недосконалостей. Державний службовець, найнятий довічно, найчастіше не буде проявляти у справі особливого старання. Робота нікуди від нього не дінеться, йому не треба ні з ким змагатися і боротися за кар'єру, як професіоналам або навіть простим робітникам. Давайте розглянемо прерогативи шлюбного контракту, з врахуванням того, як вони закріплені законом чи домінуючими суспільними стандартами. Якщо глянути на проблему з психологічної точки зору, ми відразу побачимо, що довічне право на підтримку, дружбу, вірність і навіть сексуальну взаємодію накладає на шлюб тяжкий тягар, і, легко помітити, що величезна небезпека криється тут саме у фатальній подібності з неможливістю звільнення державного службовця. Наша освіта так мало торкається шлюбу, що більшість з нас навіть не знає, що закоханість ми одержуємо в подарунок, а гарний шлюб потрібно будувати крок за кроком. З незапам'ятних часів відомий чи не єдиний міст через прірву між законом і щастям. Цей міст — зміна нашого особистого ставлення в напрямку усвідомленої відмови від вимог до партнера. Я хочу пояснити, що під вимогами я розумію саме вимоги, а не бажання. На додаток до цих загальних ускладнюючих обставин є маса індивідуально зумовлених, різних за силою, характером та ймовірністю прояву. Існує також нескінченний ряд пасток, потрапляючи в які, любов перетворюється в ненависть. Ми не багато чого досягнемо, перелічуючи їх усі, тому краще зосередитися на деяких основних.

Прогноз несприятливий із самого початку, якщо для шлюбу обраний "неправильний" партнер. Чим пояснити, що вибираючи, з ким ми будемо ділити своє життя, ми так часто вибираємо невідповідну людину? Що відбувається в цьому випадку? Може ми не розуміємо, що нам насправді потрібно? Чи не вміємо розуміти інших людей? Чи закоханість настільки засліплює нас? Усе це, звичайно, може зіграти свою роль. Однак варто подумати і ще про одну істотну обставину: не може бути вільний вибір завжди "неправильним". Певні якості партнера і справді відповідають нашим очікуванням, щось у ньому і дійсно обіцяє виконання наших бажань і, можливо, насправді виконує їх у шлюбі. Але якщо інші риси особистості при цьому не враховуються як непотрібні чи другорядні, ця "відчуженість" від партнера потім неминуче позначиться на стосунках. Отже, істотна помилка такого вибору полягає в тому, що він був зроблений лише для того, щоб виконати якусь окрему умову. Один єдиний імпульс, одна-єдина пристрасть вирвалася на авансцену й усіх затьмарила собою. У чоловіка, наприклад, це може бути палке бажання назвати своєю дівчину, якої домагається безліч інших прихильників.

Це особливо невдала для любові умова, тому що зовнішня привабливість дружини для чоловіка швидко зникає за відсутності суперників і виникне знову тільки з появою на сцені нових прихильників, яких він несвідомо чекає. Партнер може здатися бажаним тому, що він (чи вона) обіцяє погамувати нашу тугу за визнанням у матеріальному, соціальному чи духовному плані. В інших випадках наш вибір можуть визначити усе ще сильні інфантильні бажання. Я згадую про одного молодого чоловіка, надзвичайно обдарованого і процвітаючого, який, втративши матір в чотирирічному віці, сам того не підозрюючи, у глибині душі мав бажання знову знайти її. Він одружився на пухкій вдові з двома дітьми, яка по-материнському виглядає, старшій за себе, причому її особисті якості та інтепект сильно уступали його власним. Можна привести й інший випадок — з жінкою, яка у сімнадцять років вийшла заміж за чоловіка на тридцять років старшого, тому що він і фізично, і психологічно був схожий на її батька, якого вона гаряче любила. Вона була досить щаслива з ним кілька років, незважаючи на повну відсутність статевих стосунків. І це тривало доти, доки вона сама не переросла своє дитяче бажання. І пише тоді до неї дійшпо, що будучи зв'язаною з чоловіком, який, незважаючи на ряд безумовно приємних якостей, не багато для неї значить, вона дійсно самотня. В усіх таких випадках, а вони дійсно незліченні, занадто багато в душі людини залишається порожнім, незаповненим. І первинне виконання бажання змінюється наступним розчаруванням. Розчарування ще не рівнозначне нелюбові, але стане її джерелом, якщо тільки ми не наділені винятково рідким даром терпимості і не почуваємо, що стосунки на такій обмеженій основі загороджують шлях до можливості відшукати своє щастя. При цьому зовсім неважливо, наскільки ми цивілізовані і маємо успіх в контролі над своїми інстинктами. Всередині нас, у згоді з нашою природою, буде поступово наростати глуха лють проти людини чи сили, яка загрожує завадити здійсненню наших життєво важливих бажань. Ця лють, навіть повз нашу волю, усе рівно прорветься назовні, і буде помітно впливати на нашу поведінку, як би ми не намагалися забути про неї і не думати про можливі наслідки. І наш партнер неминуче відчує, що ставлення до нього стало більш критичним, недбалим і нетерпимим.

Я хочу додати сюди також ту групу випадків, в яких небезпека виникає не стільки від того, що ми пред'являємо всі нові вимоги до любові, скільки від того, що самі ці вимоги суперечливі. Ми завжди вважаємо себе більш цільними, ніж ми є насправді, тому що інстинктивно боїмося, і не безпідставно, що наша суперечливість загрожує нашій же особистості і навіть самому життю. Суперечливість звичайно яскравіше помітна в людях, емоційно неврівноважених, але в даному випадку недоцільно говорити про них особливо. Тому що природа речей така, що внутрішня суперечливість наших вимог особливо легко і сильно виявляється, причому у всіх людей, у світі сексу. В інших сферах життя, наприклад, у роботі і міжособистісних стосунках, об'єктивні сили реальності формують у нас більш цілісну й у той же час більш адаптивну позицію. Але навіть ті люди, які звикли в житті взагалі в усьому йти за строгими правилами, легко піддаються спокусі зробити секс місцем гри своїх суперечливих фантазій. І цілком природно, що ці сексуально забарвлені і суперечливі за своєю суттю очікування і фантазії точно так само будуть перенесені в шлюб,

Мені це нагадує один типовий випадок. Чоловік, дуже м'який, залежний і в чомусь жіночний, одружився на жінці, яка перевершує його вітальністю і "масштабами" і втілюючи в собі материнський тип. Це був щирий шлюб по любові. Однак бажання чоловіка, як це зазвичай буває в чоловіків, були суперечливі. Він захопився жінкою легкою, кокетливою і вимогливою, словом, втіленням усього того, що перша дати йому не могла. Подвійність його бажань і розвалила шлюб.

57

Зг»£>роцы<ий М.М., Савичвнко ОМ., Тичина І.М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

/-tetif46iftf:*HUО riOGtfSt-iUK

Варто також згадати чоловіків, тісно пов'язаних зі своєю батьківською родиною і, які, проте, вибрали дружин за контрастом зі своїм найближчим оточенням, у тому числі — за національністю, зовнішністю, інтересами і суспільним становищему. Цей контраст, який спочатку притягував їх, їх же й відлякує, і вони несвідомо починають шукати чогось більш звичного.

Можна згадати і про жінок з претензіями, які бажають досягти високого положення, і в той же час не насмілюються здійснити свої амбіційні мрії. Вони підшукують чоловіків, які б зробили це замість них. Чоловік повинен бути у всіх відношеннях досконалістю: знаменитим, освіченим і гідним захоплення. Багато жінок на цьому і заспокоюються. Однак настільки ж часто буває, що дружину незабаром перестає задовольняти ситуація, коли її бажання здійснені не нею, а чоловіком, тому що ЇЇ власне прагнення до влади не може змиритися з тим, що чоловік її затьмарює.

І, нарешті, є жінки, які вибирають жіночного, делікатного і слабкого чоловіка. Ними керує їх маскулінна позиція, хоча вони можуть і не усвідомлювати цього. Однак, вони нерідко криють у собі також неусвідомлене прагнення до сильного грубого самця, що візьме їх силою. Таким чином, від чоловіка їх буде відвертати його нездатність виконати обох бажань одночасно, і вони будуть таємно зневажати його за слабкість.

Такі протиріччя можуть породити нелюбов між подружжям різними шляхами. Ми можемо не любити нашого партнера за його нездатність дати нам те, що для нас дуже важливо, вважаючи при цьому його достоїнства чимось звичайним і зовсім їх не цінуючи. Згодом відсутнє стає привабливою метою, яскраво підзолоченою нашим "знанням", що це саме те саме, чого ми "насправді" хотіли з самого початку. З іншого боку, ми можемо не любити його саме за те, що він дійсно виконав наші бажання, тому що результат цього виконання виявився несумісним з нашими внутрішньо суперечливими прагненнями.

У наших міркуваннях один факт дотепер залишався на другому плані, а саме, що шлюб — це сексуальні стосунки двох людей протилежної статі. Цей факт може бути джерелом наисильнішої ненависті, якщо ставлення до протилежної статі вже перекручене до моменту вибору дружини. Безліч подружніх розладів здається обумовленою конфліктом саме з цим, нами ж обраним, партнером. І тут легко прийти до думки, що якби ми вибрали іншого, нічого подібного не сталося б. Ми звичайно схильні відмахуватися від того, що вирішальну роль може фати наше власне загальне ставлення до протилежної статі, що точно в такий же спосіб проявиться й у відносинах з будь-яким іншим партнером. Іншими словами, часто, а може і завжди, левова частка бід — результат особливостей нашого власного розвитку. Боротьба статей являє собою не тільки грандіозне тло для історичних подій протягом багатьох тисячоліть, але і кожен шлюб перетворює в бойовище. Таємна недовіра між чоловіком і жінкою, що ми так часто бачимо в тій чи іншій формі, зовсім не обов'язково є результатом сумного любовного досвіду дорослої людини. Нам подобається так думати, але насправді ця недовіра йде з раннього дитинства. Подальший досвід, приходить він у ранньому чи пізньому підлітковому віці, вже в основному обумовлений, навіть у самій своїй появі, раніше виробленою психологічною установкою, хоча ми можемо і не до кінця усвідомлювати цей зв'язок.

Дозвольте мені додати кілька зауважень, щоб попереднє твердження було більш зрозумілим. Те, що любов і пристрасть приходять до людини не під час статевого дозрівання, це, мабуть, одне із найбільш фундаментальних відкриттів, якими ми зобов'язані Фройду. Навіть дуже маленька дитина вже здатна жагуче почувати, бажати і вимагати. А оскільки дух її первинно чистий і ще не виснажений розчаруваннями, то, можливо, сила її почуттів настільки велика, що навіть розуміння їх просто недоступне дорослому. Якщо ми приймемо це як факт, і визнаємо ще один — навіть більш очевидний, зокрема, те, що ми, як і всі інші тварини, перебуваємо під владою великого закону гетеросексуального напруження, тоді суперечливий постулат Фройда про Едипів комплекс, через який проходить у своєму розвитку кожна дитина, уже не буде здаватися нам таким дивним.

Саме на стадії Едипового комплексу дитина переживає Фрустрацію, розчарування, знедоленість і безпомічні ревнощі. Ці почуття, як правило, доповнюються переживаннями, пов'язаними з неправдою дорослих, покараннями і погрозами.

Шрами від цього раннього любовного досвіду залишаються на все життя і, безумовно, будуть проявлятися в наступних стосунках із протилежною статтю. Сліди Едипового комплексу дуже широко варіюють, однак, при всій їхній розмаїтості, вони утворюють легко пізнаваний візерунок у поведінці обох статей.

У багатьох випадках ми бачимо в чоловіків характерний слід від дитячих стосунків з матір'ю. По-перше, це страх перед жіночою забороною, тому що зазвичай саме мати піклується про дитину і саме від матері ми одержуємо уявлення не тільки про тепло, турботу і ніжність, але і про заборону. Згодом від цих заборон дуже важко звільнитися повністю. Створюється враження, що їхні сліди живі майже в кожному чоловікові, особливо — коли ми бачимо, як полегшено розслаблюються чоловіки в чоловічому середовищі, нехай то сгкют, клуб, наука чи навіть війна. Вони стають схожими на школярів, які втекли з-під нагляду! І природно, що ситуація "мати — син^,; легше всього відтворюється у стосунках з дружиною, як правило, більше від інших жінок відповідною до ролі матері.

Друга особливість, яка відображає вічну залежність від матері, це ідея святості жінки, яка приймає найбільш екзальтоване вираження в культі Діви. Таке уявлення про жінку, зазвичай, приємне і може навіть прикрасити повсякденне життя, апе зворотня сторона медалі досить небезпечна. У крайніх випадках вона виявляється пов'язаною з переконанням, що порядна чи гідна жінка — асексуальна, і бажати її — рівносильно принизити її. Ця концепція припускає, що не варто очікувати повноцінного сексуального життя з такою жінкою, навіть якщо дуже любиш її, і тому сексуального задоволення варто шукати у другосортних жінок, повій. У деяких випадках це приводить до того, що чоловік любить і цінує дружину, але не може її бажати, тому що вона для нього - певною мірою заборонений об'єкт. Деякі дружини знають про такі уявлення чоловіка і не заперечують, особливо якщо фригідні самі, проти сформованих стосунків, але в інших випадках це неминуче веде до явного або прихованого незадоволення обох сторін.

У цьому зв'язку я хотіла б згадати третю рису, яка здається мені найбільш характерною для ставлення чоловіків до жінок. Чоловік боїться не задовольнити жінку. Його лякають її вимоги взагалі, і сексуальні зокрема. Цей страх корениться певною мірою в біології статі, оскільки чоловік змушений щоразу доводити жінці свою потенцію, у той час, як жінка може брати участь у статевому акті, зачати і народити, навіть якщо вона фригідна. Якщо подивитися з онтологічної точки зору, цей

58

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ (ВАНА ФРАНКА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

вид страху також сягає коренями в дитинство, коли маленький хлопчик відчував, що повинен бути чоловіком, але боявся, що над його претензіями на маскулінність посміються і цим ранять його самоповагу, коли над його дитячими залицяннями сміялися і жартували. Сліди дитячого почуття незахищеності зберігаються в зрілому віці частіше, ніж ми схильні визнати, і зазвичай криються за умисним підкресленням власної маскулінності, як певної речі, яка має цінність сама по собі, але підвищена вразливість таких чоловіків видає себе в проявах непевності і нестійкості їхніх стосунків з жінками. У таких випадках шлюб може проявити збережену над-чутливість у вигляді хворобливої реакції на будь-яку фрустрацію, яка йде від дружини. Якщо кохана доступна не тільки винятково для нього, якщо вона недостатньо добра до нього, якщо він не почуває, що задовольняє її сексуально, усе це може виявитися для базально невпевненого чоловіка важкою травмою і вплинути на його чоловічу впевненість у собі. Ця реакція у свою чергу збудить його інстинктивне бажання принизити дружину, щоб підірвати і її почуття впевненості в собі.

Ці приклади покликані були продемонструвати деякі типово чоловічі тенденції. Вони досить добре показують, що певна установка стосовно протилежної статі може бути набута в дитинстві і згодом вона обов'язково проявиться в сексуальних стосунках, зокрема в шлюбі, причому — відносно незалежно від того, яким буде партнер. Чим менше така установка була переборена в ході розвитку, тим незатишніше буде чоловіку з дружиною. Присутність таких почуттів часто може не усвідомлюватися, а їхнє джерело самостійно не усвідомлюється ніколи. Реакція на них може бути дуже різною. Вона може привести до напруги і подружніх конфліктів, починаючи від прихованого невдоволення до відвертої ненависті, чи може змусити чоловіка шукати полегшення і знаходити його в напруженій роботі, у чоловічій компанії чи в компанії іншої жінки, вимоги якої його не лякають і в присутності якої він почуває себе вільним від тягара зобов'язань. Але знову і знову ми переконуємося, що — на краще чи на гірше — подружні зобов'язання залишаються міцнішими. Однак стосунки з іншою жінкою часто дають більше полегшення, задоволення і блаженства, ніж стосунки з дружиною.

Через сумнівну цінність приданого, яке приносить в шлюб дружина, я згадаю лише фригідність. Можна сперечатися, чи є вона незмінною властивістю чи ні, але вона завжди вказує на розлад у стосунках з чоловіком. Незалежно від варіацій глибоко індивідуального змісту фригідності, вона завжди виражає неггування чоловіком — чи одним конкретним, чи всім чоловічим родом взагалі. Статистика фригідності дає великий обсяг результатів і видається мені дуже ненадійною, частково таму, що почуття не можна виразити в цифрах, а також тому, що важко оцінити, як багато жінок так чи інакше обманюють себе щодо своїх здібностей насолоджуватися сексом. Мій досвід схиляє мене припускати, що легкий ступінь фригідності поширений набагато більше, ніж це визнають самі жінки.

Коли я кажу, що фригідність — це завжди вираження нехтування чоловіком, я не маю на увазі підозрілість чи ворожість. Жінки зі знехтуючим ставленням до чоловіка можуть мати дуже жіночну фігуру, манеру вдягатися і стиль поведінки. Вони можуть справляти робити враження, що все їхнє життя "налаштоване тільки на мелодію любові". Я говорю не про це. Я маю на увазі щось більш глибоке — нездатність до справжньої любові, нездатність віддаватися беззавітно. Такі жінки або відверто прагнуть йти власним шляхом, або неусвідомлено проганяють від себе чоловіка своїми ревнощами, вимогами і занудством.

Як виникає таке ставлення? Ми в першу чергу схильні звинувачувати у всіх гріхах наші традиційні і сучасні методи виховання дівчаток, що включають сексуальні заборони і статеву сегрегацію, яка не дозволяє їм побачити чоловіків у їхньому справжньому світлі. Вони здаються дівчаткам або героями, або чудовиськами. Однак реальні свідчення і міркування викривають поверховість такої концепції. Суть полягає в тому, і це встановлений факт, що посилення строгості у вихованні дівчаток зовсім не призводить до паралельного росту фригідності. Як свідчить досвід, у всіх випадках, коли базові характеристики досить визначені, пюдську природу не можна істотно змінити ні заборонами, ні насильством.

Існує, ймовірно, лише один фактор, що, як дозволяє стверджувати аналіз, настільки сильний, що виявляється здатним конкурувати з потребою задоволення наших життєво важливих потреб — це тривога. Якщо ми хочемо зрозуміти, чому вона з'являється, як розвивається і (наскільки це можливо) вловити її генезис, ми повинні пильно поглянути на типову долю інстинктивних спонукань дівчинки. Зробивши це, побачимо, що через різні обставини роль жінки найчастіше видається дівчинці небезпечною і небажаною. Типові страхи раннього дитинства з його немудрим символізмом без особливих зусиль дозволяють здогадатися про їхнє приховане значення. Що ще може означати страх перед громилами, зміями, дикими звірами чи, наприклад, грозою, якщо не звичайний жіночий страх перед гнітючою силою, здатною перемогти, прорватися усередину, зруйнувати? існує і безліч інших страхів, що могли б бути інтерпретовані як пов'язані з раннім інстинктивним передчуттям материнства. З одного боку, маленька дівчинка інстинктивно боїться очікуваної в майбутньому таємничої і страшної події, а, з іншого боку — вона боїться, що цього може ніколи з нею не статися.

Намагаючись уникнути цих далеко непростих переживань, дівчинка найчастіше йде найбільш типовим шляхом — відходом у бажану чи уявлювану чоловічу роль. Більш-менш чітко це виявляється в дівчаток від чотирьох до десяти років. У препубертатний і пубертатний період шумна хлоп'яча поведінка зникає, поступаючись місцем дівчачій. Однак сильні і нерідко досить помітні зовні залишкові явища можуть впливати й у майбутньому, спотворюючи поведінку дівчини. Найчастіше це виявляється в амбіційності, прагненні до влади, образі на чоловіків, які завжди опиняються в порівняно більш привілейованому становищі. Звідси ж йде войовничість відносно чоловіків, з найбільш ймовірним проявом у різних формах сексуального маніпулювання, і, нарешті, це гальмування або повна заборона переживання сексуального задоволення з чоловіком.

Дещо може прояснитися, якщо ми спробуємо зрозуміти цю грубо обкреслену історію розвитку фригідності. Але якщо ми подивимося на шлюб як на ціле, то' ми побачимо, що грунт, на якому виростає фригідність, і спосіб, яким вона виражається стосовно чоловіка, по своїй суті — набагато більш серйозні, ніж сам симптом, який, як втрачене задоволення, комусь може здатися не таким вже й важливим.

Істотним є те, що таким несприятливим розвитком може бути порушена така важлива функція жіночого організму, як материнство. Я б не хотіла тут обговорювати ті складні шляхи, якими можуть розвиватися подібні фізичні й емоційні порушення, а обмежитися лише постановкою питання. Невже гарний в своїй основі шлюб може постраждати від появи

59

ЗгаОроцький М.М., Сааин©нко О.М., Тичина і.М

ПСИХОЛОГ!Я ОСОБИСТОСТІ

_______________ М&і«чіяггі*ниСг i>t:>tjit>ftuH

дитини? При такій постановці питання в ньому частково вже закладена відповідь: дитина не може підірвати шлюб, вона зміцнює його. Хоча, я б додала, що відповідь не така вже й однозначна, і залежить від внутрішньої структури конкретного шлюбу. А тепер поставимо питання інакше, у більш специфічній формі. Чи можуть з появою дитини зіпсуватися хороші стосунки між чоловіками?

Хоча такий наслідок здається біологічно парадоксальним, він дійсно може наступити за певних умов. Може статися так, що чоловік, підсвідомо сильно прив'язаний до матері, почне ідентифікувати дружину з останньою, тому що вона теж стала матір'ю, і в результаті — йому стане складніше бачити в ній сексуальний об'єкт. Така зміна стосунків може прикриватися різними раціоналізаціями, зумовленими нібито тим, що дружина втратила свою красу через вагітність, пологи чи годування. Саме такими раціоналізаціями нерідко ми намагаємося пояснити ті емоції заборони, що виникають з таємничих глибин нашої свідомості.

У жінки може виникнути інша ситуація, визначена особливостями її розвитку. Усі її жіночі прагнення фактично зосереджені на дитині, а, отже, і в дорослому чоловіку, у своєму чоловіку, вона любить лише дитину — ту, яка реально живе в ньому, і ту, яку вона припускає від нього завести. Якщо така жінка народить дитину, чоловік стає їй вже не потрібним і навіть надокучає своїми вимогами.

Таким чином, при певних психологічних умовах дитина також може стати джерелом відчуження або втрати любові.

Настав час підводити підсумки, хоча я навіть не торкнулася багатьох інших можливих джерел конфлікту, наприклад, прихованої гомосексуальность оскільки розширення переліку тем для обговорення, в принципі, нічого не додасть до вищевикладеного психологічного підходу й обгрунтованої ним точки зору.

Суть мого підходу полягає в наступному: незалежно від того, чи гасне іскра любові сама по собі чи втручається хтось третій, в будь-якому випадку — те, що ми зазвичай вважаємо причиною руйнування шлюбу, насправді найчастіше лише наслідок чи результат як правило прихованого від нас процесу поступового наростання нелюбові до партнера. Джерела цієї нелюбові мають мало спільного з тим, що, як ми вважаємо, дратує нас у партнері; набагато більшою мірою вони — результат недозволених конфліктів, що ми приносимо в шлюб з нашого дитинства.

Отже, проблеми шлюбу не можна вирішити ні вмовляннями, що стосуються обов'язку і самозречення, ні рекомендаціями дати необмежену волю інстинктам. Перше вже безглузде в наші дні, а останнє навряд чи буде сприяти нашому щастю, тому що наражає на небезпеку наші головні цінності. Фактично питання варто поставити по-іншому: впливу яких факторів, що ведуть до виникнення нелюбові до партнера, можна уникнути, які можна пом'якшити? Очевидно, можна уникнути найбільш руйнівних дисонансів розвитку, чи, принаймні, знизити їхню інтенсивність. Як було кимось справедливо помічено, удача в шлюбі багато в чому залежить від ступеня емоційної стабільності, набутої обома партнерами до шлюбу. Багато труднощів, звичайно, залишаються неминучими. Напевно, у самій природі людини — очікувати виконання бажань як подарунка, замість того, щоб докладати зусиль до цього. Можливо, назавжди недосяжним ідеалом залишаться доброякісні, тобто вільні від тривоги стосунки між статями. Але ми все ж повинні навчитися усвідомлювати певну суперечливість наших власних очікувань, як властивості, частково взагалі властивій нашій натурі, і розуміти неможливість виконання в шлюбі їх усіх. Ставлення людей до проблеми самообмеження буде змінюватися в ході історії ще не раз. Наші предки накладали занадто сильні обмеження на прояви інстинктів. Ми, навпаки, боїмося цього надзвичайно. Бажана мета шлюбу, втім, як і інших стосунків — знайти оптимум між цими позиціями, між обмеженнями і волею бажань. Однак, найістотніше самообмеження, яке дійсно загрожує шлюбу — не те, яке полягає в реальних недосконалостях партнера. Ми можемо, зрештою, пробачити йому те, що він не здатний дати нам більше, ніж дозволяють межі його природних можливостей. Але в строго моногамному шлюбі ми йдемо далі — ми зобов'язані рішуче відмовитися від пошуку і знаходження шляхів задоволення не тільки сексуальних, а всіх наших бажань, які партнер залишає незатребуваними чи невиконаними. Нам доводиться залишити ці вимоги, глибоко приховані чи явні, які в іншому випадку повністю отрути б атмосферу абсолютно моногамного шлюбу. Іншими словами, з цього випливає висновок, що стандарт моногамії має потребу в перегляді, і ми повинні знову спробувати неупереджено дослідити його походження, цінність і похідну від нього небезпеку.

Хорни К. Женская психология. - СПб: Восточно­европейский институт психоанализа, 1993. - С.88-100.

60

61

ДИТЯЧИЙ ПСИХОАНАЛІЗ У РОБОТАХ

А.ФРОЙД

МАТЕРІАЛИ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Анна Фройд

ВСТУП ДО ТЕХНІКИ ДИТЯЧОГО ПСИХОАНАЛІЗУ

Лекція перша.

Вступ в дитячий аналіз

Важко сказати що-небудь про аналіз у дитячому віці, якщо наперед не визначити, у яких випадках є смисл проводити аналіз дитини і в яких краще відмовитися від нього. Як відомо, Мелані Кляйн докладно вивчала цю

проблему. Вона дотримується точки зору, що за допомогою аналізу можна усунути або, принаймні, справити сприятливий вплив на порушення психічного розвитку дитини. При цьому аналіз може виявитися дуже корисним і для розвитку нормальної дитини, а з часом стане необхідним доповненням процесу виховання. Однак більшість психоаналітиків відстоює іншу точку зору: аналіз дитини доречний лише у випадку наявності реального інфантильного неврозу.

Боюся, що у своїх лекціях я навряд чи зможу внести ясність у вирішення цього питання. Я зможу повідомити вам лише, в яких випадках рішення провести аналіз виявлялося правильним, і коли його проведення зазнавало невдачі. Зрозуміло, що успіхи спонукали нас до подальшої роботи з проведення аналізу, а невдачі відлякували від такого наміру. Таким чином, ми дійдемо висновку, що в тих випадках, коли мова йде про дитину, модель аналізу потребує певної модифікації і змін або може застосовуватися лише при дотриманні певних обережень. Тоді ж, коли немає технічної можливості для дотримання цих обережностей, необхідно, мабуть, навіть відмовитися від проведення аналізу. Протягом цього курсу з численних прикладів ви довідаєтеся, на чому базуються зазначені вище сумніви. А поки я навмисне залишаю осторонь будь-яку спробу відповісти на ці питання.

Починаючи з минулого року я неодноразово отримувала пропозиції' викласти на технічному семінарі ферейна процес дитячого випадку й обговорити техніку дитячого аналізу. Дотепер я відхиляла ці пропозиції, боячись, що все, що можна сказати на цю тему, буде здаватися надзвичайно банальним і як таке, що саме собою розуміється. Спеціальна техніка дитячого аналізу, оскільки вона взагалі є спеціальною, випливає з одного дуже простого положення: у переважній більшості випадків дорослий — зріла і незалежна істота, а дитина — незріла і несамостійна. Зрозуміло, що при настільки різному об'єкті метод також не може залишатися незмінним. Те, що в одному випадку вважається необхідною і необразливою дією, в іншому швидше стає сумнівним заходом. Однак ці зміни випливають з наявної ситуації і навряд чи потребують особливого теоретичного обґрунтування.

Протягом останніх двох з половиною років я мала можливість піддати тривалому аналізу біля десяти дитячих випадків. Спробую представити свої спостереження в тому вигляді, у якому вони, імовірно, відкрилися б кожному з вас.

Почнемо з установки дитини до початку аналітичної роботи.

Розглянемо аналогічну ситуацію з дорослим пацієнтом. Людина почуває себе хворою внаслідок виникнення внутрішнього дисбалансу, деяких проблем на роботі або незадоволеності життям. З тих чи інших міркувань вона довіряє терапевтичній силі аналізу або зважується звернутися до конкретного аналітика, вбачаючи в цьому шлях до зцілення.

62

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГИ

Звичайно, стан речей не завжди такий простий. Не тільки внутрішні труднощі стають приводом для аналізу; часто приводом для цього може стати зіткнення людини, яка має такого роду труднощі, із зовнішнім світом. В дійсності рішення піддатися аналізу не завжди приймається самостійно: нерідко велику роль відіграють наполегливі прохання родичів або близьких, стаючи іноді згодом несприятливим фактором для роботи. Бажана й ідеальна для лікування ситуація складається, коли пацієнт за власним бажанням укладає з аналітиком союз проти певного елемента свого психічного життя.

Цього, зрозуміло, не можна очікувати від дитини. Рішення пройти аналіз виходить не від маленького пацієнта, а від його батьків або оточуючих його людей. Дитину не запитують про її згоду. Навіть якщо їй і поставили б таке питання, вона не змогла б висловити свою думку. Аналітик для неї чужа людина, а аналіз — щось невідоме. Але складність полягає в тому, що лише оточуючі дитину люди страждають від її захворювання або її поганої поведінки, а для самої дитини і хвороба в багатьох випадках зовсім такою не є. Як правило, вона не відчуває навіть ніякого порушення. Таким чином, у ситуації з дитиною відсутнє усе те, що здається необхідним у ситуації з дорослим: усвідомлення хвороби, добровільне рішення і воля до видужання.

Не кожен аналітик, що працює з дітьми, вважає це серйозною перешкодою в роботі. З робіт Мелані Кляйн, наприклад, стало відомо, як вона справляється з цими умовами і яку техніку вона відпрацювала в даному випадку. На противагу цьому мені здається доцільною спроба створити у випадку роботи з дитиною ту ж ситуацію, яка виявилася настільки сприятливою для дорослої людини, тобто викликати в неї будь-яким способом готовність і згоду на лікування.

У своїй першій лекції я розберу шість різних випадків із практики. Це випадки роботи з дітьми у віці від шести до одинадцяти років. Я хочу пояснити вам, як мені вдалося зробити маленьких пацієнтів "доступними для аналізу" схоже до дорослих людей, тобто привести їх до усвідомлення хвороби, викликати довіру до аналізу та аналітика і перетворити стимул до лікування з зовнішнього у внутрішній. Розв'язання цієї задачі вимагає від дитячого аналізу підготовчого періоду, що відсутній при аналізі дорослого. Я підкреслюю, що все, що ми починаємо в цей період, не має ще нічого спільного зі справжньою аналітичною роботою, тобто тут мова не йде про переведення у свідомість несвідомих процесів чи про аналітичний вплив на пацієнта. Мова йде лише про переведення пацієнта з певного небажаного стану в інший стан, бажано за допомогою всіх тих засобів, якими володіє доросла людина у ставленні до дитини. Цей підготовчий період — власне кажучи репетиція аналізу — буде тим тривалішим, чим більше початковий стан дитини відрізняється від вищеописаного стану ідеального дорослого пацієнта.

Однак, з іншого боку, не потрібно думати, що ця робота занадто важка. Я згадую про одну шестирічну дівчинку, що торік протягом трьох тижнів перебувала під моїм наглядом. Я повинна була встановити, чи є ригідний і важкий характер дитини, який важко піддається впливу, наслідком несприятливої спадковості і незадовільного інтелектуального розвитку чи ж у даному випадку мова йде про особливо загальмовану і запущену дитину. Найближчий розгляд виявив наявність надзвичайно важкого для цього раннього віку неврозу нав'язливості при дуже розвиненому інтелекті і дуже гострій логіці. У даному випадку весь підготовчий період протікав дуже легко. Маленька дівчинка була знайома з двома дітьми, з якими я провела аналіз; в перший раз вона з'явилася до мене на прийом разом зі своєю подругою, що була трохи старша за неї. Я не говорила з нею ні про що особливе, лише дала їй можливість звикнути до незнайомої для неї обстановки. Незабаром, коли вона з'явилася до мене одна, я почала перший наступ. Я сказала їй, що вона, звичайно, знає, чому до мене приходили її знайомі діти: одна — тому що вона ніколи не могла сказати правду і хотіла відучитися від цієї звички, інша — тому що вона занадто багато плакала і сама була стурбована цим. Чи не послали також і її до мене з таких міркувань? На це вона прямо відповіла: "В мені сидить чорт. Чи можна дістати його?". У перший момент я була вражена настільки несподіваною відповіддю, але потім сказала, що це можна зробити, але це — не найлегша робота, І я готова спробувати зробити це з її участю, якщо вона погодиться виконати те, що я скажу, навіть якщо це буде для неї неприємно. Я мала на увазі, що вона повинна буде розповісти мені усе. На хвилину вона серйозно задумалася і потім відповіла мені: "Якщо ти говориш, що це єдиний спосіб, за допомогою якого це можна зробити, то я згодна". Таким чином, вона добровільно погодилася виконувати основне правило аналізу. На першому етапі ми і від дорослого не вимагаємо більшого. Разом з тим вона повністю усвідомлювала і тривалість лікування. Після закінчення трьох тижнів батьки дівчинки залишалися в нерішучості, чи залишити її в мене для аналізу чи ж лікувати її іншим способом. Вона ж сама була дуже стурбована, не хотіла відмовлятися від надії на видужання, яка з'явилася в неї, і з усе більшою наполегливістю вимагала, щоб я звільнила її від чорта протягом трьох чи чотирьох днів, що залишилися, після яких вона повинна була виїхати. Я запевняла її, що це неможливо, що це вимагає тривалої спільної роботи. Я не могла пояснити їй цього за допомогою цифр, тому що через свої багаточисельні затримки вона не мала ще арифметичних знань, хоча вже досягла шкільного віку. У відповідь на це вона сіла на підлогу і вказала на візерунок на килимі. "Потрібно стільки днів, — сказала вона, — скільки тут червоних крапок? Чи стільки, скільки зелених крапок?". Я пояснила їй, яка кількість сеансів необхідна для лікування за допомогою невеликих овалів на малюнку мого килима. Вона все добре зрозуміла і, прийнявши слідом за цим рішення лікуватися, приклала всі зусилля, щоб переконати своїх батьків у необхідності тривалої спільної роботи зі мною.

Ви можете сказати, що в даному випадку тяжкість неврозу полегшила аналітику його роботу. Однак я вважаю, що це не так. Наведу вам для прикладу інший випадок, де підготовчий період протікав аналогічним чином, хоча в даному випадку про справжній невроз не могло бути і мови.

Біля двох з половиною років тому до мене привели одинадцятирічну дівчинку, яка створювала батькам великі труднощі. Вона походила з заможної дрібнобуржуазної родини з порівно складними і дуже неблагополучними відносинами: батько був млявою і слабовільною людиною, мати вмерла багато років тому , взаємини з мачухою і молодшим зведеним братом мали ворожий характер. Цілий ряд крадіжок, зроблених дитиною, нескінченний потік грубої неправди, потайливість і невідвертість як у серйозних, так і в більш дрібних питаннях спонукали матір звернутися за порадою домашнього лікаря за допомогою до аналітика. У даному випадку аналітична "домовленість" була настільки ж проста. "Батьки не можуть з тобою нічого зробити, — таке було основне положення нашої домовленості, — з однією тільки їхньою допомогою ти ніколи не зможеш покінчити з цими постійнитми сварками і конфліктами. Може, ти спробуєш зробити це за допомогою сторонньої пюдини?". Вона відразу взяла мене в союзники проти батьків подібно тому, як вищеописана маленька пацієнтка, яка страждала неврозом нав'язливості, взяла мене в союзники проти свого чорта. У даному випадку усвідомлення хвороби (неврозу нав'язливості) було, очевидно, замінене свідомістю конфлікту. Моя тактика в цьому другому випадку була запозичена в Айхорна, яку той використовує при вихованні безпритульних дітей. Вихователь, на думку Айхорна, повинен

63

Заброцький М.М , Сааичанко О.РИ., Тичина !.М.

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Нензч«з/и»ни& nctdGmjK

насамперед стати на сторону дитини і припустити, що він правий у своїй установці по відношенню до оточуючих людей. Тільки в такий спосіб йому вдасться працювати зі своїм вихованцем, замість того щоб працювати проти нього. Я б хотіла тут відзначити тільки, що для такого роду роботи позиція Айхорна набагато більш вигідна, ніж позиція аналітика. Він уповноважений владою приймати ті чи інші заходи і має за собою авторитет посадової особи. Аналітик же, як це відомо дитині, одержує повноваження й оплату від батьків; він завжди потрапляє у фальшиве становище, коли діє проти своїх довірителів — навіть якщо це в їхніх інтересах. І дійсно, при різноманітних необхідних переговорах з батьками цієї дитини я завжди почувала, що в мене нечиста совість стосовно них, і після кількох тижнів аналізу через ці нез'ясовані відносини робота припинялася через зовнішній привід, незважаючи на найсприятливіші внутрішні умови.

Як би там не було, в обох цих випадках легко можна було створити попередні умови, необхідні для початку аналізу: усвідомлення хвороби, довіра і рішення про аналіз.

Перейдемо тепер до розгляду іншої крайності: випадку, у якому немає одного з цих трьох факторів.

Мова йде про десятилітнього хлопчика з неясними симптомами безлічі страхів, нервозності, потайливості і дитячих перверсивних дій. В останні роки він зробив кілька дрібних крадіжок і одну велику. Конфлікт з батьками був прихованим; також при поверхневому розгляді не можна було знайти нічого, що свідчило б про усвідомлення дитиною свого в цілому безвідрадного стану або про бажання змінити його. Його ставлення до мене було вкрай негативне і недовірливе, усі його прагнення були спрямовані на те, щоб не допустити розкриття його сексуальних таємниць. У даному випадку я не могла вдатися до одного з тих двох прийомів, що виявилися настільки вдалими в попередніх випадках. Я не могла укласти союз з його свідомим его проти частини, що відкололася, його істоти, оскільки він зовсім не помічав такого розколу. Так само я не могла стати його спільницею в його боротьбі з оточуючим світом, з яким він (оскільки він усвідомлював це) був пов'язаний сильними почуттями. Шлях, яким я повинна була піти, був, мабуть, іншим, більш важким і менш безпосереднім. Мова йшла про те, щоб завоювати довіру, якої не можна було домогтися прямим шляхом, і нав'язати себе людині, яка впевнена, що прекрасно зможе справитися і без мене.

Я намагалася домогтися цього різними способами. Протягом довгого часу я не починала нічого, пристосовуючись лише до його капризів і підлаштовуючись всілякими способами під його настрій. Якщо він приходив на сеанс у веселому настрої, — я теж була веселою. Якщо він схилявся під час сеансу сидіти під столом, то я поводилася так, начебто це було в порядку речей: піднімала скатертину і розмовляла з ним. Якщо він приходив з мотузкою в кишені і показував мені, як він зав'язує складні вузли і проробляє різні фокуси, то я показувала йому, що я вмію робити ще більш складні вузли і більш вражаючі фокуси. Якщо він гримасував, то я гримасувала ще більше, а якщо він пропонував мені визначити, хто з нас сильніше, то я намагалася і тут набагато перевершувати його. Я йшла за ним у бесідах на різні теми: від пригод морських піратів і географічних звітів до колекціонування марок і любовних історій. При всіх цих розмовах жодна тема не здавалася мені сумнівною чи невідповідною для його віку, і мої повідомлення були побудовані таким чином, що вони жодного разу не викликали в ньому недовіри, начебто за ними схована виховна мета. Моя поведінка нагадувала кінофільм чи пригодницький роман, що не переслідують ніякої іншої мети, крім розваги глядача або читача, і які пристосовуються з цією метою до Інтересів і потреб своєї публіки. Дійсно, моя перша мета полягала винятково в тому, щоб викликати в хлопчика інтерес до своєї персони. Та обставина, що протягом цього підготовчого періоду я довідалася дуже багато чого про його інтереси і схильності, була непередбаченою, але дуже важливим побічним досягненням. Через деякий час я додала до цього інший фактор. Непомітно я виявилася корисною для нього, друкувала під час сеансу його листи на друкарській машинці, охоче допомагала йому записувати його денні фантазії і вигадані ним історії, якими він дуже пишався, і навіть виготовляла для нього лід час сеансу різні дрібнички. Для однієї маленької дівчинки, яка проходила в цей же час підготовчий етап, я дуже ретельно займалася під час сеансів в'язанням і поступово одягла всіх її ляльок і іграшкових звірів. Таким чином, я розвила, коротко кажучи, другу приємну якість: не тільки являла собою інтерес, але стала ще і корисною. Додатковим плюсом другого етапу виявилася та обставина, що завдяки писанню листів і вигаданих історій я помалу була введена в коло його знайомств і фантазійної активності.

Але потім до всього цього додалося ще щось незрівнянно більш важливе. Я дала йому зрозуміти, що, піддаючись аналізу, він одержує величезні практичні переваги: так, наприклад, дії, які повинні бути покараними, мають зовсім інші, набагато більш сприятливі наслідки, якщо про них довідається спочатку аналітик, а від нього вже про це довідаються вихователі. Таким чином, він звик використовувати аналіз як захист від покарання і мою допомогу — для загладжування необдуманих вчинків. Він просив мене покласти на колишнє місце вкрадені ним гроші і приходив до мене з усіма необхідними, але неприємними зізнаннями, що треба зробити своїм батькам. Він перевіряв мою придатність у цьому відношенні незліченну кількість разів, перш ніж він вирішив дійсно в неї повірити. Але після цього вже не залишалося сумнівів: я стала для нього не тільки цікавою і корисною людиною, але і дуже сильною особистістю, без допомоги якої він уже не міг обійтися. За допомогою цих трьох якостей я стала йому необхідна; можна було б сказати, що він став цілком залежний і виникла ситуація переносу. Цього моменту я і чекала, щоб дуже енергійно вимагати від нього — не у формі словесного наказу і не відразу — відповідної компенсації, а саме: відкриття всіх його прихованих таємниць, таких необхідних для аналізу; це зайняло ще кілька наступних тижнів, і лише після цього можна було приступити до справжнього аналізу.

Ви бачите, що я в даному випадку зовсім не прагнула викликати в дитини усвідомлення хвороби, що надалі прийшло саме собою зовсім іншим шляхом. Тут задача полягала лише у створенні зв'язку, який повинен був бути дуже міцним для того, щоб можна було здійснити подальший аналіз.

Однак я боюся, що піспя цього докладного опису у вас виникло таке враження, начебто вся суть полягає саме в цьому зв'язку. Я постараюся розсіяти це враження за допомогою інших прикладів, що займають проміжне положення між наведеними тут крайніми випадками.

Мені було запропоновано піддати аналізу іншого десятилітнього хлопчика, у якого останнім часом розвинувся вкрай неприємний симптом, який спричиняє безліч турбот оточуючих: бурхливі напади агресії, які наступали в нього без видимої причини. Вони здавалися тим більше дивними, що дитина була взагалі загальмованою і боязкою. У даному випадку я легко завоювала його довіру, тому що він знав мене раніше. Точно так само рішення піддатися аналізу цілком збігалося з його власними намірами, тому що його молодша сестра була вже моєю пацієнткою, і ревнощі до тих переваг, які вона, мабуть, витягала зі свого положення в родині, стимулювали і його бажання. Незважаючи на це, я не могла знайти дійсної вихідної

64

житомирський державний університет імені iqaha франка

соціально--психологічний факультет

кафедра соціальної та практично! психологи

точки для аналізу. Пояснити це було неважко. Хоча він частково усвідомлював свої страхи як хворобливий стан і хотів позбутися від них і від своїх затримок, однак з його головним симптомом, із нападами люті, все було якраз інакше. Він виразно пишався ними, розглядав їх як щось таке, що відрізняє його від інших, хоч би і в негативному світлі, і йому було приємним занепокоєння батьків, викликане його станом. Таким чином, він звик до цього симптому і, ймовірно, перешкодив би спробі викорінити його за допомогою аналізу. Я скористалася в цьому випадку дещо таємним і не зовсім чесним прийомом. Я вирішила посварити його з цією частиною його істоти. Я змушувала його описувати мені свої припадки щоразу, коли вони траплялися, і прикидалася вкрай заклопотаною і засмученою. Я взнавала, наскільки він взагалі міг володіти собою в такому стані, і порівнювала його шаленство з поведінкою психічно хворого, якому навряд чи могла вже знадобитися моя допомога. Це спантеличило і злякало його, тому що в його честолюбні розрахунки аж ніяк не входила можливість виявитися психічно хворим. Він почав намагатися стримувати свої пориви, опиратися їм. Він не сприяв їх прояву, як раніше, але почував, що дійсно нездатен придушити їх, і в такий спосіб прийшов до усвідомлення хвороби і почав відчувати гостре незадоволення. Нарешті симптом перетворився, як я і домагалася, з цінного надбання в чуже утворення, яке приносить турботи, для подолання якого він звернувся до мене за допомогою.

Вас здивує, що я в цьому випадку викликала стан, який першочергово мав місце в маленької дівчинки, яка страждала неврозом нав'язливості: розщеплення у власному его дитини. Точно так само і в іншому випадку з семирічною невротичною примхливою дівчинкою мені довелося вдатися до такого ж прийому після тривалого підготовчого періоду, аналогічного вищеописаному випадку. Я відокремила від її его все погане в ній, персоніфікувала його, дала йому власне ім'я, протиставила їй і домоглася, нарешті, того, що вона стала мені скаржитися на створену в такий спосіб персону і зрозуміла, наскільки вона страждала від її. Пліч-о-пліч зі створеним в такий спосіб усвідомленням хвороби приходить доступність дитини для аналізу.

Але тут ми не повинні забувати про іншу перешкоду. Я мала можливість піддати тривалому аналізу дуже обдаровану і здібну дитину: ту описану вище восьмирічну дівчинку, яка відрізнялася надмірною чутливістю і яка так багато плакала. Вона відверто прагнула стати іншою, вона мала всі дані і всі можливості, щоб використовувати проведений мною аналіз. Але робота гальмувалася завжди на певному етапі, і я вже вирішила, що можна задовольнитися тими невеликими результатами, яких мені вдалося домогтися: зникненням найбільш болісних симптомів. Тоді виявилося, що ніжна прив'язаність до няньки, яка ставилася негативно до початого аналізу, і була тією самою перешкодою, на яку наштовхувалися наші старання, як тільки ми дійсно починали проникати всередину. Хоча вона почувала довіру до того, що з'ясовувалося при аналізі, і моїх слів, але тільки до певної межі, до якого вона дозволяла собі це і за якою починалася її відданість няньці. Усе, що виходило за цю межу, наштовхувалося на наполегливий і нездоланний опір. Вона відтворювала в такий спосіб старий конфлікт, який мав місце при виборі між батьками, які жили окремо один від одного, і зіграв велику роль в її розвитку в ранньому дитячому віці. Але і це відкриття мало допомогло справі, тому що нинішня її прихильність до виховательки була дуже реальна й обгрунтована. Я почала завзяту і наполегливу боротьбу з цією нянькою за прихильність дитини. У цій боротьбі обидві сторони користувалися всіма доступними засобами; я намагалася розбудити в ній критику, намагалася похитнути її сліпу прив'язаність і прагнула використовувати найменший конфлікт, які щодня бувають у дитячій кімнаті, так, щоб він схилив дитину на мою сторону. Я помітила свою перемогу, коли маленька дівчинка, розповідаючи мені один раз про один такий хвилюючий її домашній інцидент закінчила свою розповідь питанням: "Думаєш, воно права?". Ось коли аналіз проникнув у більш глибокі шари її психіки і отримав найбільш вражаючий результат з усіх приведених тут випадків.

У даному випадку було неважко вирішити питання: чи допустимі такі дії, як боротьба за прихильність дитини? Вплив виховательки, про яку йде мова, був несприятливим не тільки для аналізу, але і для загального розвитку дитини. Але уявіть собі, у яке скрутне положення ви потрапляєте, коли вашим супротивником є не чужа людина, а батьки дитини. Чи коли ви стоїте перед питанням: чи доцільно заради успішної аналітичної роботи позбавляти дитину впливу, сприятливого і бажаного в інших випадках. Ми ще повернемося до цього питання при розгляді питання про практику проведення дитячого аналізу і про відношення його до оточуючого середовища дитини.

Я закінчую цей розділ двома невеликими повідомленнями, з яких ви побачите, наскільки дитина може осягнути зміст аналітичної роботи і терапевтичного завдання.

Кращий приклад — неодноразово згадувана тут маленька дівчинка, яка страждала неврозом нав'язливості. Вона розповідала мені одного разу про незвичайно благополучний результат її боротьби зі своїм чортом і зненацька зажадала вдячності з моєї сторони. "Анна, — сказала вона, — хіба я не сильніша від свого чорта? Хіба я не можу сама з ним справитися? Ти, власне, не потрібна мені для цієї мети". Я повністю погодилася з нею. Зрозуміло, вона набагато сильніша від нього і може обійтися без моєї допомоги. "Але ти мені все-таки потрібна, — сказала вона, трохи подумавши. — Ти повинна допомогти мені, щоб я не була така нещасна, якщо я повинна бути сильніша від нього". Я думаю, що і від дорослого невротика не можна очікувати кращого розуміння тієї зміни, на яку він сподівається в результаті аналітичного лікування.

Другий випадок. Мій десятилітній пацієнт, якого я так докладно описала, знаходячись на більш пізній стадії аналізу, вступив один раз у приймальні в розмову з дорослим пацієнтом мого батька. Той розповів йому, що його собака розірвав курку і він, хазяїн собаки, повинен був за неї заплатити. "Собаку варто було б послати до Фройда, — сказав мій маленький пацієнт,— їй потрібен аналіз". Дорослий нічого не відповів, але згодом виразив своє крайнє несхвалення. Яке дивне враження склалося в цього хлопчика про аналіз! Адже собака не хворий, Собаці захотілося розірвати курку, і він зробив це. Я прекрасно зрозуміла, що хлопчик хотів сказати цим. Він, мабуть, подумав: "Бідний собака! Він так хотів би бути хорошим, але в ньому є щось, що змушує його вчиняти так жорстоко з курами".

Ви бачите, що в маленького запущеного невротика замість усвідомлення хвороби легко виникає усвідомлення зіпсованості, що стає, таким чином, мотивом для проведення аналізу.

Фройд А. Теория и практика детского психоанализа. Пер. с англ. и нем. IМ.: ООО Апрель Пресс, ЗАОИзд-во ЭКСМО-Пресс, 1999. - С. 58-70.

65