Матеріали з першоджерел

Еріх Фромм

ІНДИВІД, ЙОГО

ВІДОСОБЛЕНІСТЬ

І ПОДВІЙНИЙ ХАРАКТЕР

СВОБОДИ

Перед тим, як почати розгляд основної теми — питання, яке стосується того, що означає свобода для сучасної людини і чому вона прагне її позбутися, — є сенс обговорити концепцію, яка,

на перший погляд, може здатися трохи відстороненою. Проте розуміння цієї концепції має істотне значення — для повноцінного аналізу свободи в сучасному суспільстві. Я маю на увазі твердження, що свобода визначає людське існування як таке, а крім того, що поняття свободи змінюється в залежності від рівня усвідомлення людиною самої себе як незалежної і самостійної істоти.

Історія людини як істоти соціальної почалася з того, як людина переросла стан єдності з природою, усвідомивши себе істотою, окремою від оточуючого світу і від інших людей. Протягом довгого часу це усвідомлення було дуже неясним. Індивідуум не втрачав тісний зв'язок із природним і соціальним світом; вже усвідомлюючи себе окремою істотою, людина одночасно почувала себе частиною оточуючого світу. Процес зростаючого відособлення індивідуума від первісних зв'язків (цей процес можна назвати "індивідуалізацією"), мабуть, досяг найвищої стадії в Новий час, тобто в період, який починається епохою Відродження і закінчується нашими днями.

Історія життя кожного окремо взятого індивіда являє собою той же процес. Народившись, дитина вже не складає єдиного цілого з матір'ю і стає біологічною істотою, окремою від неї. Однак, хоча такий біологічний поділ є початком індивідуального існування людини, протягом ще довгого часу дитина зберігає функціональну єдність з матір'ю. Поки і оскільки індивідуум, предметно виражаючись, не порвав пуповину, яка зв'язує його з зовнішнім світом, він вільний; але ці зв'язки дають йому відчуття приналежності до чогось, немов гарантують йому безпеку існування за рахунок коренів у якомусь грунті. Я пропоную назвати ці зв'язки, які мають місце до того, як процес індивідуалізації приводить до повного відокремлення індивіда, зв'язками "первинного характеру", чи просто "первинними зв'язками". Вони органічні — у тому розумінні, що є природним чинником нормального людського розвитку. Вони припускають відсутність індивідуальності, але дають індивіду впевненість і життєву орієнтацію. Ці зв'язки поєднують дитину з матір'ю, первісну людину з її плем'ям і з природою, а середньовічну — з релігією і церквою і з її походженням (рос. — сословием). Коли

досягається повна індивідуалізація, коли відбувається позбавлення людини від цих первинних зв'язків, перед нею постає нове завдання: зорієнтуватися й укоренитися у світі, знайти для себе якісь нові гарантії, які просто не були потрібні у її житті до цього. І тоді свобода набуває для неї нового смислу, наповнюється іншим змістом. Тут ми повинні більш докладно розглянути ці поняття, уточнивши всі особливості зв'язку свободи з індивідуальним і суспільним розвитком.

Відносно швидкий перехід від внутрішньоутробного до самостійного і незалежного існування, обрив пуповини означають початок незалежності дитини від тіла матері. Однак ця незалежність — незалежність у грубому смислі поділу двох тіл. З функціональної точки зору дитина продовжує бути залежною від матері й усе ще є частиною її тіла. Поступово дитина доростає до усвідомлення того, що її мати й інші об'єкти — це щось окреме від неї. Одним з характеризуючи факторів цього процесу є фізичний і психічний розвиток дитини, її здатність схоплювати обєкти — фізично і ментально — і опановувати ними. За допомогою власної діяльності дитина осягає навколишній світ. Звісно, виховання стимулює і

50

житомирський державний університет імєн! івана франка

соціально-психолопчний факультет

кафедра соціальної та практичної психологи

прискорює процес індивідуалізації. При цьому виникає ряд фрустрацій, заборон, і роль матері змінюється: виявляється, що цілі матері не завжди збігаються з бажаннями дитини, трапляється так, що мати перетворюється у ворожу і небезпечну силу. Цей антагонізм, який є неминучою частиною процесу виховання, стає істотним фактором, що загострює розходження між "я" і"ти".

Після народження дитини проходить декілька місяців, перш ніж дитина взагалі починає сприймати інших людей як інших і отримує здатність реагувати на них посмішкою, але тільки через кілька років вона перестане змішувати себе з оточуючим світом. А до цього моменту дитина демонструє специфічний егоцентризм, властивий дітям, який зовсім не виключає інтересу і ніжності до інших людей, але "інші" ще не повністю усвідомлюються як дійсно існуючі окремо від неї. З тієї ж причини ставлення до влади в ранні роки й у наступний час принципово відрізняється своїм змістом. Батьки, або хтось інший, хто у своїй особі представляє владу, ще не усвідомлюються як зовсім окремі істоти: вони є частиною світу дитини, а весь світ ще є частиною її самої. От чому підпорядкування батькам — це зовсім не те підпорядкування, яке має місце, коли дитина виростає до рівня окремо існуючої людини.

Р. Хьюз у романі "Сильний вітер на Ямайці" приводить дуже достовірний і точний опис раптового усвідомлення індивідуальності десятилітньою дитиною: "Раптом з Емілі сталося щось дуже важливе. В одну секунду вона зрозуміла, хто вона є. Важко сказати, чому це не відбулося п'ять років тому чи не могло б відбутися через п'ять років; і вже зовсім незрозуміло, чому це відбулося саме в цей день. Тільки що вона безтурботно гралася на самому носі корабля, у затишному куточку за брашпилем (на якому висів чортовий палець замість дверного молотка). Потім гра ця їй наскучила, і вона пішла на корму, просто так. І по дорозі щось думала про бджіл і про казкову принцесу, і раптом у мозку в неї промайнула думка, що вона — це вона. Емілі зупинилася як вкопана і стала оглядати себе з голови до ніг, усе, що вона могла бачити. Видно було не так вже й багато —сукня попереду і руки, коли вона їх підняла вгору, щоб розглянути краще, але цього виявилося досить, щоб у неї створилося враження про її маленьке тіло, яке, як вона раптом зрозуміла, було її тілом.

Вона розсміялася. І сміх її був, мабуть, із глузуванням. Подумала: "Оце так! Це ж треба, що тебе — одну з усіх людей — от так піймали! І тепер же нікуди не дітися, не вилізти. У будь-якому випадку, нескоро: це треба вирости, прожити життя, постаріти, і тільки тоді позбудешся цього дурного вбрання!"

Справа видавалася винятково важливою; вона вирішила вберегтися від можливих перешкод і полізла по вибоїнах на свій улюблений оглядовийу майданчик з самого верху щогли. Лізти було зовсім просто, але щораз, коли вона рухала ногою чи рукою, вона знову і знову поверталася до думки, яка вводила її в стан здивування, вона думала про те, як же добре рухаються її руки і ноги. Пам'ять, звичайно ж, підказувала їй, що так було завжди, але раніше вона не помічала, наскільки це дивно. Влаштувавшись на оглядовому майданчику, вона почала вивчати шкіру рук, виявляючи при цьому надзвичайну увагу, оскільки це ж була її власна шкіра. Потім вона визволила плече з-під сукні, зазирнула собі за пазуху — переконалася, що під одягом вона теж є, і при цьому торкнулася плечем щоки. Коли тепла ямка голого плеча торкнулася обличчя, відчуття було таке, начебто її приголубив хтось дуже добрий. Але звідки прийшло це відчуття — від щоки чи від плеча — і хто кого погладив — щока плече чи плече щоку, — цього Емілі ніяк не могла зрозуміти. Остаточно переконавшись у тому, що вона тепер — Емілі Бас-Торнтон (звідки взялося це "тепер", було для Емілі непоясненим фактом), вона віддалася міркуванням про те, що ж тепер буде.

Одночасно з ростом дитини, у міру того, як рвуться первинні зв'язки, у неї розвивається прагнення до волі і незалежності. Однак яким змінам піддається це прагнення, можна зрозуміти лише в тому випадку, якщо брати до уваги діалектичний характер процесу індивідуалізації', яка розвивається. Як відомо, цьому процесу властиві два аспекти.

У першу чергу дитина стає сильнішою і фізично, і емоційно, і інтелектуально; активність і енергія розвиваються в кожній з цих сфер. У той же час ці ссрери все більше взаємопов'язуються, інтегруються; розвивається певна структура, керована волею і розумом індивіда. Якщо ми назвемо цю структуру — сукупність рис характеру, прагнень, розуму і волі індивіда — особистістю, то можна сказати, що саме особистість є першим аспектом індивідуальності, яка розвивається. Межі розвитку індивідуальності і розвитку особистості певною мірою визначаються й індивідуальними умовами, але в основному умовами соціальними. У кожному суспільстві індивіди, як це здається, дуже відрізняються один від одного, але в будь-якому суспільстві існує межа індивідуалізації, за яку жоден нормальний індивід не може вийти.

Другий аспект процесу індивідуалізації — зростаюча самотність. Первинні зв'язки гарантують фундаментальну єдність з оточуючим світом і відчуття безпеки. В міру того, як росте відособленість дитини від оточуючого світу вона починає усвідомлювати свою самотність, свою відособленість від людей. Ця віддаленість від світу, що у порівнянні з людиною, видається незрівнянно великим, міцним і всемогутнім, а часом і дуже небезпечним, загрозливим, наводить на людську істоту страх і почуття тривоги та беззахисності. Поки людина була невід'ємною частиною світу, поки вона не усвідомлювала можливостей і наслідків індивідуальних самостійних дій, вона не відчувала ніякого страху. А от після того, як людина стає самостійним індивідуумом, вона змушена перебувати один на один з приголомшуюче величезним світом.

У результаті в людини виникає прагнення і гаряче бажання відмовитися від своєї індивідуальності на користь перемоги над почуттям самотності і занепокоєння, а для цього їй необхідно злитися з оточуючим світом, повністю розчинитися в ньому. Але треба мати на увазі, що нові зв'язки, які з'являються як наслідок цього прагнення, не ідентичні первинним зв'язкам, що були розірвані в процесі розвитку людини. Дитина не може фізично повернутися в черево матері; точно так само неможливо направити назад психічний процес індивідуалізації. Усі можливі спроби зробити це обов'язково приймають характер підпорядкування, що, однак, не приводить до знищення протиріччя між владою і дитиною, якою ця влада керує. Дитина свідомо може вважати себе задоволеною, але підсвідомо вона почуває, що платою за відчуття безпеки і надійності служить повноцінність її особистості, її плодотворність. Зрештою, підпорядкування призводить до зворотного результату: непевність дитини зростає, і одночасно у неї розвиваються ворожість і бунтарське ставлення, які тим більше небезпечні, що спрямовані проти пюдей, від яких вона все ще продовжує залежати (чи від яких вона стала залежною).

На щастя, підпорядкування — це не єдиний існуючий спосіб позбутися від самотності і почуття занепокоєння. Інший шпях, єдиний плідний і продуктивний, який не викликає ніяких складних конфліктів, — це шлях спонтанних зв'язків з людьми і

51

Заброідький М.М., См«ИЧ«НКО ОМ, Тичинві J.M. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

природою, тобто таких зв'язків, які з'єднують людину зі світом, не завдаючи ніякої шкоди її індивідуальності. Такі зв'язки, які у своєму найвищому прояві є любов'ю і плідною працею, живляться соками, які виходять з повноти і сили цілісної особистості, і тому не обмежують розвиток особистості, а сприяють цьому розвитку в повну міру своїх можливостей.

Таким чином, індивідуалізація, що розвивається, приводить людину або до підпорядкування, або до виникнення спонтанних зв'язків і активності з налагодження цих зв'язків. Надалі ми обговоримо цю проблему більш детально, а зараз хотілося б вказати на загальний принцип: процес, що розвивається на основі зростаючої індивідуалізації і зростаючої волі індивідуума, носить діалектичний характер. Дитина стає більш вільною, вона може розвивати і виражати свою сутність, більше не обтяжену тими зв'язками, які обмежували її існування колись. Однак, при цьому дитині доводиться звільнитися від світу, де в неї був спокій і безпека. Процес індивідуалізації — це процес розвитку і збагачення особистості людини, її власного "я", але цей процес передбачає втрату ідентичності з іншими людьми і віддалення дитини від цих людей. Прогресуюче віддалення може в результаті привести до ізоляції, яка переростає в розгубленість та породжує інтенсивну тривогу і непевність; це віддалення не може привести до виникнення принципово нової близькості: до солідарних відносин між людьми, якщо дитина бути в змозі розвинути в собі внутрішню силу і творчу активність, які є передумовами цього нового типу стосунків з оточуючим світом.

Розвиток дитини може бути гармонійним тільки в тому випадку, якщо кожен крок, спрямований на віддалення й індивідуалізацію особистості, супроводжується відповідним ростом особистості. Однак цього не відбувається. У той час, як процес індивідуалізації відбувається автоматично, розвиток особистості стримується цілим рядом психологічних і соціальних причин. Прірва, яка виникає між цими тенденціями, веде до виникнення нестерпного почуття ізольованості і безсилля, а це у свою чергу пускає в хід психічні механізми, які ми розглянемо пізніше як механізми відходу від свободи, втечі.

У філогенетичному плані історію також можна розглядати як процес зростаючої індивідуалізації і зростаючого звільнення. Саме перші кроки на шляху, який веде до звільнення від інстинктів, вивели людину з нетрів долюдського існування. Під інстинктами варто розуміти особливого роду шаблони діяльності, які обумовлені спадковими нервовими структурами, які у чистому вигляді спостерігаються тільки у тваринному світі. Чим нижче рівень розвитку тварини, тим більше її пристосування до природних умов, і взагалі вся її діяльність визначаються механізмами інстинктивних і рефлекторних дій. Складна організація життя деяких комах, яка викликає здивування своєю злагодженістю, ґрунтується винятково на інстинктах. І чим вищий рівень розвитку тварини, тим, відповідно, більш гнучкою є її поведінка. І все ж всеохоплюючою є вроджена адаптація при її появі на світ. Ця тенденція досягає своєї межі у випадку пюдини. При народженні людина є найбільш безпомічною з усіх тварин; її адаптація до природних умов головним чином ґрунтується на процесі навчання, а не на інстинктивній зумовленості. "Інстинкт... це ослаблена, якщо не зникаюча, категорія у вищих тварин, а особливо в людини".

По суті, існування людини починається тоді, коли вона досягає певного рівня розвитку діяльності, яка не має нічого спільного з вродженими механізмами: пристосування до природи втрачає примусовий характер, і способи дій вже не визначаються спадковістю чи інстинктами. Іншими словами, існування людини і свобода споконвічно нероздільні. У даному випадку я маю на увазі не позитивну "свободу для чогось", а негативну "свободу від чогось", зокрема свободу від інстинктивної обґрунтованості діяльності людини.

Такий вид свободи є досить сумнівною перевагою. Людина народжується без вродженої здатності до необхідних дій, яка властива тваринам; людина перебуває в залежності від батьків довший період ніж будь-яка з тварин; реакція людини на навколишнє середовище не така швидка, адекватна й ефективна, як інстинктивні дії, що виконуються автоматично. Людина відчуває всі страхи і піддається всім небезпекам, які викликані недостатністю її вроджених інстинктів. Однак саме ця безпорадність пюдини пежить в основі всього того, чого вона досягла. Біологічна недосконалість людини може бути основним фактором появи цивілізації.

З моменту появи на світ пюдина зіштовхується з вибором між різними способами дій. У тварин існують нерозривні ланцюги рефлекторних реакцій, які починаються зі стимулу, наприклад, почуття голоду, і приводять до більш чи менш строго визначеної поведінки, яка гарантує позбавлення від напруги, викликаної незадоволеністю потреби. У людини подібні ланцюги розірвані. Стимули присутні, апе способи задоволення є "відкритими", тобто людина має право і, більш того, повинна вибирати між різними діями, Цей вибір передбачає розумовий процес, пюдина починає думати. її роль у природній системі змінюється: замість того, щоб діяти на основі інстинктивної зумовленості, людині доводиться розглянути всі переваги і недоліки кожного зі способів дії. У такий спосіб людина переходить від пасивної адаптації' до активного пристосування, тобто починає трудитися. Вона змушена придумувати різні знаряддя праці, і в результаті цього, оволодіваючи природою, віддаляється від неї все далі і далі. Людина смутно усвідомлює, що вона — чи, якщо точніше, група, до якої вона належить, — це не одне й те ж, що і природа довкола неї. У ній пробуджується свідомість трагічності її становища: бути частиною природи, але не вписуватися в рамки її законів і механізмів. Людина усвідомлює, що в кінцевому підсумку на неї очікує смерть, хоча вона намагається знайти якийсь вихід з цієї приреченості, заперечуючи смерть у своїх фантазіях.

Найбільш показовим відображенням фундаментального зв'язку між людиною і свободою є біблійний міф про вигнання з раю. Міф ототожнює початок історії людства з актом вибору, але при цьому підкреслюється гріховність цього першого акту свободи і тих страждань, які стали його наслідком. Чоловік і жінка живуть у садах Едему в повній гармонії з природою й один з одним. Там світ і спокій; вони не відчувають необхідності в праці: у них немає вибору, немає свободи, у них немає навіть думок. Людині заборонено було куштувати плід дерева пізнання добра і зла. Але людина порушує цю заборону і позбавляє себе гармонії з природою, частиною якої вона була до того моменту, поки не вийшла за її межі. З погляду церкви, яка являє собою певну форму влади, цей вчинок безперечно є гріховним. Однак з погляду людини, цей вчинок є початком людської свободи. Порушивши оголошену Богом заборону, людина звільнилася від примусу і піднялася від несвідомого передлюдського існування до людського. Порушення заборони, гріхопадіння, у позитивному людському смислі являє собою перший акт вибору, акт свободи, тобто перший людський акт взагалі. Відповідно до цього ж міфу, формальна суть гріха полягала в тому, що людина покуштувала з дерева пізнання. Таким чином, акт непокори, акт свободи прямо пов'язується з початком людського мислення.

52

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНО) ТА ПРАКТИЧНОЇ' ПСИХОЛОГІЇ

Міф також розповідає нам про інші наслідки цієї першої вільної дії. Гармонія між людиною і природою руйнується. Бог роз'єднує чоловіка і жінку, людину і природу. Людина відокремилася від природи, і, ставши "індивідуумом", вона робить перший крок на шляху до того, щоб стати людиною. Вона виконує акт свободи, і міф розповідає про ті страждання, які виникли в результаті цього акту. Відокремившись від природи й іншої людської істоти, людина бачить себе оголеною і відчуває сором. Вона самотня і вільна, але злякана і безпомічна. Щойно знайдена свобода обертається нещастям: людина вільна від солодких пут раю, але не має права сама собою керувати, вона не може реалізувати свої можливості, повністю розкритися як особистість. "Свобода від..." не рівнозначна позитивній свободі. Віддалення пюдини від природи— це тривалий процес: людина значною мірою все ще залишається прив'язаною до того світу, з якого вийшла; вона залишається частиною природи. Тут і земля, на якій вона живе, і сонце, і місяць, і зірки; дерева, і квіти, і тварини, і люди, з якими вона пов'язана кровним зв'язком. Язичницькі релігії свідчать про почуття єдності людини з природою. Жива і навіть нежива природа є відповідно до цих релігій частиною світу людини; більш лаконічно — людина все ще залишається частиною природи.

Первинні зв'язки загальмовують людський розвиток. Вони блокують розвиток розуму й аналітичних здібностей; вони дозволяють людині усвідомлювати себе лише як члена племені, соціальної групи чи релігійної громади, а не в якості самостійної, незалежної людської істоти. Іншими словами, первинні зв'язки за важають людині стати вільним, творчим, плідним індивідом, що має право самостійно визначати власне життя. Але це лише одна сторона медалі. Існує, і це природно, й інша сторона. Та ж ідентичність з природою, плем'ям, релігією дає відчуття впевненості в собі. Індивід належить якійсь цілісній структурі, він є частиною цієї структури і займає в ній визначене місце, на яке ніхто більше не претендує. Він може відчути болісні страждання від голоду чи гноблення, але йому не доводиться страждати від найгіршого, що може відчути людина, від повної самотності і болісних сумнівів.

Тепер є очевидним той факт, що процес розвитку свободи людини має той же діалектичний характер, який ми знайшли в процесі індивідуального розвитку людської істоти. З одного боку, це процес розвитку людини, оволодіння природою, активізації розумової функції, зміцнення людської солідарності. Але з іншого боку, розвиток індивідуалізації призводить до посилення ізоляції, непевності; а отже, стає більш сумнівним місце людини у світі і смисл її життя. Одночасно росте і почуття безсилля і непотрібності людини. У тому випадку, якби процес розвитку людства був гармонійним, якби він відповідав певній схемі, то обидві сторони цього розвитку — зростаюча могутність і індивідуалізація, яка розвивається — могли б бути врівноважені і збалансовані. Але в дійсності історія розвитку людства ~ це нескінченна низка конфліктів і протистоянь

Кожен крок, нехай навіть найменший, на шляху до розвитку індивідуалізації приводив людство до нових і нових небезпек. Первинні зв'язки, вже розірвані, неможливо відновити; людина не може повернутися в колись втрачений нею рай. Для того, щоб зберегти зв'язок індивідуалізованої людини зі світом, існує тільки єдиний можливий шлях: активна солідарність з іншими людьми, спонтанна діяльність, любов до праці — усі ці фактори в сукупності зможуть поновити зв'язок людини зі світом і скріпити його, але вже не первинними зв'язками, а зв'язками, які будуть бачити людину як незалежного і вільного індивіда.

Але якщо економічні, соціальні і політичні умови, в яких відбувається процес індивідуалізації, не можуть гарантувати позитивного розвитку особистості, а первинні зв'язки, які дають відчуття безпеки і спокою, вже розірвані, то в такому випадку розрив перетворює свободу в нестерпне страждання, оскільки вона стає джерелом сумнівів, веде за собою життя, позбавлене мети і смислу. І тоді в людини виникає нездоланне бажання позбутися такої свободи: підкоритися чи знайти якийсь інший спосіб зв'язку зі світом і людьми, щоб уникнути непевності; нехай навіть позбавившись свободи.

Починаючи з останнього періоду епохи середньовіччя історія Європи й Америки являє собою історію відокремлення індивідуума. Цей процес бере початок в Італії в епоху Відродження і, очевидно, досяг апогею в наш час. Треба було більше чотирьох сторіч, щоб зруйнувати уявлення, створені середньовіччям, і звільнити людей від найбільш явних обмежень. У багатьох відношеннях індивідуум розвинувся, і розумово й емоційно; рівень його участі в культурних сферах набув нечуваних масштабів. Але одночасно диспропорція між свободою від будь-яких зв'язків і обмеженими можливостями для позитивної реалізації свободи й індивідуальності особистості в результаті привела до такої ситуації, що в Європі люди стали панічно рятуватися від свободи, окутуючи себе новими путами або застосовуючи позицію повної незацікавленості і байдужості.

Дослідження значення свободи для сучасної людини я хотів би почати з аналізу тієї обстановки, яка мала місце в Європі в епоху середньовіччя і на початку нового часу. У цей період економічне становище західного суспільства зазнало серйозних змін, які супроводжувалися настільки ж серйозними змінами в психіці людей. Саме тоді виникла і нова концепція свободи, яка одержала яскраве вираження в нових релігійних доктринах Реформації. Розуміння свободи в сучасному суспільстві неможливе без розгляду цього періоду, протягом якого були закладені наріжні камені сучасної культури. Саме тоді, коли почалося формування сучасної людини, з'явився подвійний характер свободи, про яку ми говоримо зараз. З одного боку, спостерігалася зростаюча незалежність людини від зовнішньої влади, з іншого боку — її ізольованість, а в результаті цього протистояння — почуття незначущості, що розвивається, і безсилля. Для того, щоб більш чітко уявляти собі нові елементи в характері сучасної людини, необхідно простежити за їхнім виникненням. Вивчаючи основні особливосл капіталізму й індивідуалізму в самих початках їх появи, ми можемо зробити зіставлення їхньої економічної системи з типом характеру особистості, які фундаментально відрізнялися від наших. Саме цей контраст дозволяє нам краще розкрити характерні риси соціальної системи сучасності і те, який вплив ця система робить на характер людини, яка в ній живе. А звідси й особливості нового духу, що виник у результаті цих змін у психіці людини.

Наступний розділ присвячений опису того, що умови, які існували в епоху Реформації, були схожі з сучасними умовами, і їхня подібність виражається в набагато більшій кількості, ніж це здається на перший погляд. Незважаючи на всі очевидні розходження між цими епохами, з XVI століття, мабуть, не було іншого періоду, який був би настільки схожим на сучасний, з точки зору двоїстого смислу, як період Реформації. Реформація являє собою одне з джерел ідей свободи й

53

Заброцький MM, Савичанко О.М., Тимим» І.М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ Нянячяитьний' поо'бник

автономії людини а тому вигляді, як ця ідея представлена в сучасних демократичних системах. У некатолицьких країнах завжди підкреслюється саме цей аспект Реформації. Однак при цьому забувається ще один аспект Реформації, суть якого в тому, що вона робить акцент на порочності людської природи, на малій значимості та безпорадності індивідуума, на необхідності підпорядкування індивідуума зовнішній силі. Та ж ідея незначущості окремої особистості, принципової нездатності особистості покладатися на себе і свою думку, потреба в підпорядкуванні складає основну тезу ідеології Птлера, однак у цій ідеології не знайшлося місця для понять волі і моральних принципів, які не забували у своїх ідеях протестанти.

Ця схожість епох на ідеологічному рівні не є єдиним, що робить вивчення періоду XV і XVI століть особливо корисним для розуміння сучасної ситуації. Подібність просліджується також у соціальній обстановці. В цій книзі я спробую показати, як ця подібність пов'язана з подібністю ідеологічною і психологічною. У ті часи, як і нині, традиційні життєві переконання значної частини населення перебували під загрозою внаслідок революційних змін в економічній і соціальній сферах. Середній клас, як і зараз, відчував страх перед великим капіталом і монополіями, який впливав на настрій і ідеологію тієї частини суспільства, безпека якого була під загрозою, що у свою чергу підсилювало почуття самотності і безсилля, властиве окремим людям.

Фромм Э. Бегство свободы; Человек для себя/Пер. с англ, Д.Н. Дудинский. - Мн.: ООО „Попурри", 1998. - С.41-59.

54