Матеріали з першоджерел
Олексій Миколайович Леонтьев
ПРО КАТЕГОРІЇ ПРЕДМЕТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Діяльність є
молярна, не адитивна одиниця життя тілесного, матеріального суб'єкта. У більш вузькому смислі, тобто на психологічному рівні, це одиниця життя, опосередкованого
психічним відображенням, реальна функція якого полягає в тому, що воно орієнтує суб'єкта в предметному світі. Іншими словами, діяльність — це не реакція і не сукупність реакцій, а система, яка має будову, свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток.
Введення категорії діяльності в психологію змінює весь понятійний лад психологічного знання. Але для цього потрібно взяти цю категорію у всій її повноті, у її найважливіших залежностях і детермінаціях: зі сторони її структури та у її специфічній динаміці, у її різних видах і формах. Інакше кажучи, мова йде про те, щоб відповісти на питання, як саме виступає категорія діяльності в психології. Питання це ставить ряд далеко ще не вирішених теоретичних проблем. Цілком зрозуміло, що я можу розглянути лише деякі з них.
Психологія людини має справу з діяльністю конкретних індивідів, яка протікає або в умовах відкритої колективності — серед оточуючих людей, разом з ними і у взаємодії з ними, або віч-на-віч з оточуючим предметним світом — перед гончарним колом або за письмовим столом. Однак, у яких би умовах і формах не протікала діяльність людини, якої б структури вона не набувала, її не можна розглядати як вилучену з суспільних відносин, з життя суспільства. При всій своїй своєрідності діяльність людського індивіда є системою, включеною в систему відносин суспільства. Поза цими відносинами людська діяльність взагалі не існує. Як саме вона існує, визначається тими формами і засобами матеріального і духовного спілкування (Verkehr), які породжуються розвитком виробництва і які не можуть реалізуватися інакше, як у діяльності конкретних людей.
Абсолютно зрозуміло, що діяльність кожної окремої людини залежить при цьому від її місця в суспільстві, від умов, які випадають на її частку, від того, як вона складається в неповторних індивідуальних обставинах.
Особливо варто застерегти від розуміння діяльності людини як відношення, яке існує між людиною і конфронтуючим з нею суспільством. Це доводиться підкреслювати, тому що позитивістські концепції, які зараз затоплюють психологію, всіляко нав'язують ідею
протиставлення людського індивіда суспільству. Для людини суспільство нібито складає лише те зовнішнє середовище, до якого вона змушена пристосовуватися, щоб не виявитися "неадаптованою" і вижити, так само, як тварина змушена пристосовуватися до зовнішнього природного середовища. З цього погляду, діяльність людини формується в результаті її підкріплення, хоча б і не прямого (наприклад, через оцінку, яка виражається "референтною" групою). При цьому упускається головне — те, що в суспільстві людина знаходить не просто зовнішні умови, до яких вона повинна пристосовувати свою діяльність, але що самі ці суспільні умови несуть у собі мотиви і цілі її діяльності, її засоби і
(65
ЗаОроцький
М.М., Савичанко О.Мл Тичина
І М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
способи; тобто, що суспільство формує діяльність утворюючих його індивідів. Звичайно, це аж ніяк не означає, що їхня діяльність лише персоніфікує відносини суспільства і його культуру. Є складні поєднуючі їх трансформації і переходи, так що ніяке пряме зведення одного до іншого неможливе. Для психології, яка обмежується поняттям "соціалізація" психіки індивіда без подальшого його аналізу, ці трансформації залишаються справжньою таємницею. Ця психологічна таємниця відкривається тільки в дослідженні походження людської діяльності і її внутрішньої будови.
Основною, або, як іноді говорять, констатуючою характеристикою діяльності є її предметність. Власне, у самому понятті діяльності вже імпліцитно міститься поняття її предмета (Gegenstand). Вислів "безпредметна діяльність" позбавлений всякого смислу, Діяльність може здаватися безпредметною, але наукове дослідження діяльності обов'язково вимагає відкриття її предмета. При цьому предмет діяльності виступає подвійно: по-лерше — у своєму незалежному існуванні, як підпорядковуючий собі і перетворюючий діяльність суб'єкта, по-друге — як образ предмета, як продукт психічного відображення його властивостей, яке здійснюється в результаті діяльності суб'єкта й інакше здійснитися не може.
Вже в самому зародженні діяльності і психічного відображення виявляється їхня предметна природа. Так, було показано, що життя організмів у гомогенному, хоча і мінливому середовищі може розвиватися лише у формі ускладнення тієї системи елементарних функцій, яка підтримує їхнє існування. Тільки при переході до життя в дискретному середовищі, тобто до життя у світі предметів, над процесами, які відповідають впливам, які мають пряме біотичне значення, надбудовуються процеси, викликані впливами, які самі по собі можуть бути нейтральними, абіотичними, але які орієнтують його стосовно впливів першого типу. Формування цих процесів, які опосередковують фундаментальні життєві функції, відбувається через те, що біотичні властивості предмета (наприклад, його харчові властивості) постають як приховані за іншими, "поверхневими* його властивостями, поверхневими в тому значенні, що, перш ніж випробувати на собі ефекти, викликані біотичним впливом, потрібно, образно кажучи, пройти через ці властивості (такими є, наприклад, механічні властивості твердого тіла по відношенню до хімічних його властивостей).
Я, зрозуміло, пропускаю тут виклад конкретно-наукового обґрунтування наведених положень, так само як і обговорення питання про їх внутрішній зв'язок зі вченням І.П, Павлова про сигнальну функцію умовних подразників і про орієнтувальні рефлекси; те й інше висвітлене мною в інших роботах.
Отже, передісторія людської діяльності починається з набуття життєвими процесами предметності. Останнє означає собою також появу елементарних форм психічного відображення — перетворення подразливості (irribilitas) у чутливість (sensibilitas), у "здатність відчуття".
Подальша еволюція поведінки і психіки тварин може бути адекватно зрозуміла саме як історія розвитку предметного змісту діяльності. На кожному новому етапі виникає все повніша підпорядкованість ефекторних процесів діяльності об'єктивним зв'язкам і відносинам властивостей предметів, у взаємодію з якими вступає тварина. Предметний світ ніби все більше "втягується" у діяльність. Так, рух тварини вздовж перешкоди підкоряється її "геометрії" — уподібнюється їй і несе її в собі, рух стрибка підкоряється об'єктивній метриці середовища, а вибір обхідного шляху — міжпредметним відношенням.
Розвиток предметного змісту діяльності знаходить своє вираження в подальшому розвитку психічного відображення, яке регулює діяльність у предметному середовищі.
Усяка діяльність має кільцеву структуру; вихідна аферентація -» ефекторні процеси, які реалізують контакти з предметним середовищем -* корекція і збагачення за допомогою зворотних зв'язків вихідного аферентуючого образу. Зараз кільцевий характер процесів, які здійснюють взаємодію організму із середовищем, є загальновизнаним і досить добре описаний. Однак головне полягає не в самій по собі кільцевій структурі, а в тому, що психічне відображення предметного світу породжується не безпосередньо зовнішніми впливами (у тому числі і впливами "зворотними"), а тими процесами, за допомогою яких суб'єкт вступає в практичні контакти з предметним світом і які тому обов'язково підкоряються його незалежним властивостям, зв'язкам, відношенням. Останнє означає, що "аферентатором", який керує процесами діяльності, первинно є сам предмет і лише потім — його образ як суб'єктивний продукт діяльності, що фіксує, стабілізує і несе в собі її предметний зміст. Інакше кажучи, здійснюється подвійний перехід; перехід .предмет -» процес діяльності" і перехід „діяльність -* її суб'єктивний продукт". Але перехід процесу у форму продукту відбувається не тільки на полюсі суб'єкта. Ще більш явно він відбувається на полюсі об'єкта, який трансформується людською діяльністю; у цьому випадку регульована психічним образом діяльність суб'єкта переходить у "спочиваючу властивість" (ruhende Eigenschaft) її об'єктивного продукта.
На перший погляд здається, що уявлення про предметну природу психіки відносяться тільки до сфери власне пізнавальних процесів; що ж стосується сфери потреб і емоцій, то на неї це уявлення не поширюється, Це, однак, не так.
Погляди на емоційно-потребову сферу як на сферу станів і процесів, природа яких лежить у самому суб'єкті і які лише змінюють свої прояви під тиском зовнішніх умов, ґрунтуються на змішуванні, власне кажучи, різних категорій, змішуванні, яке особливо дає про себе знати в проблемі потреб.
У психології потреб потрібно із самого початку виходити з такого капітального розрізнення: розрізнення потреби як внутрішньої умови, як однієї з обов'язкових передумов діяльності і потреби як такі, що спрямовують і регулюють конкретну діяльність суб'єкта в предметному середовищі. "Голод здатний підняти тварину на ноги, здатний додати пошукам більш-менш жагучий характер, але в ньому немає ніяких елементів, щоб спрямувати рух у ту або іншу сторону і видозмінювати його відповідно до вимог місцевості і випадкових зустрічей", — писав Сеченов. Саме у своїй спрямовуючій функції потреба і є предметом психологічного пізнання. У першому ж випадку потреба постає лише станом недостачі організму, що саме по собі не може викликати ніякої виразно спрямованої діяльності; її функція обмежується активацією відповідних біологічних функцій і загальним порушенням рухової сфери, що виявляється в ненаправлених пошукових рухах. Лише в результаті її "зустрічі" з предметом, який відповідає їй, вона вперше стає здатною спрямовувати і регулювати діяльність.
166
ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАК/ЛЬТЄТ
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
Зустріч потреби з предметом є актом надзвичайним. Він відзначався вже Ч.Дарвіним, про нього свідчать деякі дані І.П.Павлова; про нього говорить Д.М.Узнадзе як про умову виникнення установки, і його блискучий опис дають сучасні етологи. Цей надзвичайний акт є актом опредмечення потреби — "наповнення" її змістом, який черпається з оточуючого світу. Це і переводить потребу на власне психологічний рівень.
Розвиток потреб на цьому рівні відбувається у формі розвитку їх предметного змісту. До речі, ця обставина тільки і дозволяє зрозуміти появу в людини нових потреб, у тому числі таких, котрі не мають своїх аналогів у тварин, "відв'язані" від біологічних потреб організму й у цьому розумінні "автономні". їхнє формування пояснюється тим, що в людському суспільстві предмети потреб продукуються, а завдяки цьому продукуються і самі потреби.
Отже, потреби керують діяльністю з боку суб'єкта, але вони здатні виконувати цю функцію лише за умови, що вони є предметними. Звідси відбувається можливість обертання термінів, який дозволив К.Левіну говорити про спонукальну силу (Aufforderungscharakter) самих предметів.
Не інакший стан речей з емоціями і почуттями. І тут необхідно розрізняти, з одного боку, безпредметні стенічні, астенічні стани, а з іншого боку — власне емоції і почуття, породжувані співвідношенням предметної діяльності суб'єкта з його потребами і мотивами. Але про це потрібно говорити окремо. У зв'язку ж з аналізом діяльності достатньо вказати на те, що предметність діяльності породжує не тільки предметний характер образів, але й предметність потреб, емоцій і почуттів.
Процес розвитку предметного змісту потреб не є, звичайно, однобічним. Інша його сторона полягає в тому, що і сам предмет діяльності відкривається суб'єкту як відповідний тій або іншій його потребі. Таким чином, потреби спонукують діяльність і керують нею з боку суб'єкта, але вони здатні виконувати ці функції за умови, що вони є предметними.
ЗАГАЛЬНА БУДОВА ДІЯЛЬНОСТІ
Спільність макроструктури зовнішньої, практичної діяльності і діяльності внутрішньої, теоретичної, дозволяє здійснювати її аналіз, спочатку відволікаючись від форми, у якій вони протікають.
Ідея аналізу діяльності як метод наукової психології людини була закладена, як я вже говорив, ще в ранніх роботах Л.С.Виготського. Були введені поняття засобу, орудійних ("інструментальних") операцій, поняття мети, а пізніше
— і поняття мотиву ("мотиваційної сфери свідомості"). Пройшли, однак, роки, перш ніж вдалося описати в першому наближенні загальну структуру людської діяльності та індивідуальної свідомості. Цей перший опис зараз, через чверть століття, багато в чому є незадовільним, надміру абстрактним. Але саме завдяки його абстрактності він може бути взятий в якості початкового, відправного для подальшого дослідження.
Дотепер мова йшла про діяльність в загальному, збірному значенні цього поняття. Реально ж ми завжди маємо справу з особливими діяльностями, кожна з яких відповідає певній потребі суб'єкта, наближається до предмета цієї потреби, згасає в результаті її задоволення і відтворюється знову — можливо, вже в зовсім інших, змінених умовах.
Окремі конкретні види діяльності можна розрізняти між собою за якою завгодно ознакою: за їх формою, за способами їхнього здійснення, за їх емоційною напруженістю, за їх тимчасовою і просторовою характеристикою, за їх фізіологічними механізмами і т.д. Однак головне, що відрізняє одну діяльність від іншої, полягає в розходженні їхніх предметів. Адже саме предмет діяльності і додає їй певну спрямованість. У запропонованій мною термінології предмет діяльності є її справжній мотив. Звісно, він може бути як речовинним, так і ідеальним, як даним у сприйнятті, так і існуючим тільки в уяві, у думках. Головне, що за цим завжди стоїть потреба, що він завжди відповідає тій або іншій потребі.
Отже, поняття діяльності необхідно пов'язане з поняттям мотиву. Діяльності без мотиву не буває; "невмотивована" діяльність — це діяльність не позбавлена мотиву, а діяльність із суб'єктивно та об'єктивно прихованим мотивом.
Основними "складовими" окремих людських діяльностей є здійснюючі їх дії. Дією ми називаємо процес, підпорядкованій свідомій мети. Схоже до того, як поняття мотиву співвідноситься з поняттям діяльності, поняття мети співвідноситься з поняттям дії.
Виникнення в діяльності цілеспрямованих процесів — дій, історично стало наслідком переходу до життя людини в суспільстві. Діяльність учасників спільної праці спонукається її продуктом, який спочатку безпосередньо відповідає потребі кожного з них. Однак, розвиток навіть найпростішого технічного поділу праці обов'язково приводить до виділення ніби проміжних, часткових результатів, які досягаються окремими учасниками колективної трудової діяльності, але які самі по собі не здатні задовольняти їхньої потреби. їхня потреба задовольняється не цими "проміжними" результатами, а долею продукту їхньої сукупної діяльності, отриманої кожним з них через єднальні один з одним стосунки, які виникли в процесі праці, тобто стосунки суспільні.
Легко зрозуміти, що той "проміжний" результат, якому підкоряються трудові процеси людини, повинен бути виділений для нього також і суб'єктивно — в формі уявлення. Це і є виділення мети, яка, за висловом Маркса, "як закон визначає спосіб і характер його дій...".
Виділення цілей і формування підпорядкованих їм дій призводить до того, що відбувається ніби розщеплення раніше злитих між собою в мотиві функцій. Функція спонукання, звичайно, повністю зберігається за мотивом. Інша справа
— функцією напрямку: дії, які здійснюють діяльність, спонукаються її мотивом, але є спрямованими на мету. Припустимо, що діяльність людини спонукається їжею; у цьому і полягає її мотив. Однак для задоволення потреби в їжі вона повинна виконувати дії, які безпосередньо на оволодіння їжею не спрямовані. Наприклад, мета даної людини — виготовлення знаряддя лову; чи використає вона надалі виготовлене нею знаряддя сама, чи передасть його іншим і одержить частину загальної здобичі — в обох випадках те, що спонукало її діяльність, і те, на що були спрямовані її дії, не збігаються між собою; 'їхній збіг являє собою спеціальний, окремий випадок, результат особливого процесу, про який буде сказано нижче.
167
3»©роць>кий М.М., Савичвнко О.М., Тичина 1.М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
Виділення цілеспрямованих дій у якості складових змісту конкретних діяльностей природно порушує питання про їхні єднальні внутрішні стосунки. Як уже говорилося, діяльність не є адитивним процесом. Відповідно, дії— це не особливі "окремості", які включаються до складу діяльності. Людська діяльність не існує інакше, як у формі дії або ланцюга дій. Наприклад, трудова діяльність існує в трудових діях, навчальна діяльність — у навчальних діях, діяльність спілкування — у діях (актах) спілкування і т.д. Якщо з діяльності подумки відняти здійснюючі її дії, то від діяльності взагалі нічого не залишиться. Це ж можна висловити інакше: коли перед нами розгортається конкретний процес — зовнішній або внутрішній, то з боку його відношення до мотиву він виступає в якості діяльності людини, а як підпорядкований меті - в якості дії або сукупності, ланцюга дій.
Разом з цим діяльність і дія являють собою справжні і до того ж реальності, які не співпадають між собою. Одна й та ж дія може здійснювати різні діяльності, може переходити з однієї діяльності в іншу, виявляючи в такий спосіб свою відносну самостійність. Звернемося знову до грубої ілюстрації: припустимо, що в мене виникає мета — прибути в пункт N, і я це роблю. Зрозуміло, що ця дія може мати зовсім різні мотиви, тобто реалізувати зовсім різні діяльності. Очевидно і зворотне, а саме, що один і той же мотив може конкретизуватися в різних цілях і відповідно породити різні дії.
У зв'язку з виділенням поняття дії як найважливішої "твірної" людської діяльності (її моменту) потрібно взяти до уваги, що хоч якось розгорнута діяльність припускає досягнення ряду конкретних цілей, з числа яких деякі пов'язані між собою твердою послідовністю. Інакше кажучи, діяльність, звичайно, здійснюється певною сукупністю дій, які підпорядковані частковим цілям, які можуть виділятися з загальної мети; при цьому випадок, характерний для більш високих ступенів розвитку, полягає в тому, що роль загальної мети виконує усвідомлений мотив, який перетворюється завдяки його усвідомленості в мотив-ціль.
Одним з питань, які тут виникають, є питання про ціноутворення. Це дуже велика психологічна проблема. Річ у тім, що від мотиву діяльності залежить тільки зона об'єктивно адекватних цілей. Суб'єктивне ж виділення мети (тобто усвідомлення найближчого результату, досягнення якого здійснює дана діяльність, здатна задовольнити потребу, опредмечену в її мотиві) є особливим, майже не вивченим процесом. У лабораторних умовах або в педагогічному експерименті ми, зазвичай, ставимо перед досліджуваним, так би мовити, "готову" ціль; тому сам процес цілеутворення, як правило, вислизає від дослідника. Мабуть, тільки в дослідах, схожими за своїм методом з відомими дослідами Ф.Хоппе, цей процес виявляється хоча й односторонньо, але досить чітко — принаймні, зі своєї кількісно-динамічної сторони. Інша справа — у реальному житті, де цілеутворення постає як найважливішим моментом руху тієї або іншої діяльності суб'єкта. Порівняємо в цьому відношенні розвиток наукової діяльності, наприклад, Дарвіна і Пастера. Порівняння це є повчальним не тільки з погляду існування величезних розходжень у тому, як відбувається суб'єктивне виділення цілей, але і з погляду психологічної змістовності процесу їхнього виділення.
Насамперед, в обох випадках дуже чітко видно, що цілі не винаходяться, не ставляться суб'єктом довільно. Вони дані в об'єктивних обставинах. Разом з тим виділення й усвідомлення цілей являє собою аж ніяк не автоматичний і не одномоментний акт, а відносно тривалий процес апробування цілей дією і їх, якщо можна так висловитися, предметного наповнення. Індивід, справедливо зауважує Гегель, "не може визначити мету своєї дії, поки він не діяв...".
Інша важлива сторона процесу цілеутворення полягає в конкретизації мети, у виділенні умов її досягнення. Але на цьому варто зупинитися особливо. Будь-яка мета — навіть така, як "досягти пункту № — об'єктивно існує в певній предметній ситуації. Звичайно, для свідомості суб'єкта ціль може виступити абстраговано від певної ситуації, але його дія не може абстрагуватися від неї. Тому, крім свого інтенціонального аспекту (що повинно бути досягнуто), дія має і свій операційний аспект (як, яким способом це може бути досягнуте), що визначається не самою по собі метою, а об'єктивно-предметними умовами її досягнення. Іншими словами, виконувана дія відповідає завданню; завдання — це і є мета, дана у певних умовах. Тому дія має особливу якість, особливу його "твірну", а саме способи, якими вона здійснюється. Способи здійснення дії я називаю операціями.
Терміни "дія" і "операція" часто не розрізняються. Однак у контексті психологічного аналізу діяльності їхнє чітке розрізнення абсолютно необхідне. Дії, як уже було сказано, співвідносні з цілями, операції — з умовами. Припустимо, що ціль залишається тією ж самою, умови ж, у яких вона дана, змінюються; тоді змінюється саме операційний склад дії.
В особливо наочній формі розбіжність дій і операцій постає в орудійних діях. Адже засіб є матеріальний предмет, у якому кристалізовані саме способи, операції, а не дії, не цілі. Наприклад, можна фізично розчленувати речовинний предмет за допомогою різних засобів, кожен з яких визначає спосіб виконання цієї дії. В одних умовах більш адекватним буде, скажімо, операція різання, а в інших — операція пиляння; при цьому передбачається, що людина уміє володіти відповідними знаряддями — ножем, пилкою і т.п. Те ж саме відбувається й у більш складних випадках. Припустимо, що перед людиною виникла мета графічно зобразити якісь знайдені нею залежності. Щоб зробити це, вона повинна застосувати той або інший спосіб побудови графіків — в иконати певні операції, а для цього вона повинна вміти їх виконувати. При цьому байдуже, як, у яких умовах і на якому матеріалі вона навчилася цим операціям; важливо інше, а саме, що формування операцій відбувається зовсім інакше, ніж цілеутворення, тобто породження дій.
Дії та операції мають різне походження, різну динаміку і різну долю. Генезис дії лежить у відношеннях обміну діяльностями; усяка ж операція є результатом перетворення дії, яка відбувається в результаті його включення в іншу дію і наступаючої його "технізації". Найпростішою ілюстрацією цього процесу може бути формування операцій, виконання яких вимагає, наприклад, керування автомобілем. Спочатку кожна операція — наприклад, переключення передач — формується як дія, підпорядкована саме цій меті і яка має свою свідому "орієнтовану основу" (П.Я.Гальперін). Надалі ця дія включається в іншу дію, яка має складний операційний склад, — наприклад, у дію зміни режиму руху автомобіля. Тепер переключення передач стає одним із способів її виконання — операцією, її реалізуючою, і вона вже перестає виконуватися в якості особливого цілеспрямованого процесу: її ціль не виділяється. Для свідомості водія переключення передач у нормальних випадках ніби зовсім не існує. Він робить інше: рухає автомобіль з місця, бере круті підйоми, веде
168
ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОПОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
автомобіль по настилу, зупиняє його в потрібному місці і т.п. Справді: ця операція може, як відомо, зовсім випасти з діяльності водія і виконуватися автоматом. Взагалі доля операцій — рано чи пізно ставати функцією машини.
Проте операція, все ж, не складає стосовно дії ніякої "окремості", як і дія стосовно діяльності. Навіть у тому випадку, коли операція виконується машиною, вона, все ж, реалізує дії суб'єкта. У людини, яка розв'язує задачу, користуючись рахунковим пристроєм, дія не переривається на цій екстрацеребральній ланці; як і в інших своїх ланках, вона знаходить у ній свою реалізацію. Виконувати операції, які не виконують ніякої цілеспрямованої дії суб'єкта, може тільки "божевільна" машина, яка вийшла з-під контролю людини.
Отже, у загальному потоці діяльності, який утворює людське життя в його вищих, опосередкованих психічним відображенням проявах, аналіз виділяє, по-перше, окремі (особливі) діяльності — за критерієм спонукаючих їх мотивів. Далі виділяються дії — процеси, які підкоряються свідомим цілям. Нарешті, це операції, які безпосередньо залежать від умов досягнення конкретної мети.
Ці "одиниці" людської діяльності й утворюють її макроструктуру. Особливість аналізу, який приводить до виділення, полягає в тому, що він користується не розчленовуванням живої діяльності на елементи, а розкриває її внутрішні характерні відношення. Це — відношення, за якими ховаються перетворення, які виникають у ході розвитку діяльності, у її русі. Самі предмети здатні набувати властивості спонукань, цілей, засобів тільки в системі людської діяльності; вилучені зі зв'язків цієї системи, вони втрачають своє існування як спонукання, як мета, як засіб. Засіб, наприклад, що розглядається поза зв'язком з метою, стає такою ж абстракцією, як операція, розглянута поза зв'язком з дією, яку вона здійснює.
Дослідження діяльності вимагає аналізу саме її внутрішніх системних зв'язків. Інакше ми виявляємося неспроможними відповісти навіть на найпростіші питання — скажімо, про те, чи маємо ми в даному випадку дію чи операцію. До того ж, діяльність є процесом, який характеризується постійними трансформаціями. Діяльність може втратити мотив, який спонукав її до життя, і тоді вона перетвориться в дію, яка реалізує, можливо, зовсім інше ставлення до світу, іншу діяльність; навпаки, дія може трансформуватися в спосіб досягнення мети, в операцію, здатну реалізувати різні дії.
Рухливість окремих "твірних" системи діяльності виражається, з іншого боку, у тому, що кожна з них може містити в собі одиниці, колись відносно самостійні. Так, у ході досягнення визначеної загальної мети може відбуватися визначення проміжних цілей, у результаті чого цілісна дія дробиться на ряд окремих послідовних дій; це особливо характерно для випадків, коли дія протікає в умовах, які утруднюють її виконання за допомогою вже сформованих операцій. Протилежний процес полягає в укрупненні виділених одиниць діяльності. Це випадок, коли об'єктивно досягнуті проміжні результати зливаються між собою і перестають усвідомлюватися суб'єктом.
Відповідно відбувається дроблення або, навпаки, укрупнення також і "одиниць" психічних образів: текст, який переписується недосвідченою рукою дитини, членується в її сприйнятті на окремі букви і навіть на їх графічні елементи; пізніше в цьому процесі одиницями сприймання стають для неї цілі слова або навіть речення.
Перед неозброєним оком процес дроблення або укрупнення одиниць діяльності і психічного відображення — як при зовнішньому спостереженні, так і інтроспективно — чітко не виступає. Досліджувати цей процес можна, тільки користуючись спеціальним аналізом і об'єктивними індикаторами. До числа таких індикаторів належить, наприклад, так званий оптокінетичний ністагм, зміни циклів якого, як показали дослідження, дозволяють при виконанні графічних дій встановити обсяг вхідних у їх склад рухових "одиниць". Наприклад, написання слів іноземною мовою розчленовується на дрібніші одиниці, ніж написання звичних слів рідної мови. Можна вважати, що таке членування, яке чітко виступає на окулограмах, відповідає розщепленню дії на операції, що входять до її складу .очевидно, найбільш прості, первинні.
Виділення в діяльності утворюючих її "одиниць" має першорядне значення для розв'язання ряду капітальних проблем. Одна з них — вже порушена мною проблема єднання зовнішніх і внутрішніх за своєю формою процесів діяльнхті. Принцип або закон цього єднання полягає в тому, що воно завжди відбувається, точно відповідаючи "швам" описаної структури.
Існують окремі діяльності, усі ланки яких є суттєво-внутрішніми; такою може бути, наприклад, пізнавапьна діяльність. Більш частий випадок полягає в тому, що внутрішня діяльність, яка відповідає пізнавальному мотиву, реалізується суттєво-зовнішніми за своєю формою процесами; це можуть бути або зовнішні дії, або зовнішньо-рухові операції, але ніколи не окремі їх елементи. Те ж стосується і зовнішньої діяльності: деякі з дій і операцій, які здійснюють зовнішню діяльність, можуть мати форму внутрішніх, розумових процесів, але знову ж таки саме як дії або як операції — у їхній цілісності, неподільності. Підстава такого, насамперед фактичного, стану речей лежить у самій природі процесів інтеріоризації і екстеріоризації: адже ніяке перетворення окремих "уламків" діяльності взагалі неможливе. Це означило б собою не трансформацію діяльності, а її деструкцію.
Виділення в діяльності дій і операцій не вичерпує її аналізу. За діяльністю і регулюючими її психічними образами відкривається грандіозна фізіологічна робота мозку. Саме по собі положення це не має потреби в доведенні. Проблема полягає в іншому — у тому, щоб знайти ті справжні відношення, які пов'язують між собою діяльність суб'єкта, опосередковану психічним відображенням, і фізіологічні мозкові процеси.
Співвідношення психічного і фізіологічного розглядається в безлічі психологічних робіт. У зв'язку з вченням про вищу нервову діяльність воно найбільше докладно теоретично висвітлене С.Л. Рубінштейном, який розвивав думку, що фізіологічне і психічне — це одна й та ж, а саме рефлекторна відображувальна діяльність, але розглянута в різних відношеннях, і що її психологічне дослідження є логічним продовженням її фізіологічного дослідження. Розгляд цих положень, як і положень, висунутих іншими авторами, виводить нас, однак, з наміченої площини аналізу. Тому, відтворюючи деякі з висловлених нами положень, я обмежуся тут тільки питанням про місце фізіологічних функцій у структурі предметної діяльності людини.
169
Зйі&роцьхмй М.М., Саапченко О М., Тичина і М.
ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
Нагадаю, що колишня, суб'єктивно-емпірична психологія обмежувалася твердженням паралелізму психічних і фізіологічних явищ. На цій основі і виникла та дивна теорія "психічних тіней", яка — у кожному з її варіантів, — по суті, означала собою відмову від розв'язання проблеми. З відомими обмовками це стосується і подальших теоретичних спроб описати зв'язок психологічного і фізіологічного, ґрунтуючись на ідеї їх морфності та інтерпретації психічних і фізіологічних структур за допомогою логічних моделей.
Інша альтернатива полягає в тому, щоб відмовитися від прямого зіставлення психічного і фізіологічного і продовжити аналіз діяльності, поширивши його на фізіологічні рівні. Для цього, однак, необхідно перебороти повсякденне протиставлення психології і фізіології як вивчаючих різні "речі".
Хоча мозкові функції і механізми складають безперечний предмет фізіології, але з цього зовсім не випливає, що ці функції і механізми залишаються зовсім поза психологічним дослідженням, що "кесареве повинне бути віддано кесареві".
Ця зручна формула, рятуючи від фізіологічного редукціонізму, разом з тим вводить у більший гріх— у гріх відокремлення психічного від роботи мозку. Справжні відношення, які пов'язують між собою психологію і фізіологію, схожі скоріше на відношення фізіології і біохімії: прогрес фізіології необхідно веде до поглиблення фізіологічного аналізу до рівня біохімічних процесів; з іншого боку, тільки розвиток фізіології (ширше — біології) породжує ту особливу проблематику, яка складає специфічну обпасть біохімії.
Продовжуючи цю — ціпком умовну, зрозуміло, — аналогію, можна сказати, що і психофізіологічна (вища фізіологічна) проблематика породжується розвитком психологічних знань; що навіть таке фундаментальне для фізіології поняття, як поняття умовного рефлексу, народилося в "психічних", як їх спочатку назвав І.П. Павлов, дослідах. Згодом, як відомо, і.П.Павлов висловлювався в тому смислі, що психологія на своєму етапному наближенні усвідомлює "загальні конструкції психічних утворень, фізіологія ж на своєму етапі прагне просунути завдання далі — зрозуміти їх як особливу взаємодію фізіологічних явищ". Таким чином, дослідження рухається не від фізіології до психології, а від психології до фізіології. "Насамперед, — писав Павлов, — важливо зрозуміти психологічно, а потім уже переводити на фізіологічну мову".
Найважливіша обставина полягає в тому, що перехід від аналізу діяльності до аналізу її психофізіологічних механізмів відповідає реальним переходам між ними. Зараз ми вже не можемо підходити до мозкових (психофізіопогічних) механізмів інакше, ніж до продукту розвитку найбільш предметної діяльності. Потрібно, однак, мати на увазі, що механізми ці формуються у філогенезі і в умовах онтогенетичного (особливо — функціонального) розвитку по-різному і, відповідно, виступають не однаковим чином.
Філогенетично сформовані механізми складають готові передумови діяльності і психічного відображення. Наприклад, процеси зорового сприймання ніби записані в особливостях будови зорової системи людини, але тільки у віртуальній формі — як їхня можливість. Однак останнє не звільняє психологічне дослідження сприймання від проникнення в ці особливості. Справа в тому, що ми взагалі нічого не можемо сказати про сприймання, не апелюючи до цих особливостей. Інше питання, чи робимо ми ці морфофізіологічні особливості самостійним предметом вивчення або досліджуємо їхнє функціонування в структурі дій і операцій. Розходження в цих підходах негайно ж виявляється, як тільки ми порівнюємо ці дослідження, скажімо, тривалості зорових післяобразів і дані дослідження постекспозиційної інтеграції сенсорних зорових елементів при розв'язанні різних перцептивних задач.
Трохи інакше відбуваються події, копи формування мозкових механізмів відбувається в умовах функціонального розвитку. В цих умовах ці механізми виступають у вигляді нових "рухливих фізіологічних органів", які, так би мовити, складаються на наших очах (А.А. Ухтомський), нових "функціональних систем" (П.К.Анохін).
У людини формування специфічних для неї функціональних систем відбувається в результаті оволодіння нею знаряддями (засобами) і операціями. Ці системи являють собою не що інше, як відкладені, опредмечені в мозку зовнішньо-рухові і розумові — наприклад, логічні — операції. Але це не проста їх "калька", а швидше їхнє фізіологічне іносказання. Для того, щоб це іносказання було прочитане, потрібно користуватися вже іншою мовою, іншими одиницями. Такими одиницями є мозкові функції, їх ансамблі — функціонально-фізіологічні системи.
Включення в дослідження діяльності рівня мозкових (психофізіологічних) функцій дозволяє охопити дуже важливі реальності, з вивчення яких, власне, і почався розвиток експериментальної психології. Правда, перші роботи, присвячені, як тоді говорили, "психічним функціям" — сенсорній, мнемічній, вибірковій, тонічній, — виявилися, незважаючи на значущість зробленого ними конкретного внеску, теоретично безперспективними. Але це відбулося саме тому, що функції ці досліджувалися у відокремленні від реалізованої ними предметної діяльності суб'єкта, тобто як прояву якихось здібностей — здібностей душі або мозку. Річ у тому, що в обох випадках вони розглядалися не як породжувані діяльністю, а як породжуючі її.
Втім, вже дуже скоро був виявлений факт мінливості конкретного вираження психофізіологічних функцій в залежності від змісту діяльності суб'єкта. Наукове завдання, однак, полягає не в тому, щоб констатувати цю залежність (вона давно констатована в незліченних роботах психологів і фізіологів), а в тому, щоб досліджувати ті перетворення діяльності, які ведуть до перебудови ансамблів мозкових психофізіологічних функцій.
Значення психофізіологічних досліджень полягає в тому, що вони дозволяють виявити ті умови і послідовності формування процесів діяльності, які вимагають для свого здійснення перебудови або утворення нових ансамблів психофізіологічних функцій, нових функціональних мозкових систем. Найпростіший приклад тут — формування і закріплення операцій. Звичайно, породження тієї або іншої операції визначається наявними умовами, засобами і способами дії, які складаються або засвоюються ззовні; однак спаювання між собою елементарних ланок, які утворять склад операцій, їх "стискання" і їхня передача на розташовані нижче неврологічні рівні відбувається, підкоряючись фізіологічним законам, не рахуватися з якими психологія, звичайно, не може. Навіть у навчанні, наприклад, зовнішньоруховим або розумовим навичкам ми завжди інтуїтивно спираємося на емпірично сформовані уявлення про
по
ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНШ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
СОЦіАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ!' ТА ПРАКТИЧНО! ПСИХОЛОГІЇ
мнемічні функції мозку ("повторення — мати навчання") і нам тільки здається, що нормальний мозок психологічно безмовний.
Інша справа, коли дослідження вимагає точної кваліфікації досліджуваних процесів діяльності, особливо діяльності, яка протікає в умовах дефіциту часу, підвищених вимог до точності, вибірковості і т.ін. У цьому випадку психологічне дослідження діяльності неминуче містить у собі як спеціальне завдання її аналіз на психофізіологічному рівні.
Найбільш, мабуть, гостро задача розкладання діяльності на її елементи, визначення їхніх тимчасових характеристик і пропускної здатності окремих рецепуючих і "вихідних" апаратів постала в інженерній психології. Було введене поняття про елементарні операції, але в зовсім іншому, не психологічному, а логіко-технічному, так би мовити, розумінні, що диктувалося потребою поширити метод аналізу машинних процесів на процеси людини, яка бере участь в роботі машини. Однак такі дроблення діяльності з метою її формального опису і застосування теоретико-інформаційних мір зіштовхнулися з тим, що в результаті, з поля зору дослідження цілком випадали головні твірні діяльності, головні її визначальні, і діяльність, так би мовити, розлюднювалась. Разом з тим не можна було відмовитися від такого вивчення діяльності, яке виходило б за межі аналізу її загальної структури. Так виникла своєрідна контроверза: з одного боку, та обставина, що підставою для виділення "одиниць" діяльності служить розходження зв'язків їх зі світом, у суспільні відносини з яким вступає індивід, з тим, що спонукує діяльність, з її цілями і предметними умовами, — визначає межу подальшому їх членуванню в межах даної системи аналізу; з іншого боку, наполегливо постало завдання вивчення інтрацеребральних процесів, яке вимагало подальшого дроблення цих одиниць.
У зв'язку з цим в останні роки була висунута ідея "мікроструктурного" аналізу діяльності, завдання якого полягає в тому, щоб об'єднати генетичний (психологічний) і кількісний (інформаційний) підходи до діяльності. Треба було ввести поняття про "функціональні блоки", про прямі і зворотні зв'язки між ними, які утворять структуру процесів, котрі фізіологічно реалізують діяльність. При цьому передбачається, що ця структура в цілому відповідає макроструктурі діяльності і що виділення окремих "функціональних блоків" дозволить поглибити аналіз, продовжуючи його в більш дрібних одиницях. Тут, однак, перед нами постає складне теоретичне завдання: зрозуміти ті відношення, які пов'язують між собою інтроцеребральні структури і структури реалізованої ними діяльності. Подальший розвиток мікроаналізу діяльності неминуче висуває це завдання. Адже вже сама процедура дослідження, наприклад, зворотних зв'язків збуджених елементів сітківки ока і мозкових структур, відповідальних за побудову первинних зорових образів, спирається на реєстрацію явищ, які виникають тільки завдяки наступній переробці цих первинних образів у таких гіпотетичних "семантичних блоках", функція яких визначається системою відношень, які за самою своєю природою є екстрацеребральними і, отже, не фізіологічними.
За характером своїх опосередкувань переходи, про які йде мова, порівнювані з переходами, які пов'язують техніку виробництва і саме виробництво. Звичайно, виробництво реалізується за допомогою знарядь і машин, і в цьому розумінні виробництво є наслідком їхнього функціонування; однак знаряддя і машини породжуються самим виробництвом, що є категорією вже не технічною, а суспільно-економічною.
Я дозволив собі навести це зіставлення, маючи на меті тільки виділити ту думку, що аналіз діяльності на психофізіологічному рівні хоч і відкриває можливість адекватного використання тонких індикаторів, мови кібернетики і теоретико-інформаційних мір, але разом з тим неминуче абстрагується від її детермінації як системи, породжуваної життєвими відношеннями. Простіше кажучи, предметна діяльність, як і психічні образи, не виробляється мозком, а є його функцією, яка полягає 8 їхньому виконанні за допомогою органів тілесного суб'єкта.
Аналіз структури інтроцереб^альних процесів, їх блоків або констеляцій постає, як уже було сказано, подапьшим розчпеновуванням діяльності, її моментів, Таке розчленовування не тільки можливе, але часто і необхідне. Потрібно тільки ясно усвідомлювати те, що воно переводить дослідження діяльності на особливий рівень — на рівень вивчення переходів від одиниць діяльності (дій, операцій) до одиниць мозкових процесів, які їх реалізують. Я хочу особливо підкреслити, що мова йде саме про вивчення переходів. Це і відрізняє так званий мікроструктурний аналіз предметної діяльності від вивчення вищої нервової діяльності в поняттях фізіологічних мозкових процесів і їх нейронних механізмів, дані якого можуть лише зіставлятися з відповідними психологічними явищами.
З іншого боку, дослідження інтерцеребральних процесів, що реалізують діяльність, веде до демістифікації поняття про "психічні функціГ у його колишньому, класичному значенні — як сукупність здібностей. Стає очевидним, що це прояви загальних функціональних фізіологічних (психофізіологічних) властивостей, які взагалі не існують як окремості. Не можна ж уявити собі, наприклад, мнемічну функцію як відв'язану від сенсорної і навпаки. Інакше кажучи, тільки фізіологічні системи функцій здійснюють перцептивні, мнемічні, рухові та інші операції. Але, повторюю, операції не можуть бути зведені до цих фізіологічних систем. Операції завжди підпорядковані об'єктивно-предметним, тобто екстрацеребрапьним відношенням.
Іншим дуже важливим, наміченим ще Л.С.Виготським, шляхом проникнення в структуру діяльності з боку мозку є нейропсихологія та патопсихологія. їхнє загальнопсихологічне значення полягає в тому, що вони дозволяють побачити діяльність у її розпаді, який залежить від вимикання окремих ділянок мозку або від характеру тих більш загальних порушень його функції, які виражаються в душевних захворюваннях.
Я зупинюся тільки на деяких даних, отриманих нейропсихологією. На відміну від наївних психоморфологічних уявлень, відповідно до яких зовні психологічні процеси однозначно пов'язані з функціонуванням окремих мозкових центрів (центрів мови, письма, мислення в поняттях і т.д.), нейропсихологічні дослідження показали, що ці складні, суспільно-історичні за своїм походженням, процеси, які прижиттєво формуються, мають динамічну і системну локалізацію. В результаті порівняльного аналізу великого матеріалу, зібраного в експериментах на хворих з різною зосередженістю локальних уражень мозку, виявляється картина того, як саме "відкладаються" у його морфології різні "складові" людської діяльності.
/71
Таким чином, нейропсихологія зі свого боку— тобто з боку мозкових структур — дозволяє проникнути у "виконавчі механізми" діяльності.
Випадання окремих ділянок мозку, що призводить до порушення тих або інших процесів, відкриває й іншу можливість: досліджувати в цих зовсім ексквізитних умовах їх функціональний розвиток, який виступає тут у формі їхнього відновлення. Найбільше це стосується відновлення зовнішніх і розумових дій, виконання яких стало недоступним хворому внаслідок того, що локальне ураження виключило одну з ланок тієї або іншої виконуючої їх операції. Для того, щоб обійти попередньо ретельно діагностований дефект хворого, дослідник проектує новий склад операцій, здатних виконувати цю дію, а потім активно формує в нього цей склад, у якому вражена ланка не бере участі, але який зате містить у собі ланки, в нормальних випадках надлишкові або навіть відсутні. Немає потреби говорити про загальпсихологічне значення цього напрямку досліджень, воно очевидне.
Звичайно, і нейропсихологічні дослідження, так само як і дослідження психофізіологічні, неминуче ставлять проблему переходу від екстрацеребральних відношень до інтрацеребральних. Як я вже казав, проблема ця не може бути вирішена шляхом прямих зіставлень. її розв'язання лежить в аналізі руху системи предметної діяльності в цілому, у яку включене і функціонування тілесного суб'єкта — його мозку, його органів сприйняття і рухів. Закони, які керують процесами їхнього функціонування, звичайно, виявляють себе, але лише до того моменту, поки ми не переходимо до дослідження найбільш реалізованих ними предметних дій або образів, аналіз яких можливий лише на рівні дослідження діяльності людини, на рівні психологічному.
Не інакше відбуваються події і при переході від психологічного рівня дослідження до власне соціального: тільки тут цей перехід до нових, тобто соціальних, законів відбувається як перехід від дослідження процесів, які реалізують взаємини індивідів, до дослідження відносин, реалізованих їх спільною діяльністю в суспільстві, розвиток яких підкоряється об'єктивно-історичним законам.
Таким чином, системний аналіз людської діяльності неминуче є також аналізом рівневим. Саме такий аналіз і дозволяє перебороти протиставлення фізіологічне, психологічне і соціальне, так само як і зведення одного до іншого.
Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. Изд. 2-е. - U., Политиздат, 1977. - С. 81-89,101-123.
m
Дмитро Миколайович Узнадзе
ПСИХОЛОГІЯ УСТАНОВКИ
Коли тварина повторює одну й ту ж активність, то це, власне кажучи, не справжнє повторення: тварина здійснює в кожному окремому випадку новий акт поведінки, вона не переживає його як той самий акт. Це означає, що для тварини повторення як таке не існує.
Інша справа — людина! Коли перед нею виявляються труднощі у здійсненні якогось акту, то вона припиняє його і зосереджується на одному з його моментів як на центрі утруднення; вона проводить об'єктивацію цього моменту, вона зупиняється на ньому свідомо на якийсь час. Отже, вона виділяє його із затягненого в часі процесу поведінки, ізолює його і перетворює в предмет нової — інтелектуальної — поведінки.
Коротко: і тварина зупиняється на якомусь з моментів своєї поведінки, але це не зупинка в справжньому смислі слова, оскільки для тварини, для якої усвідомлення тотожності чуже, це не той самий момент. Інша справа — людина! Вона може здійснювати акти об'єктивації, і на цій основі в неї і розвивається усвідомлення тотожності.
Але у чому полягає ця розбіжність між психікою тварини і людини? Немає сумніву, вона полягає у тій кардинальній різниці, яка існує між твариною і людиною, — у факті соціальності людини. Річ у тім,
що людина живе і діє, тобто існує, не тільки для себе, але й для іншого. Вона — соціальна істота, буття якої переходить за межі власного існування і стає фактичною дійсністю й іншого: особливо варто остерігатися того, щоб знову протиставити "суспільство", як "абстракцію", індивіду. Індивід — соціальна істота. Тому прояви його життя є проявами і уособленням соціального життя. Немає сумніву, що в житті соціальної істоти — людини — в міру оформлення соціальності повинне було формуватися і усвідомлення об'єктивного буття. Здатність об'єктивації могла бути вироблена лише на базі соціальності, тому зрозуміло, що саме ця здатність і складає специфіку психіки людини.
Які ж ті зміни, які повинні були бути зумовлені цією обставиною?
У першу чергу це, звичайно, те, що психіка людини повинна бупа розвинути свою активність на базі об'єктивації Ми
175
Зайроідькілй М.М., СавичвНКО О.М Тичинй *.М. ПСИХОЛОГ?Я ОСОБИСТОСТІ
МЛУЯЛШгМиО ГКХ34вниК
бачимо, що це дійсно так і трапилося і людина стала мислячою істотою, яка володіє мовою. У неї з'явилися інтелектуальні функції, які стали її головною силою.
Потім, разом з цим і на базі тієї ж об'єктивації, в області людської активності виявилася нова зміна, яка має, безперечно, істотне значення. У людини виробилася воля, чи здатність вільно, слідуючи вказівкам свого інтелект}', керувати своєю поведінкою.
Таким чином, і інтелект, і воля формуються на базі об'єктивації'. Однак не виключена можливість, щоб додатково і сприймання, і пам'ять установили з нею зв'язок і в результаті цього стали б виразно активними процесами. Але для цього необхідно, щоб з діяльністю цих функцій була б сполучена і участь мислення, яке може надати виразно активного характеру цим самим по собі пасивно протікаючим процесам. У цьому випадку місце такого роду пасивного сприймання займає спостереження і місце не менш пасивної репродукції' — активне пригадування.
Такі зміни, що виявляються в психіці людини як соціальної істоти.
Відповідно до цього легко бачити, що традиційна класифікація душевних процесів на пізнавальні, емоційні і вольові зовсім не відповідає об'єктивному стану речей. Швидше за все, на психіку варто дивитися з погляду розвитку, і тоді помилковість позиції традиційної буржуазної психології при аналізі психічних процесів стане безперечною.
Але якщо це правильно, то в такому випадку ми повинні розрізняти два рівні психічної активності — рівень установки, де ми, крім афективних, знаходимо і ряд малодиференціиованих перцептивних і репродуктивних елементів, і рівень об'єктивації, де ми маємо справу з виразно активними формами психічної діяльності — з мисленням і волею.
Рівень установки констатується нами в звичайних явищах актів щоденної поведінки. Інша справа рівень об'єктивації! Нам доводиться підніматися на її рівень лише в тих випадках, коли перед нами виростає яка-небудь нова, більш-менш складна задача, яка вимагає відповідно нового дозволу. У цьому випадку нам доводиться спочатку звернутися до акта об'єктивації', а потім на її основі і до розумових процесів, які повинні допомогти нам знайти установку, реалізація якої покладається на нашу волю.
Такі особливості психології людини, які нас тут цікавлять, докорінно відрізняють її від психології тварини.
ДО ПИТАННЯ ПРО ІНДИВІДУАЛЬНІ ТИПИ УСТАНОВКИ
Безперечно, що зазначені вище сторони активності установки вимагають подальших, більш детальних досліджень, які, слід вважати, не тільки уточнять встановлені вище диференційно-психологічні поняття, але відкриють і ряд нових, котрі, можливо, будуть не менш продуктивні у вченні про установку, ніж уже зазначені вище. Подальші дослідження в цьому напрямку видаються, безумовно, невідкладними.
Але диференційно-психологічний аспект у вченні про установку зовсім не вичерпується викладом лише тих пунктів, яких ми тут зуміли торкнутися. Перед нами стоїть і ряд інших питань, на які ми маємо можливість дати більш-менш задовільні відповіді. Зараз я маю на увазі поставити не які-небудь приватні диференційно-психологічні питання, як ми це робили дотепер, а питання більш загального порядку — про типологічну цінність нашого поняття установки, про типи установки окремих індивідуумів.
Простежимо насамперед, чи є виявлені нами вище окремі сторони установки лише випадковими варіаціями її прояву, чи вони являють собою моменти єдиної структури, яка знаходить своє вираження в специфічному сполученні окремих аспектів установки особистості.
У результаті вивчення явищ цієї категорії протягом кількох років у нас зібрався великий матеріал, що не залишає сумніву щодо відповіді на це питання. Ми можемо вважати зовсім безперечним, що існують специфічні сполучення окремих аспектів, що, поряд зі здатністю об'єктивації, характеризують установку того чи іншого суб'єкта, як представника певного типу.
Немає сумніву, що це питання є одним з найбільш істотних. Справа в тому, що установка є найбільш важливим моментом у діяльності людини, найбільш основним, на якому вона — і^\ діяльність — виростає; і якщо виявиться, що існують якісь певні типи активності установки, які вступають у залежність від індивідуальних особливостей суб'єкта цієї діяльності, тоді доведеться визнати, що установка має щось на зарзок типологічно відмінних форм свого прояву і що, відповідно, перед нами постає завдання спеціального вивчення цих форм.