ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 7

ВСТУП: основи вивчення психології особистості студентами-психологами 8

Ро^ііШоЩйОс^ „,..,., э

Теоретичний блок 9

Матеріали з першоджерел

Холл К., Ліндсей Г. Теорії особистості W

Мадді Сальва/поре Р. Особистість та персонопогія Ц

Термінологічний словник 19

Питання для самоперевірки та творчі завдання 19

Література до теми 19

Теоретичнийблок............ ...'.„.. ..!......'„......!.lt..'....l....l...... 20

Біографічний словник: Зигмунд Фройд 22

Матеріали з першоджерел

Фройд 3. Друга лекція. Помилковідіі. , 22

Біографічні статті

З.Фройд-шарлатан чи патологічний брехун. 26

З.Фройд-жертва сексуального насилля 26

Зборовська Н.В. З.Фройд - автор класичного психоаналізу. 27

З листування З.Фройда і К.Юнга. 28

Ван Ванінг А Роботи одного з піонерів психоаналізу- Сабіни Шпіпьрейн 34

Термінологічний словник 38

Питання для самоперевірки та творчі завдання 38

Література до теми 38

ІНДЙВЩУАЯЬНАПСИХОЛОГІЯ. А. АДЛШ» ³⁹

Теоретичний блок. 39

Біографічний словник: Альфред Адлер 40

Матеріали з першоджерел

Адлер А Порятунок людства за допомогою психології. 40

Термінологічний словник 42

Питання для самоперевірки та творчі завдання 42

Література до теми 42

тшттшшотгт\іют 43

Теоретичний блок. 43

Біографічний словник: Карл Густав Юнг 44

Матеріали з першоджерел

ЮнгК. Поняття колективного несвідомого 44

Термінологічний словник 48

Питання для самоперевірки та творчі завдання 48

Література до теми 48

гттттШжжтта&ФРот 49

Теоретичний блок. 49

Біографічний словник: Еріх Фромм. 50

Матеріали з першоджерел

Фромм Е. Шюй, його відособленість і подвійний характер свободи 50

Термінологічний словник 54

Питання для самоперевірки та творчі завдання 54

Література до теми 54

СОЦЮКУЯЬТУРНАТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІК7ЮРНІ 55

Теоретичний блок. 55

Біографічний словник: Карен Хорні. 56

Матеріали з першоджерел

Хорні К. Проблеми шлюбу. 56

Термінологічний словник 61

Питання для самоперевірки та творчі завдання 61

Література до теми 62

ДКТЯНйЯТКЖОАНАтУІ^ 62

Біографічний словник: Анна Фройд 62

Матеріали з першоджерел

Фройд А. Вступ до техніки дитячого психоаналЬу. 62

Питання для самоперевірки та творчі завдання 66

Література до теми 66

ВІГЕНЕтНАТЕОРШЕЕШСОНА 67

Теоретичний блок..... 67

Біографічний словник: Ерік Еріксон 68

Матеріали з першоджерел

Еріксон Е. Життєвий цикл: епігенез ідентичності 68

Термінологічний словник 70

Питання для самоперевірки та творчі завдання 70

Література до теми 70

З

3£їЄ>роць.кий М.М., Оввичвмко О.М., Тичина І.ЇМ.

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ Н*шчг*/гьыи& посівний

Розділ IV. ГУМАНІСТИЧНІ ТА ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНІ ТЕОРІЇ 0С06ИСТ0СТ1 * 71

ФЕНОЙЕНОШПЧНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ К. РОДЖЕРСА - „ „ ,.....,„„„...„..„ „ ⁷¹

Теоретичний блок 71

Біографічний словник: Карл Роджерс 72

Матеріали з першоджерел

Роджерс К. Що означає ставати особистістю 72

Термінологічний словник 78

Питання для самоперевірки та творчі завдання 78

Література до теми. jg

ПСИХОДРАМА. Я ПОРЕНО- 79

Біографічний словник: Якоб Леві Морено. 79

Матеріали з першоджерел

Морено Я. Колиска психодраии 79

Термінологічний словник. 86

Питання для самоперевірки та творчі завдання 86

Література до теми. 86

ТЕОРШСАІЮАКГУАгаЗА^ ; . „, „ - 87

Теоретичний блок. 87

Біографічний словник: Абрахам Маслоу. 88

Матеріали з першоджерел

Маслоу А. Риси саиоактувлізованоі особистості 88

Термінологічний словник 99

Питання для самоперевірки та творчі завдання 99

Література до теми. 99

ЛОГОТОЕРАШЯ В. ФРАНКЛА .....,, ,,..,..,..;..„,...,. .._,...,.„,........;.;...........„....„. 100

Теоретичний блок. 100

Біографічний словник: Віктор Франки 100

Матеріали з першоджерел

Франклв. Основи логотврапії. 700

Термінологічний словник 107

Питання для самоперевірки та творчі завдання 107

Література до теми. 707

Розділ V. ВІХЕВЮРАЛЬНИИ, КОГНІТИВНИИ ТА С<Х0АЛЬНО*КССНГГИВНЙЙ НАПРЯМИ У ЯЕРСШОЛОПЇ.. -... 108

К0ГНГГИ8НА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ. ТЕОРІЯ ОСОБИСПСНИХ КОНСТРУКТ» ДЖ. KETOIL. ...... ^т

Теоретичний блок Ю8

Біографічний словник: Джордж Келлі. 109

Матеріали з першоджерел

Келлі Дж. Психологія особистісних конструктів 709

Термінологічний словник 112

Питання для самоперевірки та творчі завдання 112

Література до теми. Ц2

СС4|ІАЛЬН04<0ГНГГИ8НА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ А. БАНДУРИ. ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО НАУЧІННЯ ДЖ. РОТТЕРА.„ „ 113

Теоретичний блок. 113

Біографічний словник: Альберт Бандура. 114

Матеріали з першоджерел

Бандура А. Научіння через відповідні наслідки Ц4

Термінологічний словник 116

Біографічний словник: Джуліан Роттер 117

Питання для самоперевірки та творчі завдання 117

Література до теми. цу

ТЕОРІЯ .ПОЛЯ" К.ЛЕВІНА. „ „ - „„ ......... ; ..„„, „С , 118

Теоретичний блок. Ц%

Біографічний словник: Курт Левін 119

Матеріали з першоджерел

Левін К. Психологічне поле 779

Левін К. Топологія і теорія поля 120

Термінологічний словник. 124

Питання для самоперевірки та творчі завдання 124

Література до теми. 724

ТЕОРІЯ КОЩТИВНОТО ДИСОНАНСУ Л.ФЕСТІНГЕРА - ............... . 125

Теоретичний блок. 125

Біографічний словник: Леон Фестінгер 126

Матеріали з першоджерел

Фестінгер Л. Вступ до теорії когнітивного дисонансу 126

Термінологічний словник 130

Питання для самоперевірки та творчі завдання 130

Література до теми. 730

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО -ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНО) ПСИХОЛОГІЇ

іоздія^ ...;—..„. ...::.:.:.„. т

СГГРУКТУРНАТЕОіадРИеСКШГСТЮ^^ .; „ „.....,.. ¹³¹

Теоретичний блок 131

Біографічний словник: Раймонд Кеттелл 132

Термінологічний словник 132

Питання для самоперевірки та творчі завдання 732

Література до теми 132

ТЕОРІЯ ТШВОСОБИСТОСиГ.АЙЗЕИК 133

Теоретичний блок 133

Біографічний словник: Ганс Юрген Айзенк. * 134

Матеріали з першоджерел

Айзенк Г.Ю. Структура особистості. 134

Термінологічний словник 139

Питання для самоперевірки та творчі завдання 139

Література до теми 739

ПШШГЮРТГПСИХОІШЯ _1М

ІНфШЩУАГ&НОСТ» ._. , „,..„ ,..,,.,, .....,..„ ,..,,..„,. ^7W

Теоретичний блок 140

Біографічний словник: Гордон Оллпорт 141

Матеріали з першоджерел

Оллпорт Г. До питання про теорії' рис особистості *.,

Термінологічний словник 148

Питання для самоперевірки та творчі завдання 148

Література до теми 148

Термінологічний словник 149

тьштятшьштп&вфтшого.... iso

Біографічний словник: Лев Семенович Виготський 750

Матеріали з першоджерел

Виготський ПС. Структура і динамка віку. 750

Питання для самоперевірки та творчі завдання 755

Література до теми 755

««ШШШНТСИШШШКОЭД - - - £ - 156

Теоретичний блок 756

Біографічний словник: Сергій Леонідович Рубінштейн 757

Матеріали з першоджерел

Рубинштейн СП. Людина як суб'скт життя 757

Питання для самоперевірки та творчі завдання 763

Література до теми 763

ТЕОРІЯ ДІЯПЬНОСПО.«Ц)ЕОНТЬ€ВА _...... „ 164

Теоретичний блок 164

Біографічний словник: Олексій Миколайович Леонтьев 765

Матеріали з першоджерел

Леонтьев ОМ. Про категорії предметної діяльності. 765

Питання для самоперевірки та творчі завдання 772

Література до теми 772

г^косш<ір<їштокшчшняноіпсихотот - - .„...„ пз

Теоретичний блок 173

Біографічний словник: Григорій Силович Костюк 774

Питання для самоперевірки та творчі завдання 174

Література до теми 174

штмшш*шшш&><~~~~----~ 175

Теоретичний блок 175

Біографічний словник: Дмитро Миколайович Узнадзе 175

Матеріали з першоджерел

УзнадзеД.Н. Психологія установки 775

Питання для самоперевірки та творчі завдання 782

Література до теми 782

СТРУКТУРАСКШКГГОСІГЇК^ ..„..„..₁„.....„.,_ч„;....'„..._л;....:.^;..,.;_;:.,^..^_д„....- ....„..,„....,.,.,... 783

Біографічний словник: Костянтин Костянтинович Платоно 183

Матеріали з першоджерел

Платонов К.ККонцепція динамнноіфункціональної структури особистості 783

Питання для самоперевірки та творчі завдання 187

Література до теми 787

5

3«*&роі4ь>кий М.М., Савичвнко ОМ., Тичина і.М.

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

М&на чеяпєя н i.jQ посібник

Розд&ШЇПШОЛОПЧНІ ШКОЛИ ..... , fee

Теоретичний блок. 188

Термінологічний словник 189

Біографічний словник: Джон Уотсон 189

Біографічний словник: Жан Паже. 190

Біографічний словник: Фріц Перлз 190

Матеріали з першоджерел

Перлз Ф. Гештальтпсихологія 790

Питання для самоперевірки та творчі завдання 193

Література до теми. 193

Р<^1>СЯС?ЩНЯПШ*АКАШте^ :.. 194

Теоретичний блок. 194

Термінологічний словник 797

Питання для самоперевірки та творчі завдання 197

Література до теми. f97

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК 198

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК 200

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 201

Основна література. 201

Додаткова література. 202

о

Заброцький М.М.. Сааичвнко О.М., Тичин» 1 М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОС~!

Функціональна Адекватна теорія повинна пропонувати корисні підходи до розв язання проблем, мати можливість значущість допомагати людям розуміти свою поведінку, розв'язувати їх повсякденні проблеми.

МАТЕРІАЛИ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Холл К., Ліндсвй Г. ЩО ТАКЕ ОСОБИСТІСТЬ?

Небагато знайдеться в англійській мові слів, які діють на широку публіку настільки ж захоплююче, як „особистість". Хоча воно вживається й у різних значеннях, можна говорити про два основних. У першому випадку, цей термін стосується певного роду вміння або спритності. Особистість індивіда оцінюється за мірою ефективностюі, з якою він домагається позитивних реакцій різних людей у різних обставинах. Саме це значення мають на увазі, говорячи про курси «особистісного тренінгу». Аналогічно викладач, говорячи про особистісні проблеми учня, швидше всього вказує на те, що соціальні вміння учня неадекватні до того, щоб він міг встановити належні стосунки з однокласниками і педагогом. У другому випадку поняття співвідноситься з тим найбільш явним і яскравим враженням, яке індивід справляє на оточуючих. Тоді кажуть, що індивід володіє «агресивною особистістю», або «покірною особистістю», або «жахаючою особистістю». Спостерігач вибирає ту ознаку або якість, що значною мірою типова для суб'єкта, можливо є важливою складовою загального враження, справленого на оточуючих, і за допомогою цього поняття ідентифікується особистість людини. Ясно, що в обох випадках присутній елемент оцінки. Зазвичай, особистості

сприймаються як хороші або погані.

Хоча розбіжності в повсякденному використанні слова „особистість" можуть здатися значними, вони перекриваються різноманітністю значень, які вкладають у цей термін психологи. Оллпорт у скрупульозному літературному огляді виділив біля п'ятдесяти різних визначень, які розподілив на ряд категорій. Тут ми торкнемося лише деяких.

По-перше, важливо розрізняти те, що Оллпорт назвав біосоціальним і біофізичним визначеннями. Біосоціальне визначення багато в чому відповідає побутовому використанню терміна, тому що співвідносить особистість з «соціальною стимульною цінністю» індивіда. Саме реакція інших визначає особистість суб'єкта. Можна навіть стверджувати, що індивід не має ніякої особистості за винятком тієї, яка міститься в реакції оточуючих. Оллпорт рішуче заперечує твердження, що особистість міститься лише в «реагуючому іншому», і вважає кращим біофізичне визначення, яке відносить особистість винятково до характеристик або якостей суб'єкта. Відповідно до останнього визначення, в особистості є сторона, що сприймається, та органічна, і її (особистість) варто пов'язати зі специфічними якостями індивіда, що піддаються об'єктивному опису і вимірюванню.

Інший важливий тип визначення можна назвати „мішок лахмітника" або „визначення-омнібус". Це визначення представляє особистість шляхом перерахування. Термін „особистість" тут використовується для позначення усього, що стосується індивіда, і теоретик, як правило, описуючи індивіда, перелічує найважливіші, на його погляд, поняття, зауважуючи, що те, що вони позначають, і складає особистість. В інших визначеннях підкреслюється інтегруюча або організаційна функція особистості. Передбачається, що особистість виступає як організація або паттерн у відношенні різних дискретних реакцій індивіда або ж, що ця організація є наслідком активності особистості, що існує як внутрііндивідуальна сила. Особистість є те, що впорядковує й узгоджує різні види індивідуальної поведінки. Ряд теоретиків прагнуть підкреслювати роль особистості в управлінні індивідуальною регуляцією поведінки. Особистість представляється як різні — і разом з тим типові — спроби регуляції, які здійснює індивід. Інші визначення ототожнюють особистість з унікальними або індивідуальними аспектами поведінки. У цьому випадку термін використовується для позначення того, що відрізняє індивіда від решти людей. Нарешті, деякі теоретики вважають, що особистість складає сутність людини. У цих визначеннях особистість співвідноситься з найбільш репрезентативною частиною індивіда, не тільки в плані його відмінностей від інших, але, що більш важливо, особистість виступає тим, ким людина є насправді. Цей тип визначення ілюструється таким положенням Оллпорта: „Особистість є те, що є людина в дійсності". Відповідно до цього припущення, особистість містить те, що в кінцевому результаті є найбільш типовою і глибокою характеристикою людини.

Ми могли б з користю провести ще багато часу, обговорюючи проблему визначення особистості, якби не знали, що далі ви зустрінете багато уточнених визначень в їхньому природному контексті. Більше того, ми переконані, що ніяке сутнісне визначення особистості ні на якому рівні спільності не може бути застосовне. Простіше кажучи, мається на увазі, що визначення особистості, що використовуються конкретними людьми, цілком і повністю залежать від їхніх індивідуальних теоретичних переваг. Так, якщо в теорії підкреслюється унікальність і організованість, єдність поведінки, то цілком природно, що у визначення особистості в якості її властивостей ввійдуть унікальність і організованість. Якщо хтось створив або прийняв таку теорію особистості, це визначення достатньо ясно ним допускається. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що особистість визначається на основі часткових емпіричних уявлень, що виступають частиною теорії особистості,. Конкретно особистість співвідноситься з набором рис або дескриптивних понять, що описують досліджуваного індивіда в плані змінних або величин, що займають центральне місце в даній теорії.

Якщо таке визначення читача не задовольняє, нехай він тішиться думкою про те, що далі ми зустрінемо ряд більш чітких. Кожне з них може стати Вашим, якщо Ви приймете відповідну теорію. Іншими словами, вищесказане означає, що

ю

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИ ХОЛОПІ

визначити особистість неможливо без узгодження з тією теоретичною системою, в якій вона буде розглядатися. Якби нас змусили дати яке-небудь однозначне визначення зараз, ми змушені були б, за логікою речей пропустити багато теоретичних проблем, які маємо намір дослідити.

ЩО ТАКЕ ТЕОРІЯ?

Якщо кожен знає, що таке особистість, то вже, звичайно, кожен знає, що таке теорія! Найбільш поширеним є переконання в тому, що теорія протилежна факту. Теорією є недоведена гіпотеза або спекуляція відносно дійсності, про яку до цього часу невідомо, чи така вона. Підтверджена теорія стає фактом. Є певна відповідність між цим уявленням і тим, що відстоюємо ми: погодимося, що істинність теорії невідома. Є й елемент незгоди. Здоровий глузд підказує, що, коли зібрані відповідні підтверджені дані, теорія стає істинною або фактичною. З нашої ж точки зору, про теорію ніколи не можна сказати, істинна вона чи помилкова, хоча її посилання та наслідки можуть бути такими...

...Спочатку ми обговоримо, що таке теорія, а потім перейдемо до більш важливого питання про те, які її функції. Вкажемо спочатку, що теорія є набором умовностей, створених теоретиком. Погляд на теорію як на „набір умовностей" підкреслює той факт, що теорії не лані" і не визначені наперед природою, даними або іншими детермінантами. Як одні й ті ж переживання або спостереження можуть привести поета або романіста до створення будь-якого з безлічі можливих творів мистецтва різної срорми, так отримані в дослідженні дані можуть бути включені в кожну з незліченних теоретичних схем. Теоретик, обираючи спосіб презентації подій, що його цікавлять, здійснює вільний творчий вибір, що відрізняється від вибору художника тільки в тому, якого роду події виявилися в центрі уваги і на яких підставах можна судити про плодотворність вибору. Ми тут підкреслюємо творчу і довільну манеру конструювання теорій; природно випливає з цього зауваження те, що ми можемо визначити, як оцінювати теорію, але не можемо визначити, як її потрібно створювати. Немає формули плідної теоретичної конструкції, як немає формули створення нетлінних літературних творів. Те, що теорія — не щось неминуче або наперед визначене, а результат вільного вибору, свідчить про те, що істинність або хибність недостатні як атрибути, що їй приписуються. Теорія може бути лише корисною або некорисною, а це визначається, як ми побачимо, у першу чергу тим, наскільки теорія може продукувати такі передбачення або проекти щодо відповідних подій, які при верифікації підтверджують свою істинність.

Висловимося більш виразно щодо того, що являє собою теорія. Що включає теорія в її ідеальній формі? Вона повинна містити ряд релевантних припущень, систематично співвіднесених один з одним, і набір емпіричних визначень!

Припущення повинні бути релевантні в тому смислі, що вони мають спиратися на емпіричні події, з якими співвідноситься теорія. Якщо це теорія слухової чутливості, припущення мусять бути пов'язані зі слуховими процесами; якщо це теорія сприйняття, припущення повинні стосуватися перцептивних процесів. Зазвичай, природа цих припущень складає відмінну властивість теорії. Гарний теоретик — це людина, здатна висунути корисні або прозірливі припущення щодо того, що складає сферу її інтересів. У залежності від особливостей теорії ці допущення можуть бути достатньо загальними або достатньо специфічними. Теоретик у сфері поведінки може припустити, що вся поведінка мотивована, що події ранніх періодів життя є найважливішими детермінантами поведінки дорослого, що поведінка тварин різних видів будується за тими ж загальними принципами; або ж теоретик може припустити, що зростання тривоги веде до порушень моторики або, що окрема змінна нормально розподілена усередині даної популяції. Ці припущення можуть також розрізнятися за формою — від точної математичної нотації до відносно не строго сформульованих припущень, якими є більшість зі щойно використаних нами в якості ілюстрацій.

Припущення повинні бути чітко сформульовані, але цього недостатньо; припущення й інші елементи теорії повинні певним чином сполучатися і співвідноситися один з одним. Отже, повинні існувати правила взаємодії між припущеннями й основними поняпями. Щоб теорія мала логічну стрункість і стали можливими процеси деривації, ці внутрішні відносини повинні бути ясні. Без такого уточнення виведення з теорії емпіричних наслідків було б важким або неможливим. Ці положення через їхню подібність з граматичними правилами часто розглядаються як синтаксис теорії. Ми уже висували припущення, що зростання тривоги веде до порушень моторики. Крім того, можна припустити, що підвищення самоповаги веде до поліпшення моторики. Якщо ми не знаємо нічого більше, відношення між цими двома припущеннями явно невиразне, так що нам потрібно виявити щось стосовно зв'язку між тривогою і самоповагою перш, ніж виявиться можливим зробити які-небудь припущення про те, що буде мати місце в ситуації наявності обох змінних. Адекватна постановка теоретичних припущень повинна дати користувачеві ясну специфікацію відношень між цими двома припущеннями.

Емпіричні визначення (координуючі визначення) забезпечують можливість більш-менш чіткої взаємодії існуючих у рамках теорії термінів і понять з емпіричними даними. За допомогою цих визначень теорія у певні наперед визначені моменти вступає у контакт із реальністю або даними спостережень. Ці визначення часто називаються операціональними визначеннями, тому що дають можливість визначити операції, за допомогою яких можна піддати вимірюванню відповідні змінні. Акцент на емпіричних визначеннях — ознака дослідницьких намірів, і можна сказати, коли теорія вносить щось в емпіричні дисципліни, вона повинна мати у своєму розпорядженні певні засоби емпіричної трансляції. З іншого боку, має бути ясно, що ці визначення існують у континуумі від повних і точних специфікацій до досить загальних якісних тверджень. Попри те, що, чим більше чіткості, тим краще, вимога повної чіткості на ранніх етапах дослідження може стати перешкодою на шляху плідного його розвитку. Визначення інтелекту як того, .що вимірюють тести інтелекту", або ототожнення тривоги з певними фізіологічними змінами, які вимірюються гальванометром, може і точні, але, як це можна уявити, жодне з них саме по собі не веде до більш продуктивної дослідницької думки. Правильне відношення до емпіричних визначень полягає в тому, що вони повинні бути настільки точні, наскільки дозволяє стан справ у відповідній сфері.

Ми зробили загальний огляд того, з чого складається теорія. Наступне питання: що вона робить? По-перше — і це найбільше важливо,— вона дозволяє побачити відповідні емпіричні відношення, які раніше не спостерігалися. Теорія повинна приводити до систематичної експансії знання в область феноменів, які нас цікавлять, і в ідеалі ця експансія повинна опосередковуватися або стимулюватися виведенням з теорії певних емпіричних положень (тверджень, гіпотез,

м

ЗаСіроцький М.М.. Савиченко ОМ., Тичина І.М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

передбачень), що виступають об'єктами емпіричної перевірки. У своїй основі суть будь-якого дослідження — відкриття стабільних емпіричних зв'язків між подіями і змінними. Функція теорії — систематично сприяти цьому процесові. Теорію можна розглядати як свого роду млин, через який заломлюються припущення, а в якості борошна видаються емпіричні положення, що співвідносяться, які потім можуть бути підтверджені або відкинуті у світлі відповідних емпіричних даних. Емпіричній перевірці піддаються лише наслідки, припущення або ідеї, виведені з теорії. Сама теорія є припущенням, і її прийняття або відкидання зумовлене лише її корисністю, але не істинністю або хибністю. Корисність у цьому випадку містить два компоненти — верифікованість і широту. Верифікованість відображає здатність теорії продукувати передбачення, які підтверджуються при зборі відповідних емпіричних даних. Широта відображає міру або повноту поширеності цих положень. Можливі випадки, коли висунуті положення часто знаходять підтвердження, але відносяться лише до окремих аспектів феномена, що нас цікавить. В ідеалі теорія повинна приводити до точних передбачень високої міри узагальненості щодо розглянутих емпіричних подій.

Важливо розрізняти те, що можна назвати систематичною й евристичною генерацією досліджень. Очевидно, що в ідеальному випадку теорія дозволяє вивести конкрентно сформульовані положення, що, у свою чергу, веде до чітко побудованих емпіричних досліджень. Однак не менш очевидно, що багато теорій,— наприклад, теорії Фройда і Дарвіна, — багато в чому вплинули на розвиток досліджень без посередництва таких розгорнутих положень. Ця здатність теорії породжувати дослідження шляхом висування ідей або навіть завдяки виникаючим невірі й опору може розглядатися як евристичний вплив теорії. Обидва типи впливу надзвичайно важливі і на даній стадії розвитку психології повинні розглядатися як рівноцінні.

Друга функція теорії полягає в тому, що вона дозволяє об'єднати відомі емпіричні відкриття в рамках логічно послідовної і прийнятно простої системи. Теорія виступає як засіб організації й інтеграції усього, що відноситься до певного кола явищ. Адекватна теорія психотичної поведінки повинна мати здатність систематизувати усе, що відомо про шизофренію й інші психози, у зрозумілу і логічну конструкцію. Задовольняюча теорія научіння повинна охоплювати усе, що стосується процесу научіння. Теорії завжди виникають на базі того, що вже спостерігалося і про що повідомлялося; у цьому змісті на першій фазі становлення вони індуктивні і керуються — а до деякої міри контролюються — тим, що уже відомо. Однак якщо теорії упорядковують і узгоджують уже відоме, і не більш того, користь від них невелика. У цьому випадку буде виправдане судження наполегливого дослідника про те, що теорія — лише словесна піна, яка пливе в кільватері експерименту, що єдиний у науці служить справі. Емпірик, який наполягає на тому, що теорія — не більше ніж наступна раціоналізація того, про що повідомляють дослідники, не розуміє основної функції теорії — вказувати на нові або хоча б непомічені відносини. Продуктивність теорії перевіряється не після, а до появи факту.

Простота, або, як іноді говорять, економність, також має значення, але лише після широти і верифікованості. Вона важлива лише в ситуації, коли дві теорії породжують одні й ті ж висновки. Якщо дві теорії розрізняються за тими висновками, які можна зробити щодо одних і тих же емпіричних подій, вибір теорії повинен фунтуватися на розходженні цих положень у плані верифікованості. Таким чином, лише у випадку тавтології — дві теорії приходять до тих самих висновків, виходячи з різних основ,— простота має важливість. У науці таке зустрічається нечасто, а в психології, наскільки нам відомо, не зустрічалося жодного разу. Отже, простота як протилежність складності є швидше особистою цінністю теоретика ніж обов'язковим атрибутом теорії.

Ще одна функція теорії полягає в тому, щоб уберегти спостерігача від осліплення різноманітністю побічних або окремих явищ. Теорія накладає свого роду шори, які дозволяють не турбуватися про всі аспекти досліджуваних явищ. Для недосвідченого спостерігача кожне досить складне поведінкове явище передбачає незліченну кількість способів аналізу й опису — і це дійсно так. Теорія дозволяє спостерігачеві систематично і дієво абстрагуватися від природної складності. Людина абстрагується і спрощує незалежно від використання теорії, але якщо вона не керується ясною теорією, то принципи, що визначають її підхід, будуть сховані в імпліцитних припущеннях і позиціях, невідомих їй самій. Теорія обмежує користувача рядом більш-менш визначених параметрів, величин, змінних, що володіють принциповою важливістю. З точки зору даної проблеми інші аспекти ситуації можуть бути певною мірою проігноровані. Корисна теорія позначить чіткі інструкції щодо того, якого роду дані варто збирати в зв'язку з даною проблемою. Відповідно, можна чекати, що люди, які займали рішуче різні теоретичні позиції, можуть вивчати одне і те ж явище, виявляючи у своїх спостереженнях небагато схожостей.

В останні роки велика кількість психологів прийняла теоретичні положення і термінологію Томаса Куна, який у своїй захоплюючій монографії виразив думку, що рух науки може бути точно показаний як серія революційних кроків, кожен з яких супроводжується характерною домінуючою парадигмою. За Куном, кожна галузь існує як така, що „розповзається", не координована, у якій розвиваються окремі дослідницькі лінії і теоретичні ідеї, що зберігають свою автономію і змагальну позицію, поки конкретна система ідей не прийме статус парадигми. На його думку, парадигма служить тому, щоб: „...визначати правомірність проблем і методів дослідження кожної області науки для наступних поколінь вчених. Це було можливо завдяки двом істотним особливостям цих праць. їхнє створення було в достатній мірі безпрецедентним, щоб залучити на тривалий час групу прихильників з конкуруючих напрямків наукових досліджень. У той же час вони були досить відкритими, щоб нові покоління вчених могли в їхніх рамках знайти для себе невирішені проблеми будь-якого виду... Такі традиції, які історики науки описують під рубриками "астрономія Птолемея (або Коперника)", "аристотелівська (або ньютонівська) динаміка", "корпускулярна (або хвильова) оптика" і так далі".

Цікаво порозмірковувати над парадигмальним статусом теорій і досліджень в області особистості. Дпя тих, хто прийняв цю ідіому, найпростішим здається погляд на цю галузь як на таку, що знаходиться на передпарадигмальній стадії. Хоч існує безліч тією чи іншою мірою систематизованих груп ідей, жодна з них не завоювала реального домінуючого становища. Немає такої однієї теорії, яка б служила „парадигмою", упорядковуючи відомі відкриття, визначаючи релевантність, створюючи співтовариство, проти якого можливий був би бунт, пропонуючи основні шляхи майбутніх досліджень. Якщо здійснений Куном історичний аналіз коректний, залишається представити майбутньому розвиток систематичної позиції, що охопить усі — або більшу частину — простору з хоча б академічними наслідками.

12

житомирський державний університет імені івана франка

соціально-психслопчний факультет кафі^дра соціальної та практичної психологи

ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ

Ми домовилися, що особистість визначається через конкретні поняття, які в рамках даної теорії вважаються адекватними для повного опису або розуміння людської поведінки. Ми також домовилися, що теорія містить ряд пов'язаних припущень щодо відповідних емпіричних феноменів, і емпіричні визначення, які дозволяють користувачеві просуватися від абстрактної теорії до емпіричного спостереження. Простим додаванням ми дійдемо висновку, що теорія особистості повинна являти собою набір припущень щодо людської поведінки разом з необхідними емпіричними визначеннями. Крім того, є вимога відносної широти теорії. Вона повинна співвідноситися з досить широкою сферою людської поведінки. По суті, теорія повинна бути готова до розгляду будь-яких поведінкових феноменів, що є важливими для індивіда.

Дотепер ми говорили про те, що відноситься до формальної валідності, що, однак, не підтверджується при уважному розгляді існуючих теорій особистості. Наше обговорення має сенс у плані того, до чого прагнуть усі теоретики, воно дає ідею про те, на що, власне, повинні бути схожі теорії особистості. Ясно, однак, що вони зараз так не виглядають. Скажемо кілька слів про те, чому їм не вдається бути схожими на ідеал ні за структурою, ні за функціями.

Насамперед, як ми побачимо, більшості з них не вистачає ясності. У цілому надзвичайно важко визначити основні припущення або аксіоматичну базу цих теорій. Теорії особистості часто упаковані у величезну масу яскравих словесних образів, що прекрасно служать меті переконати недовірливого читача, але в основному дозволяють замаскувати основні припущення або промовчати про них. Іншими словами, більшість теорій не представлені строго й упорядковано, і багато з них видаються спрямованими більше на переконання, ніж на розкриття суті. З цим недоліком визначеності пов'язане часте змішування того, що дано як припущення, і того, що встановлено емпірично і доступне перевірці. Як ми домовилися, емпіричній перевірці доступні лише зроблені теорією висновки і передбачення. Інше в теорії допускається або приймається як дане й не обговорюється з погляду підтвердження — непідтвердження — швидше з позиції того, наскільки успішно продукуються верифіковані положення. У цілому розрізнення між самою теорією особистості і її висновками або дериватами здійснюється досить скупо.

28

Неочевидним наслідком недоліку ясності по відношенню до природи основних припущень виступає серйозна плутанина в процесі виведення з теорії емпіричних тверджень. Зокрема, можливо, що різні люди на основі однієї і тієї ж теорії можуть прийти до протилежних висновків. У дійсності процес виведення висновків у більшості теорій особистості випадковий, необгрунтований і неефективний. Це відображає не лише недостатню ясність теорій, але також те, що більшість теоретиків особистості орієнтовані швидше на пояснення «постфактум», ніж на висування нових передбачень щодо поведінки. Нарешті, ясно, що хоча теорії особистості відрізняються за старанністю і чіткістю емпіричних дефініцій, жодна з них повністю не відповідає високим стандартам.

Те, що ми сказали про формальний статус теорій особистості, може розчарувати настільки, що спроби створення таких теорій у цей час взагалі припиняться. Чи не краще забути про теорії і зосередитися на емпіричних техніках і емпіричних відкриттях? Категорично — ні! Таке рішення зовсім не означало б відмову від неадекватної теорії на користь відсутності теорії, швидше відбулася б підміна відкритої теорії прихованою. Узагалі немає такої речі, як „відсутність теорії"; отже, у той момент, коли ми намагаємося про теорії забути, ми в реальності починаємо користуватися імпліцитними, особистісно детермінованими і, можливо, суперечливими припущеннями щодо поведінки, а цими невизначеними припущеннями буде визначатися, що і як ми будемо вивчати. Спостереження за будь-якою конкретною емпіричною подією здійснюється під диктатом певної „теорії" — тобто на деякі речі увага звертається, інші ігноруються, — а одна з цілей теоретизування полягає в тому, щоб визначити правила абстрагування. З того моменту, коли ми відмовляємося від спроб визначити теоретичну базу власних дій, виключається можливість удосконалення припущень, під контролем яких протікає дослідницький процес.

Хоча в порівнянні з ідеалом теорії особистості можуть здатися неспроможними, вони являють собою істотний крок вперед у порівнянні з мисленням наївного спостерігача, переконаного в тому, що його бачення реальності — єдино правильне. Навіть незважаючи на те що теорії особистості не мають бажаного рівня ясності, їхнє існування робить можливим систематичне просування в цьому напрямку. У реальності сучасний стан теорій особистості показує їхній істотний прогрес у плані формального статусу порівняно з тим, що було двадцять років тому.

Ми погодилися, що теорії особистості не дозволяють дериваційним процесам бути настільки ясними, як хотілося б; тоді які ж функції вони виконують для того, хто ними користується? Як мінімум вони представляють групу позицій (припущень) щодо поведінки, і ці позиції в широкому смислі окреслюють коло тих способів дослідження, що видаються важливими і принциповими. Крім стимулювання певних видів дослідження, вони пропонують певні параметри або величини, що повинні братися до уваги при дослідженні тих або інших проблем. Таким чином, навіть якщо теорія не висуває чітких положень, що перевіряються, вона орієнтує теоретика у відношенні певних проблемних областей і вказує найважливіші змінні. Крім того, варто мати на увазі евристичну цінність теорій. У цілому теорії особистості виступають як свого роду провокації і, як ми побачимо, вони привели до величезної кількості досліджень, з яких порівняно небагато були результатом формального виведення висновків з цих теорій. Іншими словами, незважаючи на недостатність стрункості, здатність цих теорій генерувати ідеї, стимулювати допитливість, сіяти сумніви і переконувати виявилася в здоровому розквіті дослідницької діяльності.

ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ ТА ІНШІ ПСИХОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

Наше обговорення привело нас до висновку, що теорія особистості повинна містити ряд припущень щодо людської поведінки разом із правилами, за якими ці припущення пов'язуються з визначеннями, що дозволяє здійснювати їхню взаємодію з емпіричними подіями або подіями, які спостерігаються. Тут доречне питання про те, чи відрізняються у відношенні цих визначень теорії особистості від інших теорій. Відповідь корисно почати з розрізнення двох видів психопогічної теорії.

Очевидно, що деякі психологічні теорії ладні розглядати будь-які поведінкові явища, важливі з погляду регуляції людського організму. Інші теорії жорстко обмежені тими поведінковими проявами, що виникають у певних ретельно передбачених умовах. Такі теорії виявляють цікавість до обмежених аспектів людської поведінки. Теорії, що намагаються

із

І

мати справу з усіма важливими поведінко ви ми феноменами, можуть бути розглянуті як загальні теорії поведінки; ті ж, що обмежують свої інтереси визначеними типами поведінкових явищ, називаються частковими теоріями.

Очевидно, що теорії особистості підпадають під першу категорію: це загальні теорії поведінки. Просте спостереження дозволяє відрізнити теорії особистості від інших психологічних теорій. Теорії перцепції, слухової чутливості, механічної пам'яті, моторного научіння, розрізнення і безліч інших психологічних теорій є частковими з точки зору їхнього обсягу і широти. Вони не претендують на статус загальної теорії і задовольняються розвитком уявлень, придатних для опису і передбачення в обмеженій сфері поведінкових явищ. Теорії ж особистості ризикують розглядати явища найрізноманітнішої природи, оскільки ті володіють для індивіда функціональною значимістю.

Залишається питання, чи існують такі загальні теорії поведінки, які зазвичай не відносяться до теорій особистості. Наприклад, таке питання можливе стосовно теорії мотивації, яку можна вважати загальною теорією поведінки, не відносячи до теорій особистості. Насправді ж, якщо теорія має справу винятково з мотиваційними процесами, вона загальною теорією не є, хоча фактично ті теорії які звичайно позначаються як теорії мотивації, є також і теоріями особистості, наприклад, психоаналіз, гормічна психологія, теорія Мюррея. Як ми незабаром з'ясуємо, ті розділи теорій особистості, що пов'язані з мотивацією, мають головне значення. Таким чином, якщо теорія має справу тільки з мотивацією,— це часткова теорія; якщо ж вона охоплює більш широке коло явищ, то це один з типів теорії особистості.

Аналогічне питання можливе по відношенню до теорії научіння, яка у деяких випадках може бути вдало узагальнена так, що складе загальну теорію поведінки. Це дійсно особливий випадок, і, як ми детальніше побачимо далі, ряд теоретиків спробували так узагальнити теорії научіння, що вони за своєю широтою виявилися порівнюваними з будь-якими іншими загальними теоріями поведінки. У таких випадках теорія научіння перестає бути просто теорією научіння і стає теорією особистості або, коли хочете, загальною теорією поведінки. Правда, такі генералізовані моделі мають певні відмінні риси, що нагадують про їхні джерела, але за інтенцією і логічними властивостями не відрізняються від інших теорій особистості.

Ця суміш теорій, що прийшли з зоолабораторії, і теорій, що беруть початок у терапевтичному кабінеті, багатьом може здатися занадто штучною. Однак якщо ми обговорюємо теорії з погляду їхньої спрямованості і загальної структури, а не в плані їхніх джерел і особливостей конкретних припущень у відношенні поведінки, ясно, що будь-яка загальна теорія поведінки варта іншої. У цьому розумінні всі загальні теорії поведінки є теоріями особистості і навпаки. Усередині цієї великої групи теорій можна, зрозуміло, знайти багато відмінностей, і в наступних розділах ми розглянемо ряд ознак, за якими теорії особистості можуть розрізнятися або зіставлятися. На цій основі можна створити безліч класифікацій і виділити безліч груп.

Холл К., Линдсей Г, Теории личности. Пер. с

англ. И.Б. Гриншпун. - М.: ЗАО Изй-во

ЭКСМО-Пресс, 1999. - С. 22-32.

Мадді Сальва/поре P. ОСОБИСТІСТЬ ТА ПЕРСОНОЛОПЯ

ЧИМ ЗАЙМАЮТЬСЯ ПЕРСОНОЛОГИ

Мені здається, що є сенс із самого початку визначити, що таке особистість. Маючи таку систему координат, ми зможемо глибше зрозуміти ті різноманітні гіпотези та ідеї, які пропонуються нам різними теоретиками. На жаль, особистість — це явище настільки всеосяжне і невизначене, що описати його вкрай складно. З погляду здорового глузду людська особистість безумовно існує, і навряд чи хтось буде в цьому сумніватися. Дійсно, у своєму повсякденному житті, приймаючи рішення і спілкуючись з оточуючими, ми неодмінно враховуємо особливості своєї особистості й особистості інших людей. Але як тільки ми намагаємося детально й об'єктивно визначити сутність особистості, вона якимось містичним чином розчиняється в повітрі, залишаючи нас у стані фрустрації і невизначеності. Це трапляється навіть з деякими психологами, у результаті вони з усією

серйозністю заявляють нам, що людської особистості не існує взагалі. На мій погляд, подібні твердження на стільки ж необачні, на скільки невловиме і складне саме поняття особистості. Природно, що інтерпретація особистості — завдання вкрай складне, адже особистість — найбільш всеосяжна і людська з усіх наших характеристик. Ми навряд чи наблизимося до її розуміння, вивчаючи інші живі організми; у той же час точність наших спостережень за оточуючими нас людьми в великій мірі залежить від особливостей нашої власної особистості. Але сам феномен особистості нікуди не подінеться, і мені здається, що єдине, що ми можемо зробити, це змиритися з тим, що наша задача надзвичайно важка, і взятися за її рішення. Ми могли б почати з аналізу існуючих нині визначень особистості. Саме це вже зробив Оллпорт у 1937 році. Але я не думаю, що подібний підхід буде для нас корисним, оскільки визначень існує безліч і майже усі вони надзвичайно складні і докладні. Ми б просто заплуталися в лабіринті термінів, нітрохи не просунувшись до нашої мети, Я вважаю більш доцільним, щоб ми разом подивилися, чим, власне, займаються дослідники, які працюють у сфері психології особистості. Мені здається, що на цій основі нам вдасться виробити уявлення про те, у чому полягає сутність особистості, і це уявлення буде досить узагальненим і в той же час наочним. Узагальненим воно буде тому, що ми звернемося до пошуку того загального, що є в роботі і міркуваннях великої кількості серйозних людей, які претендують на те, щоб вважатися експертами в цій галузі.

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНО) ПСИХОЛОГІЇ

Наочність же забезпечить той факт, що наше уявлення про сутність особистості буде ґрунтуватися на спостереженні за повсякденними діями людей, які намагаються її пізнати. Однак ви повинні розуміти, що пропоновані мною ідеї можуть і не бути точним відображенням того, що робить той або інший конкретний дослідник. І тільки в тому випадку, якщо я буду достатньо вільний у пошуку того, що є характерним для більшості робіт у цій сфері, я зможу представити вам якийсь гідний результат. Нарешті, я повинен сказати, що в цій книзі ви не знайдете ні статистики, ні докладних описів результатів. Навіть визначення того, хто з дослідників працює саме в рамках психології особистості, а хто представляє інші області науки, — задача досить складна. І тому наше аналітичне дослідження буде досить узагальненим.

Давайте насамперед визначимося, як ми будемо називати людину, яка працює в цій галузі. Слідом за Мюрреєм (1938) я запропонував би назвати таку людину, яка є експертом у сфері дослідження та інтерпретації особистості, персонологом. Існує чимало психологів і психіатрів, яких ми без сумніву можемо назвати персоно логами. їхня робота передбачає теоретичний аналіз, проведення досліджень, діагностику або психотерапію. Психотерапія являє собою розмову про проблеми людини і певні дії, спрямовані на те, щоб вирішити проблеми, які ускладнюють життя самій людині або її близьким. Займаючись діагностикою в широкому сексі, персонолог використовує якийсь набір методик, таких, як тести особистості або навички, для того, щоб виявити проблеми або здібності людини, що може бути використане як самою людиною, так і ким-небудь ще, наприклад потенційним роботодавцем. Здійснюючи психотерапію і діагностику, персонолог, звичайно, буде цікавитися тим, які потреби існують у його клієнта або пацієнта, але, крім цього, він буде активно намагатися проінтерпретувати свої спостереження з погляду того, яка природа людини взагалі. При проведенні досліджень питання про природу людини і пошук узагальненого знання про це взагалі виходить на перший план. Здійснення експерименту припускає розв'язання досліджуваними однієї або декількох задач, а мета дослідника — виявити подібність і відмінності в поведінці, за якою спостерігають, як в однієї і тієї ж людини, так і в усіх досліджуваних. Теоретичний аналіз особистості стає можливим завдяки досвіду персонолога, отриманому в одній або декількох з перерахованих вище ссрер; він спрямований на те, щоб формалізувати смисл досліду, який стосується природи людини в цілому. І, завершуючи цей короткий огляд, давайте перейдемо до більш докладного розгляду звичних способів діяльності персонолога.

По-перше, ми можемо відзначити, що персонолог, як правило, вивчає групи людей або ж досліджує тільки кількох людей, враховуючи при цьому, наскільки репрезентативною є його вибірка щодо всіх людей у цілому. У більшості випадків персонолог, на відміну від біографа, не вивчає особистість якоїсь окремої людини. Якщо ж на якийсь час конкретна особистість і привертає увагу персонолога, як, наприклад, у психотерапії і діагностиці, то він неодмінно буде пам'ятати про необхідність порівняння отриманих результатів з результатами інших людей. Персонолога цікавлять універсальні дані, і він навряд чи буде ризикувати і робити невиправдані висновки, грунтуючись на інформації, отриманій від одного тільки досліджуваного, оскільки одна окремо взята людина не буде адекватним прикладом усього людського роду. Дійсно, у будь-якому дослідженні повинен робитися акцент на те, що лише група людей може бути репрезентативним відображенням людства в цілому. Персонолог підходить до задачі інтерпретації людської природи із системною, структурованою старанністю вченого, тоді як виразність і увага до окремих випадків — це доля письменника.

Старанність у забезпеченні репрезентативної вибірки безпосередньо пов'язана ще з одною особливістю діяльності персонолога, а саме з його інтересом до пошуку загальних, властивих усім людям особливостей. Насамперед він намагається знайти ті характеристики, знання яких дозволило б йому зрозуміти сутність людської особистості. Так, кожен, хто займається психотерапією, обов'язково прагне до того, щоб виявити певну функціональну подібність своїх пацієнтів. Визначення функціональної подібності, як правило, припускає екстенсивну інтерпретацію того, якими є цілі та мотиви людей. Так, терапевт психоаналітичного напрямку буде пояснювати усі вчинки людей сексуальним інстинктом, замаскованим поверхневими розходженнями в поведінкових проявах. Так само терапевт-роджерсіанець буде в будь-яких вчинках людини, якими б різними вони не були, бачити прояв прагнення до актуалізації.

Беручи до уваги інтерес персонологів до загальних особливостей, ми повинні враховувати і те, що вони також докладають значних зусиль до того, щоб виявити міжособистісні розходження і створити класифікацію цих розходжень. Пошук загального і пошук розходжень цілком сумісні, однак окремі персонопоги нерідко віддають перевагу якомусь одному напрямку роботи на шкоду іншому. І якщо пошук загального здійснюється на абстрактному рівні, рівні інтерпретацій, то пошук розходжень припускає проведення аналізу поведінки, яка безпосередньо спостерігається. Персонопоги, які займаються діагностикою, звертають особливу увагу на індивідуальні відмінності. Крім того, ці відмінності нерідко є предметом уваги при вступі людини в коледж або при влаштуванні на роботу. І ми повинні ще раз підкреслити, що персонологів не цікавить унікальність людської особистості, як цікавився б нею, приміром, біограф. Бупо б точніше сказати, що персонолог вивчає різноманітні моделі людського буття і різноманітні особливості, якими особистість характеризується, досліджує розходження і подібність між людьми. Діяльність персонолога в чомусь подібна тому, чим займається хімік, який спирається у своїй роботі на періодичну таблицю елементів.

Багато представників соціальних і біологічних наук намагаються визначити і категоризувати подібності і розходження між людьми; персонопоги в цьому не одинокі. Однак більш пильний аналіз показує, що тут існує одна принципова відмінність. Вчені, які представпяють соціальні і біологічні науки, як правило, концентрують свою увагу на тому, якими є ті розходження й у чому полягає та подібність, які визначаються впливом зовнішнього середовища або факторами біологічного характеру у внутрішньому середовищі. Так, соціолог буде вивчати, приміром, загальні особливості поведінки виборців, зумовлені приналежністю до певного соціально-економічного класу, або розходження в цій поведінці, детерміновані певними демографічними характеристиками. Або, наприклад, він може досліджувати поведінкові прояви, загальні для всіх чоловіків, у яких є діти, і розходження між їхньою поведінкою і поведінкою тих чоловіків, у яких дітей немає. Нейрофізіолог, навпаки, може вивчати те, як люди поводяться під впливом ЛСД, і порівнювати їхню поведінку з поведінкою тих, хто перебуває в стані алкогольного сп'яніння. На відміну від представників соціальних і біологічних наук, зайнятих вивченням подібності і розходжень у поведінці людей, персонолог, як правило, не обмежує свою діяльність аналізом тих поведінкових проявів, які зумовлені переважно біологічними факторами або соціальним середовищем. Це не означає, що він зовсім не буде звертати

/5

Зг»6роць.кий ММ, Савичиико ОМ, Тичина І.М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

увагу на ті аспекти поведінки, які значною мірою піддаються впливу соціальних або біологічних сил. Було б правильніше сказати, що, з огляду на значимість більшої частини цих сил, персонолог буде виявляти особливу цікавість до того, що не всі представники того або іншого соціальио-економічного класу голосують за одного й того ж кандидата, що не всі батьки поводяться однаково і що в різних людей під впливом ЛСД виникають зовсім різні галюцинації. Іншими словами, персонолог ставить перед собою завдання виявити розходження між людьми в тих випадках, коли схожі соціальні і біологічні сили, які впливають на них. Персонолога цікавить також і те, у яких випадках схожі поведінкові прояви людей із зовсім різним соціальним оточенням і біологічним середовищем. Він прагне зрозуміти, наприклад, чому люди з різними соціально-демографічними характеристиками голосують за одного й того ж кандидата.

Ми можемо порівняти персонолога з філософом або теологом: вони теж не схильні пояснювати людську поведінку з погляду діючих на неї соціальних і біологічних сил; швидше, вони будуть розглядати поведінку як нематеріальну, духовну, натхненну Богом або ж як прояв вільної волі людини. Персонолог же, навпаки, пояснює поведінку тими психологічними характеристиками і тенденціями, які актуалізовані в тій або іншій ситуації. Саме ці характеристики і тенденції складають особистість. Персонологу зрозуміло, що в будь-який момент на людину діють не тільки соціальні і біологічні сили — поведінка пояснюється також і її особистісними особливостями. Не прагнучи принизити значимість соціального і біологічного середовища, персонолог усе-таки вважає, що перебільшена увага до цих факторів приводить до надмірного спрощення розуміння людського буття. У той же час він не намагається використовувати у своїй інтерпретації містичні поняття надприродного або вільної волі. Отже, у порівнянні з усіма іншими представниками біологічних і соціальних наук персонолог більше від інших переконаний у складності й індивідуальності життя.

Однак не тільки змінні розходження і тимчасова подібність цікавлять персонолога. Сама ідея того, що особистість — це структуроване ціле, яке впливає на поведінку, привертає увагу персонолога до тих характеристик поведінки, які проявляються протягом тривалого часу. Таким чином, якщо особистість впливає на поведінку, — напрямок та інтенсивність вппиву повинні бути постійними, оскільки лише в цьому випадку може мати місце узгодженість і передбачуваність поведінки. Якщо, наприклад, сексуальний інстинкт — це частина особистості, то сексуально забарвлена поведінка, така, скажімо, як флірт або побачення, повинна бути постійним аспектом життя людини. Персонолога цікавлять не тільки безпосереднє повторення якихось аспектів поведінки, але і послідовність функціонально пов'язаних поведінкових проявів, які час від часу відновлюються. Акцент на повторюваній природі поведінки — це одна з причин того, чому персонологи намагаються вивчати людей за допомогою тривалих контактів, таких, приміром, як психотерапія. Здійснюючи тривале спостереження, персонолог може бути впевнений у тому, що його розуміння особистості буде більш точним і повним. Навіть у тих випадках, коли може бути здійснене тільки одне спостереження, персонолог, швидше за все, буде використовувати якісь особистісні тести, призначені спеціально для того, щоб діагностувати саме ті аспекти особистості, які характеризуються стійкістю і тривалістю прояву. Важлива характеристика будь-якого тесту — це його надійність, тобто імовірність того, що через якийсь проміжок часу отримана з його допомогою інформація про якісь аспекти особистості людини буде відповідати тій, яка була отримана за допомогою того ж тесту раніше.

Повернімося до того, що є предметом вивчення персонології. Персонолога цікавлять далеко не всі загальні та індивідуальні особливості людського існування, що характеризуються достатньою тривалістю прояву. У рамках цієї досить великої категорії явищ персонолог обмежує свою увагу тими ловедінковими проявами, які мають певну психологічну значимість. Предмет його інтересу — думки, почуття і дії, а такі тривалі характеристики, як швидкість обміну речовин і кров'яний тиск, — це доля біолога. Персонолога не будуть цікавити і такі дискретні явища, як мускульна напруга або час, затрачуваний людиною на світлову адаптацію (за винятком тих випадків, коли вони являють собою елемент більш складного поведінкового прояву, який має певну психологічну значимість). Грубо кажучи, під психологічно значимою поведінкою ми розуміємо таку, яка має безпосереднє відношення до досягнення основних цілей людського життя. Так, для персонолога буде більш звичним обговорення такої поведінки, як підготовка до іспиту або складання любовного послання, ніж поріг розпізнавання людиною звукових сигналів або навіть частішання серцебиття. Персонолог хоче бути впевненим у тому, що досліджувані ним психологічні прояви мають певний фізіологічний субстрат, однак це, на його думку, не передбачає, що вивчення фізіологічних параметрів повинне бути першочерговим завданням. Підвищена увага персонолога до вивчення і пізнання особливостей напряму думок, почуттів і дій людини має і ще один наслідок: вивчення всіх інших живих організмів не приносить користі в тому випадку, якщо ми хочемо зрозуміти сутність самої людини. Це занадто спрощене і ризиковане заняття — намагатися зрозуміти, приміром, ревнощі за допомогою виділення відповідного їм фізіологічного субстрату, що піддається вивченню в пацюків або мавп, які не здатні відреагувати вербально, виразивши тим самим свою емоцію. Загалом, вивчення думок і почуттів припускає велику комунікацію з використанням багатого лексичного запасу. У цьому розумінні, якщо ми хочемо пізнати сутність людини, єдиний адекватний об'єкт вивчення — сама людина.

Інші представники соціальних наук, як і персонолог, теж досліджують напрям думок, почуття і дії людини, а не якісь мікроскопічні фрагменти її функціонування. Однак персонолог підходить до вивчення думок, почуттів і дій більш всебічно. Економіста буде цікавити економічна поведінка людини, соціолога — ті поведінкові прояви, які відбивають або впливають на систему суспільства, політолога — політична поведінка. Персонолога ж цікавить не якийсь один тип поведінкових проявів, а вся поведінка в цілому, яка характеризується тривалістю в часі. Часто кажуть, що персонолог зайнятий вивченням усієї людини, і це правильне зауваження, якщо ми, звичайно, врахуємо й описані нами вище обмеження. Особливості і прагнення, які складають особистість людини, дуже впливають на її думки, почуття і дії. І тому поведінка повинна піддаватися великому і докладному дослідженню. Більш, ніж хто-небудь із представників соціальних і біологічних наук, персонолог виконує завдання інтеграції всього знання про людину. Його цікавлять і ті поведінкові прояви — економічні, соціальні, політичні, — які вивчаються представниками інших соціальних наук. Його також цікавлять процеси научіння, сприйняття, пам'яті, розвитку і тд., вивченням яких зайняті представники інших галузей психології. Але його мета — інтегрувати всі ці розрізнені відомості про людину в єдине, всеосяжне уявлення про людське існування.

І нарешті, уважний аналіз теорій і досліджень, запропонованих персонологами, показує, що їх цікавлять головним

іб

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦЇАЛЬНО-ПСИХОЛОГМНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

чином дорослі люди. Можливо, це пов'язано з переконанням у тому, що в дитячому віці людська особистість ще не може бути остаточно сформована, а тому її особливості стають очевидними і можуть піддаватися дослідженню тільки тоді, коли людина досягає зрілого віку. Загалом, персонологи часто пояснюють особистісні особливості дорослої людини тим досвідом, який вона одержала в дитинстві. У деяких теоріях ця історична перспектива достатньо розроблена. Звичайно, персонолог розуміє важливість процесу розвитку людини. Але мета дослідження ранніх переживань полягає в тому, щоб краще зрозуміти функціонування дорослої людини. В дійсності, деякі персонологи не вникають у подробиці процесів розвитку, вважаючи достатнім просто припустити, що ці процеси мають місце. Загалом, персонологів цікавить головним чином плід розвитку — сформована особистість, яка визначає теперішню і майбутню поведінку. Тому об'єктом спостереження, дослідження і психотерапії можна, без сумніву, вважати дорослу людину.

ЩО ТАКЕ ОСОБИСТІСТЬ

Незважаючи на те, що деякі з представлених у попередньому параграфі ідей досить неоднозначні і вимагають додаткового обговорення, ми підійшли до такого моменту, коли можемо визначити, що таке особистість, і це визначення буде мати сенс з погляду персонопогії. Особистість — це конкретна сукупність характеристик і прагнень, які зумовлюють ті загальні та індивідуальні особливості поведінкових проявів (думок, почуттів і дій), які мають стійкість у часі і можуть або ж не можуть бути пояснені тільки через аналіз соціальних і біологічних факторів, які впливають на актуальну ситуацію функціонування людини. Це визначення не тільки логічно випливає з того, що було сказано нами в попередньому параграфі,

• як ви можете бачити, воно достатньо широке, щоб включити в себе всі ті теорії особистості, які будуть розглянуті нами. Можливо, одна з частин нашого визначення — характеристики і прагнення — вимагає додаткового прояснення. Прагнення

• це те, що визначає думки, почуття і дії людини, пов'язані з досягненням її основних цілей. Характеристики — це статичні або структурні утворення, як правило, детерміновані прагненнями; з їхньою допомогою пояснюють не стільки рух до мети або якісь результати функціонування, скільки сам факт існування цілей і потреб і їх безпосередній зміст. Крім того, їх використовують для пояснення тих думок, почуттів і дій, які є не стільки спрямованими, скільки звичними по своїй природі. Прикладом прагнення є, скажімо, спроба досягти досконалості в чомусь, а прикладом відповідної характеристики — ідеали, такі, як краса або щедрість, які визначають цю досконалість. Нижче я більш докладно зупинюся на тому, що таке характеристики і прагнення, але на даному етапі загального уявлення про те, що це таке, буде цілком достатньо,

ТРИ ТИПИ ЗНАННЯ ПЕРСОНОЛОГА

Психологія претендує на те, щоб вважатися наукою, і ви можете припустити, що теоретичні гіпотези персонологів фунтуються на використанні емпіричних процедур. Ці процедури припускають об'єктивне спостереження за поведінкою відносно великої фупи людей, відібраної таким чином, щоб вони були репрезентативні по відношенню людей у цілому, і мета цих процедур — висунення гіпотез, які стосуються сутності і цілей поведінки. Потім, щоб встановити істинність або хибність цих гіпотез, вони піддаються перевірці в ході ретельно спланованих експериментів. Підтверджені гіпотези становлять емпіричне знання, яке характеризується загальнодоступністю, точністю і системністю.

Можливо, ви також знаєте, що теорії особистості Грунтуються не тільки на емпіричному знанні (незважаючи на критерії науковості, які є в даній області). На мій погляд, таке положення речей зовсім не дивне, більше того, його аж ніяк не варто вважати недоліком. Воно не викликає подиву, оскільки психологія особистості усе ще знаходиться на початковій стадії свого розвитку. З огляду на розмаїтість і складність людей і життів, які проживаються ними, емпіричне знання, доступне персонопогу, настільки обмежене і найчастіше настільки тенденційне, що його узагальненість і адекватнють викликають певні сумніви. Крім того, у психології існує маса спірних питань, які стосуються того, що саме варто вважати надійною процедурою для одержання емпіричного знання. А за таких умов зовсім не дивно, що теорії особистості фунтуються не тільки на емпіричному знанні. І навряд чи варто вважати недоліком той факт, що в тій або іншій теорії особистості висуваються положення, які не одержали ще емпіричної перевірки; швидше, ми можемо розглядати це як потенційно плідну процедуру, цілком доречну на ранній стадії розвитку наукового знання, оскільки вона дозволяє персонопогу розглядати людину у всій складності її проявів. Так, правильно, що персонолог ризикує помилитися у своїх припущеннях, але як тільки емпірична наука досягне такого рівня, щоб перевірити ці припущення, вони можуть бути скоректовані. Однак велика й можливість того, що він виявиться правий. Крім того, персонолог, який висуває якусь гіпотезу, не основану на солідній експериментальній базі, стимулює своїх колег до того, щоб здійснювати такі спостереження і планувати такі експерименти, які у протилежному випадку просто не стали б предметом їхньої уваги.

Можливо, для когось все це може здатися єрессю, однак мені це представляється цілком звичайним. Зрештою, теорія в будь-якій науковій області фактично ніколи не була обмежена твердженнями, зробленими винятково на основі емпіричного знання. Крім того, неемпіричні твердження являють собою два інших типи знання, до яких також потрібно ставитися з належною повагою, оскільки через брак емпіричного знання вони надають нам досить корисну інформацію. Ці два інших типи знання основані на процесах інтуїції і раціонального міркування. Щоб усвідомити важливість інтуїції, пригадайте ті ситуації, коли вам здавалося, що ви осягаєте сутність того, що з вами відбувається; це відчуття було складно сформулювати, однак воно було емоційним, яскравим і сильним. Саме таке уявлення про те, що відбувається, ми можемо назвати інтуїтивним знанням. І навпаки, ви напевно потрапляли в ситуації, коли ви намагалися продумати і зрозуміти смисл, причини і наслідки того, що з вами відбувається, ви будували певні висновки, аналізуючи якусь сукупність вихідних даних. У цьому випадку ви мали справу з раціональним знанням, яке характеризується рефлексивністю, експліцитністю, логічністю, аналітичністю і точністю. Інтуїтивне і раціональне знання не мають нічого спільного з випадковістю і містикою. Вони — похідна від вашого власного досвіду, використання ваших власних почуттів і вашого власного розуму, отже, вони цілком можуть бути надійним інструментом для визначення того, що правильно.

Осмислене інтуїтивне знання може стати знанням раціональним. Крім того, як інтуїтивне, так і раціональне знання можуть, при здійсненні відповідного^ослідження, тісно переплітатися з емпіричним знанням. Однак усе це не змінює того <Шщ, июубтоь-Який момент ^ас^аявні всі три типи знання — емпіричне, інтуїтивне і раціональне — у сукупності. І точно так сам^теЗріяіосЬбистскіті, яка, зрештою, теж є результатом діяльності людини, являє собою таку ж сукупність. Якщо

И v-..^-,. -• v - -і } Ч

3«дЬроцы<ий ММ, Сааиченко ОМ, Тичина І.М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

потрібні ще якісь виправдання для того, щоб дозволити інтуїтивному і раціональному знанню стати основою теорії особистості, згадаємо ті сфери діяльності людини, де саме ці два типи знання відіграють вирішальну роль, у той час, коли використання емпіричного знання грає набагато меншу роль. Художник, зорієнтований на творчість, або теолог, зорієнтований на віру, мають справу переважно з інтуїтивним знанням. А розум — основний інструмент математика і філософа.

Прийняття трьох типів знання не тільки забезпечить більш повне і глибоке розуміння на цій першій стадії розвитку теорії особистості, воно може забезпечувати і певні переваги, оскільки таким чином у нас з'являється додатковий інструмент перевірки наших гіпотез. Певне твердження, яке здається цілком обгрунтованим з погляду раціонального знання, на рівні інтуїції буде викликати певні сумніви, і ми зможемо визначити, наскільки адекватним буде це твердження і які обмеження нам варто мати на увазі. Певна ідея, підтверджена емпірично, виявиться достатньо суперечливою після відповідних міркувань, а це дасть нам можливість проаналізувати, чи не є наша інтерпретація помилковою, і якщо так, то які невідповідності в ній закралися. Щось, що на інтуїтивному рівні здається нам абсолютно бездоганним, виявиться суперечливим і нелогічним після докладного і ретельного раціонального аналізу. На ранніх стадіях розвитку науки прямої дороги до істини не існує. Швидше, в одному напрямку нас ведуть три пересічні час від часу стежки; і якщо ми дійсно хочемо вивчити ту територію, по якій ми рухаємося, нам потрібно пройти по кожній з них.

Не знаю, чи переконали вас мої міркування про те, що всі три типи знання відіграють важливу роль у перебуванні істини, однак ви не можете не визнати, що усі вони дійсно використовуються вченими, які працюють у цій галузі. Початкові стадії формулювання теорії, як і будь-який інший акт творчості, інтуїтивні за своєю природою, і це неминуче. Вчений приймає рішення щодо того, з чого йому почати і які гіпотези висунути, на підставі того знання, яке ми ніяк не можемо віднести до раціонального або емпіричного. Він просто дотримується свого передчуття, він рухається від натхнення. Певний погляд на світ здається йому найбільш правильним, і він відбиває його у своїй теорії. Іноді він усвідомлює інтуїтивну основу своєї теорії, іноді ні. У дійсності вихідна інтуїтивна стадія формулювання теорії переходить у ту стадію, на якій на перший план виходить вже раціональне міркування. Однак це жодним чином не заперечує того, що будь-який теоретик починає з інтуїтивного знання. І тому його теорія все-таки характеризується певною мірою інтуїтивності навіть тоді, коли вона достатньо розроблена і раціонально пояснена.

І все ж, якою б інтуїтивною не була б основа теорії, персонолог ставить перед собою завдання чітко сформулювати свої погляди в серії посилань і припущень. Загалом, він намагається довести правильність цих припущень, проілюструвавши їх подіями з повсякденного життєвого досвіду. На їх основі він виводить головні теоретичні положення своєї теорії. Іноді вам пропонується прийняти ці положення як неминучі висновки з існуючих посилок. І хоча не так вже й часто ми можемо зустріти персонолога, який доводить істинність своєї теорії тільки на основі раціональних міркувань, вони нерідко роблять надмірний акцент на раціональному знанні, гребуючи збором емпіричних доказів.

Деякі персонологи, навпаки, приділяють особливу увагу пошуку емпіричних доказів. Вони виходять з ідеї про те, що тільки ті факти, які можуть бути експериментально підтверджені, заслуговують того, щоб бути включеними в теорію особистості. Крім того, багато теоретиків схильні до формулювання гіпотез, які емпірично перевіряються. Деякі навіть здійснюють експериментальну перевірку цих гіпотез, не довіряючи розв'язання цієї задачі іншим психологам. Однак, у порівнянні з іншими психологами, персонолог все ж відводить інтуїції набагато більш значиму роль, і він навряд чи буде займатися тим, що обгрунтоване лише раціонально, без залучення інтуїтивних здогадів. Навпаки, він буде намагатися сполучити у своїх міркуваннях раціональне й інтуїтивне знання, хоча необхідність емпіричної перевірки він ніколи не буде брати під сумнів. Така різнобічність і відсутність зайвого скептицизму не зробили персонолога популярним і шановним фахівцем у психологічному середовищі. Але це дало йому сміливість висувати теоретичні положення і готовність вирішувати складні комплексні проблеми.

Коли ви будете читати наступні розділи, вам належить пам'ятати про ці три типи знання. Постарайтеся простежити їхній вплив на автора кожної з представлених теорій. Це можна зробити по-різному, і я допоможу вам у цьому. Крім того, вам варто проаналізувати різні аспекти цих теорій, використовуючи ваше власне знання всіх трьох типів: і інтуїцію, і розум, і досвід. Тим самим ви перестанете бути просто стороннім спостерігачем; ви будете формувати ваш власний погляд на проблему, у вас складеться своя думка про те, скільки цінного зробила психологія особистості. Досить складно проаналізувати яку-небудь теорію, грунтуючись на інтуїції, оскільки інтуїція, як правило, безоціночна. І в цьому випадку краще, що ви можете зробити, це, по-перше, усвідомити свою цілісну інтуїтивну реакцію на ту або іншу теорію і, по-друге, спробувати зрозуміти, чи бупи з самого початку інтуїтивними припущення самого автора.

Мадди Сальваторе Р. Теории личности:

сравнительный анализ/Пер. с англ. - СПб.:

Издательство «Речь», 2002. - с. 15-25.

18

Матеріали з першоджерел

Зигмунд Фройд

Друга лекція

ПОМИЛКОВІ Дії

Шановні пані та панове! Ми почнемо не з припущень, а з дослідження. Його об'єктом будуть явища дуже відомі, які часто

зустрічаються і мало привертають до себе увагу, які не мають нічого спільного з хворобою і спостерігаються в будь-якої здорової людини. Це так звані помилкові дії (Fehlleistungen) людини: обмовки (Versprechen) — коли, бажаючи що-небудь сказати, хтось замість одного слова вживає інше; помилкове написання (рос. — описки) — коли те ж саме відбувається при письмі, що може бути поміченим або залишитися непоміченим; помилкове прочитання (рос. — очитки) (Vertesen) — коли читають не те, що надруковано чи написане; помилки слухового сприймання (рос. - ослышки) (Verhuren) — коли людина чує не те, що їй говорять, порушення слуху через органічні причини сюди, звичайно, не відносяться.

В основі іншої фупи таких явищ лежить забування (Vergessen), але не тривале, а тимчасове, коли людина не може згадати, наприклад, імені, яке вона напевне знає і зазвичай потім згадує, або забуває виконати намір (Vorsatz), про який пізніше згадує, а забуває лише в певний момент. У третій фупі явищ цей часовий аспект відсутній, як, наприклад, при заховуванні (Vertegen), коли якийсь предмет кудись прибираєш так що не можеш його потім знайти, або при аналогічному загублюванні (Verlieren). Тут перед нами забування, до якого ставишся інакше, ніж до забування іншого роду; воно викликає подив або обурення, замість того щоб ми вважали його природнім. Сюди ж відносяться певні помилки-омани (Irrffimer), які також мають часовий аспект, коли на якийсь час віриш чомусь, про що до і після знаєш, що це не відповідає дійсності, і цілий ряд подібних явищ, які мають різні назви.

Внутрішня подібність усіх цих випадків виражається префіксом "об" чи "за-" у їхніх назвах. Майже всі вони дуже несуттєві, здебільшого швидкоминучі і не відіграють важливої ролі в житті людини. Тільки зрідка якийсь із них, наприклад загублювання предметів, набуває відомої практичної значимості. Саме тому на них не звертають особливої уваги, викликають вони лише слабкі емоції і т.д.

Саме до цих явищ я і хочу залучити зараз вашу увагу. Але ви невдоволено заперечите мені: "У світі, як і в

душевному житті, більш особистій його сфері, є стільки великих таємниць, в сфері психічних розладів так багато дивного, яке потребує пояснення і заслуговує на нього, що, насправді, шкода витрачати час на такі дрібниці. Якби ви могли пояснити нам, яким чином людина з гарним зором і слухом серед білого дня може побачити і почути то, чого немає, а інша раптом вважає, що її переслідують саме ті, кого вона дотепер більше усіх любила, або найдотепнішим способом захищає химери, які будь-якій дитині здадуться нісенітницею, ми ще якимось чином визнали б психоаналіз. Але якщо він пропонує нам лише розбиратися в тому, чому оратор замість одного слова говорить інше чи чому домогосподарка кудись заховала свої ключі, та в інших подібних дрібницях, то ми зуміємо знайти краще використання свого часу та інтересів". Я б вам відловів: "Терпіння, шановні пані та панове! Я вважаю, що ваша критика б'є повз ціль. Дійсно, психоаналіз не може похвалитися тим, що ніколи не займався дрібницями. Навпаки, матеріалом для його спостережень саме і служать ті непомітні явища, які в інших науках

22

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНО! ТА ПРАКТИЧНО) ПСИХОЛОГИ

відкидаються як неварті уваги, вважаються, так би мовити, вигнанцями світу явищ. Але чи не замінюєте ви у вашій критиці значимість проблем їхньою зовнішньою яскравістю? Хіба немає дуже істотних явищ, які можуть за певних обставин і у певний час видати себе найбільш незначними ознаками? Я з легкістю можу привести багато прикладів таких ситуацій. За якими незначними ознаками ви, молоді люди, визначаєте, що завоювали прихильність дами? Хіба для цього ви чекаєте освідчень у коханні, палких обіймів, а чи недостатньо вам ледь помітного погляду, швидкого руху, тривалого потиску руки? І якщо ви, будучи криміналістом, берете участь у розслідуванні вбивства, хіба розраховуєте ви справді, що вбивця залишив вам на місці злочину свою фотографію з адресою, і чи не змушені ви задовольнятися більш слабкими і не настільки явними спідами присутності особистості, яку шукаєте? Так що не будемо недооцінювати незначні ознаки, можливо, вони наведуть нас на слід чогось більш важливого. А втім, я, як і ви, думаю, що великі проблеми світу і науки повинні цікавити нас насамперед . Але зазвичай дуже мало користі від того, що хтось привселюдно заявив про намір відразу ж приступити до дослідження тієї чи іншої великої проблеми. Часто в таких випадках не знають, з чого почати. У науковій праці перспективніше звернутися до вивчення того, що тебе оточує і що є більш доступним для дослідження. Якщо це робити досить ґрунтовно, неупереджено і терпляче, то, якщо пощастить, навіть така дуже невибаглива робота може відкрити шлях до вивчення великих проблем, оскільки як усе пов'язане з усім, так і мале поєднується з великим'.

От так би я міркував, щоб пробудити ваш інтерес до аналізу помилкових дій здорових людей, які здаються такими незначними. А тепер поговоримо з ким-небудь, хто зовсім незнайомий із психоаналізом, і запитаємо, як він пояснює походження цих явищ.

Насамперед він, напевне, відповість: "О, це не заслуговує яких-небудь пояснень; це просто маленькі випадки". Що ж він хоче цим сказати? Виходить, існують настільки незначні події, які випадають з ланцюга світових подій, що з таким же успіхом можуть як відбутися, так і не відбутися? Якщо хтось порушить, таким чином, природний детермінізм в одному-єдиному місці, то звалить весь науковий світогляд. Тоді можна поставити йому в докір, що релігійний світогляд набагато послідовніший, коли наполегливо завіряє, що жодна волосина не впаде з голови без божої волі [букв.: жоден горобець не впаде з даху без божої волі]. Думаю, що наш друг не буде робити висновків зі своєї першої відповіді, він внесе правки і скаже, що коли ці явища вивчати, то, звичайно, знайдуться і для них пояснення. Вони можуть бути викликані невеликими відхиленнями функцій, неточностями в психічній діяльності за певних умов. Людина, яка зазвичай говорить правильно, може обмовитися: 1) якщо вона нездужає і вона втомилася; 2) якщо вона схвильована; 3) якщо вона занадто зайнята іншими речами. Ці припущення легко підтвердити. Дійсно, обмовки зустрічаються особливо часто, коли людина втомилася, якщо в неї болить голова або починається мігрень. За таких умов легко відбувається забування власних імен. Для деяких людей таке забування власних імен є ознакою початку мігрені. При хвилюванні також часто плутаєш слова; схоплюєш "помилково" не ті предмети, забуваєш про наміри, та й робиш масу інших непередбачених дій внаслідок неуважності, тобто якщо увага сконцентрована на чомусь іншому. Відомим прикладом такої неуважності може служити професор із Fliegende Blatter, який забуває парасольку і одягає чужий капелюх, тому що думає про проблеми своєї майбутньої книги. З власного досвіду всі ми знаємо про наміри й обіцянки, які забулися через те, що нас занадто захопило якесь інше переживання.

Це настільки зрозуміло, що, напевно, не може викликати заперечень. Правда, може, і не так цікаво, як ми очікували. Подивимося ж на ці помилкові дії уважніше. Умови, які за припущенням, необхідні для виникнення цих (реноменів, різні. Нездужання і порушення кровообігу є фізіологічними причинами порушень нормальної діяльності; хвилювання, втома, неуважність — причини іншого характеру, які можна назвати психофізіологічними. Теоретично їх легко можна пояснити. При втомі, як і при неуважності і навіть при загальному хвилюванні, увага розподіляється таким чином, що для відповідної дії її залишається занадто мало. Тоді ця дія виконується неправильно або неточно. Легке нездужання і зміни припливу крові до головного мозку можуть викликати такий же ефект, тобто вплинути на розподіл уваги. Таким чином, в усіх випадках справа зводиться до результатів розладу уваги органічної або психічної етіології.

З усього цього для психоаналізу начебто небагато можна взяти. У нас може знову виникнути спокуса залишити цю тему. Але при ближчому розгляді виявляється, що не всі помилкові дії можна пояснити цією теорією уваги або, в будь-якому випадку, вони пояснюються не лише нею. Досвід показує, що помилкові дії і забування проявляються й у людей, які не втомилися, не розсіяні і не схвильовані, хіба що їм припишуть це хвилювання після виконаної помилкової дії, але самі вони його не відчували. Та й навряд чи можна звести все до простого пояснення, що посилення уваги забезпечує правильність дії, послаблення ж порушує її виконання. Існує велика кількість дій, виключно автоматичних, які потребують мінімальної уваги, що виконуються при цьому абсолютно впевнено. На прогулянці часто не думаєш, куди йдеш, однак не збиваєшся зі шляху і приходиш куди хотів. У всякому разі, зазвичай буває так. Хороший піаніст не думає про те, які клавіші йому натискати. Він, звичайно, може помилитися, але якби автоматична гра сприяла збільшенню числа помилок, то саме віртуози, гра яких повністю автоматизована завдяки вправам, помилялися б частіше всіх. Ми якраз бачимо протилежне: багато дій виконуються особливо впевнено, якщо на них не звертати уваги, а помилкова дія виникає саме тоді, коли правильності її виконання надається особливе значення і відволікання уваги аж ніяк не передбачається. Можна віднести це на рахунок "хвилювання", але незрозуміло, чому воно не підсилює уваги до того, що так хочеться виконати. Коли у важливому виступі або розмові через обмовки висловлюєш протилежне тому, що хотів сказати, навряд чи це можна пояснити психофізіологічною теорією чи теорією уваги.

У помилкових діях є також багато незначних побічних явищ, які не зрозумілі і не пояснені існуючими до цього часу теоріями. Наприклад, коли на певний час забудеться слово, то почуваєш роздратування, хочеш будь-що згадати його і ніяк не можеш позбутися цього бажання. Чому ж людині, яка розсердилася, не вдається, як вона не намагається, спрямувати увагу на слово, яке, як вона стверджує, "крутиться на язиці", але це слово відразу пригадується, якщо його скаже хтось інший? Чи бувають випадки, коли помилкові дії розмножуються, переплітаються один з одним, заміняють один одного. Першого разу забуваєш про побачення, іншого разу з твердим наміром не забути про нього виявляється, що переплутав годину. Хочеш манівцем згадати забуте слово, а в результаті забуваєш друге, яке повинно було допомогти згадати перше. Намагаєшся пригадати тепер друге, вислизає третє і т.д. Те ж саме відбувається і з помилками, які варто розуміти як

23

3»Ьроцькі-!й ММ, 0«вич»ИКО ОМ , Г'ичииа 1 М ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

помилкові дії друкарки. Кажуть, така стійка помилка пробралася якось в одну соціал-демокрагичну газету. У повідомленні про одну відому урочистість можна було прочитати: "Серед присутніх була його величність корнпринц". Наступного дня з'явилося спростування: "Звичайно, варто читати кнорпринц". У таких випадках люблять говорити про нечисту силу, злий дух друкарської машинки і тому подібних речах, що виходять за рамки психофізіологічної теорії опечатки.

Я не знаю, чи відомо вам, що обмовку можна спровокувати, так би мовити, викликати навіюванням. З цього приводу розповідають анекдот: якось новачку доручили важливу роль на сцені; в Орлеанской діві він повинен був доповісти королю, що коннетабль відсилає свій меч. Актор, що грав головну роль, пожартував над боязким новачком і під час репетиції кілька разів підказав йому замість потрібних слів: комфортабль відсилає свого коня і домігся свого. На виставі нещасний дебютант обмовився, хоча його попереджали про це, а можливо, саме тому так і сталося.

Усі ці маленькі особливості помилкових дій не можна пояснити тільки теорією відволікання уваги. Але це ще не доводить, що ця теорія неправильна. їй, мабуть, чогось не вистачає, якогось додаткового твердження для того, щоб вона цілком нас задовольняла. Але деякі помилкові дії можна розглянути також і з іншої сторони.

Почнемо з обмовки, вона підходить нам більше, ніж інші помилкові дії. Хоча з таким же успіхом ми могли б вибрати помилки написання чи прочитання. Відразу ж варто сказати, що дотепер ми запитували тільки про те, коли, за яких умов відбувається обмовка, і тільки на це питання ми і отримали відповідь. Але можна також зацікавитися іншим і спробувати довідатися: чому людина обмовилася саме так, а не інакше; варто звернути увагу на те, що відбувається при обмовці. Ви розумієте, що поки ми не відповімо на це питання, поки ми не пояснимо результат обмовки з психологічної точки зору, це явище залишиться випадковістю, хоча фізіологічне пояснення йому і можна буде знайти. Якщо мені трапиться обмовитися, я можу це зробити в дуже багатьох варіантах, замість потрібного слова можна сказати тисячу інших, потрібне слово може отримати незліченну кількість спотворень. Чи існує щось, що змушує мене з усіх можливих обмовок зробити саме таку, чи це випадковість, і тоді, можливо, на це питання не можна відповісти нічого розумного?

Два автори, Менінгер і Майер (один — філолог, інший — психіатр), спробували в 1895 р. саме з цього боку підійти до питання про обмовки. Вони зібрали багато прикладів і просто описали їх. Це, звичайно, ще не дає ніякого пояснення обмовкам, але дозволяє знайти шлях до нього. Автори розрізняють такі перекручення, що виникають через обмовки: переміщення, передбачення, відзвуки, змішання або контамінації, і заміщення або субституції. Я наведу вам приклади, запропоновані авторами для цих основних груп. Випадок переміщення: Die Milo von Venus замість die Venus von Мію [переміщення в послідовності слів — Милос з Венери замість Венери з Милоса]; передбачення: Es war mir auf der Schwest... auf der Brust so schwer [Мені було на душі (доел.: у грудях) так важко..., але на початку замість слова „ВгизГгруди була зроблена обмовка „Schwesf, у якій відбилося слово, що передбачається „schwer*- важко]. Прикладом відзвуку може служити невдалий тост: Ich fordere Ste auf, auf das Wohl unseres Chefs aufzustofien [Пропоную вам випити (доел.: почаркуватися) за здоров'я нашого шефа; але замість anstofien — почаркуватися — сказано: aufzustouen — відригнути]. Ці три види обмовок достатньо рідкі. Частіше зустрічаються обмовки через стягнення або змішання, наприклад, коли молодий чоловік заговорює з дамою: Wenn Sie gestatten mein FrSulein, mdchte ich Sie gerne begleit-digen [Якщо ви дозволите, панянко, я вас проведу; але в слово " begleiten " — проводити — вставлені ще три букви "dig"]. В слові begleit-digen криється, крім слова begleiten [проводити], мабуть, ще слово beleidigen (образити]. (Молодий чоловік, очевидно, не мав великого успіху в дами.) На заміщення автори наводять приклад: Ich gebe die Praparate in den Briefkasten anstatt Brutkasten [Я ставлю препарати в поштову скриньку замість термостата].

Пояснення, які обидва автори намагаються вивести зі своїх збірників прикладів, зовсім недостатньо. Вони вважають, що звуки і склади в слові мають різну значимість і іннервація більш значимого елемента впливає на іннервацію менш значимого. При цьому автори посилаються на рідкі випадки передбачення і відзвуку; у випадках же обмовок іншого типу ці звукові переваги, якщо вони взагалі існують, не грають ніякої ролі. Найчастіше при обмовках вживають схоже за звучанням слово, цією схожістю і пояснюють обмовку. Наприклад, у своїй вступній мові професор заявляє: Ich bin nicht geneight (geeognet), dir Verdienste meines sehr geschetzten VorgSngers zu wurdigen [Я не схильний (замість не здатний) оцінити заслуги свого шановного попередника]. Або інший професор: Beim weiblichen Genitable hat man Trotz vieler Versuchungen... Pardon: Versuche [У жіночих геніталіях, незважаючи на багато спокус... Вибачте, спроб.].

Але найбільш звичайною і в той же час найбільш вражаючою обмовкою є та, коли вимовляється якраз протилежне тому, що збирався сказати. При цьому співвідношення звуків і вплив схожості, звичайно, не мають значення, а заміну можна пояснити тим, що протилежності мають понятійну схожість і у психологічній асоціації особливо зближаються. Можна привести історичні приклади такого типу: президент нашої палати депутатів відкрив якось засідання такими словами: "Добродії, я визнаю число присутніх достатнім і повідомляю засідання закритим". Так само зрадницьки, як співвідношення протилежностей, можуть підвести інші звичні асоціацГі, що іноді виникають зовсім недоречно, Так, наприклад, розповідають, що на урочистому одруженні дітей Г. Гельмгольца і знаменитого винахідника і великого промисловця В. Сіменса відомий фізіолог Дюбуа-Реймон виголосив привітальну промову. Він закінчив свій в цілому блискучий тост словами: "Отже, хай живе нова фірма Сименс і Галске". Це була, звісно, назва старої фірми. Сполучення цих двох імен так само звичайне для жителя Берліна, як "Ридель і Воитель" для жителя Відня.

Таким чином, ми повинні до співвідношення звуків і подібності слів додати вплив словесних асоціацій. Але і цього ще недостатньо. У цілому ряді випадків обмовку навряд чи можна пояснити без врахування того, що було сказано в попередньому припущенні або ж що передбачалося сказати. Отже, можна вважати, що це знову випадок відзвуку, як за Мерінгером, але тільки більш віддалено пов'язаний за змістом. Повинен зізнатися, що після всіх цих пояснень може скластися враження, що ми тепер ще більш далекі від розуміння обмовок, ніж будь-коли!

Але сподіваюся, що не помилюся, висловивши припущення, що підчас проведеного дослідження в усіх нас виникло інше враження від прикладів обмовок, яке варто б проаналізувати. Ми досліджували умови, при яких обмовки взагалі виникають, визначили, що впливає на особливості перекручувань при обмовках, але зовсім не розглянули ефект обмовки сам по собі, безвідносно до її виникнення. Якщо ми зважимося на це, то необхідна певна сміливість, щоб сказати: так, у

24

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРу СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

деяких випадках обмовка має сенс (Sinn). Що значить "має сенс"? Це значить, що обмовку, можливо, варто вважати повноцінним психічним актом, що має свою мету, визначену форму вираження і значення. Дотепер ми увесь час говорили про помилкові дії, а тепер виявляється, що іноді помилкова дія є повністю правильною, тільки вона виникла замість іншої очікуваної чи передбачуваної дії.

Цей справжній зміст помилкової дії в окремих випадках цілком очевидний і безсумнівний. Якщо голова палати депутатів у перших же своїх словах закриває засідання замість того, щоб його відкрити, то, знаючи обставини, у яких відбулася обмовка, ми схильні вважати цю помилкову дію не позбавленою змісту. Він не очікує від засідання нічого хорошого і радий би був відразу його закрити. Показати цей зміст, тобто витлумачити цю обмовку, не має нічого складного. Чи якщо одна дама з удаваним схваленням говорить іншій: Diesen reizenden neuen Hut haben Sie sich wohl seibst aufgepatz? [Цей чарівний новий капелюх ви, напевно, самі обробили? — замість aufgeputzt — оздобили], то ніяка науковість у світі не перешкодить нам почути в цій обмовці вираз: Dieser Hut ist eine Patzerei [Цей капелюх безнадійно зіпсований]. Чи якщо відома своєю енергійністю дама розповідає: "Мій чоловік запитав лікаря, якої дієти йому дотримувати, на це лікар відповів — йому не потрібна ніяка дієта, він може їсти і пити усе, що я хочу", то ж за цією обмовкою стоїть яскраво виражена послідовна програма поведінки.

Шановні пані та панове, якщо з'ясувалося, що не тільки деякі обмовки і помилкові дії мають сенс, але і їхня значна більшість, то, безсумнівно, цей зміст помилкових дій, про який досі ніхто не говорив, і стане для нас найбільш цікавим, а всі інші точки зору по праву відійдуть на задній план. Ми можемо залишити фізіологічні і психофізіологічні процеси і присвятити себе виключно психологічним дослідженням про зміст, тобто значення і наміри помилкових дій. І в зв'язку з цим ми не втратимо можливості залучити більш широкий матеріал для перевірки цих припущень.

Але перш ніж ми виконаємо цей намір, я просив би вас піти іншим шляхом. Часто трапляється, що поет користується обмовкою або іншою помилковою дією як виразним засобом. Цей факт сам по собі повинен нам довести, що він вважає помилкову дію, наприклад обмовку, чимось осмисленим, оскільки він робить її навмисно. Звичайно, це відбувається не так, що свою випадково зроблену описку поет залишає потім своєму персонажу як обмовку. Він хоче нам щось пояснити обмовкою, і ми повинні подумати, що це може означати: чи хоче він натякнути, начебто відома людина розсіяна чи втомилася, чи на неї чекає приступ мігрені. Звичайно, не слід перебільшувати того, що поет завжди вживає обмовку, яка має певний зміст. В дійсності вона могла бути безглуздою психічною випадковістю і тільки у вкрай рідких випадках мати сенс, але поет має право додавати їй змісту, щоб використовувати її для своїх цілей. І тому нас би не здивувало, якби від поета ми довідалися про обмовки більше, ніж від філолога і психіатра.

Приклад обмовки ми знаходимо у Валленштейні (Пікколоміні, 1-й акт, 5-а дія). Макс Пікколоміні в попередній сцені пристрасно виступає на стороні герцога і мріє про блага світу, що розкрилися перед ним, коли він супроводжував дочку Валленштейна в табір. Його батько і посланник двору Квестенберг у повному здивуванні. А далі в 5-й дії відбувається таке:

Квестенберг Октавіо

Ось до чого дійшло! Швидше! Мені тр еба

(Наполегливо і нетерпляче.) Поглянути на цей злощасний слід

А ми йому в такому осліпленні І самому побачити усе. Ходімо.

Дозволили піти, мій друже, (Хоче його відвести.)

Й не кличемо його негайно назад - „ ,„

₀. _ .„ Квестенберг

Відкрити йому очі? _u . _ J „

^v ' Навіщо? Куди ви?

Октавіо ₀

(оговтавшись після глибоких роздумів) ™° _{квапить}

^{Мен,самому}. ДонеТі

Відкрив очі він ширше, ніж хотілося.

„ , Квестенберг

Квестенберг _о?

Що з вами, друже?

~ Октавіо

Октавю , .

_п . (похопився)

Проклята погодка! Та до герцога!

Квестенберг Ходімо!

Як? Що таке?

Октавіо хотів сказати "до нього", герцога, але обмовився і видав словами "до неї" причину, чому молодий герой мріє про мир...

Так, мислитель, далекий від медицини, іноді може розкрити зміст помилкової дії одним своїм зауваженням, позбавивши нас від вислуховування роз'яснень. Ви всі, звичайно, знаєте дотепного сатирика Ліхтенберга (1742-1799), про якого Ґете сказав: "Там, де в нього жарт, може ховатися проблема. Але ж завдяки жарту іноді вирішується проблема". У своїх дотепних сатиричних замітках (1853) Ліхтенберг пише: "Він завжди читав Agamemnon [Агамемнон] замість angenommen [приблизно], настіпьки він зачитувався Гомером". Ось справжня теорія очитки.

Наступного разу ми обговоримо, наскільки ми можемо погодитися з точкою зору поетів на помилкові дії.

Фройд 3. Введение в психоанализ: Лекции. - СПб.: Питер, 2002. - С. 11-20

25

За©роцький М.М., Савичвнко О.М.. Тичина І.М. ПСИХОЛОПЯ ОСОБИСТОСТІ