7. Форма навчання як дидактична категорія означає зовнішню сторону організації навчального процесу.

Генезис форм навчання.

Індивідуальне навчання – найдавніша форма навчання, яка розвинулась у такі форми: репетиторство, тьюторство, менторство, гувернерство.

Індивідуально-групове навчання було широко розповсюджено у період середньовіччя.

Найбільш ранньою формою групового навчання є класно-урочна система. Її ініціатором був Джон Сил, ректор школи в голандському містечку Цволе. У 1374 р. він ввів поділ учнів на класи. Ця форма навчання застосовувалась у братських школах Білорусі і України. Теоретичне обгрунтування класно-урочної системи було зроблено Я.А. Коменським у праці «Велика дидактика».

Суть класно-урочної системи у тому, що навчальна робота проводиться з групою учнів постійного складу, однакового віку та рівня підготовки у формі уроку. Переваги: забезпечує керівну роль учителя, зміну видів занять, можливість застосування різних методів навчання, сприяє систематичному, послідовному вивченню матеріалу, раціональному використанню часу. Недоліки: розрахована на середнього учня, обмежує можливості застосування індивідуального підходу, інтеграції знань.

8. Урок як основна форма організації навчання.

Урок – форма організації навчання, за якої заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного віку й рівня підготовки впродовж певного часу й відповідно до розкладу. За дидактичною метою і місцем уроку в загальній системі уроків виділяють такі типи уроків:

• урок засвоєння нових знань;

• урок формування вмінь та навичок;

• урок застосування знань, умінь і навичок;

• урок узагальнення і систематизації знань;

• урок перевірки, оцінювання та корекції знань, умінь і навичок;

• комбінований урок.

Структура комбінованого уроку.

• вступна частина уроку;

• актуалізація і корекція опорних знань учнів;

• вивчення нового матеріалу;

• закріплення нового матеріалу;

• повідомлення домашнього завдання;

• підведення підсумку уроку.

9. Форми організації навчання у сучасній школі: семінарські заняття, факультативні заняття, навчальні екскурсії, домашня навчальна робота учнів, навчальні конференції, предметні олімпіади, експедиції, консультації, предметні гуртки, екзамени.

10. Принципи виховання – це керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації та методів виховного процесу. Виділяють такі принципи виховання:

1/ цілеспрямованість виховання – передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання (формування гармонійно й всебічно розвиненої особистості);

2/ зв’язок виховання з життям – виховна діяльність спрямовується на систематичне ознайомлення вихованців із суспільно-політичними подіями, на залучення їх до активної участі у суспільному житті держави;

3/ єдність свідомості та поведінки у вихованні – свідомість формується в процесі суспільної практики, тому важливо включати вихованців у різні види діяльності та стимулювати їх активність;

4/ виховання особистості в колективі – цей принцип зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку дитини, найсприятливіші умови для спілкування і виокремлення особистості створюються у колективі, тут відбувається соціалізація особистості;

5/ поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів;

6/ поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього;

7/ індивідуальний підхід до учнів у вихованні;

8/ принцип системності, послідовності й наступності у вихованні;

9/ єдність педагогічних вимог школи, сім’ї, громадськості,

10/ принцип опори на позитивне в людині передбачає виявлення в учня позитивних якостей, розкриття перед ним перспективи його росту, опираючись на позитивні якості, формувати інші, недостатньо розвинуті якості. Шляхи реалізації: співробітництво з вихованцем, переконання його у необхідності самоудосконалення, створення позитивного психологічного клімату, ситуації успіху.

Умови оптимальної дії принципів виховання: обов’язковість дотримання їх вимог, комплексність, тобто їх одночасне застосування, рівнозначність(всі вони є фундаментальними положеннями), обумовленість їх застосування рівнем педагогічної майстерності вихователя.

11. Методи виховання – способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і

вихованців, спрямованої на розв’язання завдань виховання.

Виділяють такі групи методів виховання:

1/ методи формування свідомості особистості,2/ методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки особистості, 3/методи стимулювання і мотивації діяльності і поведінки особистості, 4/ методи контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні ( Ю.К.Бабанський,);

1)Методи формування свідомості особистості: бесіда, лекція, розповідь, дискусія, диспут, метод прикладу;

2) Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки особистості: педагогічна вимога, суспільна думка, привчання, вправа, створення виховуючи ситуацій

3) Методи стимулювання і мотивації діяльності і поведінки особистості: змагання, заохочення, покарання

4) Методи контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні: спостереження, бесіда, анкетування, аналіз результатів діяльності

Методи формування свідомості особистості

Ця група методів охоплює методи, які спрямовані на формування поглядів і переконань особистості. Погляди і переконання формуються на основі певних знань. Як структурний елемент свідомості знання включають певні уявлення, поняття. Формою існування понять є слово. Тому формування свідомості переважно пов’язано зі способами словесної дії на особистість Ця обставина обумовлює включення до цієї групи методів словесних методів та методу прикладу.

М етоди формування свідомості особистості

словесні методи метод прикладу

До словесних методів відносять такі методи: бесіда, роз’яснення, розповідь, лекція, доповідь, повідомлення, інструктаж, дискусія, диспут, дебати, етичні дилеми, переконання, навіювання

Характеристика окремих методів виховання

Бесіда – це метод діалогічного взаємодії, побудований на системі запитань та відповідей. Передбачає реалізацію інформативної (передача і прийом інформації), регулятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної ( вираження та передача емоцій) функцій спілкування.

Види бесід: а) індивідуальна, групова (фронтальна)

б) пізнавальні, етичні, політичні, естетичні, екологічні та ін.

Умови ефективності: актуальність теми; постановка питань, які спонукають до роздумів, викликають активний обмін думками; створення позитивного емоційного фону, встановлення психологічного контакту між співрозмовниками; підведення вихованців до самостійного висновку.

Розповідь – це метод виховання, який передбачає яскравий виклад конкретних фактів і подій, що мають виховний зміст та значення.

Умови ефективності: відповідність розповіді соціальному досвіду учнів, актуальність, емоційність викладу, наявність яскравих прикладів, ілюстрацій, використання мовних засобів, прийомів, які забезпечують співпереживання.

Роз’яснення – метод емоційно-словесного впливу на вихованців, спрямований на розкриття соціального, морального, естетичного змісту тих чи інших вимог.

Лекція – це розгорнутий і організований в доступну форму системний виклад певної проблеми, що має виховне значення. Логічним центром лекції є певне теоретичне узагальнення, яке належить до сфери наукової свідомості, а конкретні факти, які становлять основу бесіди або розповіді, тут служать лише ілюстрацією.

Умови ефективності: обґрунтованість, композиційна чіткість, переконливість доказів та аргументів, послідовність викладу матеріалу, поділ лекції на окремі логічно завершені частини, емоційність, наявність змістовних висновків.

Дискусія – метод групового обговорення проблеми з метою з’ясування істини шляхом зіставлення різних думок. Для неї характерні чіткість мети, компетентність висловлювань, науковий підхід до проблеми, повага до аргументів опонента, послідовна критика міркувань учасників обговорення.

Диспут – вільний обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників. В процесі диспуту відбувається зіткнення різних точок зору, поглядів, оцінок. Диспут не вимагає визначених і кінцевих рішень. Його призначення – створити умови для висловлювання власних поглядів, сформувати орієнтовну основу для творчих пошуків і самостійних рішень.

Метод прикладу – це метод виховання, який ґрунтується на демонструванні взірця для наслідування. Його психологічною основою є наслідування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи тому, на противагу словесним впливам, не потребує ні розкодування, ні перекодування. Явища, які сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості. За допомогою прикладу створюються конкретні зразки для наслідування і тим самим здійснюється активний вплив на свідомість, почуття, переконання вихованця.

Методи організації діяльності і формування досвіду

суспільної поведінки особистості

Методи цієї групи ґрунтуються на практичній діяльності вихованців і спрямовані на формування умінь та навичок поведінки, на набуття вихованцями суспільного досвіду. До цієї групи методів належать: педагогічна вимога, громадська думка, доручення, вправи, привчання, створення виховуючих ситуацій.

Педагогічна вимога – це вплив на свідомість вихованців з метою спонукання їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій та вчинків.

Громадська думка – система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес. Громадська думка є не тільки методом виховного впливу, але й результатом виховання. Особиста думка є складовою громадської. Тому, використовуючи цей метод, ми впливаємо на формування думки особистості. Громадська думка як колективна вимога, сприяє утвердженню норм моралі, правил поведінки, регуляції стосунків між вихованцями.

Метод вправ – це багаторазове повторення і удосконалення виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних форм поведінки.

Привчання – це організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Доручення – це виконання учнем певної суспільно корисної справи, як контролюється та оцінюється вихователем та колективом. Доручення як метод виховання має на меті вправляння учня у певних діях та вчинках.

Метод виховуючи ситуацій – це спеціально організовані педагогічні умови з метою виявлення чи формування в учнів системи відповідних ставлень. Виховуючі ситуації потребують від учня здійснення певного вибору, що сприяє формуванню здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішення, набувати індивідуального досвіду розв’язання проблем тощо.