V. Запитання для роздуму

 На яких моральних засадах формувалася особистість О. Довженка?

 З яких людей він брав приклад?

 На яких принципах будувалися міжособистісні стосунки в родині, селі митця?

 Як у творі маленький герой намагався спокутувати «гріх»?

 Як людина ставилася до природи?У чому це проявлялося?

 Яких героїв твору ви б назвали морально красивими?

VI. Складіть твір-роздум

Рекомендована література:

Основна:

Р.В. Мовчан. Українська література 11 клас. –К.: «Грамота» 2011

Додаткова:

Жулинський М. –О. Довженко//Слово і доля//:Навчальний посібник.-К.2002

Семенюк Г.Українська література.-К.: «Освіта» 2011

Заняття 3.

Тема.: Наталена Королева. «Легенди старокиївські».

Семестр-2

Мета:: ознайомити із життєвим і творчим шляхом Наталени Королевої, розвивати вміння аналізувати та систематизувати матеріал; виховувати патріотичні почуття на основі емоційного сприймання старовинних легенд

План

1.Цикл творів “Легенди старокиївські”

2.Життєвий і творчий шлях письменниці

3.Тести

4Уривок із твору Перунове прокляття

Зміст теми

Література кожного народу - це найкраще дзеркало його життя «Легенди старокиївські».

Цикл «Легенди старокиївські» - це 25 легенд-оповідань, написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. А вже перша частина циклу з життя стародавнього Києва і Київської Русі була надрукована ще на початку 30-х років ХХ ст. у празькому українському журналі «Пробоєм». 1942 року вони вийшли окремою книжкою у двох частинах з присвятою у першій частині: «Мойому дружині В.Короліву-Старому, що вивів мене з інших далеких шляхів на шлях українського письменства, присвячую ці легенди. Авторка»

Кожен твір циклу містить цілий комплекс ідей, думок, фактів,спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем.

Легенда «Перунове прокляття» тематично належить до легенд княжої Русі. Наталена Королева використала у цьому творі історичні факти із «Повісті минулих літ». Під датою 988 року читаємо такий запис: « Коли ж він (Володимир) прийшов у Київ, то звелів повалити ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати коневі до хвоста і волочити його з гори крутим Боричевим узвозом до річки Почайни. І поставив дванадцять дружинників, щоб вони били Перуна палицями. Робилося це не тому, що дерево що-небудь почуває, а для наруги над бісом, який облещував людей у подобі цій, щоб він тепер дістав покару від людей.

Великий ти, Господи, і чудні діла твої!

Вчора ще був шанований людьми, а сьогодні зганьблений!

Коли тягли Перуна до Почайни, оплакували його невірні люди, всі ті, хто не був ще охрещений. І, притягнувши до берега, кинули його в Дніпро.

Володимир же послав людей і сказав їм:

- Якщо пристане десь до берега, то відпихайте його. А коли промине пороги, тоді тільки облиште його.

Вони ж виконали все, що було їм звелено. І коли пустили Перуна і проминув вінпороги, викинуло його вітром на рінь, і від того прозвалось те місце Перунова рінь, і назва ця й досі живе в народ. У легенді ці факти відтворені майже повністю. У цій частині твору письменниця використала такі малозрозумілі слова – гзмиз (різьблений стовп), Понт Евксін (Чорне море), Мокош (у давньоруській язичницькій міфології – жіноче божество родючості й домашнього господарства), притик (стовп, до якого прив’язували корабель), що відображає авторську манеру літературного письма.

А от наступні факти про те, що Всеволод Ярославович приходить до «ясновидки Богдарки» - «щоб був я батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти», є певною мірою вигадкою. Вони ще й порушують хронологічну послідовність . Адже далі у творі йдеться про князя Ярослава Мудрого. Виходить, що ще ненароджений син, дбає про своє майбутнє. Зазначимо, що у «Повісті минулих літ» сказано, що «Всеволод Ярославович сів у Києві на столі батька свого» 1078 року.

Але ж це пояснюється жанром твору. Нагадаємо, що легенда – це епічний твір, у якому про певні події, явища, особи розповідається у фантастичному, казковому плані. Саме такою є розповідь про візит Всеволода Ярославовича до баби Богдарки.

Звертаємося знову до літописа:

• «Літо 1030. Народився четвертий син Ярослава, і нарекли його іменем Всеволод»,

• «Літо 1054… всеволод був тоді при батькові, бо любив його батько більше за всіх синів і завжди тримав при собі»,

• « Літо 1073. І звів диявол чвари поміж братами Ярославовичами»,

• «Всеволод сів у Києві, на столі батька свого, взявши владу над усією Руською землею»..

• «В літо 1037. Заклав Ярослав місто велике, біля того міста Золоті ворота. Заклав і церкву Святої Софії».

• «Літо 1054. Помер великий князь руський Ярослав».

(Охрещенню киян передувало яскраво змальоване нашим літописцем знищення загальнодержавного пантеону язичницьких божеств. Глумлива розправа над Перуном була вчинена для «знеславлення біса». Однак в системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства ця акція насправді була обрядовим дійством, яке символізувало урочисте «вигнання» чи «поховання» кумира найповажнішого язичницького божества. Його не випадково перенесли до води, адже вона у стародавніх слов'ян віддавна пов'язувалася зі смертю, «потойбічним», «тим» світом. Окрім того, вода відіграє тут очисну магічну роль. Побиття Перуна палицями теж було символічним: ідола необхідно було фізично знищити. Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався чужий простір — світ кочового «Поля». Тобто кияни відпровадили його до крайньої межі своєї землі. Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво. Як бачимо, народжуване християнське царство ніби «розгортається» із новоосвяченого центру, утворюючи довкола нього такий же освячений простір.

Християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільно¬ти, віднайдення нею свого, чітко визначеного, місця серед християнських держав. З прийняттям християнства Київська Русь ніби очистилась від сквер¬ни, знайшла духовне прозріння (просвітлення) й відтак із недержави, якою вона була в очах християнських правителів, стала державою.

У центрі нового міста, на полі, де Ярослав розбив печенігів, було збудовано Софійський собор. Він повторював назву знаменитого храму святої Софії в Царгороді. Уславлюючи діяння Ярослава, перший руський за походженням митрополит Іларіон порівнює князя з біблійним царем Соломоном: «Не говорячи, а діючи, він докінчив те, що не було докінчене, як Соломон діла Давидові. Він збудував великий дім Божий Святої Премудрості Його — на святість і освячення... города, прикрасивши його всякою красою: золотом, і сріблом, та дорогим камінням, і священним начинням, — таку подиву гідну й славну церкву серед усіх навколишніх країн, що іншої такої не найти в цій північній половині землі від сходу й до заходу».

Цим будівництвом київський князь прагнув утвердити велич своєї держави і її столиці, рівноправної, радше рівночесної, Царгороду. Ці прагнення володаря київського трону не залишилися поза увагою сучасників, яких це найбільше місто тогочасної Русі вражало могутністю оборонних укріплень, пишністю монументальних споруд, сяйвом золотих церковних бань, зокрема храму св. Софії. Старокиївські книжники називали Київ оздобою або принадою світу — Другим Єрусалимом, а західні хроністи — суперником константинопольського скіпетра.

Між старшими братами Ярославичами не було повної злагоди й раніше. Катастрофа 1068 р. поклала початок такому розбрату, виявивши неприязнь молодших Ярославичів до старшого брата. Після трагічної й загадкової загибелі Ізяслава в міжусобицях 1078 р. київський стіл посів, цілком у відповідності до Ярославового заповіту, третій за старшинством княжич — Всеволод. Йому доводилося докладати чималих зусиль, аби стримати владні амбіції та претензії молодших родичів. Його смерть і поклала кінець, сказати б, чинності заповіту Ярослава.)

Висновок. Очевидно, усі ці розрізнені факти мають на меті показати читачеві:

християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільноти, віднайдення нею свого, чітко визначеного, місця серед християнських держав.

будівництвом Софії Київської київський князь Ярослав прагнув утвердити велич своєї держави і її столиці, рівноправної, радше рівночесної, Царгороду.

князь Всеволод – продовжувач Ярославового заповіту.

Усі вони достойні уваги широкого кола читачів. Водночас стилістика легенди відображає й авторську манеру літературного письма: інтелектуалізм (треба глибоко розуміти певні історичні факти, співставляти їх і з’єднувати в єдине ціле); історичне підгрунтя розповіді одухотворене піднесено-романтичними інтонаціями.

Додаток № 1

Матеріал до біографії Наталени Королевої

Література кожного народу - це найкраще дзеркало його життя Іван Франко

Останнім часом зріс інтерес до історичного минулого, в літературу повертаються імена письменників, які з різних причин жили й працювали поза межами України. Наталена Королева не належить до української еміграції. Не українка за походженням і освітою, вона прийшла в українську літературу. Сталося так, що доля зв'язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який схилив талановиту письменницю до української літератури. І вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її «з інших далеких шляхів на шлях українського письменства».

Випущені в 30-х роках у Львові її книжки стали справжньою бібліографічною рідкістю, їх лічені примірники в наукових бібліотеках закриті для широкого читача. В останній рік життя письменниці у Пряшеві побачили світ дві її повісті. Проте вони майже не дійшли до України. Видання не було навіть прорецензоване, і самобутня творчість Н. Королеви після її смерті понад двадцять років залишалася забутою.

Життя письменниці комусь може нагадати фантастично-пригодницьку казку, але насправді воно було тяжким і тривожним.

Народилася Наталена у Північній Іспанії. Її мати померла при пологах. Батько займався археологією і жив переважно у Франції. Відразу після народження Наталену взяла до себе бабуся, родовий маєток якої знаходився у с. Великі Борки на Волині. Після смерті бабусі дівчинку віддали у монастир, де вона пробула майже дванадцять років. Тим часом батько одружився вдруге та оселився в Києві. Мачуха забажала, щоб її падчерка продовжувала навчання тут. І восени 1904 року сімнадцятирічна Наталена приїздить до Києва і вступає до київського Інституту шляхетних дівчат, який закінчила через два роки.

Мачуха готували для Наталени вторований шлях для дівчат її стану - вигідне одруження і спокійне існування. Але дівчина й чути не хотіла про це, і поїхала здобувати вищу освіту. Спочатку вчилася в Петербурзі, закінчила тут археологічний інститут, одержала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини. Потім зайнялася єгиптологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, після закінчення якої одержала диплом «вільного художника». Мала свої художні виставки в Петербурзі й Варшаві.

Контакти з батьком і мачухою не налагоджувались, Тоді Наталена йде на нечуваний у шляхетському роду вчинок - вступає до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом укладає контракт з паризьким «Theatre Gymnase», що гастролював тоді в столиці. Незважаючи на успіх на сцені, театральна кар'єра Наталени не вдалася через слабке здоров'я.

Перша світова війна застає Н. Королеву в Києві. Не маючи змоги виїхати, вона стає сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробувши на війні, вона одержала солдатський хрест «За храбрость».

Після смерті батька й мачухи Наталена дісталась до Праги, де почала працювати в системі народного шкільництва. У Празі вона зустрілася з Василем Королівом-Старим, якого знала ще з Києва як письменника, культурно-громадського діяча і видавця. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельнік біля Праги. Тут вони і жили. Та після чергового допиту в гестапо у 1941 році помер її чоловік. Наталена ж все подальше життя присвятила літературній праці.

Приїхавши з Києва до Праги, вона на замовлення міністерства освіти уклала невеличкий шкільний чесько-український словник, пізніше - великий французько-український словник, який залишився недрукованим. Писати художні твори українською мовою письменниця почала з 1919 року за порадою В. Короліва-Старого. Перше оповідання українською мовою «Гріх (З пам'ятної книжки)» було надруковано у віденському українському тижневику «Воля» у січня 1921 року. З того часу понад двадцять років усі західноукраїнські, буковинські, закарпатські українські журнали, а також журнали, що виходили в Чехословаччині, друкували її твори. Вона не відмовляла жодній редакції, тому її ім'я зустрічаємо в досить строкатому списку української періодики. У середині 30-х - на початку 40-х років виходять книжки Н. Королевої, що принесли їй широке визнання и популярність: збірка легенд «Во дні они», повісті «1313», «Без коріння», «Предок», «Сон тіні», «Легенди старокиївські», збірка оповідань «Інакший світ».

Як вчений-археолог, ерудит, людина новітньої європейської культури, пишучи твори на світові теми, Н. Королева зовсім не переслідувала пізнавальні і популяризаторські цілі. В центрі її уваги - людина, її духовний світ. Героїв її об'єднує жадоба знань, пошук істини, утвердження високих ідеалів загального добра, братерства і любові. За зовнішньою оболонкою світових тем творів Н. Королевої бачимо те, основне, що є наслідком болісних шукань письменниці, виявом її високого благородства, чистоти і шляхетності.

Останні роки життя письменниця жила самотньо, всіма забута, заробляла на прожиття приватними уроками французької та іспанської мов. Її намагання встановити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР успіху не мали. Їй судилося ще побачити віддруковані аркуші своєї книги «Сон тіні. 1313». Та 1 липня 1966 року письменниця померла.

Додаток № 2

Тестування

Завдання 1—6 мають по чотири варіанти відповідей, з яких лише ОДНА правильна.

1. Наталена Королева народилася в

а. Франції

б. іспаніі

в. Англії

г. Португалії

2. Вивів Наталену Королеву «з інших далеких шляхів на шлях українського письменства»

а. В. Короліва-Старого

б. І.Нечуй-Левицький

в. Г.Квітка-Основ’яненко

г. Б.Антоненко-Давидович

3. Вкажіть, Перун є богом

а. Сонця

б. Води

в. Моря

г. Вогню

4. Що зробили кияни із тілом Перуна

а. Спалили у вогні

б. Розбили на шматки

в. Вкинули у воду

г. Порубали на друзки

5. Вкажіть, над проектом якого храму працював князь Ярослав Мудрий наприкінці легенди

а. Андрія Первозваного

б. Софії Київської

в. Десятинної церкви

г. Печерської Лаври

6. Цикл «Легенд старокиївських» складається із

а. 21 легенди

б. 22 легенд

в. 24 легенд

г. 25 легенд

Завдання 7-8 мають по шість варіантів відповідей, з яких КІЛЬКА пра-вильних. Виберіть правильні відповіді й запишіть їх у листку відповідей.

7. Вкажіть імена київських князів, які згадуються у творі

а. Володимир Великий

б. Ярослав Мудрий

в. Ігор Святославович

г. Всеволод Сятовлавович

д. Ізяслав Святославович

е. Володимир мономах

8. Вкажітьназви подій, на які опиралася письменниця, пишучи легенду «Перунове прокляття»

а. Прийняття християнства

б. Поверження Перуна

в. Похід Ярослава на печенігів

г. Робота Ярослава Мудрого над «Руською правдою»

д. Смерть князя Ярослава

е. Чвари після смерті Ярослава

9. Встановіть послідовність схеми, за якою розгортається сюжет легенди.

а. Поверження Перуна.

б. Князь Ярослав Мудрий працює над «Руською правдою».

в. Князь Ярослав креслить плани храму Святої Софії

г. Всеволод Ярославович приходить до «ясновидки Богдарки» - «щоб був я батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти».

10. Запишіть назву однієї з історичних повістей, що належать перу Н.Королевої

Додаток № 3

Наталена Королева

Перунове прокляття

— У воду наузника!

— Геть з чарівником!

— Най за богом своїм іде!

І тіло Перунового жерця стрімголів полетіло з кручі, ши¬роко розкидаючи руки, немов уостаннє власною кров'ю, не люстральною водою, кроплячи своїх вірників.

Рев ошалілого від насолоди знищення натовпу злився з тріскотінням вогню. Полум'я обхопило Перунів храм. Во¬гненний язик висунувся з-під стріхи. Лизнув різьблений, дубовий гзмиз, немов пробуючи свою здобич. І уже не¬стримно, квапливо ковтав, швидко та часто облизуючись. Як голодний пес смачну поживу.

Раптом з оглушуючим гуркотінням завалився дах Пе¬рунового храму, обсипаючи люд дощем іскр. Натовп витве¬резився. І несподівано стало жаль старої святині.

Кожний звик до неї з дитячих літ. І порожнеча на «Перу¬новому холмі» відбилась в серці болісною раною.

Після опоєння знищенням прийшло пробудження. Натовп, мінливий, як море, переходив від бурхливої хурто¬вини до меланхолійної тиші. Було ніяково. Як після трусливого вчинку. Стали розходитися більшими й меншими гуртками... як колись, зі свят у Перуновому гаю...

Бойовний настрій, як вогонь, зруйнувавши, що було можна, впав, вибризкуючи іскрами питання: «А чи ж не помститься Перун?»

Плохіші мовчали, спустивши голову. Завзятіші, щоб під¬бадьорити самих себе, кидали камінням у ріку: влучали у де¬рев'яне тіло Перунове, що коливалось на поверхні води, пе¬ревертаючись на хвилях, як людина, що умощується до сну і шукає зручнішого положення.

Зненацька над дніпровими хвилями блиснула, зломана в лікті, срібна рука поверженого бога. Немов піднеслась до неба,— скалічена — з загрозою й прокльоном.

— Видибай, боже! — розпачливо метнувся з натовпу несамовитий зойк. Немов

простягаючись з поміччю до ги¬нучого бога... Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. І раптом кинувся врозтіч з криком.

— Видибає!

Виконаний чин не викликав ясно оформленого виснов¬ку. Лише рефлекс Спустошена й опустіла круча «Перунового холму» по¬малу западала у мерле мовчання й пітьму.

З-за хмар обережно виглянув край місяця. Співчутливо торкнувся прохолодою свого срібла чорних ран лісової свя¬тині. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. І, заспоко¬єний безлюддям і тишею, виплив цілковито — повновидий і блідий. Та й завмер нерухомо, болісно здивований довер¬шеним ділом знищення. Рясним віттям крислатого дуба промінь продерся аж до лапатої рослини, що непорушна лишилась у прим'ятій траві. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камінчиком невеличка жабка-рахкавка. Ди¬хала часто й швидко. Немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повіками. Та й залізла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. У місяшному сяйві блиснула бліда — як у мерлого — срібна рука. Стиснуті пальці тримали золоті громові стріли. Здавалось: загрожує стиснутим п’ястуком. Мало не торкаючись поло-мленого галуззя, низько'залопотіли ледве чутно крила нічвидів-кажанів. За ними — немов навздогін — майнув м'я¬ким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання, свій крик. І зник у пітьмі. З обпалених, поломлених дерев сльо¬зами падало зв'ялене листя. Місяць скрився за хмару. І зга¬сла срібна рука, немов всмоктана потолоченою землею.

Давно уже аж у глибини Понту Евксінського віднесло срібнорукого Перуна. Перестав він бути пострахом й малим дітям. Навіть бабам-ворожбиткам, які перейняли спадщину від колишніх жрекинь Мокоші, — що у таємних вирах чорториїв сидять,— зарікання та наговори, став Перун лише «наговорним словом».

Але прокляття Перунове пережило давніх богів. Впаде-бо пошесть на Київську землю, поверне в жалобі з побойовиїда княжа дружина, суш чи помір люд київський морить — хи¬тають головою християне:

— Перунове це прокляття!

А дехто крадькома й під кручу «Перунового холму» пора¬ди шукати іде, до землянки, що під корінням старезних осо корів ховається – тих, що то ще «варязьким кораблям за притик служили».

Не звір лісовий у печері тій ховається. Не чернець святий у печері спасається, «ясновидка Богдарка» у тім лігві живе. Хто каже сорок і вісім літ. Інші — ніби споконвіку живе там. І до скінчення віків там перебуватиме. Несмертельна-бо ба¬ба Богдарка. Знає все: і що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар і млад іде, убогий і багатий свою журу несе...

Але, дарма що люди сотками Богдарчин вік рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисі. Тому не вкриється від во¬рожбитки, хто це пізньою порою, не в мнозіх, а сам-одним до печери під кручею зайшов. Золот перстень на правиці іскрою-самоцвітом ясніє, коли блискуче Володимирове срі¬бло перед бабою мече.

— Не зі світу звести, ніже смерть заподіяти прагну! Тіль¬ки зроби, щоб я

був батькові за братів

миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти!

Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так ди¬виться, що аж відсахнувся він й за меч хапається. А баба спокійно рукою меч відхиляє.

— Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо ме¬чу жіночою кров'ю

умиватися! Ворогів

же тобі, княже Ярославичу,— ох! — не забракне!.. На них меч свій сховай!

— Хто прозрадив? — стискує п'ястуки княжич.

А баба своєї:

— Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового

просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!..

І здається синові Ярославову — не у вічі живі він дивить¬ся, а над безоднею чорною нахилився.

Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, котлик наставила, зілля-ненависник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговори!. З кутка, мов помічницю — подругу рись ветху – як і сама баба,— покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роздимає.

Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжичеві здається: постаті братів в ній... і стіл Київський? І битви мнозі... берло княже та барми — ознаки володарські!— та¬ки у нього, у Всеволода Ярославича?..

А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відрахо¬вує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить...

Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної срібну руку несе... Золоті грімові стріли зі стиснутих пальців виймає,— княжичеві Всеволодові подає.

А до плящини глиняної гарячого зілля звареного наливає.

— Цим сонного батька свого, господина Ярослава -князя покропиш. Стріли

ж,— ох! княжичу! - стріли з «холму Перунова» розмечеш в різні боки... Київський стіл твоїм буде, Ярославичу. Але, знай, княжиче ясний: ворожнечу братню у землі цій ти сієш!.. А вона — прокляттям Перуно¬вим так уже тут довіку і загніздиться...

Таж не слухає княжич.

Таке вже серце людське, що водночас і вірити, і не віри¬ти вміє. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Київський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?.. Маріння це нерозумної баби Богдарки!..

Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото кня¬же — мов сміття — ціпком своїм відсуває... І довго самітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині завмирає ту¬потіння княжого коня...

Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє... Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на «Ярославовому дворі» меркає світ¬ло, серцем недрімним вартує, змагаючись з ніччю-пітьмою...

Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над «Руською правдою» час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вічної Правди ширяє...

Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І ба¬дьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати... Зненацька — краплиною щі-отруї — в душу тривога впа¬ла. Чадом гаснучої свічки протяглась перед Ярославом згад¬ка про прокляття Перунове...

Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки му¬дрості країв далеких — з книг чужих вичитаної...

— Царство «пресвітера Іоанна», що в ньому жодної тіні нема?.. Так! Не

казку-мрію, а дійсність,

здобуту твердою во¬лею своєю, впертою працею духа творитиме у Києві князь Ярослав!..

— Царство «пресвітера Іоанна», сплетене з Мудрості,Правди і Любові!..

Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перунове!

Небо на сході всміхається князеві ясним усміхом Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить... І довгим погля¬дом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з ха¬осу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть...

І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улю¬блений його вірш зі Святого Письма,— про Божу Пре¬мудрість: «Коли круг земний ще не був закреслений, а бе¬зодні водні не були ще створені — я уже була,..»

І відкладає князь «Руську правду»,бере новий, блакитна-вий аркуш. Вправно й швидко креслить — відпочинок-бо є переміною праці! — плани храму Святої Софії — Премудро¬сті Божої — царства Божого нерушимої стіни...

На «тріумфальній арці» храму — так само, як і у церківці Золотої Брами мусить бути зображення Благовіщення.

Бачить у духу цей образ князь: Пречиста — ясна і ніжна, як перлина — Зоря Вранішня. Перед нею ж архангел з жез¬лом мандрівника...

Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудрості Божій — мандрівниками є лише люди на шляхах життя...

І від брами до вівтаря святині київської най кожний, хто у Київ увійде, — відганяючи прокляття Перунове — словом архангельським вітається з землею Київською:

— Радуйся, благодатна, — Господь з тобою!.

Рекомендована література:

Основна:

Р.В. Мовчан. Українська література 11 клас. –К.: «Грамота» 2011

Додаткова:

Семенюк Г.Українська література.-К.: «Освіта» 2011

ТЕМА №4

ПОЕТИ - ШІСТДЕСЯТНИКИ (ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТОРОЛОГІЧНОГО ЯВИЩА «ШІСТДЕСЯТНИЦТВА»)

Семестр-2

Мета: зв'язок українського дисидентського руху з явищем «шістдесятництва», ознайомити з явищем «шістдесятництва», дати загальну характеристику творчості поетів-шістдесятників.

ПЛАН

1. «Шістдесятництво» й «шістдесятники»

2. Дисидентство

3. Світогляд «шістдесятників»

4. Завдання

Зміст теми

1. «Шістдесятництво» й «шістдесятники»

У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з'їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першими відчули й усвідомили цю свободу інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних улилися в цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука... Молоді таланти намагалися позбутися нагляду й тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі Світличного, яка на початку 1960-х рр. стала своєрідним центром національної культури.

Наступного, 1962 р,, гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), В, Олійника («Б'ють у крицю ковалі») книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді — вибух. Хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими й новими, а тепер є славою й гордістю надії. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилась нова ґенерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово - як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

Реакція на свідомо новаторство двадцятип'ятилітніх «порушників супокою» була різною. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М.Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності... Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-их:П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко...

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В центрі цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М.Вінграновський, В. Коротич, В. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з молод-ших — А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверсткж, М, Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А.Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В.Кушнір, Г.Якутович, І.Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери С. Париджанов, Ю. Ілленко, Л. Осика, Л.Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В.Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Марченка, В.Мороз, О. Тихий, Ю.Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевська) та багато інших.

У 60-х рр. XX ст. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми — голодомору 1932-1933 рр. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалося.

У цей час письменників надихали новітні здобутки НТР: розщеплений атома, з'ясування молекулярної структури ДНК й особливо - польоти в міжпланетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармонії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито - щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. Тому у своїх виступах і публікаціях І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії В.Симоненка несли якийсь особливий новітній «шевченківський» дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного й викликала роздратування в «офіціозних колах». Зіткнення шістдесятників із системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях — зі статутом, «керівними органами», плановими заходами, У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова - Л, Танюк), у Львові — «Пролісок» (на чолі з М, Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського та І. Драча 1962 р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки й «заборонені» слова — «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

Уже в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в серпні – вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: і критик І. Світличний, маляр О.Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині... Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В, Івасюка), а 4вересня 1965 р, під час прем'єри фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою - протестом проти арештів української інтеліґенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. Їхня юність закінчилася разом з першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. ( тоді забрали В, Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця...) — багатьох із них змусила передчасно посивіти.